У житті ми постійно помічаємо зміну в силі освітлення, збільшення або зменшення звуку. Це і є прояви порогу розрізнення.
Сприймання – це цілісне відображення предметів, ситуацій та подій при безпосередньому впливі фізичних подразників на органи чуття. Разом із процесами відчуття сприймання забезпечує безпосередньо-чуттєву орієнтацію в навколишньому світі.
Відчуття знаходиться в нас самих, а властивості предметів, що сприймаються, їх образи локалізовані в просторі. Цей процес характерний для сприймання, на відміну від відчуття, називається об`єктивацією.
Основними властивостями образу, що створюється в процесі і в результаті сприймання, є предметність, цілісність, константність та категоріальність.
Предметність сприймання – це здатність людини сприймати світ не у вигляді набору не пов`язаних один з одним відчуттів, а у формі відокремлених один від одного предметів, що мають властивості, які викликають дані відчуття.
Цілісність сприймання виражається в тому, що, сприймаючи певний об`єкт, ми виділяємо його окремі ознаки, сторони, властивості і водночас об`єднуємо їх у єдине ціле, завдяки чому і виникає його образ в цілому.
Константність сприймання – це здатність сприймати предмети відносно постійними за формою, кольором і величиною, рядом інших параметрів незалежно від змін фізичних умов сприймання.
Категоріальність людського сприймання проявляється в тому, що воно має узагальнений характер, і кожний предмет ми позначаємо словом-поняттям, відносимо до певного класу.
Відповідно до цього класу в предметі ми бачимо ознаки,
властиві всім предметам цього класу.
Сприймання поділяється на такі види: зорове, слухове, дотикове, кінестезичне, нюхове та смакове.
За іншою класифікацією сприймання може бути таких видів: сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху.
Увага
Увага – це зосередженість діяльності суб'єкта в цей момент часу на якомусь реальному або ідеальному об'єкті (предметі, події, образі, міркуванні тощо).
Увага людини має п’ять основних властивостей: стійкість, зосередженість, переключення, розподіл та обсяг.
Стійкість уваги виявляється в здатності протягом тривалого періоду часу зберігати увагу на певному об'єкті, предметі діяльності. Стійкість уваги залежить від багатьох причин:
• індивідуальних фізіологічних особливостей людини, зокрема властивостей її нервової системи, загального стану організму в цей момент;
• психічного стану (наприклад, збудженість);
• мотивації (наявність чи відсутність інтересу до предмета діяльності, його значимість для особистості);
• зовнішніх обставин здійснення діяльності (стійка увага може зберігатися протягом 10–15 хв).
Зосередженість уваги – утримування уваги на одному об'єкті або на одній діяльності, абстрагуючись від усього іншого. Зосередженість уваги іноді називають концентрацією.
Переключення уваги розуміють як зміну її спрямованості з одного об'єкта на інший, з одного виду діяльності на інший.
Розподіл уваги – це одночасна увага на значному просторі, на кількох об'єктах, одночасне виконання кількох видів діяльності.
Обсяг уваги – це така її характеристика, яка визначається кількістю інформації, що одночасно може зберігатися у сфері підвищеної уваги людини (середній обсяг уваги людини – 5–7 одиниць інформації).
Види уваги розрізняються за різними критеріями. Залежно від особливостей об'єктів уваги людини виділяють зовнішню і внутрішню увагу. Зовнішня увага зумовлена структурою зовнішніх подразників, що впливають на людину. Внутрішня увага пов'язана з структурною організацією діяльності суб'єкта.
За походженням увагу поділяють на природну та соціально обумовлену.
Природна увага надається людині від народження у вигляді вродженої здатності вибірково реагувати на ті чи інші зовнішні або внутрішні стимули, що мають у собі елементи інформаційної новизни.
Соціально обумовлена увага складається протягом життя в процесі навчання та виховання і пов'язана з вольовою регуляцією поведінки, з вибірковим усвідомленим реагуванням на об'єкти.
Залежно від форми організації уваги виділяють колективну, групову та індивідуальну увагу.
Колективна увага – зосередження сукупності індивідів на одному об'єкті. Наприклад, студентська аудиторія слухає лекцію.
Групова увага – зосередження групи в умовах роботи в колективі. Наприклад, увага студентів під час вирішення ситуаційних завдань, підібраних відповідно до можливостей окремих груп.
