Пізнавальні процеси особистості. За розгорненням розрізняють:

 

За розгорненням розрізняють:

S дискурсивне мислення;

•/ інтуїтивне мислення.

Дискурсивне мислення — це процес послідовно зв'язаних логічних міркувань, у якому кожна наступна думка зумовлена по­передньою. Ефективність такого мислення залежить від досвіду людини. Воно формується у ході розвитку людини на основі мов­лення та спирається на основні мисленнєві операції. Інтуїтивне мислення характеризується швидкістю перебігу, відсутністю чітко виражених етапів і є недостатньо усвідомленим. У даному випад­ку людина не орієнтується на закони логіки. Цей вид мислення з'являється за умов неповної інформації і має дуже велике значен­ня у творчій діяльності людини. Механізми інтуїтивного мислен­ня ще до кінця не з'ясовані, однак є припущення, що таким ме­ханізмом є моментальне об'єднання декількох інформативних оз­нак різних модальностей в комплексні орієнтири, які спрямову­ють пошук рішення. У такому одночасному врахуванні різної за своєю якістю інформації полягає основна відмінність інтуїтивного мислення від дискурсивного.

За ступенем реальності розрізняють:

■S реалістичне мислення;

S аутистичне мислення.

Реалістичне мислення відображає об'єктивну реальність і підкоряється законам логіки; аутистичне — відображає афективні потреби людини, допускає логічні суперечності і спотворює ре­альність.

За впливом на емоційну сферу людини розрізняють:

S позитивне мислення;

■S негативне мислення.

Позитивне мислення характеризується тим, що людина свідомо контролює свої думки, не дозволяючи укорінюватися негативним думкам та емоціям. Виникненню негативних емоцій вона запобігає конкретними діями. При цьому людина вірить у себе, у кінцевий успіх, залишається за будь-яких обставин оптимістом. Таке мис­лення характерне, як правило, для позитивної Я-концепції особис­тості і є певною мірою звичкою. Для негативного мислення, навпа­ки, характерна схильність до негативних думок і емоцій.

13.4. Стадії процесу мислення

Мислення є психічним процесом і тому, як і кожен процес, має свою фазову динаміку. Вона виражається у стадіях процесу мис­лення. Для різних видів мислення ці стадії можуть відрізнятися.

Для мислення, яке підвладне законам логіки (наприклад, для дискурсивного та конвергентного), характерні наступні стадії (див. рис. 24):

S виникнення проблемної ситуації та формулювання задачі;

•S висунення та перевірка гіпотез;

•S прийняття рішення;

S зі співставлення прийнятого рішення з вхідними умовами задачі.

Рис. 24. Основні стадії (фазова динаміка) процесу мислення

Початковим етапом мислення є проблемна ситуація (ПС) — конфлікт між тим, що дано суб'єкту, і тим, що він повинен досягти. Саме вона включає особистість в активний мисленнєвий процес. Проблемна ситуація виникає лише в тих випадках, коли стан­дартні способи розв'язання недостатні, хоча і необхідні для досяг­нення мети. Характерними ознаками її наявності є дефіцит інфор­мації, тобто відсутність чіткого поділу умов на відоме і невідоме, і відсутність чітко сформульованого питання (незрозуміло, що тре­ба знайти чи довести). Прикладом проблемної ситуації є еко­логічна проблема.

У результаті аналізу проблемної ситуації формулюється задача, тобто мета діяльності, задана в певних умовах. На відміну від про­блемної ситуації, в задачі можна чітко виділити відоме і невідоме, а також є чітко сформульоване питання. Наприклад, задачею психо­лога може бути виявити обсяг пам'яті людини, тип темпераменту тощо; задачею хіміка — синтезувати відомий хімічний елемент.

