143. Види мовлення
Мовлення як психічний процес має такі основні види: зовнішнє, егоцентричне та внутрішнє.
І4.3.1. Зовнішнє мовлення
Зовнішнє мовлення — це аудіальне чи візуальне мовне спілкування між людьми. Це є основним засобом комунікації у сумісній діяльності. За його допомогою люди впливають один на одного. Зовнішнє мовлення поділяють на усне, писемне та афективне.
Усне мовлення — це мовлення, яке сприймається на слух. Воно мотивоване ситуацією, протікає у мінливих умовах, йому характерна простота граматичних конструкцій. Його розумінню сприяє контекст, інтонація, жести, міміка тощо. Цей вид мовлення відіграє значну роль у розвитку культури, особливо усної народної творчості, а також у розвитку інтелекту людини.
Усне мовлення здебільшого призначене для розмовного мовлення і тому передбачає присутність інших людей. Воно має два підвиди: діалогічне і монологічне. Діалогічне мовлення (від гр. dial-ogos — розмова, бесіда) являє собою безпосереднє спілкування двох або більше осіб (наприклад, бесіда, розмова тощо). Можна припустити, що саме цей підвид був первинною формою людського мовлення. Діалогічне мовлення не вимагає спеціальної підготовки з боку людини, є ситуативним, провадиться при емоційно-експресивному контакті в умовах взаємного сприйняття. Воно завжди супроводжується невербальними способами передавання інформації.
Монологічне мовлення (від гр. monos — один, єдиний) — це тривале, неперервне, зв'язне викладання системи думок однією особою іншим (наприклад, доповідь, лекція тощо). Цей підвид мовлення об'єднаний однією думкою і є досить розгорнутим; має відповідати вимогам послідовності, доказовості, граматичної правильності, вимагає ретельного підбору слів та зворотів. Монолог має бути виразним і повідомлятися в оптимальному для аудиторії темпі. Тому до нього слід ретельно готуватися, особливо тому, що монологічне мовлення не допускає читання з листа. Думка повинна народжуватися на очах у слухачів. Монологічне мовлення
передбачає стриманість жестів, бо надмірне жестикулювання відволікає увагу і стомлює.
Писемне мовлення — це мовлення, яке сприймається візуально. Воно з'явилось пізніше за усне, є контекстним і більш розгорнутим, має просторову організацію, дуже чіткий задум та складну смислову програму. Тому письмо пред'являє підвищені вимоги до розумової діяльності людини. У писемному мовленні відсутній зворотній зв'язок зі співбесідником. Перевірку того, чи написане буде зрозуміле читачеві, здійнює редактор.
Писемне мовлення має вкрай обмежені можливості додаткового впливу на читача, крім підкреслення та виділення слів. Тому його сприймання обов'язково передбачає роботу нашої уяви.
Формувалось писемне мовлення протягом тисячоліть, і пройшло складний шлях свого становлення. У стародавніх пам'ятках писемності воно ще явно виступає у формі усного ситуативного мовлення. Найдревнішим різновидом письма вважається піктографічне'. Потім виникло ідеографічне, складове і, нарешті, літерно-звукове письмо. Писемне мовлення відіграло та продовжує відігравати значну роль у розвитку науки і культури, а також інтелекту людини.
У піктографічному письмі (від лат. pictus — розмальований; гр. grafe — пишу, зображую) ціле повідомлення, подія чи явище передавались за допомогою знака-малюнка. Таке мовлення було характерне, наприклад, для народів острова Пасхи. Малюнок однієї ноги означало йти, двох — швидко йти, трьох — бігти. Піктографічне письмо розвивалось одночасно з іншими способами передачі інформації: вампулами (зв'язки раковин різноманітної форми та кольору) та кіпу (комбінація вузликів та сплетіння шнурів). Однак, графічний спосіб виявився найбільш прогресивний.
В ідеографічному письмі (від гр. idea — образ, поняття; гр. grafe — пишу, зображую) знаки, або ідеограми, позначають ціле слово чи поняття. Найбільш відомі ідеограми стародавніх єгиптян та індіанців, месопотамська система клинопису, сучасні китайські ієрогліфи. Наприклад, в Єгипті три хвилясті лінії означали хвилі; в індіанців малюнок, який зображав схід сонця, — початок дня.
1 Виникло близько VIH-VI тис. до н. є.
Розділ IV