Індивідуальна увага – зосереджена увага суб'єкта на певному об'єкті.
За характером цільового спрямування та рівнем вольових зусиль виділяють мимовільну та довільну увагу.
Мимовільна увага виникає незалежно від наміру та мети людини.
Довільна увага характеризується спрямованим і регульованим зосередженням, зумовленим потребами діяльності.
Виділяють також безпосередню увагу (не управляється ніким, крім того об’єкта, на який вона спрямована та який відповідає актуальним інтересам і потребам людини) та опосередковану (регулюється за допомогою спеціальних засобів, наприклад, жестів, слів, предметів тощо).
Можна розрізняти чуттєву та інтелектуальну увагу. Чуттєва увага пов'язана з емоціями та вибірковою роботою органів чуття, а інтелектуальна - із зосередженістю та спрямованістю думки.
3. Пам'ять
Пам'ять – це процеси організації та зберігання минулого досвіду, що дають можливість його повторного використання в діяльності або повернення у сферу свідомості.
Пам'ять лежить в основі здібностей людини, є умовою здобуття знань, формування вмінь та навичок.
Пам'ять також можна визначити як здатність отримувати, зберігати та відтворювати життєвий досвід.
Залежно від того, що запам'ятовується і відтворюється, виділяють рухову, зорову, слухову, емоційну, образну і словесно-логічну пам'ять.
Рухова нам'ять полягає в запам'ятовуванні і відтворенні людиною своїх рухів і є однією з умов утворення різноманітних умінь та навичок, необхідних для діяльності людини.
Зорова пам'ять пов'язана зі збереженням та відтворенням зорових образів. Вона є надзвичайно важливою для представників усіх професій, особливо для інженерів і художників.
Слухова пам'ять – це запам'ятовування і точне відтворення різних звуків (музичних, мовних тощо).
Емоційна пам'ять – це відтворення переживань і почуттів, пов'язаних з подіями минулого. Як правило, те, що викликає у людини емоційні переживання, запам'ятовується легко і на довгий час.
Образна пам'ять – це запам'ятовування цілісних образів дійсності.
Словесно-логічна пам’ять пов'язана з мисленням та мовою. Залежно від того, як здійснюється запам'ятовування виділяють мимовільну пам'ять (здійснюється без конкретно визначеної мети) та довільну пам’ять (протікає з чіткою постановкою мети).
За часом зберігання матеріалу пам'ять поділяють на миттєву, короткочасну, оперативну, довготривалу та генетичну.
Миттєва пам'ять пов'язана з утриманням картини щойно сприйнятого органами чуттів (її тривалість від 0,1 до 0,5 с).
Короткочасна пам'ять – це збереження інформації протягом нетривалого часу (близько 20 с).
Оперативна пам’ять розрахована на збереження інформації протягом певного заданого терміну. Термін зберігання інформації визначається конкретним завданням, що стоїть перед людиною.
Довготривала пам`ять характеризується здатністю зберігати інформацію протягом необмеженого терміну.
Генетична пам’ять – це пам'ять, при якій інформація передається у спадок.
Мислення
Мислення є процесом пізнавальної діяльності індивіда, що характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності.
Особливістю мислення є те, що воно майже завжди пов'язане з наявністю проблемної ситуації, завдання, яке необхідно вирішити. Його результатом є не образ, а деяка думка, або ідея.
У науковій літературі виділяють такі функції мислення:
1. Розуміння (на думку дослідників, це одна із форм мислення, властивість або його компонент).
2. Розв’язання проблем і завдань.
3. Цілеутворення (процес породження нових цілей).
4. Рефлексія (діяльність суб'єкта, що спрямована на усвідомлення своїх способів і дій пізнання).
Основні види мислення:
1. Теоретичне:
а) понятійне;
б) образне.
2. Практичне:
а) наочно-образне;
б) наочно-дійове.
Теоретичне понятійне мислення – це таке мислення, користуючись яким людина в процесі вирішення завдання звертається до понять, виконує дії в умі, безпосередньо не маючи справу з досвідом. Такий вид мислення є характерним для наукових теоретичних досліджень. Продуктом теоретичного понятійного мислення може бути, наприклад, відкриття фінансових законів.
Теоретичне образне мислення характеризується тим, що матеріалом, яким користується людина, є не поняття, а образи. Таке мислення притаманне працівникам культури, літератури, мистецтва.
