Соціально-економічний розвиток та еволюція

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ У ХVІІІ ст.”

Мета: З’ясувати особливості соціально-економічного розвитку українських земель, які перебували під владою інших держав і тому існували регіональні відмінності. Розглянути соціальну структуру населення і показати її еволюцію, а також визначити суспільно-політичні погляди різних станових груп українського суспільства в умовах поглиблення класової диференціації, обезземелення селянства та поширення кріпацтва.

План

1. Зрушення в сільському господарстві та види землеволодінь.

2. Поширення мануфактурного виробництва та формування ринку робочої сили.

3. Соціальна структура населення. Зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством та остаточне закріпачення селянства.

4. Суспільно-політичні погляди різних верств українського суспільства у першій половині ХVІІІ ст.

5. Суспільно-політичні погляди різних станових груп населення під час роботи комісії по складанню нового Уложення 1767-1774 рр.

ІНДЗ

Пояснити терміни: дворянство, мануфактура, козацька старшина.

Реферування статті: Путро О.І. До питання про форми власності на землю українського козацтва // УІЖ. – 1992. – № 2. – С. 64-69.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У відповіді на перше питання потрібно наголосити, що у ХVІІІ ст. на Лівобережній та Слобідській Україні панували феодально-кріпосницькі відносини. Основну роль відіграло сільське господарство. Успішно розвивалось рільництво на родючих чорноземних грунтах у південній та степовій частинах України. Землеволодіння на правах повної власності ставало переважаючим серед інших видів володінь. Козацька старшина узаконювали передачу своїх володінь і привілеїв у спадщину. Поширенними ставали «оборонні універсали» від гетьмана,які звільняли від підлеглості місцевої адміністрації.

Поглиблювалась спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. На Лівобережжі і Слобожанщині більше уваги приділяли вирощуванню житла, на півдні – пшениці. Почали вирощувати картоплю, кукурудзу, цукрові буряки й соняшники, а також технічні культури – тютюн, льон, коноплі. У Південній Україні та в Криму розвивались садівництво й виноградарство. Чимало землевласників освоювали багатопільну систему, закладаючи основу для раціонального ведення сільського господарства. Трипільську систему запроваджували за рахунок перелогів. На той час вона була на Правобережжі, в Галичині. Почали розводити коней, овець. На Лівобережжі у 80-х роках ХVІІІ ст. існувало понад 200 великих вівцеферм.

Основою господарського життя Запорожжя було розведення худоби і рибальство. Значно зросло і землеробство, – посіви пшениці, проса та ін. злаків, а також – тютюну. Широко розвивались конярство і вівчарство, менше – свинарство. Головними місцями риболовства були Дніпро і Буг з їх притоками, Самара й Орель, а також узбережжя Азовського моря.

На Правобережній Україні впродовж першої половини ХVІІІ ст. тривала народна колонізація зруйнованого в добу Руїни господарського життя та обезлюднілих земель. В Центральне і Східне Поділля та південно-східну Київщину тягнулися переселенці з Лівобережної України, Молдови, білоруських та польських земель. Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті, де переважало велике поміщицьке землеволодіння. На початку ХVІІІ ст. магнати Київщини володіли 75 % всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі. Приблизно так само розподілялась власність на землю і в інших правобережних регіонах. Магнатське землеволодіння зростало протягом усього століття, особливо за рахунок роздачі феодалам королівських земель та примусоваго скорочення селянських наділів. Земельна власність короля зосереджувалась здебільшого в південно-східній частині Правобережної України. В економічному житті більшості земель Правобережжя, основну роль відіграло землеробство, досить розвинутим було тваринництво. Сіяли жито, пшеницю. ячмінь, овес, гречку, просо, льон та картоплю, розводили корів, волів, свиней, овець і коней. Заможні селяни Правобережної України, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Наприклад, 1741 р. із 41 села Подніпров’я через митні кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було вивезено три тисячі пудів збіжжя.

