Посилення наступу царизму на права Гетьманщини

ТА ПОСТУПОВА ВТРАТА ЇЇ АВТОНОМІЇ”

Мета: Охарактеризувати політику російського царизму щодо України, суть якої полягає в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати українські землі до складу імперії. Розглянути основні напрями діяльності українських гетьманів І.Скоропадського, П.Полуботка, Д.Апостола, К.Розумовського, що слугуватиме усвідомленню тому, що їх потуги по збереженню автономії Української держави були слабшими, ніж наступ самодержавства на українську козацьку державність.

План

1. Обмеження влади Лівобережного гетьмана. Введення російського адміністративного устрою в 1708-1709 рр.

2. Ліквідація гетьманства в 1722 р. Павло Полуботок.

3. Перша Малоросійська колегія: склад, функції, місце в системі місцевого адміністративного управління.

4. Відновлення гетьманства в Україні. Данило Апостол.

5. Друга ліквідація гетьманства. „Правління гетьманського уряду” (1734-1750 рр.).

6. Проект кодексу законів „Права, за якими судиться малоросійський народ” (1744 р.).

7. Гетьманщина за часів гетьманування К. Розумовського (1750-1764 рр.).

8. Остаточна відміна гетьманства. Друга Малоросійська колегія.

9. Поділ Гетьманщини на намісництва. Нова структура адміністративного управління.

ІНДЗ

1. Пояснити терміни: генерал-губернаторство, гетьманські статті XVIІ-XVIII ст., Малоросія, Малоросійська колегія.

2. Скласти хронологічну таблицю „Гетьмани України”.

Реферати:

Гетьман Павло Полуботок.

Гетьман Данило Апостол.

Гетьманування Кирила Розумовського.

 

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У першому питанні потрібно дати характеристику гетьманування І.Скоропадського (1646-1722 рр.). З 1706 р. він обіймав посаду полковника Стародубського полку. А у зв’язку із антимосковським виступом гетьмана І.Мазепи, 6 листопада 1708 р. на раді у Глухові за велінням царя Петра І був поставлений на гетьманство. Як людина твердих консервативних переконань, обережний і дипломатичний, І Скоропадський був виразником інтересів козацької старшини. Зміцнив особисту гетьманську владу і залишився лояльним царським васалом. За його потурання розпочався форсований наступ царизму на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесено ближче до російських володінь, з Батурина до Глухова, до гетьмана приставлено російського резидента – наглядача); економічні обмеження (значну частину українських товарів дозволялося вивозити лише до російських портів в т.д.); експлуатація демографічного потенціалу (на будівництво Ладозького каналу у 1721 р. було направлено 10 тис. козаків, третина з яких загинула; 1725 р. під час Дербентського походу з 6 790 козаків померло чи загинуло 5 183 козаки); культурні обмеження, що проявлялись в обмеженні української мови. Збільшувалась кількість російських землевласників в Україні, у володіннях яких поширювалось кріпацтво.

З 1708 р. в Україні запроваджується губернський адміністративний устрій, який спочатку співіснував з поділом території на полки і сотні.

Ще за життя гетьмана І.Скоропадського була створена Малоросійська колегія.

Відповідь на друге питання є логічним продовженням першого. Потрібно підкреслити, що після смерті І.Скоропадського у 1722 р. царський уряд заборонив обрання нового гетьмана. Сенатським указом наказним гетьманом призначено Павла Полуботка (бл. 1660-1724 рр.), полковника Чернігівського полку у 1706-1724 рр. Козацька старшина, очолювана П.Полуботком, «докучала» цареві з проханням про вибори гетьмана та скаргами на президента Малоросійської колегії С.Л.Вельямінова, який взяв під свій контроль збір податків і заборонив Генеральній військовій канцелярії відправляти в полки універсали без його підпису. В свою чергу Вельямінова скаржився цареві на протидію старшини. Конфлікт загострювався. У травні 1723 р. П.Полуботок направив до царя старшинську депутацію із документами, які спростовували наклепницький характер звинувачень Вельямінова. Цар викликав П.Полуботка, генерального суддю І.Черниша та ін. до Санкт-Петербургу, де вони були арештовані. П.Полуботка у жовтні 1723 р. ув’язнено в Петропавловській фортеці, де він і помер.

Третє питання – це розповідь про першу Малоросійську колегію, яка являла собою центральний орган російської колоніальної адміністрації в Україні. Запроваджена указом Петра І від 16 травня 1722 р. Серед мотивів її утворення називались такі: недоліки внутрішнього управління в Гетьманщині; недосконалість судочинства та податкової системи; необхідність захисту українського люду від утисків старшини.

Знаходилась Малоросійська колегія у Глухові, складалася із шести російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. До її складу входили: президент, віце-президент, 4-5 радників, 4 асесори. Мала цілий штат службовців, до якого входили секретарі, нотаріус, перекладач, копіїсти, регістратори, канцеляристи тощо – всього 39 осіб.

Перша Малоросійська колегія мала функції вищої судової інстанції, контролювала збирання податків, здійснювала нагляд за козацькою старшиною, організовувала розквартирування російських військ на території Гетьманщини. Вона підміняла діяльність гетьманського уряду, її утворення фактично означало ліквідацію основних засад Переяславського договору 1654 р. і наступних договірних статей українських гетьманів з російськими царями.

Складаючи відповідь на четверте питання, необхідно підкреслити, що у зв’язку з наближенням війни з Туреччиною, московський уряд прагнув залучити на свій бік козацтво. Малоросійська колегія була ліквідована і дозволено обрання нового гетьмана.

Першого жовтня 1727 р. на раді у Глухові гетьманом обрано Данила Апостола (1654-1734 рр.), який очолював старшинський уряд упродовж 1727-1734 рр. Данило Апостол їздив у 1728 р. на коронацію царя Петра ІІ, де й подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654 р. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав т.зв. «Рішительні пункти» 1728 р., які, ставши своєрідною конституцією Гетьманщини значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Данило Апостол здійснив ряд управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини. У 1729-1731 рр. було проведено Генеральне слідство про маєтності, під час якого на основі документів і повідомлень старожилів було визначено і повернуто в державне користування рангові землі. Проведена реорганізація фінансової системи, вперше встановлено точний бюджет державних видатків. Проведена судова реформа, зокрема встановлено порядок апеляції у судових справах. Гетьман Д.Апостол поставив перед російським урядом вимогу скасування заборони на експорт зерна, воску, шкіри, прядива і т.д. Було відновлене право гетьмана призначати полковників. Серед важливих заходів відновлення української державності були і такі: зменшено кількість росіян в адміністрації; обмежено до шести кількість російських полків в Україні; Київ переведено з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана; повернуто під гетьманську владу запорожців, які з 1708 р. змушені були жити на території Кримського ханства. Загалом, гетьманування Д.Апостола позначено прагненням гетьмана зменшити російський тиск на Україну.