Звичайно, в дійсності ці види мислення співіснують і доповнюють один одного.
Особливістю наочно-образного мислення є те, що процес мислення безпосередньо пов'язаний зі сприйманням навколишньої дійсності і без неї не може здійснюватися. Така форма мислення характерна для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, а серед дорослих – для людей, зайнятих творчою роботою.
Наочно-дійове мислення характеризується тим, що сам процес мислення являє собою практичну перетворювальну діяльність, яку здійснює людина з реальними предметами.
Уява
Уява – це психічний процес, що виражається у створенні людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.
Уява відрізняється від сприймання тим, що її образи не завжди відповідають реальності, в них наявні елементи фантазії.
Особливостями уяви є те, що, по-перше, уява властива лише людині; по-друге, уява тісно пов'язана з мисленням, відчуттям і пам’яттю.
Серед видів уяви виділяють такі:
1. Активна і пасивна. Активна уява характеризується тим, що користуючись нею, людина за власним бажанням викликає відповідні образи. Образи пасивної уяви виникають спонтанно.
2. Мимовільна і довільна уява. Мимовільна уява характеризується тим, що створення нових образів не скеровується певною метою. Довільна уява виникає, коли людина має спеціальну мету створити образ того чи іншого об’єкта.
3. Продуктивна і репродуктивна. Продуктивна уява відрізняється тим, що в ній дійсність свідомо конструюється людиною, а не просто механічно відтворюється. При репродуктивній уяві ставиться завдання відтворити реальність у тому вигляді, в якому вона є; така уява нагадує сприймання або пам'ять.
4. Художня, наукова, технічна та ін. У художній уяві переважають чуттєві (зорові, слухові та ін.) образи. Технічна уява характеризується створенням образів просторових відношень. Наукова уява проявляється у плануванні і проведенні експериментальних досліджень.
Уява виконує ряд специфічних функцій в житті людини. Перша з них полягає в тому, щоб зображувати дійсність в образах і мати можливість користуватися ними при вирішенні завдань. Ця функція уяви тісно пов'язана з мисленням. Друга функція уяви полягає в регулюванні емоційних станів. Третя функція уяви пов'язана з її участю в довільній регуляції пізнавальних процесів і станів людини, зокрема, сприймання, уваги, пам'яті, емоцій тощо. Четверта функція уяви полягає у формуванні внутрішнього плану дій – здатності здійснювати їх в умі. П'ята функція - це планування і програмування діяльності.
Питання і завдання для самоконтролю
1. Що таке відчуття? Основні види відчуттів.
2. Що означає поняття «абсолютний поріг чутливості»?
3. Сприймання, його основні властивості.
4. Назвіть основні властивості уваги.
5. Що таке пам'ять? Основні види пам'яті.
6. Особливості уяви як психічного процесу.
7. Основні види мислення.
Теми рефератів
1. Вплив мислення на сприймання.
2. Індивідуальні особливості пам`яті.
3. Уява та індивідуальна творчість.
4. Порівняльний аналіз мислення людини і машини (ЕОМ).
Література для самоосвіти
1. Дубравська Д. М. Основи психології: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2001. – 280 с.
2. Козаков В.А. Психологія діяльності та навчальний менеджмент: Підручник: У 2 ч. – К.: КНЕУ, 1999.
3. Майерс Д. Психология / Пер. с англ. И.А. Карпиков, В.А. Старовойтова. – Мн.: ООО «Попурри», 2001. – 848 с.
4. Максименко С.Д. Общая психология. – М.: Рефл−бук; К.: Веклер, 1999. – 528 с.
5. Немов Р.С. Психология: Учебник: В 3 кн. – 3-е изд. – М.: Гуманит. изд. центр "ВЛАДОС", 1997.
6. Пекелис В.Д. Твои возможности, человек! – М.: Знание, 1975.- 208 с.
7. Психологія: Підручник / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук та ін.; За ред. Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь,1999. – 558 с.
8. Сабуров А.С. Психология: Курс лекций. – К.: Лекс, 1996. – 208 с.
9. Станкин М.И. Общая психология: Функциональные явления человеческой психики. – М.: Изд. НПО “МОДЭК”, 2001. - 352 с.
10. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2006. – 520 с.
