Перші філософські течії та школи виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «дашанах». Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») – це збірник текстів на честь богів. До складу дашан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. До складу дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, будизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.
Буддизм – це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI – V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, майбутній Будда. Шляхом внутрішнього споглядання він пізнав вічні істини:
1) Життя – це страждання.
2) Страждання має свою причину.
3) Корінь страждання – жадоба до життя.
4) Шляхів виходу із страждання — 8.
В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки – частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми – це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене – сансара, і буття невиявлене – нірвану. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.
Зародження філософії у стародавньому Китаї. OTTO
Зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії в Стародавньому Китаї.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI–V ст, до н.е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» – гуманність; «сяо» – синівська повага до батьків; «юе» – музика; «лі» – етикет. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» – «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповідність до їх назв.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Його засновником вважається Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно – основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.