Сільськогосподарське виробництво упродовж ХVІІІ ст. залишилось основним в економіці українських земель, які були роз’єднані політично і входили до складу Російської держави та Речі Посполитої. Основними видами землеволодінь були: королівські, магнатські, шляхетські та селянські на Правобережжі; державні, козацько-старшинські (рангові та приватні), дворянські та селянські наЛівобережжі, Слобожанщині та Півдні України.

Готуючи відповідь на друге питання, необхідно підкреслити, що у ХVІІІ ст.сталися помітні зрушення і в промисловому виробництві. На основі друбних селянських промислів виникали мунуфактури. Наприкінці ХVІІІ ст. мануфактури існували в Тульчині, Немирові, Чуднові, Махновці, Корці, Таращі, Корсуні та інших містах на Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х рр. працювало близько 300 чол. У 1795 р. на Волині налічувалось 18 мануфактур по виробництву поташу, де було зайнято понад 700 чол. Правобережжя славилось виробництвом сукна, зброї, скла, порцелянових та шкіряних виробів тощо.

Збільшувалась кількість мануфактур і на Лівобережній і Слобідській Україні. Серед них були суконні, парусно-полотняні, шовкові, шкіряні, цегельні. Окремі з них були досить великі. Наприклад, на Путивльській мануфактурі в 1770 р. налічувалось 9478 приписних робітних людей, з яких тільки невелика частина була виробничими робітниками. Її щорічна продукція досягала 200 тис. аршин. Вівчарський завод при мануфактурі налічував 17 тис. овець. У 1774 р. був відкритий шовковий завод у Нових Вологохах (на Слобідській Україні). До нього були приписані 4174 селянина. В 1789 р.був збудований збройний завод у Кременчуку, який мав ряд цехів: ствольний, ливарний, ковальський, слюсарний, складальний та ін. В 1795 р. був відкритий чавуноливарний завод в Луганську. Мануфактури, як і всі підприємства того часу, грунтувалися переважно на ручній праці. Лише невелика їх кількість мала механізми, що приводили в рух водою.

Склад робітників на підприємствах був неоднорідним. На поміщицьких мануфактурах власники використовували переважно працю своїх кріпаків. Казенні підприємства грунтувалися також на праці залежних (приписних селян). Так, до Глушківської суконної мануфактури було прикріплено близько 5 тис. селян. Поряд із цим зростала і капіталістична мануфактура, яку найчастіше запроваджувало купецтво і в якій застосовувалась наймана праця. Дві такі мануфактури по виробництву шовкових і бавовняних тканин були засновані в Ніжині купцями Івановим (1766 р.) і Алісовим (1768 р.). Найбільшого поширення наймана праця набрала в таких галузях, як гуральництво, обробка шкіри і тютюну, виробництво селітри, скла, заліза.

Перетворення робочої сили в товар і поступове складання системи експлуатації найманих робітників капіталістами вели до розвитку нових капіталістичних відносин, що було новим явищем в економічному і політичному житті України другої половини ХVІІІ століття.

Розкриваючи третє питання, необхідно підкреслити, що докорінні зміни соціальної структури українського суспільства відбувалися упродовж Української національної революції ХVІІ ст. Упродовж ХVІІІ ст. новий устрій проходив повільну еволюцію. За влучним висловом історика І. Крип’якевича, змагалися між собою дві групи – з одного боку селянство і дрібні козаки, з радикальними поглядами на соціальні справи, що бажали знищити давній лад, а з другого боку останки шляхти, заможне козацтво і міщани, які бажали користь з революції мати виключно для себе. Спершу перемогла народна течія і ввела свій лад. Але цей лад, що грунтовно відрізнявся від устрою всієї Європи, не утримався довго. Заможні кола суспільства з часом набули давньої сили і почали домагатися для себе старих привілеїв. На Наддніпрянщині залишилась значна частина української шляхти, яка обороняла колишні права. Козацька старшина наслідувала приклад шляхти і також шукала собі соціального вивищення. Нові відносини підтримував Московський уряд, наближаючи Україну до московського аристократичного устрою (І. Крип’якевич. Історія України. – Львів, 1990. – С. 238).