Розділ IV

Пізнавальні процеси особистості

 

На основі аналізу проблемної ситуації, задачі та її умов форму­люється гіпотеза, тобто припущення. Гіпотеза може бути науко­вою та робочою. Наукова гіпотеза передбачає явища, а робоча гіпо­теза — їхні причини. Гіпотеза є дуже важливою ланкою у фазовій динаміці процесу мислення, бо саме вона скеровує думку у певно­му напрямку. У формулюванні гіпотези, як правило, виявляються творчі можливості особистості. Прикладом наукової гіпотези було припущення відомого психолога А. Адлера про існування комплексу неповноцінності в людини; робочої гіпотези — припу­щення про те, що причиною цього комплексу є недоліки у функціонуванні механізму психічної компенсації.

Перш ніж прийняти рішення, гіпотезу перевіряють. Психо­логічні дослідження показали, що перевірка гіпотез ніколи не відбувається механічно. Людина завжди прогнозує, яку саме влас­тивість об'єкта слід проаналізувати насамперед у процесі перевірки гіпотези. Від решти властивостей вона тимчасово абст­рагується. З'ясувати, як саме відбувається цей прогноз — одна з центральних проблем психології мислення.

На основі перевіреної та підтвердженої гіпотези приймається рішення. Прийняття рішення (ПР) — це вольовий акт, пов'язаний з вибором мети та засобу дії. Прийняття рішення набуває одну з логічних форм мислення: поняття, судження або умовиводу, — і обов'язково повинно зіставитись із вхідними умовами задачі. Як­що результат узгоджується із вхідними умовами, процес мислення вважається завершеним, якщо ні, то продовжується до того часу, поки цього не відбувається.

Грехем Уоллас у книзі «Мистецтво думки» (1926) запропонував такі чотири стадії розв'язання творчих завдань: підготовчу, інку­баційну, осяяння і перевірки. На підготовчій стадії людина знайо­миться з проблемою і долучається до свідомої, напруженої, систе­матичної і, зазвичай, безрезультатної роботи над розв'язанням. Хоча ця стадія не веде до розв'язку, вона надзвичайно важлива, оскільки впливає на вірогідність успішного завершення наступ­них стадій. По суті, це є попередня підготовча робота. Підготовча стадія у майбутньому забезпечує людині натхнення. Відомий винахідник Едісон з цього приводу говорив: «Натхнення не буває, якщо піт не заливає».

Під час інкубаційної стадії завдання відкладається вбік. Свідо­ма робота над проблемою на цій стадії не ведеться. Натомість пра­цює несвідома сфера. Можливо, це є просто періодом необхідного відпочинку, який дає можливість потім свідомо й продуктивно працювати довгий час без перерви. На цій стадії корисною є легка робота або виконання дрібних обов'язків. Ще краще — повний розумовий відпочинок у поєднанні з легкими фізичними вправа­ми. Звичка заповнювати кожну вільну хвилину читанням, на думку Г. Уолласа, є особливо шкідливою.

Стадія осяяння — це раптове знаходження принципу розв'язку. Це, зазвичай, ще не повне рішення проблеми, а, швидше, напрям, в якому може бути знайдене досконале розв'язання. Цій фазі пере­дує непевне відчуття присутності рішення, близькості його розв'язання. Коли творець розпізнає це відчуття, він повинен од­разу розслабитися, виключити можливі відволікаючі моменти і дати змогу осяянню відбутися. Якщо відчуття близькості не буде розпізнане, тоді, вважає Г. Уоллас, осяяння може бути втраченим унаслідок руйнівних зовнішніх стимулів.

Остання стадія — це стадія перевірки. На ній людина свідомо розвиває і перевіряє результат стадії осяяння.

13.5. Мисленневі операції

Процес мислення відбувається за допомогою основних мис-леннєвих операцій. Ці операції складають психологічні механізми мислення. Основними мисленнєвими операціями є: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, конкретизація, класифікація та систематизація. За їхньою допомогою ми прони­каємо в суть явищ, недоступних чуттєвому спогляданню.

Порівняння — це встановлення схожих та відмінних ознак і вла­стивостей предметів чи явищ. Це найелементарніша мисленнєва операція, з якої, як правило, починається пізнання. Легше порівнювати за відмінними ознаками, складніше — за схожими. Наприклад, для розуміння сутності атмосферних явищ ми порівнюємо наслідки циклонів і антициклонів.