П’яте питання доцільно розпочати з того, що після смерті Д.Апостола 15 січня 1734 р. російський уряд знову заборонив обрання гетьмана. Для управління Гетьманщиною був створений спеціальний орган – «Правління гетьманського уряду», що діяв у 1734-1750 роках. Правління складалося із 6-х осіб: трьох росіян і трьох українців. З російського боку: князь О.Шаховський, князь І.Барятинський та полковник Гур’єв; з українського боку – генеральний обозний Яків Лизогуб, генеральний осавул Федір Лисенко, генеральний підскарбій Андрій Маркович. А фактично влада перейшла до О.Шаховського.

Діяльність цього органу привела до посилення контролю і втручання з боку російського уряду у внутрішні справи Гетьманщини.

У шостому питанні потрібно охарактеризувати першу спробу кодифікації законодавства в Україні, реалізація якої вилилась у підготовку проекта збірника правових норм «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.). Ця справа була зініційована гетьманом Д.Апостолом, за наполяганням якого 28 серпня 1728 р. за царським указом було створено спеціальну комісію з верхівки козацької старшини, української шляхти та духовенства, яка почала кодифікацію українського законодавства. Джерелами «Прав..» були юридичні норми, введені в українське право Литовськими статутами, «Холмським правом», «Саксонським зерцалом», а також звичаєве право і судова практика, російське законодавство тощо. Робота комісії (складалася з 12, а потім 18 членів) продовжувалась 15 років і завершилась у 1743 р. створенням обширного збірника, що складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул (статтю) і 1716 пунктів. До нього додавалися: «Інструкція кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових та цивільних чинів Гетьманщини. За формою і внутрішньою структурою кодекс відрізнявся від усіх джерел, якими користувались кодифікатори, також від діючих тоді пам’яток права Російської імперії.

У 1744 р. проект кодексу був поданий до Сенату, але із затвердженням справа зволікалася. Через 12 років його було повернуто на «доопрацювання». Та в другій половині ХVІІІ ст.. залишки української автономії були знищені, а на Україну поширено російське законодавство.

Сьоме питання передбачає характеристику гетьманування К.Розумовського (1728-1803), який був останнім гетьманом України у 1750-1764 роках. У лютому 1750 р. на козацькій раді у Глухові гетьманом було обрано президента імператорської академії наук К.Розумовського, який став виразником прагнень освіченої і заможної частини українського суспільства щодо відновлення становища України часів Б.Хмельницького. Гетьманування К.Розумовського ознаменувало тимчасове уповільнення процесу російської експансії.

Новообраний гетьман своєю столицею визначив зруйнований у 1708 р. Батурин, отримав великі рангові та приватні маєтності. Гетьманщина була виведена з-під відомства Сенату і передала до Колегії закордонних справ. Влада гетьмана поширювалась на Запорозьку Січ і Київ. З 1760 р. гетьман К.Розумовський знаходився переважно в Україні і серйозно займався державними справами. Серед них: вдосконалення діючої системи судочинства і проведення у 1760-1763 роках судової реформи; обмеження права переходів селян (за умови письмової згоди поміщика і залишення йому селянського майна); реформа козацького війська; реформа системи освіти і запровадження обов’язкового навчання козацьких дітей (намагався відкрити в Батурині університет). Гетьман намагався добитися права вільних дипломатичних відносин з іноземними державами. Та прихід до влади цариці Катерини ІІ (1762-1769рр.) суттєво змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства стала офіційним приводом для зміщення К.Розумовського, так як його державницька позиція і заходи щодо зміцнення автономії України суперечили централістській політиці російського уряду. Катерина ІІ примусила К.Розумовського подати рапорт про відставку і 10 листопада 1764 р. вийшов указ про скасування гетьманства.

Логічним продовження є відповідь на восьме питання. Після скасування гетьманства у 1764 р. управління Лівобережною Україною перейшло до Другої Малоросійської колегії і її президента, графа П.Рум’янцева-Задунайського, який був у ранзі генерал-губернатора. Було взято жорсткий курс на централізацію і русифікацію. Рум’янцев отримав від Катерини ІІ таємну інструкцію з наказом обережно, але цілеспрямовано і систематично нищити українські права та вольності і поступово готувати населення до сприйняття загальноімперських порядків.

Друга Малоросійська колегія складалася із 8 членів: чотирьох українських старшин і чотирьох урядовців – росіян. До її штату також входили: прокурор, 2 секретарі (українець і росіянин). В адміністративному відношенні Малоросійська колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (того ж П. Рум’янцева). Поступово Малоросійська колегія узурпувала всю повноту військової влади. Друга Малоросійська колегія була скасована за указом 20 серпня 1781 року.

У дев’ятому питанні потрібно показати зміни в адміністративно-територіальному устрої. Ще з 1708 р. на території Лівобережної України було створено дві губернії – Київську і Азовську, що поклало початок створенню паралельних органів державного управління. Розглядаючи Гетьманщину як складову частину Російської імперії та намагаючись уніфікувати систему управління державою, російський уряд вирішив повністю ліквідувати автономію України. Як вже відзначалося, 10 листопада 1764 р. було ліквідоване гетьманство на Лівобережній Україні. Наказом Катерини ІІ від 28 липня 1767 р. було ліквідоване слобідське козацтво, а на його території утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

У відповідності з «Учреждением о губерниях» (1775 р.), доповненим у 1780 р. на Лівобережній Україні і Слобожанщині запроваджувалась загальнодержавна система адміністративно-територіального устрою – поділ на намісництва. За збереження губерніального поділу в Російській державі були утворені 34 намісництва, в т.ч. на Україні – Харківське, Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Правління кожного намісництва складалося із намісника, який здійснював адміністративно-поліцейські функції, губернатора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами. У 1782 р. в Україні виникли станові суди.

Указом «Про новий поділ держави на губернії» (1796 р.) намісництва ліквідувались. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чернігівське з 1797 р. – до Малоросійської губернії, до якої входили також Новгород-Сіверське, частина Київського та Катеринославського намісництв. У 1802р. Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську.