Панівним суспільним станом українського суспільства були козацька старшина (урядники генерального, полкових, сотенних урядів). Орудуючи державними засобами, вона збагачувалася і збільшувала свої земельні маєтності. Багато старшинських родів привласнили чимало державних (т. зв. рангових) земель. У 1730-х роках уже 52 % землі у Гетьманщині було в руках великих власників. Маючи владу в державі, старшина була звільнена від податків і повинностей, мала окреме судівництво, владу под селянами. У війську з’явились окремі аристократичні установи – бунчукових товарів при гетьмані, значкових при полковниках, що гуртували старшинську еліту. Становище козацької старшини у Гетьманщині було навіть кращим, ніж російського дворянства, яке не мало корпоративного устрою, було зв’язане примусовою службою, підлягало бюрократичному суду і т. д. Та поступово становище дворянства поліпшувалась: у 1730 р. воно здобуло обмеження обов’язкової державної служби певним терміном і дістало право вільніше розпоряжатися своїми маєтками; у 1763 р. йому дано царську грамоту на повну волю від обов’язкової служби. І нарешті, у 1785 р. Катерина ІІ дала йому знамениту грамоту про «вільність дворянства», якою надавався корпоративний устрій і закріплювалось становище привілейованого стану. «Жалувана грамота» 1785 р. зрівнювала з російським дворянством козацьку старшину і поширювала на неї дворянські права.

Рядове козацтво і запорожці поступово втрачали владу. Чисельність козацтва обмежувалась реєстрами. Втрачало воно і політичні права: генеральна рада вже не збиралася, а всі державні справи вирішувала сама старшина. Військова служба ставала дедалі важчою, особливо з того часу, як Петро І почав залучати козаків до далеких походів і «земляних робіт».

Найчисельнішою соціальною групою було селянство. У ХVІІІ ст. утверджується обов’язкова панщина. Селяни втрачали права переселення. У 1735 р. вже тільки 35 % селян залишилося вільних, а більшість перейшла під владу панів. Логічним завершенням процесу обмеження селянських прав став указ Катерини ІІ від 3 травня 1783 р., який узаконював закріпачення селян Лівобережної України та Слобажанщини.

Міщанство в козацькій державі теж було численним станом. Великі і середні міста мали Магдебурзьке право, а малі містечка перебували під впливом козацтва. Становище міщан щорік погіршувалося. На містах лежав тягар державних податків. Купецьке населення міст зорганізувалось у гільдії, розгортало торговельну діяльність. Найбільше протегував купецтву гетьман Данило Апостол, який зібрав з’їзд представників купецтва найбільших міст (Києва, Чернігова, Ніжина та Полтави) і обговорив з ними найважливіші питання торгівлі.

Духовенство в Гетьманщині являло собою численний і заможний стан. В середині ХVІІІ ст. монастирі мали 10000 дворів, що давало 17 % усієї земельної власності.

З поширенням на Україну прав російського дворянства (1785 р.) пов’язане поступове позбавлення автономних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії – становий поділ населення був прирівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не було відповідника серед суспільних станів Росії.

Готуючи відповідь на четверте питання, доцільно нагадати, що поширюючи дворянські права на козацьку старшину, російський уряд розпочав перевірку української шляхто-старшини. Герольдія (найвища в імперії установа, яка вирішувала про приналежність до дворянства), спершу просто заперечити права колишніх українських старшин і урядовців на російське дворянство. Це викликало обурення серед української шляхти. Дворянство Чернінівської й Полтавської губерній звернулись до царя з петиціями, підкріплюючи свої претензії історичними доказами, зокрема – грамотами польських королів, договорами українських гетьманів з Москвою, доводили, ніби козацька старшина ще з кінця ХVІ ст. мала всі права польської шляхти. На грунті станових дворянських інтересів виник цілий рух, який опирався на історичні традиції і усі домагання обгрунтував історично-правовими доказами. Це викликало особливий інтерес до історії козацької України.

