Історичні та суспільно-політичні передумови розвитку української культури. Самобутні риси культури Козацької держави

На історико-культурну ситуацію, яка склалася в Україні у цей час, мала великий вплив визвольна війна 1648-1654 рр. під проводом
Б. Хмельницького.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили антифеодальні та національно-визвольні повстаня кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст.
На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський уряд категорично заборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Незважаючи на це, виступи проти польських панів набували дедалі більш організованих форм. Хвиля козацьких повстань 1625 – 1638 рр. підготувала грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст. Він розпочався як селянський рух у лютому 1648 року захопленням Запорізької Січі загоном повсталих козаків та обранням Богдана Хмельницького гетьманом Війська Запорізького й тривав до вересня 1676.

Результати цієї боротьби: створення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала в складі Росії до початку 80-х років XVIII ст.; закріплення назви «Україна» за створеною державою й започаткування зміни назви «руський народ» на «український народ».

На жаль, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність Гетьманщини.

Півтора століття козацтво не тільки захищало волю й права українського народу, але й очолило культурну розбудову держави. На кінець ХVІІ ст.,
в період гетьманування І. Мазепи, Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією.

Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років і залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу.

Самобутні риси культури козацької держави (1648-1781). Саме з козацького середовища вийшла нова національна аристократія, яка взяла на себе розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. Духовність і релігійність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Запорожці надзвичайно ревниво стежили за «чистотою» віри у своїх рядах. Дослідник історії українського козацтва Д. Яворницький зазначав, що у козацькому середовищі ніколи не було ні розкольників, ні лжевчень; заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Запоріжці за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали. Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності – кожен козак мав носити при собі «тілесний» хрест, будь-яка важлива справа починалася з молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді за участі всіх запорожців. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ані ворожого вогню, ані грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая – захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла – глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.

За даними Д. Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Набула поширення практика щоденного богослужіння за канонами православної церкви. Це вимагало від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.

Високого рівня досягла освіта на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання й письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того часу.