Таким чином, колоніальна політика Російської держави щодо України характеризувалася тотальним потужним і прогресуючим обмеженням українських прав і вольностей, посилення тенденції централізації та уніфікації державного устрою.

 

Основна хронологія:

6 листопада 1708 р. – 1722 р. – гетьманування Івана Скоропадського;

1722-1724 рр. – гетьманування Павла Полуботка;

1722-1727 рр. – діяльність Першої Малоросійської колегії;

1727-1734 рр. – гетьманування Данила Апостола;

28 серпня 1728 р. – ухвалено «Рішительні пункти»;

1734-1750 рр. – діяльність «Правління гетьманського уряду»;

1743 р. – складено проект кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ»;

1750-1764 рр. – гетьманування Кирила Розумовського;

10 листопада 1764р. – указ Катерини ІІ про ліквідацію гетьманства в Україні;

1764-1781 рр. – діяльність Другої Малоросійської колегії;

1782-1783 рр. – остаточна ліквідація української козацької державності, Україна втратила національні збройні сили і була зведена до звичайної окраїни Російської імперії.

 

Опорні поняття та терміни:

КОДЕКС – сукупність законів у якій-небудь галузі права.

КОДИФІКАЦІЯ – систематизація чинного законодавства певної держави шляхом зведення різних правових законів, постанов тощо в єдине ціле – кодекс.

РЕЗИДЕНТ – царський представник при гетьмані, приставлений для постійного контролю. Вперше був призначений при І.Скоропадському. Цар Петро І спеціальною грамотою від 30 липня 1709 р. призначив своїм резидентом до гетьмана А.Ізмайлова.

 

Література:

1. Бердута М.З., Бутенко В.І., Солоненко О.М. Історичні постаті. Гетьмани України. – Харків, 2004. – С. 95-118.

2. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 160-164.

3. В. Горобець. Данило Апостол // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 225-235.

4. В. Горобець. Павло Полуботок // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 215-225.

5. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1994. – С. 499-535.

6. Горобець В.М. До питання про еволюцію гетьманської влади в Україні у першій третині ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1993. - № 2-3. – С. 70-73.

7. Гуржій О.І. Гетьман Іван Скоропадський // УІЖ. – 1998. - № 6. – С. 77-90.

8. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 389-443.

9. Історичні постаті України: Іст. нариси: Зб. / Упоряд. О.В. Болдирєв. – Одеса, 1993. – С. 310-337.

10. Історія України в особах ІХ - ХVІІІ ст. – К., 1993.

11. Історія України: нове бачення. – Т. 1. – К., 1995. – С. 219-245.

12. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 224-225; 228.

13. Машкін О. Останній злет Гетьманщини // Історія в школі. – 2004. - № 4. – С. 1-5.

14. Мельник Л.Г. Маєтності та скарби Полуботків // УІЖ. – 2000. - № 5. – С. 40-62.

15. Мельник Л.Г. Правління Гетьманського уряду (1733-1735) // УІЖ. – 2001. - № 5. – С. 81-90.

16. О.Струкевич. Кирило Розумовський // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 251-261.

17. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С. 77-96.

18. Путро О. Останній гетьман // КС. – 1993. - № 2. – С. 40-62.

19. Путро О.І. Гетьман України Кирило Розумовський (нові штрихи до соціально-політичного портрета // УІЖ. – 2002. - № 5. – С. 105-119.

20. Репан О. Мобілізація козаків Гетьманщини для воєнних походів у 1735-1739 рр. // КС. – 2000. - № 1. – С. 18-30.

21. Струкевич О.К. Про остаточне знищення гетьманства на Україні та заснування другої Малоросійської колегії // УІЖ. – 1993. - № 7-8.

22. Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. – С. 213-274.

23. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С. 279-296.

СЕМІНАРИ № 6-7

„НОВА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ 1734-1775 РОКІВ. ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ ТА СТВОРЕННЯ НОВИХ КОЗАЦЬКИХ ФОРМУВАНЬ НАПРИКІНЦІ XVIII ст.”

Мета: Розглянути зовнішній вид Нової Січі і визначити характерні риси її внутрішнього устрою та господарювання козаків. Визначити причини ліквідації Запорозької Січі і підвести до усвідомлення того, що вони були детерміновані політикою російського уряду щодо України. З’ясувати подальшу долю запорозького козацтва, яке всупереч московській колоніальній політиці зберігало військовий досвід та деякі традиції.

 

План

1. Створення Нової Січі та особливості її внутрішнього устрою і господарського життя.

2. Передумови, причини і ліквідація Запорозької Січі.

3. Чорноморське козацтво. Задунайська Січ.

4. Створення Кубанського козацького війська.

ІНДЗ

1. Скласти письмову розповідь про Нову Січ.

2. Назвати місця розташування Січей.

3. Реферування статей:

v Рощина Л.М. Соціальне становище Задунайської Січі на початку ХІХ ст. та повернення задунайців у межі Російської держави у 1828 р. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип. ІУ. – Запоріжжя: Просвіта, 1998. – С. 30-38.

v Плецький С.Ф. Паспортна система Нової Січі (1734-1775 рр.) // УІЖ. – 2006. - № 2. – С. 24-38.

Реферати:

Чорноморське і Кубанське козацтво.

Останній кошовий Петро Калнишевський.

Зруйнування Запорозької Січі.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Відповідь на перше питання доцільно розпочати з нагадування про те, що за підтримку запорожцями антимосковського виступу гетьмана І.Мазепи у травні 1709 року російські війська під командуванням полковника П.Яковлєва зруйнували Запорозьку Січ. Запорожці, яким вдалося врятуватися, створили Січ під протекторатом султана, спочатку на р. Кам’янка (поблизу нинішнього с. Милово Бориславського р-ну Херсонської області) у 1709-1711 роках, а потім в урочищі Олешки біля Дніпра (нині м. Цюрупинськ Херсонської області) у 1711-1733 роках. У 1734р. запорожці повернулись під протекторат Росії, яка з огляду на наближення війни з Туреччиною, була в цьому зацікавлена.

У березні 1734 р. кілька тисяч козаків почали споруджувати Нову Січ (поблизу нинішнього с.Покровське Нікопольського р-ну Дніпропетровської області). За дозволом царського уряду січове військо зайняло запорозькі землі, що раніше належали Чортомлицькій Січі. Уряд виділяв запорожцям щорічну платню в 20 тис. крб., а також додаткові кошти на спорудження укріплень Січі. Місце розташування Січі було дуже зручним: це була низька заглибина, захищена з усіх боків плавнями і численними притоками.