Руйнування старого устрою й скасування автономії Гетьманщини викликали негативну реакцію з боку найбільш патріотично настроєних представників українського гетьманства. Показовим є факт подорожі полтавського дворянина Василя Капніста в 1791 до Берліна, де він намагався схилити пруський уряд до боротьби проти «московської тиранії». Той самий Капніст написав «Оду на рабство», в якій засуджував заведення кріпацтва на Україні. Але часи збройної інтервенції вже прийшли.

Ідея народності була новим, пізнішим чинником українського національного віродження. Вона зародилася в другій половині ХVІІІ ст. на Заході і знаходила свій відгук і в слов’янському світі. Ця ідея виявилася у пожвавлені інтересу до своєї народності, до народного життя й побуту, до народної мови й поезії, до національної минувшини. Серед дослідників виділяється Т. Калинський, який зібравши величезний матеріал, доводив, що «українські козаки мали чин лицарський та стан шляхетський» і були вищі, ніж російське дворянство. Ф. Туманський видавав «Российский Магазин», в якому друкувалися джерела з історії України. У 1777 р. офіцер Григорій Калиновський видав у Петербурзі «Опис весільних українських обрядів», чим започаткував українську етнографію. В 1798 р. Я. Маркович видав «Записки о Малороссии», де подав пройняту щирим патріотизмом енциклопедію України. Того ж року І. Котляревський відтворив у своїй «Енеїді» широку картину українського побуту тощо. Визвольні ідеї ширились і на Правобережній Україні. Наприклад у «Меморандумі до чотирирічного сейму», написаному одним із українських дворян, висувалися вимоги демократичних реформ, висловлювалась впевненість у тому, що ліквідація кріпосництва і національного гноблення в Польщі сприятиме зближенню українського і польського населення.

Вплив на політичне життя кінця ХVІІІ ст. мала Французька буржуазна революція 1789 р. Вона завдала удару абсолютизму і феодалізму не тільки у Франції, а й в інших країнах. Широкі маси українського селянства побачили в революційних подіях в Європі можливість визволитися від національно-колоніального та кріпосного гніту.

Українська політична думка упродовж ХVІІІ ст. пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми – від січової демократії до сильної гетьманської влади. У боротьбі за існування держави сформувалось почуття патріотизму і любові до батьківщини; військо мало всенародний характер і було активним і творчим чинником у державній будові. Культура знаходила собі джереда в народних масах, а цінності, витворені освіченими верхами, знову проникали в низи і сприяти появі нових надбань. Хоч українська держава впала під наступом краще військово і економічно зорганізованої Московщини, але те, що український народ створив за недовгий час державного життя не зникло, а залишилось у спадок наступним поколінням.

Свідомість національної окремішності, цінування волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, лицарська, глибока культурність, – це були надбання, що продовжували витворюватись і у ХVІІІ ст. і з якими україське громадянстьво ввійшло в ХІХ ст.

У п’ятому питанні потрібно нагадати, що у 1764 році було остаточно ліквідовано гетьманство в Україні. Козацька старшина наполягала на його відновленні. Можливість для висловлення вимог про це з’явилась у 1767 р., коли царський уряд скликав у Москві комісію для складання «Нового уложення» (збірника законів). До її складу входили депетати і від України – від старшини, міщанства, козацтва. Царський уряд контролював вибори: нерідко траплялися випадки втручання царських властей, які вимагали обрання угодних осіб. Та все ж, в багатьох наказах українським депутатам до «Комісії для складання нових законів» вимагалось повернення старого ладу – гетьманства. Наприклад, Г. Покас, нагарський війт, виступав під час виборів до Комісії 1767 р. як противник централістичної політики Росії в Україні.

В наказах депутатам були сфоркусовані інтереси різних соціальних груп українського суспільства. Старшина добивалася юридичного оформлення своїх станових привілеїв. Купецтво і міщанство клопоталося про заходи, які полегшили б розвиток торгівлі і промисловості і перетворили міську верхівку в привільований стан.Козацтво хотіло лишитися особисто вільним і звільненим від повинностей станом. Та московський уряд не мав наміру робити будь-які серйозні зміни в управлінні державною і тим більше будь-які поліпшення в становищі пригноблених народів і через це, скориставшись початком російсько-турецької війни в 1768 р. припинив діяльність комісії.