Лекція 3
ОСОБИСТІСТЬ ЯК СОЦІАЛЬНО-
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН
Великі особистості не створені природою, а самостійно створили себе такими, якими вони були; вони стали такими, якими хотіли бути, і залишились вірними цьому своєму прагненню до кінця життя.
(Гегель)
План
1. Співвідношення понять “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”.
2. Структура особистості.
3. Біологічне і соціальне в структурі особистості, умови психічного розвитку особистості.
4. Соціалізація особистості.
1. Співвідношення понять "індивід",
"особистість", "індивідуальність"
Для соціально-особистісного аналізу особистості необхідно чітко розмежувати поняття “особистість”, “індивід”, “індивідуальність”, “людина”.
Найбільш загальним є поняття “людина” – біосоціальна істота, що володіє членороздільною мовою, свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять), здатна створювати знаряддя, користуватись ними в процесі суспільної праці.
Людина народжується вже людиною. У маляти, яке з’являється на світ, конфігурація тіла забезпечує можливість прямого ходіння, структура мозку забезпечує можливість розвитку інтелекту, будова руки – перспективу використання знаряддя праці тощо, саме новонароджене – людина за сукупністю своїх можливостей – відрізняється від дитяти тварини, яке за жодних обставин не може набути подібних якостей.
Зазначеним стверджується факт належності маляти до людського роду, що фіксується в понятті “індивід”. Отже, в понятті “індивід” утілюється родова приналежність людини.
Поняття “особистість ” є дещо вужчим від попереднього.
Особистість – категорія суспільно-історична. Особистість – об’єкт дослідження лише суспільних наук: історії, філософії, соціології, етики, естетики, психології, педагогіки і т. ін.
Особистість – діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне місце в суспільстві та виконує певну громадську роль. Характерними ознаками особистості є: свідомість, суспільна роль, суспільно-корисна діяльність.
Роль – це соціальна функція особистості. Наприклад, роль матері та батька – виховання дітей; роль директора школи – управління колективом учителів та організація процесу навчання учнів.
Позиція особистості – це система її відносин. Суттєвими відносинами особистості є ставлення до матеріальних умов життя, до суспільства і людей, до себе, до власних обов’язків – трудових, громадських та інших. Ці відносини характеризують моральне обличчя особистості, її соціальні установки.
Особистість – це свідомий індивід. Не можна зрозуміти суспільної ролі особистості, не аналізуючи її психології: мотивів діяльності, здібностей та характеру, а в деяких випадках – і особливостей її тілесної організації, наприклад, типу нервової діяльності.
Що означає бути особистістю?
Бути особистістю – це означає:
• мати активну життєву позицію, про яку можна сказати так: “на цьому стою і не можу інакше”;
• здійснювати вибір (самостійно);
• оцінювати наслідки прийнятого рішення і нести відповідальність за нього перед собою і суспільством, в якому живемо;
• постійно розвивати себе та інших;
• володіти арсеналом прийомів і засобів, за допомогою яких можна контролювати власну поведінку, підкоряти її своїй волі.
Тому особистість не тільки об’єкт і продукт суспільних відношень, але і активний суб’єкт діяльності, спілкування, свідомості, самосвідомості.
Особистіть характеризується п’ятьма потенціалами:
1. Пізнавальний (гносеологічний) потенціал визначається об’ємом і якістю інформації, якою володіє особистість. Ця інформація складається із знань про зовнішній світ (природний та соціальний) і самопізнання. Цей потенціал включає в себе психологічні якості, з якими пов’язана діяльність людини. Отже, пізнавальний потенціал свідчить про те, що і як знає особистість.
2. Акмеологічний (ціннісний) потенціал особистості визначається набутою нею у процесі соціалізації системою ціннісних орієнтацій у моральній, політичній, релігійній, естетичній сферах, тобто її ідеалами, життєвими цілями, переконаннями. Акмеологічний потенціал розкривається у світовідчуттях та світогляді особистості і характеризує, що і як вона цінує (справедливість, свобода, служіння Богу, влада, гроші).
3. Творчий потенціал особистості визначається отриманими нею і виробленими вміннями і навичками, здібностями до діяльності творчої чи руйнівної, продуктивної чи репродуктивної і мірою їх реалізації в тій чи іншій сфері (чи кількох сферах) праці, соціально-організаторської і керівної діяльності. Творчий потенціал особистості розкриває, що і як вона створює (виконавець чи творець).
