Як відомо, під зобов'язаннями розуміються правовідносини, внаслідок яких одна сторона (боржник) є зобов'язаною вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або ж утриматися від певної дії, а кредитор мас право вимагати від боржника виконання його зобов'язання. Саме зазначені дії становлять предмет зобов'язання.
Одним з видів зобов'язань є зовнішньоторговельний контракт, ключовими для розуміння якого мають стати положення ст. 1 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Однак за ситуації, що склалася в Україні, необхідно, перш за все, звернутись до автентичного тексту даної Конвенції, в якому наголошується: «This Convention applies lo contracts of sale of goods between parties whose places of business are in different states». В офіційно надрукованому тексті Конвенції державною мовою це положення перекладено гак: «Ця Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах».
Аналізуючи запропонований переклад автентичного тексту Конвенції, слід зазначити, по-перше, що термін «contract» в українському тексті правильно перекладено як «договір купівлі-продажу товарів». Водночас, по-друге, термін «places of business», що у буквальному перекладі означає «місця здійснення бізнесу» довільно замінено на «комерційні підприємства яких перебувають у різних державах», що перекручує зміст досягнутої державами - учасницями Конвенції згоди,
Подібний вільний переклад автентичного тексту Конвенції призвів до двох неприємних наслідків. Перший з них зводиться до того, що: до зазначеної Конвенції Україна приєдналась 23.08.1989р., а 16.04.1991 р. було прийнято відомий Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», який, хоча і неодноразово переглядався, все ж дотепер містить дуже суттєвий недолік. Він полягає в тому, що термін «контракт» наш законодавець використав як синонім терміна «зовнішньоекономічний договір». Утім, останній (foreign economic treaty} прийнято використовувати у міжнародному публічному праві для позначення договорів, які укладаються державами та іншими суб'єктами міжнародного публічного права у сфері зовнішніх економічних відносин на відміну від контрактів, сферою дії яких є міжнародна торгівля та відносини, що в ній виникають між суб'єктами МПрП. Навряд чи подібну імплементацію положень Віденської конвенції у наше національне законодавство можна вважати за належну.
Другий наслідок породжено відверто неточним перекладом терміна «places of business». Як справедливо зауважила в цьому зв'язку Л. П. Ануфрієва, використаний у Конвенції термін не є тотожним ні поняттю «національність юридичної або фізичної особи», ні поняттю «осідлість», ні поняттю «місцезнаходження» («місцепроживання») юридичної та фізичної особи та не може бути до них прирівняним. У даному випадку мова йде лише про місце здійснення регулярних ділових операцій.
Подібний переклад (аналогічний російському перекладу Конвенції) призводить, як підкреслюється в російській доктрині, до неправильного визначення контракту як укладених «у ході здійснення підприємницької діяльності договорів між особами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах». Справа в тому, що таке визначення змінює сферу застосування Віденської конвенції.
Уявімо собі ситуацію, коли український підприємець уклав контракт з іншою особою, яка має підприємство поза межами України, проте постійно веде справи в нашій державі. За визначенням Віденської конвенції, такий контракт не підпадає під дію даної Конвенції, оскільки «places of business» обох підприємців знаходяться в одній і тій же країні. Проте, за текстом Конвенції, опублікованим Мін'юстом України, цей контракт підпадає під дію Конвенції, оскільки «комерційні підприємства» зазначених осіб «перебувають у різних державах».
Запитання до семінару 2 Право, що застосовується до змісту
правочину (зобов’язальний статут)
Необхідність належного встановлення права, що підлягає застосуванню до транскордонних комерційних контрактів, обумовлюється важливістю тих статутних питань, які у разі цих контрактів необхідно вирішили. В літературі вказується, що до кола цих питань належать:
• дійсність договору;
• його тлумачення;
• виконання договірних зобов'язань;
• наслідки невиконання договору;
• припинення дії договору та наслідки визнання його нікчемним;
• розподіл тягаря доведення.