Основна хронологія:

1762-1796 – царювання Катерини ІІ;

3 травня 1783 р. – царський маніфест про закріпачення селян на Лівобережжі і Слобожанщині;

1785 р. – зрівняння у правах старшини з російським дворянством.

Опорні поняття та терміни:

КРІПАЦТВО (від «кріпостей» – купчих документів на землі) – система аграрних відносин, за яких можновладелець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, юридично закріплювалась державною владою.

ПОСЕСІЙНІ СЕЛЯНИ – категорія феодально залежних селян у Російькій імперії ХVІІІ – першої половини ХІХ ст., які були куплені підприємцями і прикріплені до промислових підприємств (в Україні найчастіше до суконних).

РАНГОВІ ПОСПОЛИТІ – частина залежного населення Гетьманщини та Слобожанщини середини ХVІІ-ХVІІІ ст., призначена для виконання різних повинностей на користь службовців, старшини, окремих сановників із Росії, які брали безпосередню участь в управлінні регоном, замість платні їм. На рангових посполитих оберталися вільні військові селяни, зубожілі міщани і рядові козаки. Рангові посполиті юридично не належали приватним особам, а надавалися їм у тимчасове володіння – на період перебування на відповідній посаді.

Література:

1. Апанович О.М. Урядові службовці Гетьманщини – українська інтелігенція ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1997. – № 2. – С. 92-98.

2. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 170-175.

3. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 496-500.

4. Історія України. Курс лекцій. / Кер. авт. кол. Л.Г. Мельник. – Т. 1. – К., 1991. – С. 260-283.

5. Мірущенко О. Економічний розвиток Війська Запорозького в роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. // КС. – 2005. - № 3. – С. 128-144.

6. Мельник Л.Г. Склад депутації віл України до Комісії по укладанню нового „Уложения” 1767-1768 рр. // УІЖ.. – 1994. - № 2. – С. 105-113.

7. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С. 179-192.

8. Путро О.І. До питання про форми власності на землю українського козацтва // УІЖ. – 1992. - № 2. – С. 64-69.

9. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 163-174.

 

СЕМІНАРИ № 12-13

„СОЦІАЛЬНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ РУХИ У ХVІІІ СТ.”

Мета: З’ясувати причини розгортання антифеодального руху на західноукраїнських та правобережних землях, який водночас мав національно- визвольне спрямування. Розглянути події Коліївщини та руху опришків з тим, щоб переконатися, що це були найяскравіші прояви народної активності в річищі антифеодального, національно-визвольного руху, що мав місце в Україні у ХVІІІ ст.

План

1. Участь закарпатців у визвольній війні угорського народу 1703-1711 рр. Сатмарський мир та значення війни для історичної долі Закарпаття.

2. Гайдамацький рух на Правобережжі. Повстання 1734 року.

3. Коліївщина і взяття повстанцями Умані. Значення повстання.

4. Рух опришків. Дії загону Олекси Довбуша в 1733-1743 рр. Вплив опришківського руху на соціально-політичну ситуацію в Західній Україні.

ІНДЗ

Підготувати письмове повідомлення про Олексу Довбуша.

Реферати:

Ватажки Коліївщини: М. Залізняк та І. Гонта.

Рух опришків.

