Музична культура і театральне мистецтво українського бароко

Із середини XVII ст. відбувається перехід від григоріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного партесного, тобто хорового співу за партіями, у яких кожен голос веде свою мелодію.

Партесний концерт складався з чотириголосся (басу, тенора, альта, дисканта). Він потребував знань з теорії музики, правил гармонії, композиції, голосознавства. Теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент М. Дилецький (бл. 1650 – 1723) і виклав їх
у посібнику «Граматика мусікійська» (1677).

У XVII – XVIII ст. в Україні склалася мережа музичної освіти. Одним з найдавніших в Україні музичних навчальних закладів була Січова співацька школа (остання третина XVII ст. – 1709, 1734 – 1775), де готували фахівців церковних хорів.

У першій половині XVIII ст. центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії. У школі сформувалася чітка система музичної освіти, що поєднала теорію музики і педагогіку. У Києво-Могилянській академії були свій хор і оркестр, що відзначалися високою професійністю.
В академії здобули музичну освіту у майбутньому видатні композитори Максим Березовський та Артемій Ведель, творчість яких сягнула європейських висот.

Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. Школа давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751 – 1825).

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий партесний спів. У середині XVIII ст. поширення набув романс – жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітари. Популярними стали романси «Їхав козак за Дунай» С. Килимовського, «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка.

На Лівобережжі України в усіх 10 полках діяв штат полкової музики, що складався з 6 – 9 виконавців, які грали на трубах, сурмах, пищалках та литаврах. При гетьманах існувала «генеральна» військова музика. Під час подорожі гетьмана І. Мазепи до Москви 1689 р. його супроводжували 12 музикантів.

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII – XVIII ст. називають ще театром козацького бароко.

Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах.
В українському шкільному театрі поряд із п´єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Розповсюдженим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято («Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове» Кирила Транквіліона-Ставровецького).

Учні тогочасних українських шкіл, насамперед Києво-Могилянської академії, володіли технікою високих жанрів – містерій ( релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п´єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували їх засобами народного мистецтва. Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа, а герої
(їх могло і не бути) з´являлися на сцені незалежно від дії. Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, що поділялася на образотворчу і словесну частини. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням сягав обрядових пісень. Драми називалися шкільними, адже створювались у навчальних закладах. До середини XVIII ст. в Україні існувало близько 30 драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. Їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями – студенти. Популярність мали п´єси різдвяних і великодних циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу.
До них належали драми Г. Кониського («Воскресіння мертвих»), Ф. Прокоповича («Володимир»), Д. Туптала («О причащений святих тайн») тощо. Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми («Милість божа», «Про святу Катерину», «Царство натури людської», «Про Олексія, чоловіка Божого» тощо).

Як правило, до шкільних драм XVII – XVIII ст. додавались інтермедії та інтерлюдії – короткі одноактні комічні п´єси побутово-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми чи трагедії. Зміст інтермедії був пов´язаний з темами, що розвивалися в основних п´єсах, але здебільшого вони були сюжетно незалежними. Головне призначення інтермедій полягало в тому, щоб розважити глядача. Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з простолюду, які розмовляли кожний своєю народною мовою: українці – українською, росіяни – російською, білоруси – білоруською, а драматичні твори писалися рідною книжковою мовою. Змістовно інтермедії були продовженням тогочасного життя, широко використовуючи мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, матеріал популярної книжкової анекдотичної і сатиричної літератури. Тому вони користувались особливою популярністю серед народу. До нас дійшло понад 40 українських інтермедій, з яких інтермедіями у власному розумінні цього слова є інтермедії Якуба Гаватовича, що вміщені у його трагедії про Іоанна Хрестителя, та Г. Кониського «Воскресенія мертвих» (1747). Саме інтермедії започаткували український театр.