Літературні процеси в Україні. Театральне мистецтво та музична культура. Створення українського кіномистецтва. Архітектура та образотворче мистецтво

 

У період легальної «українізації» уявлення про шляхи розвитку національної культури знаходили відгук у колі нової національної еліти, гуртках літературних початківців з робітників і селян, серед державних діячів (О. Шумський, М. Скрипник та ін.). Останні, як справжні патріоти, бажали, щоб українська культура набула належного їй місця серед інших. Мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання – «Літературно-критичний альманах» (до 1918 р.) і журнал «Музагет» (єдиний номер його вийшов 1919 р.), присвячені наймодернішим творам. Виходить багато видань, присвячених новій революційній літературі – журнали «Мистецтво» (1919 – 1920), «Шляхи мистецтва» (1921 – 1923), збірники
та альманахи «Червоний вінок» (1919), «Гроно» (1920), «Жовтень» (1921), «Вир революції» (1921), «Буяння» (1921) тощо. Ці видання були трибуною письменників, які могли реалізувати своє прагнення творити нову літературу рідною мовою.

Різні мистецькі уподобання породжували велику кількість мистецьких
спілок – своєрідних «громад», які засвідчували ідейно-естетичне розмежування. Одним з перших виник «Плуг» – спілка селянських письменників, що нараховувала сотні членів і десятки місцевих організацій, проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських і робітничих мас українську літературу й українську мову. Такою самою була за своєю суттю і організація робітничих письменників «Гарт». Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.
У Донбасі об'єднання пролетарських письменників називалося «Забой».

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені певних вад. «Плуг» плодив надмірний «масовізм» – залучення до письменницького об'єднання малообдарованих людей, графоманів.
У неоднорідному за складом «Гарті» поступово виявлялося прагнення до «монополізму» в літературі. 1925 р. став для цих організацій останнім. Назріла потреба шукати нові форми об'єднання літературних сил. На перший план виходять професіонали літературної справи, які належали до менш масових тогочасних угрупувань – футуристи (які 1927 р. взяли назву «Нова генерація»), неокласики, група «Ланка» (пізніше «Марс» – «Майстерня революційного слова»). Літератори – вихідці з окупованих Польщею західноукраїнських земель (Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу «Західна Україна» (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу «Авангард». На руїнах «Гарту» виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927) та ВАПЛІТЕ (Вільна адемія пролетарської літератури, 1926). Молоді письменники-комсомольці об'єдналися в організацію «Молодняк» (1927) з однойменним журналом.

 

Максим Рильський

Так, до групи неокласиків входили визначні майстри слова – Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен (Освальд Бургардт). Перші ознаки формування цієї групи навколо журналу «Книгар» належать до 1918 р. За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Вони були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Парнасці свідомо відмітали від української культури схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентимен­тальність. Звичайно, захист класичних традицій сприймався владою як аполітизм і став приводом до політичних переслідувань.

Революційно-романтичну тему знаходимо у багатьох поетів, яким імпонувала буремність доби, її розмах, драматизм, трагічність людського життя. Тому й писалися В. Сосюрою такі поеми, як «Червона зима», «Навколо», вірші «Удари молота і серця» В. Еллана-Блакитного, поема «В космічному оркестрі» П. Тичини, «Офіра» В. Чудака тощо.

У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич («Ріньє»), Святослав Гординський («Барви і лінії», «Буруни», переспів «Слова о полку Ігоревім»), Наталя Лівицька-Холодна («Вогонь і попіл»), О. Турянський (поема в прозі «Поза межами болю») та ін. Вони гуртуються навколо таких журналів і газет, як «Літературно-науковий вісник», «Дзвони», «Поступ», «Ми», «Наша культура», «Діло» (із літературним додатком «Назустріч»).

Вірними темі України, тонкими знавцями народних типів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В. Стефаник, Марко Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилянська, А. Крушельницький, М. Яцків. Українські радянські прозаїки вели свої творчі шукання у різних напрямках: соціально-побутової повісті, історичних, історико-революційних, «виробничих», пригодницьких, науково-фантастичних романах.

Течію авангардизму в українській літературі 20-х років ХХ ст. найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з Михайльом Семенком.

 

Михайль Семенко

До авангардистів у різний час належали поети О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, критик В. Коряк. Вони пропагуючи урбанізації культури, захоплювалися технікою і виробництвом, втілювали ритм сучасної епохи у нові поетичні форми, войовничо ставилися
до прихильників традиційних художніх течій. Творче і політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М. Семенком
у 1927-30 pp. журналу «Нова генерація»: «Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)». За свідченнями сучасників, М. Семенко був яскравою фігурою тогочасного суперечливого часу. Він писав епатуючі вірші (у 1924 р. видав збірник своїх поезій під назвою «Кобзар»). У 1937 р. був репресований та на кілька десятиліть вилучений з історії української літератури.

 

Микола Хвильовий

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав Микола Хвильовий. Як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву. Він кинув гасло «Геть від Москви», маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на Європу. Перші поетичні збірки М. Хвильового – «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема
«В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців. Якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив у жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії.

Центральною для творчої манери М. Хвильового була проблема людини, її стосунки з революцією та історією, людини, яка відчула весь трагізм буття сучасного їй світу. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози – це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати
з елементами народницько-просвітянської традиції. Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської».
В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 p.

Кампанія гонінь на кращі сили української культури була зініційована літературною дискусією (1925 – 1928), в якій запальні літератори гаряче і відверто відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. У 1926 р. в резолюції пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації», а у 1927 р. в резолюції Політбюро ЦК КП(б)У «Політика партії в справі української художньої культури» – вже чітко окреслено межі, за які художникові виходити не можна. Творити радянську літературу можливо було лише на основі зв'язку її з соціалістичним будівництвом.