 

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Відповідь на перше питання передбачає акцентування уваги на тому, що селяни закарпатських земель були учасниками визвольної війни угорського народу 1703-1711 років, що велася під керівництвом семиградського князя Ференца Ракоці ІІ (1676-1735 рр.) проти влади Габсбургів за відновлення незалежності Угорщини. При цьому селяни, на противагу угорським поміщикам – керівникам повстання, в ході війни виступали не лише проти панування автрійських загарбників, а й проти кріпосницького гноблення взагалі. Почавшись у 1703 р. з виступу селян сіл Варів (нині Берегівського району Закарпатської обл.) та Торпа (нині на території Угорщини), повстання швидко охопило велику територію Угорщини, Словаччини, Трансільванії і Закарпаття. На Запорожжі повстанці оволоділи упродовж літа і осені 1703 р. Береговим, Мукачевим, Хустом, Ужгородом, взяли в облогу Мукачівську та Ужгородську фортеці. Боротьба була тривалою і запеклою. Тільки у 1711 р. австрійським властям спільно з реакційними угорськими поміщиками вдалося придушити повстання, як і в цілому визвольну боротьбу угорського народу. На Закарпатті закінчилася взяттям австрійськими гнобителями 24 червня 1711 р. м. Мукачевого.

У відповіді на друге питання потрібно розкрити причини гайдамацького руху на Правобережній Україні. В першу чергу слід нагадати, що на початку ХVІІІ ст. Правобережжя знову відійшло до Речі Посполитої. Польський уряд почав активно відновлювали польсько-шляхетські порядки на цих землях, був відновлений і поділ на Брацлавське, Волинське, Київське і Подільське воєводства. Відновлюючи свою владу на правобережних землях, польські магнати заохочували поновну колонізацію краю, що було необхідним для відродження та господарського піднесення краю. Для переселенців з Волині, Полісся, Галичини встановлювались «пільгові роки» та заводились слободи.

Із закінченням «пільгових років» і захопленням шляхтою більшості земель, втановлюється панщина, відновлюється релігійний тиск, що викликало опір населення правобережних земель. Сприятливим чинником для розгортання повстанського руху було близьке сусідство із Запорожжям. До того ж, повстанцям співчувало православне духовенство, яке було озлоблене переслідуванням з боку уніатів. Усе це зумовлено стихійні народні виступи, які переростають у партизанську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення.

Гайдамацький рух розвинувся у першій половині ХVІІІ ст. Перша згадка про гайдамаків дотується 1714 р. Він поширювався по Волині і Західному Поділлі, охопив Київщину і Брацлавщину. Навесні 1734 р. розпочалося перше велике гайдамацьке повстання, яке вирізнялося організаційним боком та ідейною спрямованістю. З Київщини повстання перекинулось на Поділля і південно-західну Волинь. На Поділлі рух очолив козацький сотник Верлан, що служив начальником надвірної міліції князів Любомирських. Він зорганізував із повстанців цілий полк, скрізь заявляв, що має від російської цариці Анни наказ нищити ляхів і жидів. Верлан заволодів Бродами, Жванцем і розпустив свої відділи аж під Львів. А між тим, російські війська, що прибули на Правобережжя з метою допомоги Августу ІІІ. Саксонському зайняти польський престол, своє завдання виконали і були використані для придушення повтання. Наприкінці 1738 р. російські та польські війська при допомозі зрадника Сави Чалого отримали перемогу нід основними постанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти у Молдовію, а решту тимчасово припинити збройний опір. Пізніше запорожці помстилися і вбили с. Чалого в його маєтку на Різдво 1741 року, але повстанський рух пішов на спад.

Нове піднесення гайдамацького руху розпочалося із 1750 року (ватажки повстанських загонів – Ведмеденко, Лях, Письменний, Сухий, Тесля та ін.). Гадамацькі загани діяли з весни по осінь, а зиму перебували головним чином на Лівобержній Україні та Запорожжі, звідки поповнювались новими повстанцями, а запорозькі козаки часто очолювали гайдамацькі загони. Тактика дій була партизанською і мобільність цих партизанських загонів, підтримка повстанців православним духовенством та населенням українських земель утруднювали боротьбу з гайдамиками.

