Деонтологія повідомлення про діагноз

Якщо для хворого вилікування або продовження життя є реальними, то лікар з метою створення найкращих умов лікування зобов’язаний тактично i кваліфіковано повідомити хворому діагноз. Виняток робиться для хворих злоякісними пухлинами, котрим повідомляють якийсь інший діагноз, наприклад, «виразка шлунка» замість «рак шлунка». Питання про те, чи треба хворому говорити правду, з усією гостротою виникає у випадку, коли хворий відмовляється від операції або знаходиться в дуже тяжкому стані. В хiрургiчнiй практиці нерідко виникають ситуації, коли i хворого i родичів доводиться правдиво інформувати i пропонувати термінову операцію, наприклад, з приводу гангренозного апендициту, перфоративної виразки шлунка або непроходимості кишкового тракту: близьким хворого роз’яснюють, що запізнення навіть на декілька годин загрожує смертю. Це завдання важке, якщо операцію пропонують хворому з діагнозом раку. Мотиви для відмови у бiльшостi однакові: вони почувають себе добре, покладають надії на лiки i помилково вважають, що з операцією вони ніколи не запізняться. У випадках, якщо необхідно переконати хворого злоякісною пухлиною повірити в обов’язковість операції, немає потреби повідомляти істинний діагноз. Потрібно намагатися знаходити інші достатньо сильні слова i аргументи. У неквапливій i задушевній бесiдi, в доступному для розуміння хворого викладенні досягнень сучасної медицини, в запевненні, що його будуть лікувати кращі спеціалісти, як правило, вдається одержати згоду хворого. Лікарям усіх спеціальностей необхідно дотримуватися єдиної тактики: якщо в онкологічному вiддiленнi хворому пропонують операцію, то інші лiкарi, до яких хворий звертається, повинні роз’яснити i запевнити в її необхідності i невідкладності.

У випадках, якщо виявлені незворотні патологічні зміни, хворому не потрібно говорити правду. Навіть коли хворого неможливо врятувати, не можна віднімати у нього надії. I на останній стадії хвороби людина продовжує вірити в порятунок: вона шукає не правду, а надiю. Хворий у всякому випадку не повинен почувати себе приреченим. Лікар повинен терпляче вислухати скарги, призначити лiкарськi препарати i втішати - вдумливо i професійно. Лікар зобов’язаний у кожному випадку вирішувати, «що» говорити хворому, i «як» говорити.

Розмова лікаря з хворим є мистецтвом. Медична деонтологія вимагає, щоб лікар підтримував моральний стан пацієнта якоюсь доречною реплікою, підкреслюванням позитивного змісту навіть незначної зміни стану здоров’я. В той же час необережне слово лікаря, його байдужість або безвiдповiдальне ставлення до хворого може виявитися етіологічним чинником ятрогенного захворювання.

Деонтологія взаємостосунків з рідними хворого

Питання про взаємостосунки лікаря i родичів хворого - одне з нелегких розділів медичної деонтології. Якщо у хворого в процесі лікування намітилась позитивна динаміка, взаємостосунки лікаря з родичами зазвичай доброзичливі. Вони можуть погіршуватися у випадку погіршення стану пацієнта. При звершенні до лікаря з приводу хворого, доля якого викликає побоювання, розмова буває відверта, i у лікаря зазвичай не буває підстави приховувати від рідних істину. Разом з тим у завдання лікаря входить справити психологічний вплив на родичів, якщо втручання останніх може несприятливо вплинути на стан хворого.

Якщо у хворого встановлюють діагноз раку, лікар повинен повідомити істинний діагноз тільки найближчим родичам, а решта відправляються до інформованої особи. Якщо при несприятливому результаті лікування дотримувались правила медичної деонтології, родичі померлого розуміють i підтримують лікаря i його лікувальну тактику, стаючи навіть його захисниками. При недотриманні цих правил конфлікти мiж родичами i лікарем виникають i при правильному лiкуваннi.