Аналіз являє собою мислене роз'єднання предметів чи явищ, виділення окремих їхніх частин, елементів, ознак, властивостей, відношень тощо. Наприклад, аналізуючи будову головного мозку людини, ми описуємо окремі його ділянки.

Розділ IV

Пізнавальні процеси особистості

 

Протилежною до аналізу і водночас нерозривно пов'язаною з нею операцією є синтез — мислене об'єднання в одне ціле окремих частин, сторін, ознак, властивостей, відношень предметів чи явищ. У процесі синтезу відбувається об'єднання та співвідношення тих елементів, на які був розчленований об'єкт пізнання. Синтез, що не ґрунтується на детальному аналізі об'єктів, є недосконалим; аналіз, що не веде до синтезу, тільки дробить дійсність на її еле­менти, гублячи ті взаємні зв'язки, без яких вони не існують об'єктивно. Наприклад, лише розглядаючи всі ділянки головного мозку у єдності, можна зрозуміти принцип його роботи.

Абстрагування — це відокремлення одних ознак чи властивостей предметів і явищ від інших і/або від самих предметів, яким вони властиві. Ми, наприклад, можемо абстрагуватися від кількісних показників, звертаючи увагу лише на якісні, від величини об'єкта, звертаючи увагу на всі інші його характеристики. Застосування аб­страгування породжує ґрунт для операції узагальнення.

Узагальнення є мисленим об'єднанням предметів чи явищ за їхніми загальними та суттєвими ознаками. По суті, це є продовжен­ня та поглиблення операції синтезу. У ході узагальнення необхідно виділити дещо спільне в об'єктах та явищах. Наприклад, кисень, азот, залізо — це елементи періодичної системи Менделєєва.

Спільне може бути двох видів:

S спільне як подібне, наприклад, в одну групу за спільною подібною ознакою можна об'єднати всі предмети білого кольору;

■S спільне як суттєве, наприклад, в одну групу за спільною суттєвою ознакою можна об'єднати кита та слона як представ­ників ссавців.

Операцією, зворотньою до узагальнення, є конкретизація — вираження в наочнішій, точнішій, конкретнішій формі якогось по­няття чи явища. У науці конкретизація часто виступає у формі дослідження нових, раніше не виявлених зв'язків. Конкретизацію розуміють і як обмеження обсягу поняття, коли для родового по­няття знаходять вужче за обсягом — видове; і як наведення кон­кретного прикладу. Наприклад, конкретизацією поняття хімічний елемент (родове поняття) є поняття гелій (видове поняття).

Класифікація — це групування об'єктів чи явищ за певними ознаками: родовими, видовими, формальними тощо. У результаті

утворюється певна система класів даної сукупності предметів чи явищ. Наприклад, геометричні фігури можна класифікувати на об'ємні і плоскі, тварин — на тепло- і холоднокровних.

Систематизацію можна розглядати як продовження класифі­кації, а саме як подальше об'єднання виділених у ході класифікації груп і класів. Прикладом систематизації є періодична таблиця Менделєєва, систематичний каталог у бібліотеці тощо.

13.6. Логічні форми мислення

Основними логічними формами мислення є поняття, судження та умовиводи.

Поняття — це форма мисленого відображення одиничного та особливого у предметах та явищах, яке водночас є загаль­ним. Наприклад, одиничним та особливим у понятті «мислення» є те, що завдяки йому відбувається опосередковане та узагальнене відображення дійсності, а загальним, що це є психічний процес.

Багатство чуттєвого пізнання світу є необхідною передумовою утворення змістовних понять. Проте для закріплення та існування понять одного лише чуттєвого досвіду недостатньо. Щоб зберегти, збагатити та повідомити їх іншим людям, потрібно застосувати знаки: слова та символи. Незважаючи на те, що між поняттям і словом (або символом) існує єдність, вони не є тотожними. Слова та символи самі по собі не є поняттями, вони є лише знаряддям для їхнього утворення. Почуте слово чи побачений символ можуть викликати поняття лише тоді, коли спираються на певний досвід людини, зокрема на чуттєвий. Отже, поняття виникають на основі чуттєвого пізнання, а остаточно формуються за допопомогою сло­ва на основі розуміння того, що ми пізнали.