Готуючи відповідь на третє питання потрібно мати на увазі, що наймогутнішим вибухом гайдамацького руху було повстання на Правобережжі у 1768 р., відоме під назвою «Коліївщина». Безпосереднім поштовхом до широкого виступу народних мас було два чинники: 1) діяльність Барської конфедереції, що була спрямована на усунення короля, виведення російських військ за межі польської держави, ліквідацію православних монастирів і церков, запровадження уніатства і католицизму на всій Правобережній Україні; 2) вступ на правобережній українські землі російських військ для боротьби проти конфедератів. Саме появу російських військ з генералом М. Кречетниковим було сприйнято як допомогу у боротьбі з польсько-шляхетськими утисками. Пришвидшувало повстання і поширення чутки про те, що нібито Катерина ІІ видала «Золоту грамоту», в якій закликала до повстання проти польської шляхти, а ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський благословив на початок повстання.

У травні 1768 р. на Чигирищині, в районі Мотронинського монастиря, розпочалося повстання, яке очолив виходець із селян-кріпаків с. Медведівки М. Залізняк. Повстанці оволоділи Медведівкою, Жаботином, Смілою, Корсунем, Каневом, Богуславом, Лисянкою, звільнили від поневолювачів багато сіл на Смілянщині і 9 червня 1768 р. підішли до Умані. Місто було власністю магнатської родини Потоцьких і являло собою один із центрів польсько-шляхетського панування на Правобережжі. До того ж, це був важливий торгівельний центр, в якому скупчувалося чимало заможного населення, купців, лихварів і т. д. Місто було добре укріплене, на чолі місцевої управи з титулом губернатора стояв Младанович (служив у Потоцьких). Він керував полком надвірних козаків (міліції), одним із сотників якого був Іван Гонта. Перехід І. Гонта на бік повстанців був вирішальним для долі Умані. 10 червня 1768 р. повстанці заволоділи Уманню, вчинили в ній погром шляхти та євреїв («уманська різня») і передали управління містом сотнику П. Уласенку. Рада повстанців проголосила І. Гонту уманським полковником, а М. Залізняк – гетьманом. Основні сили повстанців стали табором під Уманню, готуючись для продовження боротьби проти шляхти. Упродовж червня-липня 1768 р. близько 30 гайдамацьких загонів взяли під контроль значну часину Правобережної України. Повстання могло перекинутись і на Лівобережну Україну, чого не міг допустити російський уряд. До того ж, один гайдамацький загін, переслідуючи втікачів, зайшов у турецькі володіння і спалив м. Балту, що викликало гострі протести одночасно з боку турецького уряду, кримського хана й навіть молдовського князя. Туреччина стала погрожувати Росії війною, до якої та не була готова. Ставлення російського уряду до повстання в значній мірі вирішило його долю.

В другій половині червня Росія розпочала каральні дії проти повстанців, а 27 червня ватажки повстання були по-зрадницьки захоплені загоном полковника Гурьєва. Розгромивши повстанський табір під Уманню, Гурьєв захопив у полон близько 900 народних месників. І. Гонту передано польському воєначальнику К. Браницькому. У с. Сербах (нині – Гонтівка Могилів-Подільського району) 14 липня 1768 р. І. Гонта після жорстокого катування був четвертований. А.М. Залізняк, як російський підданий, після суду був побитий батогами, таврований і засланий на довічну каторгу у Нерчинськ. У містечку Кодня (на Житомирщині) було знищено 3 тис. активних учасників визвольного руху. Більшість повстанських загонів було розгромлено, а створені шляхетські суди люто розправлялися з учасниками Коліївщини.

Маючи антикріпосницький, національно-визвольний характер, Коліївщина була найвищим піднесенням гайдамацького руху. Попри те, що повстання було розгромлене, воно мало велике історичне значення. Народна пам’ять і фольклорна спадщина про Коліївщину та її ватажків, яка передавалася із уст в уста, із покоління в покоління, творила в суспільстві грунт для виникнення нових ідей, атмосфери невдоволення існуючим ладом, готувала умови для народних рухів.

