З листа Богдана Хмельницького до шведського короля Карла густава про дружбу (1656 Р. )

Найясніший королю Швеції, наш вельмишановний пане і друже.

Для того, щоб приязнь могла зміцнюватись і перетворитись у тривалі зв'язки, немає засобу кращого, ніж той, щоб з обох сторін визначала її безсумнівна вірність і непорушна сталість. Хоч в останні роки з боку найяснішої Христини[‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡] ми мали в різних її листах багато прикладів прихильності, але якби ваша найясніша величність не розвивала її дбайливо далі, прихильність могла легко ослабнути і піти в забуття... Проте сповіщаємо цим (листом), що як від початку ми підняли зброю проти поляків на захист віри й вольності, так і тепер не перестаємо боротися проти кожного, хто хотів би сісти нам на шию... Бажаємо насамперед, щоб ваша найясніша величність знала, що ми з'єднані і пов'язані з вашою найяснішою величністю не іншим зв'язком, ніж тим, яким ми зобов'язані обом найсвітлішим воєводам Молдавії і найсвітлішому князеві Трансільванії. Цю нашу обітницю радо виконуємо, посилаючи для цього завдання наших особливих послів, як тільки відкриється вільний прохід...

Документи Богдана Хмельницького. –

С. 545-546.

21./ ЗІ СТАТТІ М. ГРУШЕВСЬКОГО «250 літ»

Коли Ви читаєте сі рядки, минає 250 літ від прилучення України до московської держави: 8 січня ст. ст. 1654 р. провідник українського народу, гетьман Богдан Хмельницький зі старшиною зложив присягу на вірність московському цареві.

Чи припускав він, що ті відносини, які зв'язував він сею присягою, потривають так довго? – 3 певністю – ні.

Для нього се була дипломатична комбінація, одна з карт широкої політичної гри, яку повів сей «малий і незначний чоловік», як він себе називав; з польською адміністрацією несподівано виросла величезна війна, що перевернула давнішу політичну систему східньої Європи, так і ся його дипломатична комбінація – союз із Москвою, несподівано сталася підвалиною нового політичного групування половини Европи.

В перших початках повстання Хмельницькому пощастило здобути поміч кримської Орди і се забезпечило йому перші успіхи, дало можність увільнити Подніпров'я від польського війська, скупитися великим силам і розвинутися народному повстанню в такій величезній скалі, якої не бачило ні одно з попередніх козацьких повстань. Але татари були непевними союзниками, і тому Хмельницький старається здобути інших союзників. Особливо коли в його власній свідомості війна, піднята в інтересах козацької верстви, перетворилася в боротьбу за права цілого народу, за независимість України, і він уже не хотів миритися з польським правительством на дрібних компромісах (січень – лютий 1649), він шукає нових точок опори для нової боротьби з Польщею, що мала бути боротьбою на життя й на смерть. Він веде переговори з Туреччиною, Москвою, Волощиною, Семигородом, Швецією, стараючися всякими способами втягнути їх у свою війну а Польщею і залізним перстенем здусити її... Коли показалося, що московський цар представляє собі союз із Україною проти Польщі не інакше, як у формі підданства під власть Москви, не робить трудностей у признанні над Україною московської зверхности.

Москва взагалі дуже отягалася з участю в українсько-польській війні. Вона ще була повна пам'яті про недавній політичний занепад своєї держави й тріюмфи Польщі, та не важилася зривати свою «вічну згоду» з Польщею, уложену в р. 1635. Даремно Хмельницький то сипав компліменти, то погрози московському правительству, то вабив його обіцянками завоювати цареві Крим і навіть Єрусалим, – московський цар відповідав компліментами на компліменти, але не хотів мішатися в війну Хмельницького з Польщею.

Та Москва боялася не тільки Польщі, але й козаків. Москва могла покладатися на його афекти; але коли зрада татарського хана змусила його до трактату з Польщею серед найбільшого розмаху його сил в 1649 p., a нова зрада привела його до болючої катастрофи під Берестечком (1651) – Москва дуже затривожилася. Ще одна така катастрофа – і Хмельницький піде в хвості польської політики, а в польських політичних кругах уже носилися з пляном напустити козаків і кримську орду на Москву, щоб зайняти їх сили. Московське правительство побачило, що мусить запевнити себе союзом із Україною у власних інтересах, аби козацькі сили не звернулися проти нього. Збір відпоручників станів московської держави (Земський Собор), скликаний московським правительством восени 1653 р. орік, що правительство повинно прийняти під власть Москви «гетьмана Б. Хмельницького і все військо запорозьке з містами й землями»; для формального оправдання се мотивувалося тим, що польський король, нарушивши права православної віри, тим нарушив свої pacta conventa (угоди) з підданими, отже українці вільні від своєї присяги, значить, Москва може прийняти їх під свою власть, не ламаючи своєї згоди з Польщею.