Поняття можуть бути родовими і видовими, загальними й одиничними, конкретними та абстрактними. Родовими називають поняття з більшим обсягом по відношенню до понять з меншим обсягом. Наприклад, родовим є поняття «психічний процес» по відношенню до поняття «мислення». Відповідно, поняття з меншим обсягом по відношенню до понять з більшим обсягом називають ви­довими (у вищенаведеному прикладі це поняття «мислення»). Цей поділ, однак, є відносним, тому що кожне родове поняття є в свою чергу видовим по відношенню до понять зі ще більшим обсягом, а

Розділ IV

Пізнавальні процеси особистості

 

кожне видове є родовим по відношенню до понять з меншим обся­гом. Поняття, що мають найширший обсяг і відображають найза-гальніші властивості, зв'язки і відношення предметів та явищ, нази­вають категоріями (наприклад, простір, час, кількість, якість тощо).

Загальними називають поняття, в яких відображаються істотні властивості цілих класів предметів та явищ (наприклад, поняття «психічні особливості»). Ті ж поняття, які відображають істотні властивості одиничних об'єктів, називаються одиничними (наприклад, поняття «характер»).

Конкретними поняттями називають такі, в яких відображають­ся певні предмети, явища чи їхніми класи за їхніми суттєвими ознаками, зв'язками і відношеннями (наприклад, поняття «люди­на»); абстрактними — поняття, які відображають ті чи інші влас­тивості об'єктів відокремлено від самих об'єктів (наприклад, психіка, сила волі). Цей поділ має відносний характер; він не озна­чає, що в конкретних поняттях немає абстракції. Різниця полягає у тому, що конкретні поняття утворюються в результаті абстрагу­вання загальних, істотних властивостей від інших властивостей об'єкта; в утворенні абстрактних понять відбувається абстрагуван­ня цих властивостей від їхніх носіїв.

Зміст понять розкривається в судженнях. Чим більше суджень ми можемо висловити про певний об'єкт чи явище, тим змістовнішим є наше поняття про нього. Судження — це логічна форма мислення, в якій відображені зв'язки між предметами та явищами дійсності або між їхніми властивостями. У науці судження часто виражаються через означення. Означення можна дати, по-перше, шляхом віднесення даного об'єкта чи явища до найближчого роду і встановлення після цього його видових відмінностей. Наприклад, мислення — це психічний процес (найб­лижчий рід) опосередкованого та узагальненого пізнання (видові відмінності) дійсності. По-друге, означення можна дати за допо­могою вказівки на походження предмета чи явища, що відобра­жається у понятті, або на спосіб, яким воно утворюється. Напри­клад, у геометрії коло визначають як криву, що утворюється рухом на площині точки, яка зберігає рівну відстань від центра. Означен­ня не має на меті перелічити всі властивості певних об'єктів чи явищ, а тільки вказати на найзагальніші чи найсуттєвіші.

Судження існує і виявляється в реченні. Проте судження і ре­чення не є тотожними, бо судження є актом мислення, а речення — певне граматичне сполучення слів, яке передає судження. Кожне судження виявляється в реченні, проте не кожне речення несе в собі судження.

Розрізняють такі види суджень: істинні і хибні; поодинокі, част­кові і загальні; прості і складні; стверджувальні і заперечні.

Судження є істинним, якщо воно адекватно відображає зв'язки і відношення, що існують в об'єктивній дійсності (наприклад, «Рослини і тварини належать до живої природи»). Істинність суд­жень перевіряється практикою, а також зіставленням їх з іншими судженнями, істинність яких вже доведена. Судження є хибним, якщо воно ці зв'язки і відношення відображає неадекватно (на­приклад, «Всі живі організми здатні мислити»). Загальні закони і правила мислення, які забезпечують досягнення істинності су­джень, досліджує і формулює логіка.

У поодиноких судженнях висловлюється думка відносно одного об'єкта чи явища (наприклад, «Цей студент присутній на занятті»); у часткових — відносно групи об'єктів або явищ (напри­клад, «Окремі студенти присутні на занятті»); у загальних — відносно всіх об'єктів чи явищ певної групи (наприклад, «Всі студенти присутні на занятті»).

