Своєрідність методології суспільствознавчого пізнання

Навіть просте відтворення предметів людської життєдіяльності, а тим більше створення того, чого ще не існує у наявній формі, вимагає певних усвідомлених та свідомо фіксованих процедур, алгоритмів, рецептів діяльності або ж методів. Поняття методу, як правило, застосовують для пояснення пізнання, наукового пошуку, або ж для окреслення таких інтелектуальних та практичних дій, які передбачають високий рівень усвідомлення того, що ми робимо, чому це робимо саме так і чому результат повинен мати саме такі очікувані характеристики. За Гегелем, метод — це сам себе конструюючий шлях пізнання; таке розуміння наголошує на тому, що метод виробляється всередині певного роду діяльності, де він, власне, перевіряється, випробовується, вдосконалюється. На думку Р.Декарта, метод є порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Метод неможливий поза усвідомленням, поза застосуванням та випробовуванням всередині певного роду діяльності, але так само він неможливий без належного внутрішнього впорядкування. Поза засвоєнням певних методів неможливо набути навичок соціальної діяльності, метод інтенсифікує діяльність, дозволяє засвоювати певний досвід в зручній та стислій формі. Усвідомлення значущості та важливості методу приводить до появи різних форм його фіксацій, розроблень, вдосконалень. Серед них найважливішими постають методологія та методика.

Методологія — це спеціальна частина певної галузі науки, яка опікується збиранням, осмисленням та обґрунтуванням методів, що в ній застосовуються. Методологія, таким чином, є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяльності. Методологія також вказує на те, що метод може бути вироблений та обґрунтований лише на теоретичному рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод — це теорія, запроваджена в дію, а теорія — це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високий рівень функціонування знань та наукового само осмислення. На відміну від методології методика постає зібранням та розробленням ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові обґрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах. Сучасна методологія виділяє основні складові методу та проводить класифікації методів пізнання. Кожний метод включає в себе три основні складові: 1 описову, що окреслює, яких інструментів, допоміжних засобів, умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити, Що методу; 2 операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії; це є Як методу; 3 концептуальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обґрунтування самої можливості певним чином будувати метод; це є Чому метода. Досить часто метод зводять лише до двох перших складових, проте сучасний розвиток науки і виробничої діяльності вимагає використання і концептуальної. Методи поділяють на методи природничих, соціальних, інструментальних та гуманітарних наук.

За широтою застосування методи поділяють на:

- окремі,

- частково-наукові,

- загальнонаукові

- всезагальні методи, тобто ті, що покладаються в основу самої дії пізнання та в обґрунтування будь-яких методів.

У сучасній філософії спостерігається методологічний плюралізм: проблема методу тут вирішується не шляхом пошуку якогось єдиного всемогутнього методу, а, з одного боку, шляхом вписування певних методів у найбільш поширені парадигми філософського світоосмислення; з іншого боку, шляхом взаємної доповнюваності різних методів. Необхідність методу зумовлена, перш за все, тим, що: філософське пізнання не може бути надійно підкріплене досвідом, емпіричними даними: сягаючи гранично широких життєвих та інтелектуальних орієнтирів, воно утримується силою несучої себе думки. Потреба у філософському методі зумовлена:

- неможливістю сперти філософські твердження на досвід

- необхідністю дотримання предметної єдності певної філософської теорії

- потребою у контролюванні ходу міркувань

- необхідністю вводити філософські міркування у звязок із соціальними процесами

- намаганням філософії рухатись у своїх побудовах від очевидного до очевидного

Отже, філософський метод перш за все покликаний впорядковувати процеси мислення. Філософський метод повинен бути адекватним предмету мислення; повинен засвідчувати достовірність здійснених інтелектуальних розвідок, тобто виконувати контрольні функції.

58.Мова як засіб комунікації та пізнання. + 59. Мова і мислення.

1. Поняття про мову.

- Мова – система словесних знаків.

- Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання.

- Людська мова охоплює слова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється,

У мові виділяють:

А) словниковий запас;

Б) граматичну будову.

А) Словниковий запас – це сукупність слів, які використовуються в певні й мові.

Б) Граматичну будову мови вивчає:

- морфологія (правила зміни слів);

- синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей. Мовлення – це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна (За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу (спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно-історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленнєвої діяльності;

Мова як засіб комунікації та пізнання.

1) в історичному розвитку

1.Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фіксується, закріплюється потім в мові. Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, усвідомлено, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей. Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет. Мова та мовлення згодом стає не просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення та пізнання. Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленню людина оволодіває знаннями (а це важлива складова формування свідомості). Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання особистості. (Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні).

2. Мовлення є засобом спілкування між людьми, сприяє соціалізації особистості (сприяє перетворенню індивіда на особистість)

3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. (сприймання, пам’яті, мисленні та ін.). які забезпечують пізнання навколишнього світу.

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

Поліструктурність мови.

Система мовна:

1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологічних, морфологічних, синтаксичних і т.п.) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування.

У цьому сенсі говорять про фонологічні, морфологічні, словотворчі, синтаксичні, лексичні, семантичні системи даної мови або (більш вузько) про системи (підсистеми) схиляння і спряження, дієслова та імені, виду і часу, роду і падежу і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра, підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядро системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, які стоять на межі літературної мови (застарілі, жаргонні, діалектні та ін..); розрізняють ядро і периферію граматичної системи. В зв'язку з функціонально стилістичним розшаруванням мови (розмовною, офіційним, газетно-публіцистичних, наукових та ін..) і принципову допустимість розбіжності норм у різних стилях.