Попри на утиски та протистояння, Лівобережна і Слобідська Україна в XVII- першій половині XVIIІ ст. мала досить високий рівень освіти народних мас. Майже кожне село мало свою початкову школу. Дітям з багатих родин зазвичай приватні уроки давали мандрівні дяки, а деяким з них – і вихованці Києво-Могилянської колегії.
Головним осередком освіти в Україні була створена у 1632 р. Києво-Могилянська колегія (з 17О1 р. – академія). Засновником навчального закладу був видатний український церковний і культурний діяч Київський митрополит Петро Могила, котрий так визначив роль колегії: «Аби молодіж у справжній набожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була».
У навчальному закладі в різні роки працювали найкращі наукові й педагогічні діячі. Серед них Інокентій Гізель, автор «Синопсису» – першого підручника з історії України, відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький, видатний церковний і державний діяч, письменник, публіцист Феофан Прокопович, письменник Лазар Баранович та багато інших. Викладачі не обмежувалися викладанням загальноприйнятого у тогочасній європейській науці, але й самостійно розробляли проблеми логіки, філософії, психології тощо.,
Навчання в академії тривало 12 років. Окрім традиційних для тих часів навчальних дисциплін, у колегії викладали історію, географію, літературу, астрономію, архітектуру тощо. Важливою особливістю навчальний закладу був його демократичний характер, тут навчалася молодь, що репрезентувала різні тогочасні соціальні верстви. Так, у 1737 р. у академії здобувало освіту: діти: козацької старшини – 22, офіцерів російської армії - 1, ратушних чиновників – 2, купців – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селян – 39 тощо. Всього навчалося в різні роки понад 1100 -1200 юнаків, причому не тільки з України, але й з інших країн «православного світу».
Особливо велику роль вихованці академії відіграли в політичному й культурному розвитку Росії, куди їх почали запрошувати після Переяславської Ради (1654 р.). Українські вчені й церковні діячі брали активну участь у поширенні освіти і розбудові московської культури. Так, вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький став вихователем царської сім’ї, заснував у Москві Слов’яно-греко-латинську академію. Згодом з 21 ректорів зазначеного навчального закладу 18 були вихованцями Київської академії. Феофан Прокопович, колишній ректор, викладач піїтики й риторики в Київській академії, став помічником Петра І у його реформаторській діяльності, Данило Туптало став Ростовським митрополитом. Практично всі вищі церковні посади в Російській імперії у ХVІІІ ст. обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Коли в Росії заснували духовні семінарії, то вчителями в них теж були виключно українці, адже вони вважалися кращими педагогами. Тож до того, як на початку ХІХ ст. Академія припинила своє існування, вона майже двісті років задовольняла потреби України й Росії в підготовці наукових, педагогічних і церковних фахівців. Взагалі українські вчені й церковні діячі відіграли величезну роль у поширенні освіти і розбудові московської культури. Достатньо сказати, що сучасна російська мова значною мірою сформувалася за їх участю під впливом української. Натомість сучасна українська мова у своєму формуванні зазнала сильного впливу з боку польської.
За зразком Києво-Могилянської академії в Харкові, Чернігові та Переяславі були створені нові навчальні заклади – колегіуми. Навчальні плани в них були схожими з навчальними планами академії. Тут вивчали слов’яно-руську, церковно-слов’янську, латинську, грецьку, староєврейську мови, географію, історію, основи математики, катехізис, піїтику, риторику, філософію та богослов'я. Згодом при Харківському колегіумі почали діяти додаткові класи, орієнтовані на світські потреби. У цих класах викладали іноземні мови, інженерну справу, архітектуру тощо. Серед викладацького складу колегій було чимало видатних людей того часу. Зокрема, у Переяславському, а згодом у Харківському колегіумах деякий час низку навчальних дисциплін викладав видатний філософ і поет Григорій Сковорода.
За своє життя Г.Сковорода написав вісімнадцять філософських праць, у яких розробив учення про три світи: макрокосм (величний Всесвіт, у якому «живе все народжене»); мікрокосм, або людина; символічний світ, або Біблія. У свою чергу, кожен з трьох світів є єдністю двох натур: видимої (зовнішньої) й невидимої (внутрішньої). Бог не є самою природою, а її джерелом, світлом, сонцем. Матерія вічна, однак вічність ця – лише похідна функція вічності божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне: «Світ оцей і всі світи…є то тінь Божа». Людина емпірична, тобто видима, людина як природна істота, на думку Г.Сковороди, насправді є лише тінню людини істинної. Єством внутрішньої людини є Бог. Заклик Сковороди до самопізнання є закликом пізнати Бога в собі.
