Політичні вчення Відродження

У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав'язаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне — природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації. Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію.

Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), у праці “Володар” заклав основи світського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність будь-якого віровчення, на думку Н.Макіавеллі, важливе не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди; використання з метою виконання рабської повинності чи для формування високих якостей вільної людини. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу.

Основні принципи політики, обґрунтовані Н.Макіавеллі, можна узагальнити таким чином: для того щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання і інтереси; в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого; влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть; правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противником пасток; правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад. Для об'єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Правитель задля слави і могутності держави може порушувати моральні норми. Н.Макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадку смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим. Макіавеллі не відкидає моральний ідеал християнства, а вказує на його невідповідність реаліям життя Держава, на думку Макіавеллі, - вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини. Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих.

Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493—1525) і німецькі анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання, свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). При цьому він заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі. Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волі», «Похвала глупоcті», «Заступник» та ін. Його ідеали — освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота. Один з них — засновник пуританства Жан Кальвін (1509—1564), який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної організації, а проголошену його попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. Послідовники Кальвіна у Франції — гугеноти — виступили як опозиція королю й католицькій церкві. Розпочалися релігійні війни, під час яких народжувалася політична ідеологія кальвіністів. Виходячи з ідеї народного суверенітету і договірного походження влади, вони обґрунтували право на опір народів тиранам, право міських магістратів на відсіч монарху-тирану.

Томас Гоббс (1588 – 1677) являється засновником теорії “суспільного договору”, в якій розкрив співвідношення влади правителя і “природних законів”. В його праці “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської (1651) він затверджував, що головним мотивом існування суспільства в врешті-решт треба вважати не насильство, а зацікавленість людей у збереженні їхнього життя та майна. Безладність і нестабільність умов життя в додержавний період змушують людей шукати вихід з такої ситуації, вони доходять згоди про створення влади, яка б займалася захистом їхніх прав. На думку Т.Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав і беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіафанові), щоб позбутися постійного страху за своє життя.

Т.Гоббсом була розроблена концепція природних прав та суспільної угоди. Сутність концепції природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні права як невід’ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Цей стан Т.Гоббс розумів як “війну всіх проти всіх”. Єдність держави, суспільства, уряду, народу – центральна концепція “Левіафану”. Надбанням теорії політичної культури стали сформульовані Гоббсом 19 “природних законів” – правил людського співжиття, суспільних регуляторів – нормативів, основними серед яких він вважав загальнолюдську максиму: “не робити іншого того, чого не бачив би, щоб було зроблено стосовно тебе”. Перетворюючи моральні (природні) закони на громадянські, Гоббс фактично позбавляє мораль її специфічної регулятивної функції, ототожнює її з політикою. підпорядковуючи її завданню державної доцільності. Не випадково образ “Левіафана” став називним для характеристики тоталітарних, антигуманих політичних режимів. Влада монарха не підлягає будь-якому контролю, він стоїть над законом. Гоббс впевнений, що держава – це і є суспільство, а суспільство – це є держава, які стоять над людиною. На думку Гоббса, все, що потрібно для спасіння, міститься в двох чеснотах: вірі в Христа й підкоренні законам. Смисл політичної концепції Гоббса полягав у розробці сценарію авторитарної модернізації, яка передбачає жорстоке обмеження політичної свободи при збереженні й гарантуванні свободи економічної. Політичні ідеї Гоббса спричинили вплив на подальший розвиток цивілізації.

Джон Локк (1632-1704). Англійський філософ та політичний мислитель, розвинув державно-правові концепції Нового часу також, як і Т.Гоббс, розробив концепцію природних прав і суспільної угоди. Але він підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй «мінімальні» повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості.

Держава, на думку Дж. Локка, виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, на покарання насильників і передають його суспільству. Причина, яка змушує перейти від природного стану до громадянського, полягає в ненадійності прав у природному стані, де акцент змішується на суб’єкт реалізації, а тому право тут завжди релятивне, підвладне окремому суб’єктивному духові. Мета держави – це збереження свободи і власності, держава ставить своїм завданням продукувати закони, карати порушників права і захищати громадян від зовнішніх нападів. Тому державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та союзну (федеративну). Згідно з Дж.Локком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну. Перша встановлює норми поведінки громадян. Друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу Дж.Локк не відмежує від виконавчої. Дж.Локк вимагав чіткого відокремлення влади виконавчої від законодавчої. Отже, Локк ставить вимогу чіткого розподілу влади як основного принципу будівництва держави, діяльність якої таким чином, зберігає природне право. В поглядах Дж.Локка на політичний устрій суспільства спостерігається прагнення пристосувати теорію до тієї форми правління, яка встановилася в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.