Вісті про сей перелом московської політики прийшли до Хмельницького, коли він особливо інтересувався московським союзом. Його позиція була тоді дуже тяжка. Тої підпори зі сторони народних мас, яку він мав у початках свого повстання, більше не мав він давно вже. Великий політик, геніяльний організатор, він не розумів чи легковажив соціальні змагання сих мас, і пожертвував ними при першій невдачі, при першім же трактаті з Польщею, згодившися на відновлення status quo підданства, панщини, шляхетського господарства. Від того часу народні маси відвернулися від Хмельницького. Він шукав опори в заграничних союзах, але вони йому не удавалися. Восени 1653 p., коли московське правительство рішало справу протекції над Україною, Хмельницький просить царя вислати в Київ і інші українські міста своїх воєвод з військом, «бодай тисяч зо три». Очевидно йому хотілося, щоб московське військо чим скорше зайшло на спірну, українську територію, але для заохочення московського правительства він убирає се в форму вислання московських залог, начеб для окупації України. Такий самий характер мають його заяви, коли він подає надію цареві, що він буде мати доходи з України, збираючи ті податки з міст і сіл, які давніше йшли польському правительству. Всі оті його заяви мали фатальні наслідки для пізніших відносин України до Москви, але Хмельницький, даючи їх, очевидно не думав зовсім про якісь тривкі зв'язки з Москвою, а хотів лише осягнути моментальну ціль – втягнути Москву в війну з Польщею. Тому й признавши власть московського царя, він запевняє султана, що його відносини до Туреччини зістануться незмінені, – він і далі признає себе васалем Порти, а потім укладає політичні комбінації з Швецією й Семигородом, зовсім не в'яжучися московською протекцією і московською політикою.

Але Хмельницький перечислився, міряючи відносини до Москви практикою своїх відносин до безсильного правительства анархічної Польщі. Так тяжко рішившися на участь в українській справі, Москва, раз узявши Україну в свою протекцію, держалася її міцно і не пускала з рук, постановивши перетворити її з часом на свою провінцію. Ухопивши Хмельницького за слово, цар разом із посольством, що мало взяти в нього й українців присягу вірности, вислав на Україну воєвод з військом, що мали збудувати московську кріпость у Києві, обсадити залогою, і ся залога послужила першою основою московської власти на Україні. І потім московське правительство пильно користало з усякої нагоди побільшити залежність України від себе.

Така перспектива тісніших зв'язків із Москвою на Україні не всміхалася нікому. Уже при самім акті присяги московському правительству між козацькою старшиною і московськими послами виникла суперечка, яка відкрила глибокий антагонізм між конституційними поглядами козацьких старшин і московським абсолютизмом: козацькі старшини зажадали, аби московські посли зложили їм присягу в імені царя на заховання умов, – посли відмовили, мотивуючи се тим, що московський «самодержець» не може обмежувати себе присягою супроти своїх підданих. Такий погляд не міг поміститися в козацьких головах, і хоч супроти упору московських послів вони відступили вкінці від свого жадання, сей інцидент викликав дуже неприємний настрій. Будова київської кріпости й уміщення в ній московської залоги потягнули за собою також ряд неприємних конфліктів... У відносинах України до Москви мішалися елементи державної окремішности України з елементами московського централізму...

Хмельницький відчув дуже скоро свою помилку. Він відкладає свою боротьбу з Польщею, навіть на зазиви московського правительства не хоче братися до походів на поляків і натомість запопадливо старається знайти нову підставу своїй політиці, аби, опершись на ній, зірвати з Москвою. Такою новою опорою являється для нього союз зі Швецією й Семигородом; Хмельницький плянує з ними спільну кампанію проти поляків, укладається про розділ Польщі і готовиться до рішучого розриву з Москвою. На жадання московського правительства (що тим часом уложило союз з Польщею проти Швеції) – зірвати з шведами, відповідає він рішучою відмовою, і так само рішучо ставиться проти замірів розширення московської адміністрації на Україні. Розрив висів у повітрі. Але в сю критичну хвилю Хмельницький умирає (27 липня 1657 p.). Узол, зав'язаний ним на швидку руку, лишився нерозв'язаним.

Його товариші й наступники, вірні ідеї автономної України, стараються далі знайти опору проти московського централізму. Гетьман Виговський пробує опертися на Польщі й татарах, Дорошенко на Туреччині, Мазепа й Орлик на Швеції, але роздвоєння між політичними змаганнями старшини й соціяльними вимогами народних мас підривало сили народу, а московське правительство користувалося і сим роздвоєнням і всіми ваганнями, замішаннями, суперечностями, щоб вести далі свою централістичну політику й обмежувати крок за кроком автономію – України... Сто літ від присяги Хмельницького з української автономії лишилася тільки безсильна тінь; «пункти Б. Хмельницького» – себто точки, установлені московським правительством з його відпоручниками в марті 1654 року, стали порожнім звуком. Останні удари, завдані сим формальним останкам української автономії Катериною II, викликали тільки слабу реакцію.

Вивід прав України. – Львів, 1991, –

С. 84-88.