4. Комунікативний потенціал особистості визначається мірою і формами її комунікабельності, характером і міцністю контактів, що встановлюються з іншими людьми. За своїм змістом міжособистісне спілкування проявляється в системі соціальних ролей особистості і аналізує з ким і як вона спілкується.
5. Художній потенціал особистості визначається рівнем, змістом, інтенсивністю її художніх потреб і тим, як вона їх задовольняє. Художня активність особистості розгортається у творчості (професійній і самодіяльній) та в “споживанні” творів мистецтва. Про художній потенціал особистості свідчать, які у неї художні потреби і як вона їх задовольняє.
Усі люди в чомусь схожі один на одного, однак жодна конкретна людина не є “людиною взагалі”.
Індивідуальність – це особистість у її своєрідності. Коли кажуть про індивідуальність, то мають на увазі оригінальність особистості, яка робить її відмінною від решти людей.
Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних проявляється дуже яскраво, а інших – непомітно.
Індивідуальність може проявлятись в інтелектуальній, емоційній, вольовій сферах окремо або відразу в усіх сферах психічної діяльності.
Оригінальність інтелекту може полягати у здатності бачити те, чого не помічають інші, в особливостях обробки інформації, а саме в умінні ставити проблеми і вирішувати їх.
Своєрідність почуттів може знаходити вияв у надмірному розвиткові одного з них (інтелектуального чи морального), у великій рухомості емоцій, у перевазі чуттєвого чи раціонального у винесенні рішень.
Особливість волі виявляється в силі волі, надзвичайній мужності або володінні собою у критичних ситуаціях.
Оригінальність може також полягати у своєрідному поєднанні властивостей конкретної людини, які надають особливого колориту її поведінці або діяльності.
2. Структура особистості
У сучасній психології виділяють різні підходи до вивчення особистості. Кожний підхід має свою теорію, свої уявлення про властивості і структуру особистості, свої методи їх виміру.
Теорії особистості намагаються не тільки пояснити, але і передбачити поведінку людини. Основні питання, на які має відповісти теорія особистості:
1. Який характер головних джерел розвитку особистості – вроджений чи набутий?
2. Який віковий період найбільш важливий для формування особистості?
3. Які процеси є домінуючими в структурі особистості – свідомі (раціональні) чи несвідомі (ірраціональні)?
4. Чи володіє особистість свободою волі і якою мірою людина здійснює контроль над своєю поведінкою?
5. Чи є особистий (внутрішній) світ людини суб’єктивним, чи внутрішній світ об’єктивний і може бути виявлений за допомогою об’єктивних методів?
Виділяють психоаналітичну, аналітичну, гуманістичну, когнітивну, поведінкову, діяльнісну і диспозиційну теорію особистості.
Структуру особистості розглядають по-різному. Одні дослідники вважають, що в структурі доцільно розглядати тільки психологічні її компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), а інші виділяють в ній і біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати в процесі виховання особистості. Структура особистості (за К.К. Платоновим) подана на схемі 3.1.
Всі підструктури взаємопов’язані і знаходяться в єдності, являють собою “Я” особистості. Дане “Я” керує всією діяльністю і відносинами з іншими.
LJCDS
| |||
|
Схема 3.1 - Структура особистості за К.К.Платоновим
3. Біологічне і соціальне в структурі особистості,
умови психічного розвитку особистості
Проблема співвідношення біологічного (природного) і соціального начал у структурі особистості людини є однією з найскладніших і дискусійних у сучасній психології. Є думка, що особистість людини розпадається на ендопсихічну та екзопсихічну організацію.
Ендопсихіка (від грец. endo - усередині) як підструктура особистості відображає внутрішню взаємозалежність психічних елементів і функцій, начебто внутрішній механізм людської особистості, ототожнюваний з нервово-психічною організацією людини.
Екзопсихіка (від грец. ekzo - ззовні) визначається відношенням людини до навколишнього середовища, тобто до всієї сфери того, що протистоїть особистості, до чого особистість може так чи інакше відноситися.
Ендопсихіка містить в собі такі риси, як сприйнятливість, особливості пам'яті, мислення та уяви, здатність до вольового зусилля, імпульсивність, екзопсихіка - систему відносин людини та її досвід, тобто інтереси, нахили (схильності), ідеали, переважаючі почуття, сформовані знання.
Як же в людині взаємодіють ці два фактори?