У період Нової Січі відбулися серйозні зміни в господарюванні та суспільних відносинах у Запорожжі. У різний спосіб уряд обмежував запорозькі вольності (поселення посполитих на запорозьких землях; створення колоній іноземців Слов’яно-Сербії і Ново-Сербії). У 1735 р. поблизу Січі було споруджено укріплення – Новосіченський ретрашемент, де постійно перебував гарнізон із регулярних полків. З відновленням гетьманства в Україні у 1750 р. влада над Запорожжям фактично поділялась між київським генерал-губернатором і гетьманом.

Готуючи відповідь на друге питання, необхідно мати на увазі, що автономне існування запорозького козацтва в соціально-економічному та політичному плані дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією. А після переможного завершення російсько-турецької війни 1768-1774рр. склалася ілюзія, що Запорожжя втратило своє значення як важливий стратегічний форпост проти агресії турецьких і кримських загарбників. Останнє і послужило одним із вмотивувань «недоцільності» існування запорозького козацтва як військової сили.

Та причини ліквідації Січі були інші, а саме: 1) Запорожжя було потужним осередком антифеодального руху в Україні; 2) запорожці володіли багатими південноукраїнськими землями, які манили око російських чиновників; 3) існування Запорожжя суперечило внутрішній політиці царизму, що була спрямована на зміцнення абсолютизму з його розгалуженим апаратом примусу і гнобленням народних мас. В загальному морі колонізаторської політики царизму щодо України воно залишалося єдиним острівцем військового і адміністративно-територіального самоврядування, де існували демократичні традиції і жив волелюбний дух народу; 4) розвиток січової економіки був серйозною небезпекою для російського панування над Україною.

Рішення про ліквідацію Січі було ухвалене на засіданні придворної ради при цариці Катерині ІІ 7 травня 1775 р. Для здійснення воєнної операції проти Запорожжя було мобілізовано значні військові сили. Їх основу складали частини 1-ї російської армії, що поверталися з російсько-турецької війни: 31 полк і 37 ескадронів (45000 чол.) під командуванням генерал-поручика П.А. Текелія. 4 червня 1775 р. з частиною війська Текелій оточив Січ. 300 гусарів та піхотний полк захопили січове передмістя, артилерію, блокували гавань і флот. Старшинська рада після бурхливих дебатів пристала до думки кошового П.Калнишевського про марність опору. Тритисячна січова залога склала зброю і присягла на вірність Катерині ІІ. Конфісковано на користь Росії запорозьку скарбницю, де було близько 160 000 руб. монетою, вивезено військові клейноди, артилерію, зброю взагалі, боєприпаси, інші цінності та архів. Так само без бою були захоплені паланкові центри. Під час операції російські війська спиралися на фортеці Дніпровської укріпленої лінії. Вища січова старшина була репресована. Кошового отамана П.Калнишевського заслано до Соловецького монастиря, військового суддю Павла Головатого – до Тобольського, військового писаря Івана Глобу – до Туруханського монастирів, звідки вони не повернулися. А вже потім, 3 серпня 1775 р. був обнародуваний царський маніфест з мотивуванням необхідності зруйнування Запорозької Січі.

Відповідь на третє питання – це розповідь про подальшу долю козацтва після зруйнування Запорозької Січі. Значну його частину царський уряд відніс до розряду державних військових поселенців. Козацька сірома та селяни-втікачі потрапили в залежність від нових землевласників. Близько 5 тис. запорожців відійшли в межі турецьких володінь і створили там Задунайську Січ (1775- 1828 рр.).

На кінець 1778 р. на турецькій території було 12000 козаків. 30 червня 1778 р. вони офіційно були прийняті у турецьке підданство і присягнули на вірність султану. Для поселення їм було виділено землі в пониззі Дністра в Кучурганах. Зміцнюючи місце проживання, козаки у 1814 р. заснували Кіш. У 1828 р. на Задунайській Січі проживало до 15000 осіб. Задунайська Січ нагадувала Нову, але втручання у січові справи турецького уряду було важким тягарем для козаків. Уряд вимагав, щоб козаки стояли залогами в турецьких фортецях, охороняли кордони Османської імперії, брали участь у походах і каральних експедиціях турецьких військ для придушення національно-визвольних рухів християнських народів Балканського півострова. За виконання військового обов’язку перед Туреччиною задунайці одержували платню і харчі. Козаки не мали власного флоту і поступово втрачали військову майстерність.

На початку російсько-турецької війни 1828-1829 рр. 218 січових козаків та 578 душ райї на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким вийшли в межі Росії. Вони принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, клейноди. Це було повернення Коша в межі Росії. Після цього турецьке військо зруйнувало Задунайську Січ і вчинило погром усього українського населення Подунав’я.

У 1788-1860 роках діяло одне з найбільших козацьких формувань, що було створене в Південній Україні після зруйнування Запорозької Січі, – Чорноморське Козацьке Військо. У зв’язку із загрозою війни з Туреччиною, 1 липня 1783 р. російський уряд вперше запросив козаків вступати на військову службу. 14 січня 1788 р. вийшов наказ Катерини ІІ про створення «Війська вірних козаків». З 20 квітня 1788 р. воно одержало назву «Військо вірних козаків Чорноморських». А 13 травня 1788 р. О.Суворов привіз козакам клейноди від Катерини ІІ та князя Г.Потьомкіна, який взяв військо козаків під свій патронат.

Чорноморське козацтво прославилось в ході російсько-турецької війни 1787-1791 років. У 1790-1792 р. воно заселило в Очаківському степу 25 селищ із центром у Слободзеї.

30 червня 1792 р. Катерина ІІ видала указ про надання чорноморському козацтву за його заслуги у боротьбі з Туреччиною земель на Кубані, грошей, артилерії, пільгових умов для заняття господарством та торгівлею. У 1802 р. було затверджено положення про військовий і громадський устрій Чорноморського Козацького Війська у складі 10 кінних і 10 піших п’ятисотенних полків. На початку липня 1842 р. затверджене нове положення, за яким це формування було поділене на Таманський, Катеринодарський та Єйський округи (12 кінних полків, 9 піхотних батальйонів, 3 кінні батареї).

19 листопада 1860 р. вийшов указ про утворення на основі чорноморського козацтва та Кавказького Лінійного війська нового формування – Кубанського козацького війська.