Крім того, договірний статут регулює також зобов'язальні відносини сторін у переддоговірний період, рівно як і всі вимоги, що випливають з вини при укладенні договорів. До зазначеного слід додати питання про порядок укладення контрактів. Справа в тому, що, як зазначається, «точки» територіальної локалізації за участю іноземного елементу досить суттєво ізольовані одна від одної. Місце укладення договору не обов'язково збігається з місцем знаходження особи, що здійснює виконання, місце розгляду спору не обов'язково збігається з місцем виконання тощо. Внаслідок цього регулювання договірних відносин у МПрП, як правило, розщеплюється. Тобто, вирішення зазначених вище статутних питань нерідко підкоряється кожне «своему», окремо визначеному праву.
Відповідно до п. 2 ст. 8 Віденської конвенції, у контрактах далеко не завжди міститься прямо визначена згода на застосування до відносин контрагентів конкретного права. Це має місце лише у випадках надання допомоги при укладенні контракту кваліфікованими юристами або за наявності типових форм (проформ) договорів. У всіх інших випадках досить гостро постає питання про те право, яке дійсно мали на увазі сторони при укладенні відповідної угоди в контракті. Варіанти вирішення подібних питань у міжнародній практиці є різними. Це може бути:
• система права, з якою договір пов'язаний внутрішньо;
• особистий закон продавця (так звана доктрина «характерного виконання»);
• принцип абсолютної свободи автономії волі (англо-американське право), коли суди вирішують питання про застосоване право, вкладаючи у рішення свое розуміння питання тощо.
Питання, щойно розглянуті, у нашому національному законодавстві вперше були порушені в Законі «Про зовнішньоекономічну діяльність», але своє більш повне відтворення вони знайшли у розділі VI Закону від 23.06.2005 р. «Колізійні норми зобов'язального права». За загальним правилом, з якого починається зазначений розділ, сторони договору згідно зі статтями 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. А далі розглядаються окремі випадки, коли зазначений вище законодавчий дозвіл не реалізовано (ст. 44 зазначеного Закону).
Так, у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої ст. 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є продавець за договором купівлі-продажу.
Однак, відповідно до ч. 2 цього Закону, правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається:
• щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, право держави, де здійснена реєстрація;
• щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі,- право держави, у якій проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.
Запитання до семінару 3 Колізійні питання стосовно форми
Правочину
Головною колізійною прив'язкою, яка вирішує питання, пов'язані з формою контракту, є правило locus formam regit actum. Проте, у випадках з контрактами виникає одна специфічна складність, пов'язана з укладанням так званого договору «між відсутніми». Останнім терміном прийнято позначати випадки укладення зовнішньоторговельної угоди за допомогою телетайпу, факсу, телефону і т. ін. Справа в тому, що у всіх подібних випадках застосування принципу locus regit actum стає неможливим саме за відсутності «loci», тобто, єдиного місця, в якому угода укладалась би.
У зв'язку з цим у національних законодавствах вироблені різні модифікації застосування даного принципу. Наприклад, у ряді країн для таких випадків запропоновано використовувати такий різновид зазначеного принципу, як місце вчинення «останньої дії», тобто такої, без якої сам контракт вважається неможливим (неіснуючим). Так. у праві США, Великої Британії, Японії та деяких інших, цим місцем вважається те, з якого направлено акцепт (тобто, згода з отриманою раніше пропозицією щодо укладення контракту - офертою). Саме ця концепція дістала назву «поштової скриньки». В інших державах, навпаки, місцем останньої дії вважається те місце, в якому оферент отримав згоду контрагента (акцепт) на укладення контракту. Таким чином, зазначене колізійне питання свого остаточного вирішення у МПрП поки що не знайшло.
Слід зауважити, що за ст. 638 чинного ЦК України укладення договору відбувається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною і він вважається укладеним (ст. 640 ЦК) з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Причому, згідно зі ст. 647 ЦК, договір є укладеним в місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.
Другим колізійним питанням щодо форми контракту є питання про письмову форму договору міжнародної купівлі-продажу товарів. Взагалі, що стосується форми угоди, висловлюється думка, за якою її колізійне регулювання засноване на правовій обумовленості, пов'язаній з публічним інтересом. У своєму законодавстві держава регулює питання про форму угоди імперативними нормами, що пояснюється необхідністю здійснення державного контролю за окремими категоріями угод, а також метою забезпечення доказової бази при розгляді спору за угодою.
Запитання до семінару 4 Загальна характеристика Віденської
