Розстріляне відродження». Українська культура в умовах тоталітаризму

В 30-х рр. ХХ ст. українська культура крок за кроком втрачала залишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались на Україні, змусили частину інтелігенції прилаштуватись до нових умов тоталітарного буття.

«Розстріляне відродження» – це роки наступу сталінського режиму на сфери культурного життя України, коли під пресом терору опинилися науковці, освітяни, діячі сфери культури. В країні розгорталася боротьба проти «націоналістичних ухилів» та жорстко переслідувалися діячі національної культури. Трагічна доля покоління 20–30-х рр. демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху розвитку й незалежності від впливу інших культур.

Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції був сфабрикований владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Загалом було звинувачено 45 українських діячів.

У 1930-х рр. справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. У 1934 – 1935 pp. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М. Перетц, член-кореспондент Є.С. Шабліовський. У 1936 – 1937 pp. загинули в таборах геолог, академік, віце-президент ВУАН Н.І. Світальський, генетик, академік І.І. Агол, математик, академік
М.П. Кравчук, філософ, академік С.Ю. Семковський. У 1931 р. змушений був припинити роботу в Києві М. Грушевський. Його заарештували, звинувативши в справі «Українського національного центру». В українській науці загальмувався і цілком припинився розвиток таких галузей науки, як статистика, етнографія, демографія, краєзнавство. Чисткам було піддано колективи багатьох наукових та академічних установ.

В літературі удар спрямовується проти творчих об´єднань, які відстоювали відносну свободу творчості, ВАПЛІТЕ та неокласиків. У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Близька, К. Буревія. Жертвами репресій стали М. Куліш, О. Досвітній, О. Вишня, В. Підмогильний, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Слісаренко, М. Семенко, В. Поліщук. За підрахунками істориків, в Україні було репресовано близько 500 літераторів,
з яких майже 150 загинуло. Не уникнули репресій і діячі мистецького авангарду, яких традиційно звинувачували у формалізмі. У Соловецькому таборі загинув видатний реформатор українського театру Л. Курбас.
У 1936 р. був розстріляний професор Київського художнього інституту М. Бойчук та його учні – І. Падалка і В. Седляр.

Із середини 30-х рр. у культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, в своїй творчості беруть на озброєння єдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, яким вдалося потрапити в період репресій, зростають застійні явища.
До офіційного оптимізму схилялася творчість П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана та інших поетів, які оспівували в поезії образ Сталіна. Провідними стали теми боротьби за мир, трудового подвигу на заводах
і колгоспних ланах.

З 30-х років культура загалом набула ідеологічних рис. Проблеми національної культури проявилися і в нейтральних мистецьких сферах – музиці, оперному мистецтві, балеті, фольклористиці, етнографії. Навіть в архітектурі національні художні мотиви до середини 50-х років майже не використовувалися. Цілеспрямовано нищилися пам´ятки національної історії та архітектури. Тільки в Києві знищено Михайлівський золотоверхий монастир (XII ст.), церкву Богородиці Пирогощі на Подолі, оспівану в «Слові о полку Ігоревім», один з кращих зразків українського бароко – Микільський воєнний собор (XVII ст.), пам´ятник княгині Ользі тощо. Натомість установлювались пам´ятники революційним вождям, розчищались площі для масових демонстрацій, зводилася типова архітектура.

Напередодні Великої Вітчизняної війни Україна, як і інші республіки радянської держави, відчула на собі цілу низку соціальних, політичних впливів комуністичної ідеології. Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Довженка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на передові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г. Меліхова, О. Любимського, М. Каплана, А. Волненко, Т. Яблонської, П. Борисенко
та інших українських митців, У портреті цього часу бачимо мужність, стійкість, благородство душі, готовність до подвигу.

Провідною в українському станковому живописі воєнних років стала тема мужності й героїзму, виявлених радянськими воїнами в боях з фашистськими загарбниками. Кращі батальні полотна українських митців не тільки правдиво відтворюють різні епізоди війни, а й пронизані високим героїко-патріотичним почуттям.

В роки війни значно розширилися межі батального жанру: художники в своїх картинах зображували не тільки сцени бою, а й епізоди фронтового життя (О. Любимський, «Наказ № 227/1944»).

Видатними явищами в українській музиці стали симфонія «Україно моя», написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата «Клятва» на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Набутками української культури стали твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К. Трохименка, М. Дерегуса, М. Глушенка, В. Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час чільне місце серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою виразністю та переконливістю відзначалися твори В. Касіяна «На бій, слов'яни» та оригінальна за задумом серія «Гнів Т. Шевченка – зброя перемоги». На тексти Кобзаря створив серію плакатів «Вражою злою кров'ю волю окропіте!» О. Довгаль.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму «Україна в огні» О. Довженко. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік, але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солнцевою («Повість полум'яних літ»). О. Довженко увійшов у світову літературу не лише як автор ряду творів, але й як основоположник нового жанру – кіноповісті, який поєднав у собі два мистецтва – літературу та кінематограф.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому велика заслуга О. Довженка, що у 1943 році створив документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні».

Післявоєнні п'ятнадцять років в історії української культури – період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тенденційна, ідеологічно заангажована – це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. Майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінське бароко.

В образотворчому мистецтві набуває поширення тенденція до підкресленого узагальнення образу радянської людини. Мужність і героїзм радянських бійців, їх рішучість будь-якою ціною вистояти в нерівному двобої з лютим ворогом лягли в основу полотен О. Будникова «Стояти на смерть», Ю. Волкова «Подвиг п'яти героїв-севастопольців», П. Перхета «Подвиг моряків», В. Полтавця «Атаку відбито».

Навіть в умовах ідеологічного тиску українські митці намагались розширити тематику відображуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічного українця, хоча й творили монументальні образи людини праці: Т. Хитрова «Силос іде», Г. Томенко «Опівдні», Й. Бокшай «Бокораші», Т. Яблонська «Хліб» та ін.

Ідеологічний диктат продовжув тиснути на митців. Прояви «українського буржуазного націоналізму» влада знаходить у О. Довженка, Ю. Яновського, М. Рильського, І. Сенченка. Нищівній критиці піддано В. Сосюру за поезію «Любіть Україну», написану ще під час війни, а також поезію А. Малишка, Є. Кирилюка, О. Білецького та багато ін.

Надзвичайно складним було становище церкви на Україні: у листопаді 1944 р. помер митрополит Української греко-католицької церкви (УГКЦ) А. Шептицький, який користувався безмежним авторитетом серед віруючих західних областей. Це полегшило владі боротьбу з УГКТ, що підпорядко­вувалася Ватикану. Паства УГКЦ сягала 4,3 млн віруючих. Це була потужна церква, в якій налічувалося 3040 парафій. Кампанія проти УГКЦ розгорнулася за безпосереднім наказом Сталіна у березні 1945 р. Вона почалася із звинувачень її священників у пособництві гітлерівцям і «українськім буржуазним націоналістам».

Знаряддям для знищення УГКЦ була обрана Московська патріархія. Новий глава УГКЦ митрополит Йосип Сліпий під тиском влади розпочав переговори з адміністрацією патріарха Алексія. Однак, ніхто з архієреїв не бажав переходити у православ’я. У квітні 1945 р. священослужителі УГКЦ найвищого рангу були заарештовані. 8-10 березня 1946 р. у Львові під контролем органів державної безпеки відбувся собор греко-католицького духовенства. Він ухвалив рішення про возз’єднання з Російською православною церквою і скасування Берестейської унії 1596 р.

Була ліквідована також Українська Автокефальна Православна Церква.
Її ієрархів відправили на заслання за стандартними звинуваченнями у пособництві гітлерівцям. Священики римо-католицької церкви також були репресовані.

Література

1. Абрамович С.Д. Світова та українська культура. – Львів: Світ, 2004. – 344 с.

2. Білик Б.І., Горбань Ю.А., Калакура С.Я та ін. Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища школа, Знання, 1999. – 326 с.

3. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К.: Генеза, 2001. – 290 с.

4. Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. – Львів: Каменяр, 1992. – 352 с.

5. Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2010. – 589 с.

6. Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. Кер. авт. кол. Войцехівська І., Абліцов В., Божко О. та ін. – К.: Україна, 1995. – 350 с.

7. Кордон М.В. Історія української культури. – Львів: Магнолія, 2011. – 336 с.

8. Крип’якевич І.П. Історія України: Навч. посібник. – К.: Просвіта, 1992. – 550 с.

9. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За заг. ред. А.В. Яртися та ін. – Львів: Світ, 1994. – 496 с.

10. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 392 с.

11. Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури. – К.: Знання, 2009. – 413 с.

Запитання та завдання до самоконтролю

1. Які фактори зумовили український культурний ренесанс?

2. Як розвавалася українська культура в період Центральної Ради?

3. Як розвавалася українська культура в період Гетьманату?

4. Поясніть сутність явища «українізація».

5. Визначте зв'язок між політикою українізації і станом освіти у 20-ті рр. ХХ ст.

6. Якою була доля українських університетів у перше пореволюційне десятиріччя?

7. Назвіть основні літературні течії 20-х років в Україні та їх представників.

8. Назвіть представників українського авангардного мистецтва.

9. Які новаторські риси впровадив театр «Березіль»?

10. В чому сенс методу «соціалістичний реалізм»?

11. Поясніть, що таке «розстріляне відродження».

12. Як розвавалася українська культура в умовах тоталітаризму?