У простих судженнях відображений лише один зв'язок або відношення між предметами і явищами (наприклад, «Мислення є психічним процесом»), у складних — декілька зв'язків або відно­шень (наприклад, «Мислення є узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності»).

Якщо у судженні стверджується наявність певних ознак і відно­шень в об'єктах, то таке судження називають стверджувальним (наприклад, «Психіка властива людям і тваринам»), якщо запере­чується — заперечним (наприклад, «Рослини не мають психіки»).

Судження можуть утворюватися двома основними способами: безпосередньо, коли в судженні висловлюється те, що сприй­мається (наприклад, «Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку»), і опосередковано, коли на основі знання певної закономірності ми висловлюємося відносно власти­востей об'єктів (наприклад, «Екстраполювати означає поширюва-

Розділ III

Пізнавальні процеси особистості

 

ти висновки, одержані щодо однієї частини якоїсь системи, на іншу частину тієї самої системи»). Такі судження утворюються шляхом умовиводів.

Умовиводом називається така логічна форма мислення, при якій на основі кількох суджень утворюється нове. Вихідні судження, з яких виводиться нове, називають посиланнями, а но­ве судження — висновком (наприклад, «Усі студенти університету складають іспити та заліки. Олена є студенткою університету. Отже, Олена складає іспити та заліки»). В умовиводах особливо виразно виступає опосередкований характер мислення: ми здобу­ваємо нові знання, оперуючи вже наявними.

Існують такі види умовиводів: за аналогією, індуктивні та дедуктивні; вірні і хибні.

Умовиводом за аналогією (від. гр. analogos — відповідність) на­зивають такий, що ґрунтується на подібності деяких ознак різних об'єктів чи явищ. Наприклад, якщо ми знаємо співвідношення між поняттями «високий» та «низький», то можемо за аналогією знай­ти таке саме співвідношення між поняттями «швидкий» і «повільний» (це співвідношення полягає у протилежності стану об'єктів). Цінність аналогії полягає у тому, що вона наштовхує нас на здогадки. Достовірність висновку за аналогією залежить від то­го, на яку саме схожість зроблена опора і наскільки глибокий вста­новлений взаємозв'язок. Індуктивні умовиводи, або індукція (від лат. inductio — наведення, збудження), — це умовиводи від кон­кретного до загального. В індукції ми йдемо від фактів до їхнього узагальнення, від менш загальних до все більш загальних суджень. Таким чином була створена теорія еволюції Дарвіна, періодична таблиця хімічних елементів Менделєєва тощо. Дедуктивні умовиводи, або дедукція (від лат. deductio — виведення), — це умо­виводи від загального до конкретного. Тут ми опираємося на вже встановлені загальні судження і на цій основі робимо судження про певні групи об'єктів або про поодинокі об'єкти. Таким чином була створена теорія відносності А. Ейнштейна.

Вірні умовиводи підтверджуються на практиці і не заперечу­ються законами логіки; хибні, навпаки, не підтверджуються практикою і заперечуються законами логіки.

13.7. Індивідуальні відмінності мислення

Мислення, так само як й інші пізнавальні психічні процеси, індивідуально своєрідне. Ця своєрідність визначається якістю ро­зуму та його типом.