Висвітлення четвертого питання передбачає продовження розповіді про козацькі формування. За указами Катерини ІІ від 30 червня і 1 липня 1792 року Чорноморському війську передавались «у вічне володіння Фанагорійський півострів і землі на правому боці р. Кубані». Перша хвиля переселенців на Кубань у 1792-93рр. складала 25000 осіб. Друга хвиля у 1809-11 рр. додала ще 41534 особи переселенців з Полтавської і Чернігівської губернії. А в ході третьої хвилі на Кубань переселилось ще 48392 особи у 1820-1825 роках. Четверта переселенська хвиля (1848-49 рр.) склала 14218 осіб. А в ході п’ятої хвилі у 1862-66рр. на Кубань переселилося ще 1142 сім’ї з Азовського козацького війська. Загальна кількість переселенців на Кубань упродовж 1792-1866 років сягнула 150000 осіб обох статей з України. На виділених землях чорноморські козаки заклали 40 «курінних» поселень. Кубанське козацьке військо було створене у складі 22 кінних полків, 3 ескадронів, 15 піших батальйонів і 5 батарей. Головне завдання Кубанського війська після закінчення військової кампанії на Кавказі у 1860 році полягало у колонізації краю та охороні внутрішнього порядку.

 

Основна хронологія:

1734-1775рр. – існування Нової Січі;

4 червня 1775р. – початок руйнування Запорозької Січі;

1762 та 1765-1775рр. – кошовим отаманом Запорозької Січі служив Петро Калнишевський (1690-1803);

1775-1828рр. – існування Задунайської Січі;

1788-1860рр. – існування Чорноморського Козацького Війська;

1860р. – створення Кубанського козацького війська.

 

Опорні поняття та терміни:

ГАСАН-БАША – передмістя Нової Січі, Краків базар. Це була окрема укріплена територія площею 200*70 сажнів, де проводилась торгівля місцевим та іноземними товарами. На ній розміщувалось близько 500 невеликих будівель, торгові ряди, крамниці, майстерні і житлові помешкання для купців. Тут жив базарний отаман і військовий кантаржій (хранитель ваг і мір), які наглядали за порядком.

ДНІПРОВСЬКА УКРІПЛЕНА ЛІНІЯ – система прикордонних укріплень, збудованих за розпорядженням російського уряду для захисту від турецько-татарських нападів під час війни з Туреччиною у 1768-1774 роках, а також з метою встановлення контролю над запорозькими землями. Будівництво розпочате у 1770 р. Вздовж кордону з Кримським ханством на протязі 180 км від Дніпра до Азовського моря було збудовано сім фортець: Олександрівська, Микитівська, Григорівська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська і Петрівська.

КІШ – центральний орган управління Запорозькою Січчю. Також Кіш розумівся як тимчасове місце перебування козаків, їх військового табору, ставки.

КУБАНЬ – історико-географічна область у північно-західній частині Кавказу. Займає західну частину степового Передкавказзя та прилеглі до неї Кавказьке передгір’я. Становить сукупність низин, рівнин і передгір’я, яке підвищується на південь. По її території протікає значна частина рік. Річка Кубань після переселення на Кубань у 1792р. Чорноморського козацького війська становила південний та південно-східний кордони козацьких земель і відділяла землі чорноморського козацтва від земель гірських народів Кавказу.

НОВО-СЕРБІЯ – адміністративно-територіальна та військова одиниця (1751-1764 рр.), населена представниками балканських народів. Створена російським урядом у північно-західній частині Вольностей Війська Запорозького. Чисельність населення сягала 6 тис. (це були серби, болгари, волохи, чорногорці, греки та ін.), а центром став Новомиргород. У березні 1764 р. Ново-Сербію було включено до утвореної Новоросійської губернії і реформовано

РАЙЯ – на Задунайській Січі – населення, що не належало до козаків. Це мешканці слобод та сімейні люди некозацького стану, котрі жили на січовій території і підлягали її юриспруденції. Вони сплачували податки Туреччині, як і все податне християнське населення Османської імперії.

РЕТРАНШЕМЕНТ – допоміжні фортифікаційні споруди, які розміщувалися в тилу головних укріплень чи позицій і були другою лінією оборони. Споруджені у стратегічно важливих місцях, з розміщеними на них російськими військами, ретраншементи були опорними пунктами. У 1735 р. поблизу Січі був збудований Новосіченський, а в 1736-1739 рр. – ретрашемент на о. Хортиця. Головним їх призначенням було «смотрение за своенравними запорожцами».

СЛОВ’ЯНОСЕРБІЯ – військова та адміністративно - територіальна одиниця, що існувала на Півдні України з 1753 до 1764 р. Чисельність її населення 1513 осіб (серби, волохи, болгари та ін.). Столиця – м. Бахмут. Була покликана не тільки захищати південні рубежі Російської імперії від нападів кримських орд, а й взяти підконтроль запорозьке козацтво та прискорити його остаточне включення до Російської імперії. У 1764 р. включена до складу Новоросійської губернії.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 194-208.

2. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – С. 233-267.

3. Бєляков Г.Ф., Бєлякова О.Г. Польська історична література про українське козацтво // УІЖ. – 1991. - № 5. – С. 73-79.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 315-318.

5. Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – К., 1996. – С. 22-49.

6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

7. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 461-469.

8. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 459-476.

9. Єфименко О.Я. Історія України та її народу. – К., 1992. – С. 156-192.

10. Історії України. Курс лекцій. / Кер. авт. кол. Мельник Л.Г. – К., 1991. – Т. 1. – С. 298-307.

11. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ, 1991. – С. 189-265.

12. Коцур В.П., Коцур А.П. Від Сули до Білого моря: шлях через три століття (До 200-річчя від дня смерті останнього кошового отамана Запорозької Січі П.І. Калнишевського) – Київ – Переяслав-Хмельницький, 2004. – 360 с.

13. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 225-228.

14. Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України. – К., 1999. – С. 124-126.

15. Мірущенко О. Економічний розвиток Війська Запорозького в роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. // КС. – 2005. – № 3. – С. 128-144.

16. Наливайко Дмитро. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках). – К., 1992.

17. Нудьга Григорій. Республіка козаків: (Середньовічна Європа про Січ та козаків). – Львів, 1991.

18. Олійник О.Л. Ще раз про причини ліквідації Запорозької Січі // УІЖ. – 1992. - № 2. – С. 33-40.

19. Плецький С.Ф. Паспортна система Нової Січі (1734-1775 рр.) // УІЖ. – 2006. - № 2. – С. 24-38.

20. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 2. – С. 120-138, 262.

21. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.

22. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ. – 1991. - № 5. – С. 61-73.

23. Стороженко І.С. Збройні сили України від останньої третини ХVІІ – до кінця ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1998. - № 1. – С. 87-93.

