План
5.1 Політичні взаємини
5.2 Функції політики
5.3 Суб’єкти та об’єкти політики
5.4 Політична влада
5.5 Поняття лідерства
5.6 Типологія і функції політичних лідерів.
Політичні взаємини
Головна мета політики – влада як можливість задоволення власних потреб та інтересів. Влада – це система суспільних відносин, яка характеризується здатністю впливати на характер та напрям діяльності людей, суспільних груп. Для досягнення своєї мети влада використовує економічні, ідеологічні, організаційні та правові механізми, а також авторитет, примус, традиції. Сутністю влади є відносини керівництва і примусу.
Політика – породження взаємин, які виникають між соціальними одиницями: громадянами і їх різноманітними угрупуваннями – громадськими організаціями, рухами, партіями, трудовими колективами – одним словом між соціальними суб’єктами. Існування цих суб’єктів ґрунтується на задоволенні їхніх потреб та інтересів.
Саме заради задоволення своїх потреб та інтересів люди працюють і воюють, будують і руйнують, вчиняють революції і державні перевороти, приймають закони та запроваджують суспільні порядки.
Як кажуть, світом рухають інтереси. І це безпосередньо стосується політики. Політичне мислення і світосприйняття розпочинається з усвідомлення людиною своїх інтересів, їхньої відмінності від інтересів інших людей, розуміння необхідності докладати зусилля для подолання перешкод при їхньому здійсненні, чіткого усвідомлення того, що головною такою перешкодою є інші люди, котрі теж прагнуть задовольнити властиві їм інтереси.
Отже, в основі політики лежить змагання інтересів окремих соціальних суб’єктів заради переважного задоволення своїх потреб та інтересів.
Проте далеко не всі суспільні змагання набувають політичного характеру. Перехід у політичну якість відбувається лише тоді, коли якийсь соціальний суб’єкт прагне задовольнити свої обмежені, часткові щодо решти суспільства інтереси шляхом підпорядкування йому інтересів інших груп суспільства, коли частковий інтерес подається як загальний, як такий, що є обов’язковим для всіх, коли соціальний суб’єкт опосередковує розв’язання своїх проблем впливом на суспільство загалом.
Наприклад, коли робітники шляхом страйку домагаються підвищення заробітної плати на своєму підприємстві, це є виявом захисту економічних інтересів. Коли ті ж працівники виступають за прийняття відповідного закону, тобто загальної норми, обов’язкової для всіх, їхня діяльність набуває ознак політичності. Тобто політика є вираженням інтересу соціального суб’єкта, але неодмінно у загально-значимій, загальнообов’язковій формі.
Попри все розмаїття індивідуальних та групових інтересів і вподобань, у суспільстві завжди існують цінності, у яких зацікавлені всі. Це дотримання певного порядку і безпеки, збереження й розширення зв’язку, зміцнення цілісності суспільства, протистояння руйнівним впливам, покращення, чи хоча б відтворення умов життя гідних людини, звільнення суспільства від залежності, як щодо природи, так і інших суспільств.
Звідси, політика – це ще й засіб організації, підтримання певного порядку у суспільстві, узгодження інтересів окремих спільнот, збереження цілісності суспільства.
Підсумовуючи усі названі риси та складові політики, ми можемо її визначити як одну зі сфер суспільного життя; особливий вид діяльності, пов’язаний із владою як інструментом регулювання суспільного життя через задоволення інтересів соціальних суб’єктів при одночасному збереженні цілісності суспільства.
Функції політики
Функції політики це призначення політики у суспільному житті, – які потреби життєдіяльності суспільства вона задовольняє.
Головною функцією політики є керівництво та управління суспільними процесами в кінцевому підсумку заради збереження єдності та цілісностісуспільства. Цій генеральній функції підпорядковується решта функцій:
Виявлення, формулювання і задоволення соціальних інтересів. Це теоретичне формулювання більше відображає один з ідеалів політики. Що стосується практичної політики з конкретною командою, що перебуває при владі, то дана функція трансформується наступним чином: задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства. Це пов’язано насамперед з відставанням росту суспільних ресурсів від росту суспільних потреб.
Єднання суспільства за допомогою узгодження соціальних інтересів. Оскільки інтереси соціальних суб’єктів можуть не співпадати, то єднання і узгодження може здійснюватися як в формі гармонізації, так і в формі субординації та підпорядкування часткових інтересів загальним. Тому діалектика даної функції полягає у тому, що зусилля влади, спрямовані на інтеграцію суспільства можуть у поточному політичному житті викликати гострі соціальні конфлікти, навіть загрозу руйнування цілісності суспільства.
Раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів. Як відомо, людська діяльність відбувається на позитивному чи негативному емоційному фоні. Звичайно, що соціальні суперечності та конфлікти породжують у соціальних суб’єктів негативні емоції і якщо вони накладаються на ідеологічні суперечності, то нерідко суб’єкт, який представляє другу сторону суперечності, на жаль, демонізується, дегуманізується в очах опонента. Таким чином, об’єктивні, природні суперечності, що неминуче виникають при взаємодії соціальних суб’єктів через емоції, можуть завести до порушення суспільного консенсусу, протистояння, конфлікту, а то й соціальної катастрофи. І протиставити емоційному раціональне має саме політика. Дана функція випливає з потреби усувати прояви дестабілізації політичного життя через цивілізовані засоби, ґрунтовані на об’єктивних прорахунках щодо ефективності тих чи інших дій, на здобутках науки, використанні деідеологізованого діалогу і т.д.
Легітимація політичного життя, тобто приведення усіх проявів політичного життя у відповідність з політичними та правовими нормами – законами.
Соціалізація особистості. З погляду нових поколінь політика покликана сформувати особистість як громадянина та створити йому умови для включення його у цій якості у світ суспільних відносин. Для цього вона має надати йому засоби для активного впливу на соціальне середовище з метою досягнення балансу між необхідністю пристосуватися до соціального середовища і одночасно змінювати та вдосконалювати його відповідно до своїх потреб та інтересів.
Забезпечення послідовності, наступності та іноваційності суспільного поступу. Оскільки суспільство, як визначає синергетика, є надскладною, відкритою, нелінійною системою, тобто такою, що час від часу перебуває в неврівноваженому стані, розвиваючись за нелінійними траєкторіями, які не підпорядковуються причинно-наслідковим зв’язкам і в момент невизначеності можуть обирати найнесподіваніші з можливих напрямків розвитку; оскільки політична система відкрита, то люди неспроможні чітко визначати мету розвитку, особливо з огляду на змінювані параметри довкілля, тобто вплив інших систем. У кращому разі в можливостях соціально суб’єкта є виявлення домінантного напряму еволюції, який і може бути трактований як мета суспільного розвитку. Лише відповідно до неї суспільства можуть вибрати певний варіант свого функціонування. В гіршому випадку, піддавшись закликам екстремістів, суспільства скочуються до нігілізму, заперечуючи і відкидаючи всі попередні надбання цивілізації, даремно розтрачуючи матеріальні й духовні ресурси.
Політика у даному контексті має забезпечити послідовність розвитку суспільства, використовуючи попередній досвід людства, чи окремого суспільства, максимально скористатися вчорашніми ресурсами для вирішення актуальних проблем, а з іншого боку запроваджувати новації, що найадекватніше відповідають викликам сьогодення.