У поширенні знань дедалі більш широкі можливості відкривала друкована книга. У ХVІІ ст. видатну роль у книговидавництві відігравала друкарня Києво-Печерської Лаври. Тут друкувалися твори провідних письменників – І. Галятовського, Л.Барановича, І. Гізеля та ін. Друкарня Лаври готувала навчальні посібники, підручники, букварі. Київські видання мали художнє оздоблення, в якому поєднувалися традиції народного декоративного мистецтва з рисами бароко. Цікавим явищем стали «мандрівні» друкарні, які подорожували містами та селами, виконували культурно-просвітницьку роботу і несли «слово» в маси. З метою поширення міжнародних зв'язків в Україні друкувалися книжки для інших країн. Книга «Синопсис» була двічі передрукована (1678, 1680 рр.) і розповсюджувалася за кордоном у грецькому і латинському перекладах. Великі друкарні існували також при Чернігівському та Почаївському монастирях. Усього на українських землях у ХVІІ ст. діяло дев'ять українських, три польських і одна єврейська друкарні.
Протягом наступного століття чимало нових друкарень було створено на Лівобережжі та в Південній Україні. Проте, як і раніше, книжки коштували надзвичайно дорого. За них платили великі суми грошей і зберігали як найцінніші речі. Велике значення для поширення книжкової справи й освіти загалом стало впровадження у книгодрукуванні «гражданського» шрифту, що значно збільшило кількість світських видань. Перша друкарня, яка опанувала новий шрифт, виникла у 1764 р. у Єлисаветграді (нині Кіровоград). Згодом подібні друкарні були створені й у інших містах. Однак поступово українські видання поступалися російським, яких ставало дедалі більше. З одного боку, це безумовно, сприяло поширенню знань серед українського населення, але, з іншого, призвело до занепаду книгодрукування в Україні.
Щодо Правобережної України, Галичини, Буковини та Закарпаття, які знаходилися у складі Польщі та Австрійської імперії, то у цих українських землях умови розвитку освіти українців були значно гіршими, ніж на Гетьманщині. У 1661 було засновано Львівський університет. Однак цей навчальний заклад аж ніяк не можна вважати українським. Навпаки, він, серед іншого, виконував роль полонізації західноукраїнського населення. Таку саму роль відігравали й єзуїтські та уніатські колегії, що діяли у містах Західної України та Правобережжя. З другої половини ХVІІІ ст. тут з’являється декілька гімназій, навчання й виховання в яких також мало пропольське ідеологічне спрямування. Ті родини, які воліли зберегти свою українську (руську) ідентичність, віддавали своїх дітей у братські школи, але останні внаслідок політики полонізації та покатоличення поступово занепадають.
Література, театр, музика
У зв’язку з висвітленням питання про вплив Визвольної війни на духовне життя українського народу вже йшлося про розвиток таких видів літератури, як козацький літопис, історичний твір, дума, пісня. В умовах формування української державності відбувається також подальший розвиток церковної, ораторсько-проповідницької прози. Її найбільш видатними представниками у означений період були Іонікій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович.
Іоанікій Галятовський написав близько двадцяти творів цього жанру, серед яких найбільш відомим стала збірка проповідей «Ключ розуміння» з доданим до неї першим вітчизняним курсом теорії проповіді «Наука альбо способ зложенння казання». Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добрати тему, як будувати проповідь. Зокрема, він радить ділити проповідь на три частини. У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій викладається основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Цікаво, що зазначений принцип побудови проповіді необхідно використовувати й при написанні будь-якого твору, у тому числі й студентського реферату.
Антоній Радивиловський був автором збірок проповідей «Огородок Марії Богородиці» (огородок – огорожений сад) та «Вінець Христов». Характерними рисами цих проповідей є значна кількість повчальних прикладів і порівнянь як з давньої історії, так сучасних подій. Щоб зацікавити людей, автор також вводив у проповіді народні казки та приповідки, популярні світські сюжети з життя народів світу.
Широко відомим як видатний церковний письменник був також і Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, який написав низку праць: «Меч духовний», «Труби словес проповедних», «Нова міра старої віри» та інші. В них він виступав проти зрадницької політики шляхетсько-старшинської верхівки, критикував католицькі догмати, засуджував уніатську церкву, висловлювався за єдність слов'янських народів.
У церковній службі також широко використовувалися поетичні твори, передусім псалми й вірші на тему Священного Писання. Зі світської поезії найбільш популярним літературним жанром був панегірик, у якому прославлялися знані державні й церковні діячі. Відповідно до естетики стилю бароко, який прийшов у ХVІІ ст. на Україну з Європи, поезія цього часу характеризувалася наявністю великої кількості метафор, гіпербол, філософських абстракцій, символів. Здебільшого вона була розрахована на «елітарну» аудиторію.
Характерною рисою розвитку літератури цього періоду є перехід від релігійної до світової літератури. Сюжетами її стають не біблійні традиції, а реальне життя. Занепадають жанри, пов’язані з релігійним життям: полемічний, життєпис святих, духовна (церковна) поезія та ін. Натомість розвиваються побутові, історичні, сатиричні (бурлеск). Поетичні твори поступово набувають більш реалістичного й демократичного характеру. Зокрема, жвавою, розмовною українською писав вірші «мандрівний дяк» Климентій Зіновієв. Реальними рисами буденності, здоровим гумором були пройняті вірші, авторами яких були студенти Києво-Могилянської академії та колегіумів.