24. Суховецький Микола. Зруйнування Запорозької Січі й подальша доля запорожців // Запорожці. До історії козацької культури. / Упорядн. тексту І. Кравченко. – К., 1993. – С. 155-168.

25. Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослідження проблеми (Матеріали „круглого столу”) // УІЖ. – 1990. - № 2. – С. 12-30.

26. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т. 3. – К., 1990. – С. 317-340; 380-451.

СЕМІНАР № 8

„ФЕНОМЕН КОЗАЦТВА У ВІТЧИЗНЯНІЙ ІСТОРІЇ”

Мета: Підсумовуючи раніше здобуті знання про українське козацтво, увиразнити його еволюцію, познайомитись з його аналогами в інших державах, охарактеризувати систему ціннісних орієнтацій і світогляд козацтва, а також визначити його цивілізаційну сутність. Підсумовуючи досягнення українського козацтва у військовому мистецтві, показати, що вони справили незаперечний вплив на розвиток європейської військової науки.

План

1. Генеза та еволюція українського козацтва.

2. Цивілізаційна типологія українського козацтва та його світові аналоги.

3. Система ціннісних орієнтацій та політичний світогляд козацтва.

4. Військова організація та військове мистецтво українського козацтва.

ІНДЗ

Скласти періодизацію основних періодів козацької історії.

Реферат

Козацтво на Уманщині.

 

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, потрібно висвітлити проблему походження українського козацтва. В першу чергу доцільно пригадати про походження самої назви. А потім нагадати існуючі трактування походження та змісту козацтва. Одні вважали їх за походженням тюркськими чи турецько-татарськими, з різними варіаціями версій половецько-хижацької, сарматської і навіть скіфської, а найпоширенішої хозарської (Г.Грабянка), татарської (М.Костомаров), інші доводили походження українських козаків від черкесів (М.Карамзін, М.Погодін), були й версії еллінського, русинського походження тощо. Та найобгрунтованішою видається концепція автохтонного походження козаків унаслідок масових втеч українського населення на вільні незаселені землі (М.Грушевський, Д.Яворницький).

Визначаючи причини виникнення козацтва, потрібно підкреслювати їх комплексний характер. Поява козацтва була зумовлена економічними, політичними, військово-стратегічними і соціальними чинниками.

Формування козацтва як стану було процесом складним і довготривалим. За словами М.Грушевського, тільки на межі ХVІ-ХVІІ ст. козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами.

Козацтво розвивалось на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалась і змінювалася. Школу козацтва (особливо запорозького) проходили представники різних категорій населення українських земель – бояр, шляхти, міщан, селян. В період козакування змінювались традиційні стереотипи і формувалось нове світобачення.

Обставини життя козаків поставили їх перед необхідністю самореалізації – створення добре організованого та об’єднаного метою первинного осередку, здатного саморозвиватися та вдосконалюватися. Такий осередок еволюціонував від загону-ватаги до військово-політичного утворення – Запорозької Січі. В свою чергу, Січ стала тим додатковим фактором, що істотно вплинув на подальшу еволюцію козацтва.

На еволюцію козацтва впливало його втягнення у визвольному русі. Це сприятливо позначилося на формуванні суспільної, зокрема політичної свідомості козацтва. Участь у визвольному русі дала можливість козакам вийти в авангард численних народних повстань і виступів, завоювати заслужений авторитет. Та рубіжною віхою на шляху розвитку козацтва були події Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. (кількісне зростання козацтва, а в окремих регіонах перетворення його на основну групу населення; якісні зміни в його становищі).

В другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. козацтво поступово почало втрачати свій господарський та суспільно-політичний потенціал.

У другому питанні необхідно показати, що козацтво як суспільне явище не було поодиноким, а мало відповідні аналоги в інших країнах у різні історичні періоди. Це були: міліція в Стародавньому Римі (за принципами формування збройних сил); військово-рицарські ордени раннього середньовіччя; хорватські граничари; секеї та гайдуки в Угорщині; каруци в Трансільванії та Угорщині; донські козаки. Ці спільноти на різних ділянках Великого Кордону були прямими аналогами українського козацтва. Аналогом українського козацтва в середньовічній Європі було рицарство.

Відповідь на третє питання має включати такі аспекти: формування системи політичних цінностей козацької громади та їх укорінення в суспільну свідомість; орієнтація козацької еліти на політичну систему та суспільно-політичний устрій Української держави; самовизначення старшини щодо національних політичних інституцій; правові погляди та конституційні ідеї козацької старшини.

Говорячи про систему цінностей, варто пам’ятати, що це сукупність бажань, установок і устремлінь, цілей і проектів, нормативів поведінки, ідейних переконань тощо. Козацтво у своєму побуті та діяльності керувалось такими цінностями, як свобода, рівність, братерство, боротьба з невірними, визволення християнських невільників, захист немічних тощо. Поряд із такими цінностями громадянського спрямування вважались такі політичні ціннісні категорії, як рицарська гідність, вшанування волі громади, козацьких прав і вольностей, любов до вітчизни, служіння спільному благу, боротьба проти ворогів православ’я тощо.

Розкриваючи четверте питання, доцільно матеріал викладати за хронологічним принципом, зокрема козацьке військо до середини ХVІІІ ст.; воєнна справа українського козацтва періоду Хмельниччини; козацьке військо періоду «Руїни» 60-70 рр. ХVІІ ст.; козацьке військо у війнах останньої чверті ХVІІІ ст.; українське козацьке військо в період Північної війни та організаційних реформ 30-60 рр. ХVІІІ ст.

На початку відповіді доцільно підкреслити, що відсутність власної державності означала передовсім відсутність державної підтримки у створенні українських збройних сил. За цих умов козацтво постало як результат самоорганізаційних зусиль українського народу. В козацькому війську кожен сам повинен був забезпечувати себе зброєю, спорядженням, кіньми, провіантом та фуражем. В ході відповіді на це питання потрібно пояснити: 1) чому формування легкої кінноти в Україні було неможливе?; 2) що таке табір?; 3) що таке вовчі ями?; 4) чому козацька артилерія була малокаліберною?; 5) що собою являла прикордонна служба?; 6) що таке лава, галас, розгардіяш?

Новим етапом розвитку військового мистецтва українського козацтва стала Визвольна війна середини ХVІІ ст. Б.Хмельницький втілив у життя свою стратегію наступу й удару. Активні наступальні дії українських військ, вміла організація бою і взаємодія всіх родів військ, у т.ч. й легкої татарської кінноти, обумовили нищівні поразки польських військ і відродження Української держави, що позитивно впливало на розвиток військового мистецтва українського козацтва. В ході військових дій воно відточувалося і вдосконалювалося.