Люди між собою відрізняються за такими якостями розуму: самостійністю, гнучкістю, швидкістю, широтою, глибиною, кри­тичністю та допитливістю. Самостійність мислення — це уміння побачити та поставити нову проблему чи питання і розв'язати її своїми силами. Гнучкість мислення полягає в умінні змінити зазначений на початку план розв'язання задачі, якщо він не задо­вольняє новим умовам, які на початку не були відомі. Швидкість мислення характеризує час, за яким розв'язується задача чи про­блемна ситуація. Широта мислення — це здатність людини охопи­ти значну кількість об'єктів у ході мислення. Глибина мислення ха­рактеризується здатністю людини знаходити суттєве, проникати у суть явищ. Критичність мислення — це здатність людини об'єктивно оцінювати події, себе, інших людей. Допитливість мислення характеризується прагненням людини завжди шукати найкраще рішення.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. Ч. Посол та М. Холодная описали п'ять індивідуально своєрідних типів розуму. Людина з фрагментарно-логічним типом розуму надає перевагу індукції, хо­че все зробити зрозумілим, вірить у факти, причому, чим їх більше, тим краще. Тип розуму, спрямований на пошук подібності, прагне об'єднати світ у рамках деякої «загальної формули», використову­ючи узагальнені схеми на фоні редукції специфіки конкретних об'єктів. Люди, які мають тип розуму, орієнтований на конструк­тивно-технічні рішення, переконані, що повнота знань і наявність засобів впливу на світ дозволяє «жонглювати» його властивостя­ми. Тип розуму з рефлексивно-медитативною спрямованістю фор­мує ставлення до світу як до таємниці; вважається, що осягнути його можна на основі внутрішніх осяянь; чуттєве і понятійне пізнання відкидаються. Людям з хаотичним типом розуму прита­манні надзначимі цілі, для досягнення яких вони готові принести будь-які жертви. їм характерний високий рівень інтелектуального напруження, зумовлений месіанськими мотивами і слабким

Розділ IV

Пізнавальні процеси особистості

 

структуруванням цілі-ідеалу. Це спричинює яскраво виражену дезорганізацію інтелектуальної діяльності: відсутність система­тичності у роботі, ігнорування планів і термінів, несподівану зміну поглядів, непрогнозованість у прийнятті рішень. Одночасно вони є компетентні та ініціативні. У своєму позитиві — це творці-лідери, у негативі — фанатики. Домінуюча в Україні традиційна система освіти і соціальний запит найчастіше породжує фрагмен­тарно-логічний і конструктивно-технічний типи розуму.

 

Мислення — це психічний процес опосередкованого та узагальне­ного пізнання людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в •їхніх істотних властивостях, зв'язках і відношеннях. Воно має соціальну природу.

Основними теоретичними підходами до вивчення мислення є механістичний, телеологічний, цілісний, генезисний, особистісний (мотиваційний), історичний та діяльніший. У механістичному під­ході визнається зумовленість мыслительного процесу лише зовнішньою ситуацією; у телеологічному — мислення розглядається як активний процес розв'язання задач; цілісний підхід мислення трактує як раптове розуміння суттєвих відношень у проблемній ситуації; генезисний підхід розглядає мислення як цілісний системно організований вищий, пізнавальний процес, який формується під впливом зовнішнього та внутрішнього середовища; основна ідея осо­бистішого (мотиваційного) підходу полягає у тому, що розумову діяльність людини розглядають як таку, що скерована її мотивами; історичний підхід до вивчення мислення полягає у визнанні його суспільно-історичної зумовленості; діяльніший підхід мисленнєву діяльність вважає похідною від практичної: мисленнєві дії форму­ються поетапно внаслідок перенесення зовнішніх дій у внутрішній план.

Мислення класифікують за характером об'єкта мисленнєвої діяльності (наочно-дійове, наочно-образне, репродуктивно-образ­не, понятійне), за ступенем новизни й оригінальності (репродук­тивне, продуктивне, творче), за характером задач (теоретичне, практичне), за засобом дії (вербальне, невербальне), за розгорнен­ням (дискурсивне, інтуїтивне), за ступенем реальності (реаліс­тичне, аутистичне). Наочно-дійове мислення ґрунтується на

практичних діях з реальними об'єктами або їхніми зображеннями; наочно-образне оперує образами сприймання; репродуктивно-об­разне ґрунтується на образах пам'яті чи уяви; понятійне — на операціях з поняттями. Репродуктивне мислення — це таке мис­лення, коли в минулому досвіді суб'єкта є вже готові засоби розв'язання поставленої задачі; у продуктивному мисленні створю­ються знання, які загалом вже відомі, проте для конкретної люди­ни є новими; в результаті творчого мислення створюються принципово нові знання. Теоретичне мислення — це аналіз наукових понять, пізнання законів, правил; при практичному мисленні відбу­вається аналіз життєвих ситуацій, конкретних випадків. При вер­бальному мисленні людина оперує мовленням, зокрема внутрішнім; при невербальному — образами. Дискурсивне мислення — це процес послідовно зв'язаних логічних міркувань, у якому кожна наступна думка зумовлена попередньою; інтуїтивне мислення характери­зується швидкістю перебігу, відсутністю чітко виражених етапів і є недостатньо усвідомленим. Реалістичне мислення підкоряється законам логіки; аутистичне — афективним потребам людини, до­пускає логічні суперечності і спотворює реальність.

