Політичне життя у структурно-функціональному вимірі

Політичне життя — сукупність духовних, емоційних і практичних явищ політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення до політики й участі в ній.

Політичне життя завжди існує в конкретно історичних формах, зумовлених матеріальними й соціокультур-ними чинниками. Водночас воно являє собою сукупність політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керованих і спонтанних політичних процесів; результат діяльності соціальних суб'єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та інтереси соціальних суб'єктів; взаємодію і зміну при владі політичних сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.

Політичне життя тісно пов'язане з найрізноманітнішими формами політичної діяльності.

Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб'єктів, яка прямо чи опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей, що їх вони поділяють.

Ця діяльність відбувається в межах існуючих відносин з владою або всупереч їм, регулюється правовими нормами та статусними ролями, її можна розглядати у широкому й вузькому значеннях. У широкому розумінні політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільнот й окремих осіб для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання, використання та утримання влади. У вузькому значенні політична діяльність — це методи й засоби виконання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії їм.

Розрізняють теоретичну й практичну політичну діяльність. Для теоретичної основними формами є пізнавальна, прогностична та ціннісне орієнтована. Практична політична діяльність — це вироблення й реалізація внутрішньої та зовнішньої політики держави, різні форми участі в політичному житті суспільства партій, громадсько-політичних об'єднань, рухів. Основні її форми — ухвалення політичного рішення, вибори, політична реформа, страйк, демонстрація, дипломатичні, міжурядові переговори, офіційний візит тощо.

Умовою й формою політичної діяльності є політичні відносини, які виникають внаслідок соціальної диференціації суспільства і вияву інтересів великих суспільних груп. Суб'єктами політичних відносин є класи, нації, соціальні групи, індивіди, політичні інститути й організації.

Політичні відносини — реальні практичні відносини, взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється політична діяльність — співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації', страйки тощо).

Вони охоплюють зв'язки між різними соціальними групами та індивідами, політичними інститутами та організаціями щодо завоювання і реалізації політичної влади, певних суспільних інтересів. Характер відносин соціальних суб'єктів визначає політичну ситуацію, стратегію, тактику, зміст політичної діяльності. Політичні відносини встановлюють, у який спосіб соціальні суб'єкти можуть здійснювати політичну діяльність через політичні інститути, норми, процедури, визначають методи й засоби політичної діяльності, регламентують її.

У процесі суспільного розвитку нові потреби та інтереси зумовлюють необхідність виходу за межі існуючих норм, пошук нових методів і засобів діяльності, процедур, винесення рішень. Для цього соціальні суб'єкти повинні усвідомити необхідність політичних перетворень, розвитку нових методів і засобів діяльності. Потреби та інтереси людей відповідно спонукають їх дії. Схожість, близькість, збіг інтересів соціальних суб'єктів забезпечує співпрацю, узгодженість їх дій. Суперечливість інтересів виявляється в різних формах суперництва, антагонізму, конфліктів. Засобом залагодження політичних протистоянь і розв'язання конфліктів є влада, яка використовує механізм узгодження суспільних, групових і особистих інтересів — ідеологію, фізичний і психологічний примус, традиції тощо.

Існує певна ієрархія інтересів: загальнолюдські, інтереси суспільства, народу, класу, групи. Координація, узгодження політичних інтересів, їх взаємне уточнення та обмеження з урахуванням об'єктивної реальності досягаються у процесі активної політичної діяльності.

Політична діяльність класів, націй, соціальних груп, індивідів, політичних інститутів і організацій супроводжується певним типом політичної поведінки. Така поведінка зумовлена вибором мотивів у винесенні рішень щодо політичних відносин, добором засобів досягнення цілей, здатністю сприймати загальний суспільний інтерес, розумінням співвідношення з ним інтересу приватного, групового, вмінням їх поєднати. Політична поведінка охоплює як внутрішні реакції — думки, сприйняття, судження, настанови, переконання, так і конкретні

дії, які можна спостерігати, — участь у виборах, вияв протесту, лобіювання, проведення зборів, політичних кампаній. Політична поведінка може виявити себе як у діяльності мас, класів, соціальних груп, націй, виборців, індивідів, політичних партій, владних структур, політичних лідерів, так і в будь-якій інституціональній ситуації — сім'ї, бізнесі, церкві тощо, але обов'язково в межах або через посередництво держави.

Характер її значною мірою залежить від наявних у суспільстві традицій легітимації (визначення, обґрунтування правомірності, законності певних рішень і дій). Традиції легітимації трансформуються від визнання правомірності певних засобів, способів досягнення мети, правоти сили до усвідомлення необхідності співвідносити свої наміри з інтересами й позиціями інших учасників політичної взаємодії, базувати рішення й дії на невід'ємних правах людини. Тому й форми політичної поведінки соціальних суб'єктів можуть бути різними. Розрізняють відкриту (політична дія) і закриту (політична бездіяльність) форми політичної поведінки. За своєю цілеспрямованістю політична поведінка може бути конструктивною щодо існуючого суспільного ладу і політичної системи (спрямованою на їх зміцнення) або деструктивною і навіть екстремістською. Залежно від мотивації розрізняють соціальне усвідомлену, ціннісне орієнтовану, афектну і традиційно зумовлену політичну поведінку.