Особливо значним явищем в духовному житті України у ХVІІІ ст. стала поетична збірка Григорія Сковороди «Сад божественных песней». У своїх поетичних творах Г.Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Чудовоми є його ліричні вірші, які стали народними піснями:
Стоит явор над горою,
Все кивает головою.
Буйны ветры повевают
Руки явору ломают,
А вербочки шумят низко,
Волокут мене до сна.
Тут течет поточок близко;
Видно воду аж до дна.
Неабиякий літературний талант виявив Г.Сковорода й у написанні байок. У збірці «Басни Харковскія» він викривав несправедливість, неробство, марнотратство панів і чиновників. Сам Г.Сковорода волів усе своє життя залишатися вільною людиною, «мандруючим філософом», щоб служити народові, а не прислуговувати можновладцям. «Мой жребій з голяками» – зміст життя поета гуманіста, який був на боці покріпачених народних мас. На запрошення імператриці Катерини ІІ стати придворним філософом, він відповім жартом «Мне моя свирель и овца дороже царского венца».
Велика соціальна гострота була притаманна поетичним творам Василя Капніста, українського поміщика грецького походження. У знаменитому вірші «Ода на рабство» він писав, висловлюючи протест проти ліквідації в Україні полкового устрою й запровадження кріпосного права:
Куда ни обращу зеницу,
Омытою потоком слез,
Везде, как скорбную вдовицу,
Я зрю мою отчизну днесь,
Исчезли сельские утехи,
Игрива резвость, пляски, смехи;
Веселых песней глас утих;
Златые нивы сиротеют;
Поля, леса, луга пустеют;
Как туча, скорбь легла на них.
Катерину ІІ, яка видала указ про закріпачення українських селян, поет порівнює з поганою матір'ю, що залишає своїх дітей напризволяще на вулиці. Про політичну орієнтацію В.Капніста свідчить той факт, що він за дорученням групи козацьких старшин таємно відвідав Берлін і виклав там свій план відокремлення України від Росії і приєднання її до Пруської (німецької) держави.
Набуває розвитку українська драматургія, яка вже в ХVІІ ст. мала різні жанрові форми. На майданах розігрувалися вистави, театралізовані обрядові та хороводні пісні. Існував також народно-ярмарковий та ляльковий театр-вертеп. Вертеп поєднував слово і спів, інструментальну музику, акторську гру, сценографію, лялькову виставу. Набуває значного розвитку шкільна драма, до постановки якої в навчальних закладах залучалося якомога більше учнів (іноді до 300), що пояснювалося виховними цілями. Основним змістом шкільних драм були релігійні, біблійні сюжети. Прославлялися святі й розкривалися такі поняття, як віра, надія, любов. Однак згодом поступово ставляться вистави й на міфологічні та історичні сюжети. Найбільш розповсюдженими були містерії (п'єси на різдвяні сюжети) і міраклі (п'єси на сюжети з життя святих). До містерій XVII ст. належать твори «Слово про збурення пекла», «Дійствіє на страсті Христові», «Царство натури людської». Найцікавішою з них є перша, в якій розкривається сюжет з «Никодимового євангелія» про те, як Христос зруйнував пекло і звільнив душі праотців. До жанру міракля належить п’єса «Олексій, чоловік Божий», у якій використовується багато елементів народної естетики.
У XVIIІ ст. загальною тенденцією в розвитку української літератури і, зокрема, драматургії стає зменшення в ній релігійних і збільшення світських сюжетів. Великий крок у цьому зробив Феофан Прокопович, видатний церковний діяч, учений-богослов і філософ, драматург і поет. Найбільш відомим його літературним твором була п’єса «Владимир», до якої уперше взято тему не з Біблії, що було правилом, а з історії Київської Русі. У п’єсі майстерно здійснений психологічний аналіз дій Володимира Великого (Хрестителя), показано його сумніви і вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських пороків. Однак головною ідеєю твору, п’єси, що написана у 1705 р., була необхідність суспільних реформ, боротьби з відсталістю, патріархальною рутиною. Тому видається цілком природним, що свій твір автор Ф.Прокопович присвятив гетьману Івану Мазепі, який на той час ще здавався одним з найбільш вірних сподвижників російського царя-реформатора Петра І.
З середини XVIIІ ст. в маєтках деяких українських аристократів створюються кріпосні театри, оркестри, капели, оперні та балетні колективи (трупи). Знаменною подією театрального життя в Україні було відкриття в 1789 р. у Харкові першого постійного театру. Справжнім театрально-музичним центром став Глухів – резиденція гетьмана К.Розумовського. Тут працювала співацька школа та театр, де ставилися комедії і комічні опери російською, італійською й французькою мовами.
Новим явищем у музичному житті України стали оперні й симфонічні твори українських композиторів. Не тільки в Україні, але й за її межами, великий успіх мали твори Максима Березовського, зокрема опера «Демофонт» та духовна композиція «Вірую». Хоровими композиціями Дмитра Бортнянського, які виконувалися в храмах, захоплювався сам великий Бетховен До цього часу виконується його гімн «Коль славен». Великою популярністю користувалися також духовні музичні твори Артемія Веделя, зокрема знаменитий «На ріках Вавілонських».