Поступова втрата державності та агресія Росії, Польщі, Туреччини негативно позначилось і на військовому мистецтві козацтва. Козацтво поступово ліквідовувалось, або підпорядковувалось російському командуванню. Останнє прагнуло перетворити його на другорядний складник російської армії. Використання царським урядом козаків на земляних роботах підривало бойовий дух козацтва.

З кінця ХVІІ ст. козацьке військо прийнято вважати переважно кінним. У ньому панівне становище займає кіннота, придатна лише для ведення розвідки, переслідування противника, для несення сторожової служби. Російське командування використовувало козацьку кавалерію в авангардних боях. Козацькі піхотні підрозділи існували й у ХVІІІ ст., але їх кількість і можливості зумовлялись матеріальним станом українського козацтва. Перетворившись із могутнього європейського рівня армії в окремий рід військ (кавалерію) з обмеженими можливостями, козацьке військо у ХVІІІ ст. не могло самостійно вести великомасштабні бойові операції. Лише у розвідці, в рейдах на морі вони могли виявити певну самостійність, а цього виявлялось недостатньо для розвитку козацьких традицій ведення війни. У другій половині ХVІІІ ст. після ліквідації російським урядом українського козацтва можливості для розвитку його самобутнього і оригінального військового мистецтва були вичерпані. Та попри все, витворене козацтвом військове мистецтво позитивно вплинуло на розвиток європейської військової науки.

У загальному підсумку варто відзначити, що козацтво як виняткове і незвичайне явище було породжене цілою низкою факторів геополітичного, соціально-економічного та культурного розвитку українського суспільства. Як феноменальне явище української історії, воно еволюціонізувало від загонів-ватаг до окремого суспільного стану, витворивши державу, культуру та оригінальне військове мистецтво. І хоч воно мало відповідні аналоги, все ж воно було явищем самобутнім і неперевершеним.

 

Література:

1. Бодров Ю.І. Історія Уманського козацького полку. – К., 2001. – 280 с.

2. Запорожці: До історії козацької культури / Упорядк. тексту, передм. І. Кравченка. – К., 1993. – С. 96-394.

3. Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості (Матеріали міжнародної наукової конференції). – К., 1997. – 375 с.

4. Історія українського війська / Авт. І. Крип’якевич та ін. – Львів, 1992. – С. 133-293.

5. Історія українського козацтва. Нариси у двох томах / Рекл.: В.А. Смолій (відп. ред.) та ін. – К., 2006. – Т. 1. – С. 5-227; 471-531.

6. Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002. – С. 3-109.

7. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках). – К., 1992. – 495 с.

8. Народна пам’ять про козацтво. – Запоріжжя, 1991. – 160 с.

9. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького (Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVIII ст.). – К., 1991. – 252 с.

10. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ. – № 5. – С. 61-73.

11. Стороженко Іван. Великий кордон і українське козацтво кінця XV – середини XVIІ ст. // КС. – 2006. - № 1. – С.31-46.

12. Стороженко Іван. Дике поле кінця ХІУ – середини XVIІ ст. як складова частина Великого Кордону України // КС. – 2006. – № 2. – С. 12-21.

13. Щербак В.О. Козацтво в класово-становій структурі українського суспільства (друга половина XV – середина XVIІ ст.) // УІЖ. – 1991. – № 11. – С. 43-53.

14. Щербак В.О. Козацтво і православ’я // КС. – 1993. – № 5. – С. 71-77.

15. Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVIII ст. – К., 2000. – 300 с.

16. Щербак В.О.Джерела формування українського козацтва // УІЖ. – 1994. – № 2-3. – С. 75-84.

17. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – Т. 1-2-3.

 

СЕМІНАР № 9

„ІСТОРИЧНА ДОЛЯ КРИМУ, ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я, ПРИАЗОВ’Я, ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ І ЗАХІДНОЇ ВОЛИНІ”

Мета: Розглянути процес інкорпорації українських земель Російською державою, з’ясувати територіальні та політичні трансформації, в результаті яких була знищена українська козацька державність, а українські землі були перетворені на околицю Російської імперії.

План

1. Анексія Росією Криму. Інкорпорація Північного Причорномор’я і Приазов’я Росією.

2. Включення Правобережної України і Західної Волині до складу Російської імперії.

3. Політико-адміністративні й соціально-економічні нововведення російського уряду на правобережних українських землях.

ІНДЗ

Пояснити терміни: анексія, інкорпорація, Правобережна Україна.

 

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, доцільно нагадати, що за Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., котрим закінчилась російсько-турецька війна 1768-1774 рр., Кримське ханство стало незалежним від Оманської імперії. Росія приєднувала українські землі в межиріччі Дніпра і Півд.Бугу до узбережжя Чорного моря та частину морського узбережжя з фортецями Керч, Єнівале, Кінбурн і Азов. Ці та інші умови договору значно посилювали колоніальну політику Росії на півдні України. У 1776 р. російський уряд вирядив війська у Крим і вони оволоділи Перекопом. В лютому 1777 р. від влади був усунутий хан Давлет-Гірей, а новим ханом при підтримці Росії став її прибічник Шагін-Гірей. Завдяки діяльності російської дипломатії, зокрема російським інтригам у 1781 р., і вибухнуло повстання проти татарської династії Гіреїв. Бунти продовжувались до 1783 р. і Катерина ІІ відіслала в Крим 54-тисячне військо для наведення порядку в краї. А 8 квітня 1783 р. вона видала маніфест «Про включення до Російської держави Кримського краю, півострова Таманія і цілого Кубанського краю». На землях колишнього Кримського ханства 2 лютого 1784 р. було створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Управління нею було віддане князю Г.Потьомкіну, який відтоді обійняв посаду Катеринославського й Таврійського генерал-губернатора.

З приєднанням до Росії там запроваджено російську адміністрацію і почалася русифікація краю. Нещадно нищились культурні пам’ятки тощо. Здійснювалась політика вичищування Криму від татарів. Багато татарського населення емігрувало до Туреччини.

Захопивши Крим, Росія використала його бухти. У 1783 р. засноване м.Севастополь, що згодом став основним портом чорноморського флоту. У 1784 р.на місці с.Ак-Мечету було збудоване місто Сімферополь, яке стало центром пізнішої Таврійської губернії.