Процес мислення проходить такі стадії: виникнення проблемної ситуації та формулювання задачі, висунення та перевірка гіпотез, прийняття рішення, зіставлення прийнятого рішення з вхідними умовами задачі. Основними мисленнєвими операціями є: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, конкретизація, класифікація та систематизація. Основними логічними формами мислення є поняття, судження та умовиводи.

Люди між собою відрізняються за такими якостями розуму, як самостійність, гнучкість, швидкість, широта, глибина, кри­тичність та допитливість. Індивідуальні відмінності мислення визначаються також типами розуму: фрагментарно-логічним, спрямованим на пошук подібності, конструктивно-технічним, рефлексивно-медитативним та хаотичним.

Розділ IV

Пізнавальні процеси особистості

 

Список літератури

1. Величковский Б. М. Современная когнитивная психология. — М.:

Изд-во МГУ, 1982. - С. 7-65, 184-270.

2. Вертгеймер М. Продуктивное мышление. — М.: Прогресс, 1987. —

336 с.

3. Выготский Л. С. Мышление и речь // В кн.: Выготский Л. С. Собр.

соч. - В 6 т. - Т. 2. - М.: Педагогика, 1982. - С. 5-361, 395-415.

4. Козелецкий Ю. Психологическая теория решений. — М.: Прогресс,

1979.

5. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток

особистості. - К.: Рад. шк, 1989. - С 194-300.

6. Орфеев Ю. В., Тюхтин В. С. Мышление человека и «искусственный

интеллект». — М.: Мысль, 1978. — 149 с.

7. Петухов В. В. Психология мышления. — М.: Ихд-во МГУ, 1987. —

90 с.

8. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — В 2 т. — Т. 1. — М.:

Педагогика, 1989. - С. 360-400.

9. Тихомиров О. К. Психология мышления. — М.: Изд-во МГУ, 1984. —

272 с.

10. Холодная М. А. Виды познавательных стилей // Практична психо-

логія та соціальна робота. — 2003. — № 9. — С. 12-29.

Мовлення

14.1. Поняття про мовлення та його функції. Білінгвізм.

14.2. Психолінгвістичні теорії мовлення.

14.3. Види мовлення:

 

14.3.1 Зовнішнє мовлення;

14.3.2 Егоцентричне мовлення;

14.3.3 Внутрішнє мовлення.

 

14.4. Психологічні механізми мовлення.

14.5. Становлення мовлення у дитинстві.

14.6. Основні особливості мовлення.

14.7. Індивідуальні відмінності мовлення.

14.1. Поняття про мовлення та його функції.

Білінгвізм

Однією з найважливіших потреб людини є потреба в обміні інформацією. Передавати та отримувати інформацію можна лише за допомогою знаків, точніше — знакових систем. Ці знакові систе­ми можуть бути вербальними (словесними) та невербальними (несловесними). Вербальні знакові системи по-іншому називають мовою.

Мова — це система словесних знаків. Питання про суть мови, її виникнення та розвиток, структуру і закономірності вивчає мо­вознавство. Від мови як засобу спілкування відрізняють мовлен­ня — психічний процес спілкування між людьми за допомогою мови. Мовлення є мовою в дії. Мовне спілкування здійснюється за правилами конкретної мови і є продуктом історичного розвитку людства. Виникнення мовлення поза суспільством неможливе, бо воно є соціальним продуктом. Призначене для спілкування, воно і породжується у спілкуванні.

Мова та мовлення є діалектичною єдністю. Проте між ними є і відмінності (див. табл. 3).

 

Розділ IV