Розвиток театру такіномистецтва. Під кінець двадцятих років ХХ ст. з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка – «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Фільм «Земля» було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів.

В Україні створюється новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру – Лесь Курбас («Цар Едіп», «Вертеп», «Гайдамаки», «Газ», «Джіммі Гіггінс»). Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок XX століття, адже цензура не дозволяла ані постановок світової класики, ані нової драми. Л. Курбас вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену.

Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спрямував свої зусилля у бік «естетичного театру» – від шаблонів акторського виконання, до гри «нутром». З цієї студії швидко виріс «Молодий театр» (1916), який виголосив у своєму «маніфесті» про «поворот до Європи», про розрив з традицією побутового театру, з пануючим у театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон.

Л. Курбас мріяв про організацію єдиної всеукраїнської театральної академії. Передбачав відкриття в ній різних студій: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації; музеїв – театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури, бібліотеки світової драматургії. Це була його ідея – створення театру, оновленого революцією через студійність. Частково Курбас почав її здійснювати як керівник драматичного факультету Музично-драматичного інституту ім. Лисенка. З ідеї академії оформилося мистецьке об'єднання «Березіль».

Лесь Курбас О. Довженко

 

Новий український репертуар в театрі «Березіль» пов'язаний з драматургією Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло»). Великий розголос мала прем'єра п'єси І. Микитенка « Диктатура» (1930). Але почалися атаки на «Березіль», які завершилися вимогами від Курбаса зріктися його колишніх «помилок», переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився і закінчив своє життя у таборі на Соловках.

Образотворче мистецтво іархітектура. Модернізм був провідною течією в розвитку українського образотворчого мистецтва та архітектури початку ХХ ст.

Казимир Малевич

 

Яскравою художньою особистістю є Казимир Малевич, творець супрематизму (від латинського supremus – вищий – напрямок в абстрактному мистецтві). Він хоча й жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв'язків з нею. Естетичні вподобання К. Малевича багато в чому оформилися під вливом народного мистецтва України – селянських вишивок, лубків, народних орнаментів. Бажаючи висловити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних «орієнтирів», подивитися на навколишні речі, наче з космосу. Тому в безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» – всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Малевич, власне, творить картину виходу людини у космос (вираз «супутник Землі», до речі, вигадав цей художник).

До пізнього Малевича сучасні мистецтвознавці додають прізвисько Мужицький, оскільки його основними персонажами стали селяни. Наприкінці
20-х років він працював у Київському художньому інституті, малював небо, лани, селян.

К. Малевич К. Редько

Супрематизм Супрематизм

Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О. Хвостенко-Хвостов («Сгезсепйо» з рухливих кольорових конструкцій), В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати, інтер'єри). Новітнє мистецтво творили В. Пальмов («Рибалка», «Дачники»); К. Редько («Світло і тінь симетрії», цикл «Електроорганізми»). Кубофутуристами були Г. Собачко-Шостак («Рух кольору», «Тривога»), М. Лисицький («Композиція»), Д. Бурлюк («Козак Мамай», «Жнива»), В. Меллер («Ассірійські пісні»), А. Петрицький («Ексцентричний танок», «Композиція»). «Футуристичний портрет» написав і один із творців стилю «модерн» Г. Нарбут.

 

О. Хвостенко-Хвостов (стенографічний авангард)

Яскраво виразили себе у сценографії О. Хвостенко-Хвостов (ескіз декорацій до спектаклю «Містерія-буф», до вагнерівських «Валькірій», ескізи костюмів до харківської постановки опери С. Прокоф'єва «Любов до трьох апельсинів»), В. Меллер (ескізи костюмів до п'єси «Карнавал» у київському театрі «Мистецтво дії»).

Мав пряме відношення до сценографії і художник Анатоль Петрицький. Він виконав вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні строї та декорації для курбасівського «Молодого театру», для Музичної драми, Першого театру Української радянської республіки
ім. Т. Шевченка, театру ім. І. Франка, ім. Лесі Українки, оперного театру. Фантазія, мальовничість, вишуканість колориту відзначали всі його роботи. Уславився Петрицький і картинами («Натурщиця», «Інваліди»), а головне – портретами діячів української культури. Доля портретної галереї Петрицького, що нараховувала понад 60 творів, склалася драматично: коли репресували героїв, спалювалися й їхні портретні зображення. Тільки частина їх збереглася у музейних фондах чи збірках приватних осіб, а деякі – у фотовідбитках.

Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. Твори «бойчукістів» 20–30-х рр.: розписи червоноармійських Луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до І Всеукраїнського з'їзду Рад, Київського кооперативного інституту, Всеукраїнського селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані та Харківського Червонозаводського театру – перші значні монументальні ансамблі в радянському мистецтві. У розписах багато плакатності, сильні впливи традицій й романтичних надій часу. До наших часів лишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною він був репресований за «іконописний» формалізм і «буржуазний націоналізм».

 

Держпром у Харкові (1925-1929, архітектори С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер)

 

Головним стильовим напрямом в архітектурі України першої половини ХХ ст. був конструктивізм, що максимально використовував принципи функціональності, раціоналізму та економності. Кращі споруди цього стилю – будівля Київського залізничного вокзалу (1927 – 1933, архітектор А. Вербицький), комплекс адміністративних і громадських споруд під назвою Держпром у Харкові (1925 – 1929, архітектори С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер), Палац культури залізничників у Харкові (1928 – 1932, архітектор О. Дмитрієв), Київська кінофабрика (1926 – 1929, архітектор В. Риков).