З утворенням Таврійської області, Азовська і Новоросійська губернії втратили значення порубіжних територій. Указом від 30 березня 1783 р. із цих двох губерній було утворене Катеринославське намісництво на чолі з Г.Потьомкіним. Його адміністративним центром спочатку був Кременчук, а з 1789 р. – Катеринослав. Після завершення російсько-турецької війни 1787-1791 рр. до Катеринославського намісництва було включено й Очаківську область. У січні 1795р. із частинами Брацлавської губернії та трьох повітів Катеринославського намісництва було утворено Вознесенську губернію з центром у Новомиргороді. У листопаді вона стала вже намісництвом з центром у Вознесенську.

Відповідно до царського указу «Про новий поділ держави на губернії» (12 грудня 1796 р.) намісництва були ліквідовані. Замість Катеринославського і Вознесенського намісництв та Таврійської області була вдруге утворена Новоросійська губернія. Вона проіснувала до 1802 р., коли вся територія Південної України була поділена на три губернії – Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. – Херсонська) і Таврійську. Так політичний лад Північного Причорномор’я складався відповідно до загальнодержавної політики та уніфікації всієї системи місцевого управління.

У відповіді на друге питання спочатку потрібно нагади, що за умовами Карловецького мирного договору (1699 р.) Правобережна Україна знову відходила до Речі Посполитої. Та залежність Польщі від сильних європейських держав визначила її долю в останній чверті ХVІІІ ст. У Речі Посполитій зросла політична анархія, зміцнилася влада магнатів, посилився національно-релігійний гніт українців, білорусів. Спроби реформ у 2-й половині ХVІІІ ст. зазнали протидії частини магнатів та шляхти, яких підтримувала Росія, Австрія, Прусія (Барська та Торговицька конфедерації). У 1772,1793 і 1795 роках Австрія, Росія та Прусія здійснили три поділи Речі Посполитої, внаслідок чого вона перестала існувати як держава.

В ході першого поділу Польщі доля правобережних українських земель не вирішувалася. А за другим поділом Речі Посполитої, затвердженим сеймом у м. Гродно в 1793 році, все Правобережжя, окрім Волині, було включене до складу Росії. А Волинь було приєднано до Росії в ході третього поділу Речі Посполитої у 1795р. Під владою Російської держави опинилися Литва, Білорусь, Волинь, Київщина, Поділля.

У третьому питанні необхідно з’ясувати зміни в адміністративно-територіальному поділі новоприєднаних земель. До цього, у складі Речі Посполитої на Правобережній Україні, Волині і Східній Галичині існував поділ на воєводства. Міста мали самоврядування на основі Магдебурзького права. В них існував також адміністративний апарат центральної королівської влади – воєводське і старостинське управління. Адміністративний устрій приватновласницьких міст значною мірою залежав від волі їх власників.

На відібраних від Речі Посполитої і включених до Росії за другим поділом Київщині, Брацлавщині, Східній Волині і частині Білорусії в травні 1793 р. було утворене Ізяславське намісництво, яке поділялося на Мінську, Ізяславську і Брацлавську губернії. В результаті третього поділу Польщі до Російської держави відійшла Західна Волинь. Територію колишніх Ізяславської і Брацлавської губерній та Кам’янецької області стали охоплювати три губернії – Волинська, Брацлавська і Подільська. Наприкінці 1796 р. частину земель Брацлавського намісництва було приєднано до Київського, а на воз’єднаній території Правобережної України утворено дві губернії – Подільську й Волинську.

 

Основна хронологія:

10 липня 1774р. – укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору;

8 квітня 1783р. – маніфест про приєднання Криму до Росії;

29 лютого 1768р. – утворення Барської конфедерації;

14 травня 1792р. – утворення Торговицької конфедерації;

1772р. – перший поділ Речі Посполитої;

1793р. – другий поділ Речі Посполитої;

1795р. – третій поділ Речі Посполитої;

25 листопада 1795р. – польський король зрікся влади і припинилось державне існування Речі Посполитої;

16 січня 1699р. – Карловицький мирний договір.

 

Опорні поняття та терміни:

КАРЛОВИЦЬКИЙ КОНГРЕС 1698-1699 рр. – міжнародний конгрес, що відбувся в Карловицях (Словенія). Скликаний для укладення мирного договору між державами, що входили до «Священної Ліги» (Австрія, Венеція, Московія і Польща) і Османською імперією. Став можливим після повного розгрому турецьких військ у 1683 р. під Віднем, в якому значну роль відіграли українські козаки. На конгресі було підписано декілька договорів. Серед них договір Польщі з Османською імперією. За умовами цих договорів Туреччина уступила Поділля Польщі і частина Правобережної України знову відходила до Речі Посполитої.

КОНФЕДЕРАЦІЇ ШЛЯХЕТСЬКІ – політичні союзи, які організовувались королем і сеймом Речі Посполитої для досягнення певних політичних цілей. Згодом їх почали організовувати окремі особи (Барська, Торговицька).

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА – західна частина Гетьманської держави на правому березі Дніпра. Назва виникла після Андрусівського договору 1667 р. За Бучацьким мирним договором 1672 р. Правобережжя було поділене на три частини між гетьманом П.Дорошенком, Туреччиною і Польщею. У 1699 р. (за Карловицьким миром) Річ Посполита відновила своє панування над Правобережжям. За другим по ділом Польщі у 1793 р. воно відійшло до Російської імперії.

 

Література:

1. Аркас Микола. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 347-351; 331-338.

2. Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст. – Львів, 1996. – С. 18-49.

3. Гедьо А.Б. Переселення греків з Криму до Приазов’я у 1778 р. // УІЖ. – 2001. - № 1. – С. 73-84.

4. Довідник з історії України. В 3-х томах. – Т. 2. – К., 1995. – С. 111-112.

5. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. У 2-х т. – Т. 2. – К., 1991. – С. 268-272.

6. Історія України // За ред. В.А. Смолія. – К., 1997. – С. 122-125.

7. Історія України. Курс лекцій. / Кер. авт. кол. Л.Г. Мельник. – К., 1991. – С. 307-313.

8. Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. Історія України. – К., 1998. – С. 166-169.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 199. – С. 271-278; 110-120.

10. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 170-172.

11. Усенко П. Греки на південному сході України з кінця ХVІІІ – до початку ХХ ст. // Сучасність. – 2001. - № 1. – С. 87-97.

12. Шевченко С. Нова Сербія на землях старої України // КС. – 2003. - № 3. – С. 54-61.

 

 

СЕМІНАРИ № 10-11