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політичну участь.

Політична участь — залучення людей до процесу політико-владних, відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Культура політичної участі визначається рівнем володіння соціальними суб'єктами процедур і регламентів здійснення політичних акцій і заходів, настановами на погодженість існування різноманітних соціальних груп.

Мотивами політичної участі є підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності політичних подій, їх значення для життя суспільства; прагнення до соціального єднання, до конформізму, наслідування; кар'єра, задоволення честолюбних намірів. Політичну пасивність, різке зниження політичної участі людей зумовлюють нестатки, життєві клопоти й труднощі, злидні, безнадійність спроб змінити життя на краще.

Розрізняють: індивідуальний і колективний, добровільний і примусовий, активний і пасивний, традиційний і новаторський, законний і нелегальний типи політичної участі. Конкретними формами політичної участі є вибори, референдуми, участь у діяльності політичних партій, зборів підписів, мітинги, демонстрації, страйки тощо.

Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил, боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів, часом діаметрально протилежних.

Відбуваються вони за певними виборчими системами, які є важливими суспільними інститутами, тісно пов'язаними з політичною культурою і традиціями країн, відображають історію, характер суспільства, його потреби.

Виборча система

Виборча система — сукупність правил і прийомів, які забезпечують певний тип участі суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових виконавчих органів, втілення волі тієї частини суспільства, котрої, згідно із законодавством, достатньо для визнання виборів дійсними.

Виборча система у вузькому розумінні — це механізм розподілу представницьких мандатів відповідно до підсумків голосування, механізм визначення «середньої» волі виборців. Правила визначення підсумків голосування, встановлення меж виборчих округів можуть впливати на результати виборів. Тому ці питання стають предметом політичної боротьби. Партія, яка перебуває при владі, намагається утворити виборчі округи в такий спосіб, щоб збільшити своє представництво в парламенті й інших виборних органах влади.

Існують такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна виборча система — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Розрізняють мажоритарну систему абсолютної більшості, коли для обрання необхідно отримати більше половини голосів (теоретично: 50% + один голос) і відносної більшості, коли достатньо зібрати більшу кількість голосів порівняно з іншими кандидатами. Мажоритарна виборча система відносної більшості працює на великі партії, дає двопартійну систему і протидіє появі третьої партії або відсторонює її. В цілому мажоритарну систему нині використовують у 76 країнах світу. Вона добре функціонує там, де партійна структура вже склалася, але має й суттєві вади, позаяк може дати викривлене співвідношення сил у суспільстві на час виборів. За цієї системи партія, за яку на виборах сукупно проголосувало виборців менше, ніж за її основного суперника, може отримати більшість місць у законодавчому органі, що не раз спостерігалося в історії світового парламентаризму. В особливо несприятливі умови ставить вона дрібні партії, прибічники яких позбавляються представництва у парламенті, місцевих органах влади. Тому інколи в окремих країнах використовували обмежено мажоритарні системи, які передбачали квоти (напр., третина місць у парламенті) для меншості. Але мажоритарна система уможливлює створення стійких урядів, бо вони спираються на стійку більшість у парламенті.

Усунути невідповідність між кількістю поданих за партію голосів і кількістю отриманих нею депутатських місць значною мірою дає змогу пропорційна виборча система.

Пропорційна виборча система — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Для проведення виборів за пропорційною системою створюються великі за кількістю виборців округи. Кожна партія подає на вибори списки кандидатів. Для визначення результатів голосування встановлюється мінімум голосів, необхідних для отримання одного депутатського мандата. Розподіл мандатів усередині списку партії здійснюється або відповідно до порядку, у якому розташовані в списку прізвища кандидатів, або визначається кількістю голосів, відданих за кандидатів виборцями. Пропорційна система дає змогу повніше відобразити розстановку політичних сил у країні, дає можливість невеликим за чисельністю і впливом політичним партіям отримати парламентське представництво, сприяє в цілому збільшенню кількості головних, впливових партій, а також появі коаліційних урядів. Щоправда, за цієї системи невід'ємними рисами політичного життя країни стають труднощі у формуванні парламентських коаліцій, нестабільність уряду. За пропорційною системою вибори відбуваються в 48 країнах світу.

Змішана виборча система — такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Ця система здатна забезпечити конфігурацію політичних сил у парламенті відповідно до співвідношення сил у суспільстві на час виборів, реалізуючи переваги та певною мірою долаючи недоліки мажоритарної та пропорційної систем. За змішаної системи до однопалатного парламенту найчастіше одну половину обирають за пропорційною системою, іншу — за мажоритарною; до двопалатного законодавчого органу одну палату, здебільшого ту, яка складається з представників адміністративних територій, обирають за мажоритарною системою, другу — за пропорційною. Виборець, отримавши два бюлетені, одним голосує за особу, іншим — за партію. Ця система сприяє укрупненню партій та їхніх блоків і водночас істотно не порушує представництва населення та принципів пропорційності.