Анархіз́м (від дав.-гр. αναρχω — від ἀν, ан, «без» + ἄρχή, архе, «влада» + -ізм) — суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Ідеї анархізму остаточно сформувалися в 19 столітті. Анархізм не треба плутати з нігілізмом (він заперечує суспільство і спрямований на його руйнування); в цілому анархізм це пацифістський рух. Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм — представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський — М. О. Бакунін; комуністичний — П. О. Кропоткін. В сучасному світі поняття «анархізм» втратило свій первісний зміст і часто вживається як синонім хаосу, безвладдя, дезорганізації.
Анархізм — ідея про те, що суспільство може і повинно бути організоване без державницького примусу. Крім того конкретні анархісти можуть мати додаткові критерії того, що включає в себе анархізм, і вони часто не згодні один з одним відносно цих критеріїв.
Соціальний анархізм - одна з двох основних категорій анархізму, нарівні з індивідуалістичним анархізмом. Поняття соціального анархізму зазвичай використовують, щоб ідентифікувати коммунітарістські форми анархізму, які підкреслюють співпрацю, кооперацію і взаємодопомогу, при запереченні приватної власності на засоби виробництва і капіталістичних відносин. Соціальний анархізм включає в себе анархо-колективізм, анархо-комунізм, лібератарний соціалізм, анархо-синдикалізм, соціальну екологію і, почасти, мутуалізм.
Колективістський анархізм, також званий революційним соціалізмом [3], є революційною формою анархізму, що зазвичай пов'язують з іменами Михайла Бакуніна та Йоганна Моста [4]. На відміну від мутуалістів, колективістські анархісти виступають проти всіх форм приватної власності на засоби виробництва, вважаючи, що така власність повинна бути коллектівізірованна.
Сучасний анархістський рух дуже різноманітний, і включає безліч течій. Поряд зі «старими» анархістами, тобто представниками класичних напрямів в анархізмі, переважно анархо-синдикалістами і анархо-комуністами, існує, наприклад, такий рух як Анархо-примітивізм.
Існують також проанархістські рухи «автономістів», ред-скіни(червоні і анархо скінхеди), ліберальних анархістів, екологічних рухів, різних культурних ініціатив, поселень, які налічують десятки тисяч актівістів[10]. Вони борються за так звану «деколонізацію повсякденного життя» в нинішньому суспільстві.
Слідуючи традиції ситуаціоністів і нових лівих багато сучасних анархістів намагаються створити якусь альтернативу відчуженому і репресивному соціуму, вирішуючи всі питання колективно, на основі консенсусу, поважаючи особистість і уникаючи авторитаризма та ієрархії. Патріархату протиставляється статева рівність, традиційним родинним стосункам — комуни, ієрархії — самоорганізація. Пропагуються і активно практикуються екологізм, антиімперіалізм і антифашизм. Анархісти активно виступають проти дискримінації по статевій, національній, гендерній, статевій ознакам, проти міждержавних воєн і політики неоколоніалізму.
34. Теорія політичної системи: становлення, структура, функції, типології (Д.Істан, Г.Алмонд, С.Монсма)
Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.
Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин — державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.
Поняття політична система носить багатоаспектний характер. Тим і пояснюється неоднозначність підходів в його аналізі:
Якщо розглядати систему в інституційному плані, то її можна звести до сукупності державних і недержавних інститутів і норм, в рамках яких проходить політичне життя даного суспільства.
В іншому варіанті підкреслюється владний аспект політичної системи і її визначення пов'язується, головним чином, з узаконенням державного примусу як засобу регуляції взаємин між людьми.
В третьому — політичну систему розглядають як систему авторитарного (за допомогою влади) розподілу цінностей в суспільстві.
Кожен з названих підходів буде коректним за умови конкретної вказівки аспекту визначення поняття… У 50-х роках XX ст. системний підхід став широко використовуватися для дослідження політики в західній, особливо американській, політології. Системний аналіз дає можливість установити, що політична система складається з багатьох елементів, елементи складають єдине ціле, система взаємодіє з навколишнім середовищем. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політологи Мітчел Уеслі Клер, Дойч К., Толкотт Парсонс, Луман Ніклас, Пауелл Г., Трумен Д., Істон Девід, Алмонд Габріель. Істон Девід і Алмонд Габріель заклали основи різних варіантів концепції політичної системи. Суть підходу Істона полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємодій і взаємозв'язків, які виникають всередині її. Тому він трактує політичну систему як «систему взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності». Алмонд Габріель більше уваги приділяє загальним характеристикам, вивченню входів і виходів й зворотних зв язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем. Алмонд визначає політичну систему як систему взаємодій структурних елементів, які виникають на вході або виході політичної системи та асоціюються «із загрозою застосування фізичного примусу».