Природні нахили розвитку індивіда, його тілесна організація, нервова та ендокринна системи, переваги й вади, фізична організація значно впливають на формування його індивідуально-психологічних особливостей.
Ви, напевне, помічали, що приблизно при однакових інтелектуальних і фахових якостях службовими щаблями скоріше просуваються люди з певною фізичною організацією - зростом, статурою, виразом обличчя тощо. Як кажуть, із представницьким чи презентабельним виглядом.
Часто фізично розвинуті люди не сприймають худих, слабких статурою, малих на зріст, хоч би які розумні речі ті казали.
Отже, йде мова про домінування в комунікативних відносинах ендопсихіки над екзопсихікою. Буває і навпаки.
Поведінка людини, її ставлення до інших, досвід, фахова підготовка, розуміння інтересів і спонукань інших забезпечує зовнішньонепоказній людині становище як формального, так і неформального лідера. Особливо тоді, коли все це підкріплюється здатністю останнього до вольових зусиль.
Звідси висновок, що природні й соціальні якості не можуть існувати окремо та бути протиставлені одне одному як самостійні підструктури особистості.
Розглянемо умови психічного розвитку індивіда. Психічний розвиток індивіда, формування особистості є біологічно і соціально зумовленим процесом. Людський індивід розвивається і як біологічна істота (представник біологічного виду Homo sapiens), і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами – біологічним і соціальним. За даними Г.С. Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості - соціальною. Дані дві детермінанти тісно пов'язані в процесі розвитку людини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався у процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість являє собою сукупність культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку.
Наявність цих двох детермінант визначили й два протилежних погляди на чинники походження особистості. Представники першого погляду вважали, що онтогенез психіки людини детермінується лише біологічним фактором, біологічною спадковістю. Згідно з іншою думкою, психічний розвиток індивіда визначається не природою, а соціальними умовами його життя.
З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов.Останнє слово у розвитку особистості належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних передумов. Дія біологічних передумов полягає в тому, що з людського зародку виникає людський організм із притаманними йому можливостями подальшого розвитку. Становлення людського організму відбувається за певною програмою, заданою в його генотипі. Генотип визначає людський тип анатомо-фізіологічної структури організму, його морфологічні і фізіологічні ознаки, будову нервової системи, стать, характер тощо. Генотип визначає також динамічні особливості нервових процесів, безумовно-рефлекторні мозкові зв'язки, з якими народжується дитина і які регулюють перші акти поведінки, пов'язані з її органічними потребами.
Хоча вихідний фонд спадково організованих потреб і актів поведінки в дитини невеликий, однак її нервова система має у собі спадково обумовлені величезні можливості утворення нових потреб та форм поведінки, яких немає у тварин.
Людські задатки – це природні потенції виникнення, розвитку і функціонування психічних властивостей особистості. Задатки реалізуються у психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Надбання суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Тільки шляхом соці-алізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості.
4. Соціалізація особистості
Соціалізація особистості являє собою процес її формування в певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду, в ході якого людина перетворює соціальний досвід у власні цінності і орієнтації, вибірково вводить в свою систему поведінки ті норми і шаблони, які прийняті в суспільстві чи групі.
Норми поведінки, норми моралі, переконання людини визначаються тими нормами, які прийняті в даному суспільстві. Наприклад, в нашому суспільстві плюнути на когось – це знак презирства, а у представників племені масаі – це прояв любові і благословення.
Процес соціалізації може здійснюватися як в спеціальних інститутах, так і в різних неформальних об’єднаннях. До спеціальних соціальних інститутів відносять школу, професійні навчальні заклади (профтехучилища, технікуми, коледжі, вузи), дитячі і молодіжні організації та об’єднання. Надзвичайно важливим інститутом соціалізації особистості є сім’я. Соціалізація може бути і керованою, і спонтанною. При цьому, наприклад, в школі, у вузі засвоюються не тільки ті знання, які є метою навчального заняття, не тільки правила і норми поведінки, які пояснює педагог у процесі навчання і виховання. Молода людина збагачує свій соціальний досвід за рахунок того, що, з точки зору вчителя, може видатися “випадковим”, супутним.
Отже, школа, вуз мають готувати молодь до життя. А життя – це не тільки академічні знання. Розвиток людини в школі і вузі як особистості і суб’єкта діяльності обов’язково включає в себе:
