Народження інтелігенції. Кирило-Мефодіївське братство. Університетські осередки культури. Громади

«Книга буття українського народу» – це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців містила: створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів і польського романтизму, в яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася роль об'єднувача усіх слов'янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклали початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті.

Харківський і Київський університети, незважаючи на репресії царського уряду, силами передової професури зробили значний внесок у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної науки. Так, за дореформений час
66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали
у Харківському, Московському, Київському, Казанському та ін. університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський,
славіст І. Срезневський, лікар Ф. Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров та інші.

З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідувачем кафедри математики, а в 1813-1820 рр. ректором Тимофій Федорович Осиповеький (1765 – 1832), який переїхав до Харкова з Петербурга. Його тритомний «Курс математики» відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів.

У першій половині XIX ст. в Україні з'явилися наукові праці у галузях географії, статистики, економіки. Зокрема, це – 4 томи «Трудів» Комісії для опису губерній Правобережжя й Лівобережжя, заснованої у 1852 р. при Київському університеті, тритомні «Записки о Полтавской губернии» М. Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», підготовлене Д. Журавським і видане в 1852 р. в Петербурзі І. Фундуклеєм, «Опыт статистического описання Новороссийского края» А. Скальковського, що вийшов у Одесі в 1850 р. тощо. Цінні праці з фізики і фізичної географії написав професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809 – 1888).

Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор Олексій Іванович Ходнєв, що очолював кафедру хімії в 1842 – 1854 рр. У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизняної флори, плідно працював професор Харківського університету Василь Матвійович Черняєв (1793 – 1871), а в галузі геології – Никифор Дмитрович Борисяк (1817 – 1882). Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та ін. природничих наук написав перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович (1804-1873). 3начний позитивний вплив на розвиток науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810 – 1881), який
у 1858 – 1861 рр. був попечителем Київського учбового округу.

Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися
й гуманітарні науки. У філософії йшла боротьба між ідеалістичними і матеріалістичними ідеями. Зокрема, матеріалістичні погляди висловлювали декабристи, Т. Шевченко, природознавці Т. Осиповецький, М. Максимович та ін. У галузі словесних наук цінні праці написали перший ректор Харківського університету Іван Степанович Рижський, засновник вітчизняного слов'янознавства Ізмаїл Іванович Срезневський та ін.

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу Олександру Опанасовичу Потебні (1835 – 1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895 р.) тощо
не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї. Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування. Плекання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує волю та прагнення до незалежності.