Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики

Вирішення національного питання в Україні на сучасному етапі можна визначити як:

а) суверенізацію особистості, втілення в життя національних прав людини;

6) політикоправове закріплення демократичного розвитку української нації;

в) забезпечення колективних прав етнічних меншин.

Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне буття, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною формою створення можливостей для реалізації неповторності й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Можливо, через те що Україна майже не має власного досвіду вирішення проблем відносин держави і нації, розв'язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вийшов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній цілісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенденцій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етнонаціональної політики в Україні енергія національної самосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соціального та національного незадоволення, духовноморального пригнічення, соціальнополітичного розчарування.

Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «державинації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовнокультурному розвиткові української нації, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики означає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, державної ідеї — національній. Культурницька спрямованість державної етнополітики межує з уникненням власне політичних проблем, висунутих етнічним відродженням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмувати процес розбудови української держави. У зв'язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогностичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні проблеми, передбачала б забезпечення справжньої рівноправності, об'єктивного права народу на національне самоствердження.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законодавчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних, її мета — формування суспільства, у якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвою української нації, її соціального, економічного, політичного розвитку. Це відповідно передбачає:

— сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представників нової адміністрації, політичних та громадських діячів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;

— забезпечення етнічної злагоди, народовладної множинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;

— підхід до етнонаціональних проблем, який сприятиме виробленню нових законопроектів у сфері національнодержавного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, управлінської сфери;

— зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.

Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтуються на дотриманні й захисті прав людини, поважанні гідності особи та колективу, співіснуванні політичних, релігійних, історикокультурних поглядів та переконань, різних етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди — терпимість, порозуміння; співробітництво, взаємодія всіх суспільних сил; світоглядна множинність; національна, соціальна, конфесійна толерантність; цивілізовані норми взаємин між людьми. Соціальнополітичним наслідком втілення вищезазначеної мети мають стати:

— забезпечення політичної злагоди, досягнення рівноваги, стійкого розвитку суспільства;

— пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурнодуховної кризи;

— соціальнополітичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина;

— піднесення духовності суспільства, забезпечення всебічного розвиткунауки, культури, освіти;

— утвердження у свідомості громадян людинолюбної моралі, толерантності, віротерпимості.

Гасла на зразок «держава над усе» суперечать і українській ідеї, і специфічній ролі України в європейській та світовій історії. Ця роль має духовний, культурномистецький характер і, за слушним спостереженням М. Бердяева, не пов'язана із зовнішньою державною могутністю. Відповідно до цього новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню особи, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подоланню будьяких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті.

Державне та правове відродження етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких основних завдань:

— розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з «індивідуальними» правами та свободами людини і громадянина малочисельних народів, національних меншин;

— чітке визначення повноважень органів законодавчої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України;

— правове забезпечення самостійності національних меншин у розв'язанні питань, що торкаються їх інтересів та вільного вибору ними шляхів свого національного відродження й розвитку.

При цьому слід уникати прагнення до одноманітності, наперед визначеного алгоритму розв'язання національних та соціальних проблем, централізованої упорядкованості й заформалізованості. Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики повинні виходити з необхідності досягнення її гармонійного ритмічного утвердження на всіх рівнях і потребах, забезпечення етнонаціональних інтересів українського народу.