Суть локковської концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну взаємозалежність основних політичних і економічних прав людини. Без приватної власності людина не в змозі задовольнити свої потреби як людини. Дж. Локк виступає фактично як теоретик конституційних прав, при яких закони і виконавча влада підкорені правовій формі держави та природному праву. Локк – захисник політичних прав і свобод людини і громадянин, як таких, що випливають з природних прав, стають обмежувачами повноважень держави. Дихотомія, “особа-держава” розв’язується Локком на користь першого елемента – особи. Права людини переважають над будь-якими.

Одним із перших французьких просвітників був Ш.Монтеск’є (1689 – 1755). Його “Персидські листи” і “Роздуми про причини величі і занепаду римлян”, “Про дух законів” поставили Монтеск’є в ряд найбільш визначних політичних діячів не тільки Франції, а й усього світу. Поняття стоїчної доблесті поєднувалися у Монтеск’є з ідеалами старого римського республіканства, протилежного деспотизму влади імператорів. У праці “Про дух законів” Монтеск’є розвинув загальне вчення про залежність юридичних норм держави та співжиття від законів, котрі визначаються типом державного устрою –республіканським, монархічним чи деспотичним. В усіх типах правління Монтеск’є досліджував умови, за яких вони забезпечують особисту свободу і за яких вироджуються в деспотизм. Основна гарантія свободи – заклади, що стримують і обмежують свавілля.

У “Персидських листах” Монтеск’є висміяв деспотичні форми абсолютизму Франції. Праця “Про дух законів” проголошувала деспотизм типом влади, яка суперечить природі людини. Ш.Л.Монтеск’є, розвиваючи вчення Дж.Локка, висунув концепцію розподілу влади, згідно з якою він виділяв три види влади законодавчу, виконавчу і судову.

Принцип поділу влади передбачав що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримування і противаг). Зосередженість влади в руках однієї особи на думку Ш.Монтеск’є, неминуче призводить до гибелі свободи до зловживань чиновників.

Свобода – це право роботи все, що дозволено законом; забезпечення політичних та громадянських свобод можливе тоді, коли у державі існують незалежні одна від одної гілки влади – законодавча, виконавча, судова; загроза свободам є і тоді, коли різні влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії; виступив одним із засновників теорії правової держави, базуючись на ідеях географічної школи; найбільший вплив на характер правової системи держави, на “дух її законів” має клімат, який визначає характер і владу народу; на “дух законів” впливають також густота населення, економічний стан країни, віросповідання і, особливо, форма політичного правління; принципи правління визначається почуттям, яким керуються люди: для республіки – доброчесність, для монархії – честь, для деспотії – страх; ідеальна форма правління – аристократична монархія.

Ж.Ж.Руссо (1712 – 1778). Серед філософсько-політичних творів, які написав Ж.Ж.Руссо, – “Міркування про походження і причини нерівності між людьми”, “Про суспільний договір”, “Еміль, або про виховання” та ін. Вони містять роздуми Руссо про долю особистості в тогочасному суспільстві. Джерелом протиріч цивілізації Руссо визнав соціальну нерівність, зумовлену нерівністю майновою. Руссо шукав порятунку в уповільненні темпів історичного розвитку. Буржуазним демократизмом і республіканізмом пройнята вся його програма “Про суспільний договір”. Основу політичного життя суспільства Руссо вбачав у суверенності волі народу і її неподільності, запропонував систему постійно діючого в державі плебісциту стосовно всіх питань політичного життя.

Природній стан вважав як найщасливіший період людства. Соціальну угоду трактував як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують свої громадянські права та свободи.

Ж.Ж.Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу є не відчуженою і неподільною. Ідеї поділу влади Ж.Ж.Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів влади. Суверенітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так для кожного громадянина, зокрема. Ж.Ж.Руссо, як прихильник прямої демократії, заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по перше, відображає інтереси окремих партій; по-друге, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

Розвиток цивілізації пов’язаний з виникненням і ростом суспільної нерівності (з регресом свободи); щоб зберегти майно, було створено публічну владу, що породило політичну нерівність; перехід у стан свободи передбачає укладення справжнього суспільного договору, за яким суверенітет у державі повинен належати народові; суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодавчої влади; свобода полягає в тому, що громадяни перебувають під захистом законів і самі їх приймають; оскільки народ є єдиним сувереном, немає необхідності ділити владу на законодавчу і виконавчу; політична рівність громадян неможлива, коли існує майнова і соціальна нерівність; принципи рівності, свободи і народного суверінетету можуть бути реалізовані лише в умовах республіканського ладу.