Відповідь на четверте питання доцільно розпочати з характеристики становища народних мас в Галичині, яка перебувала у ХVІІІ ст. під польсько-шляхетським пануванням. Панщина доходила тут до п’яти днів на тиждень, селяни виконували багато інших повинностей і сплачували різні збори. Сильними тут були і національні та релігійні утиски. Тому там теж точилася боротьба проти феодального поневолення, а учасників цієї боротьби називали опришками. Чимало селян, сільських ремісників, наймитів, пастухів ішли в Карпатські гори і ліси, формували загони і розправлялися з шляхтичами, орендарями, чиновниками. Ховаючись у скелях і густих лісах, опришки нападали на своїх гнобителів, захоплювали їх майно, роздавали його селянам, знищували акти на володіння і вбивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу.

У 30-40-х роках ХVІІІ ст. серед ватажків опришків прославився Олекса Васильович Довбуш (1700-1745 рр.). Народився він в с. Печеніжнині (нині смт. Коломийського району Івано-Франківської області) в сімї незаможного селянина. З 1738 р. відомий як ватажок загону опришків, який змінював райони дій: Чорногора, Волощина, Угри, Покуття. У 1744-1745 рр. опришки на чолі з О. Довбушем здійснили зухвалі напади на багатіїв під Солотвином, Надвірною, Дрогобичем, Туркою. Майно, гроші та харчі, відібрані у тамтешніх можновладців, Довбуш роздавав зубожілим селянам. Це робило опришків народними героями в очах трударів, сприяло поширенню слави про них за межами Західної України.

Загинув О. Довбуш удосвіта 24 серпня 1745 р. у селі Космачі (тепер смт. Івано-Франківської області) від рук заможного селянина Стефана Дзвінчука. Після смерті найвідомішого ватажка селян-опришків їх рух продовжувався у багатьох регіонах ще понад століття і був остаточно придушений австрійським урядом за допомогою частин регулярної армії та каральних загонів.Антифеодальний рух опришків під проводом Олекси Довбуша сприяв послабленню гніту західно-українського селянства.

 

Основна хронологія:

1734 р. – перше велике гайдамацьке повстання;

1716 чи 1720-1809 рр. – життя та діяльність українського діяча Матвія Карповича Значко-Яворського (в чернецтві – Мельхиседек), який з 1753 р. був ігуменом Мотронинського монастиря – осередка православ’я на півдні Київщини;

1768-1769 рр. – народно-визвольне гайдамацьке повстання на Правобережній Україні – Коліївщина;

9-10 червня 1768 р. – взяття повстанцями міста Умані;

1740-? р. – ватажок Коліївщини Максим Залізняк;

?-1768 р. – ватажок Коліївщини Іван Гонта;

1700-1745 рр. – життя ватажка опришків Олекси Довбуша.

 

Опорні поняття та терміни:

БАРСЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ – військово-політичний союз частини польських магнатів і шляхти для збереження своїх прав і привілеїв. Створена 29 лютого 1768 р. у м. Барі на Поділлі. Її учасники власними силами придушували гайдамацькі повстання, воювали проти короля та російських військ, які його підтримували.

ГАЙДАМАКИ – (з тюрк. «гайде» – гнати, переслідувати, турбувати) – українські повстанці проти панування Речі Посполитої у ХVІІІ ст. Вперше згадуються у 1717 р. З різною активністю гайдамацький рух тривав до кінця ХVІІІ ст. Найактивнішим він був у 1734-1738 рр., у 1749-1750 та 1768 роках.

КОЛІЇВЩИНА – народно-визвольне гайдамацьке повстання на Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої у 1768-1769 рр. Назва, за Г.Ю. Храбаном, походить від «колєя», «колєйно», в руслі попередніх антифеодальних рухів.

ОПРИШКІВСТВО – одна з найпоширеніших форм протесту в Галичині, на Закарпатті й Буковині проти соціального й національного гніту польських, молдавських, угорських та австрійських можновладців. Перша згадка про опришківство датується 1529 р., від латинського «opressor» – нападник, напасник. Спочатку цей рух розгорнувся на Прикарпатті, згодом поширився на Закарпаття та Буковину. Головні осередки опришків знаходились в Карпатських горах.

СЛОБОДИ – нові поселення, мешканці яких на певний час звільнялися від виконання феодальних повинностей, а за цей час вони мали обжити місцевість, налагодити виробництво, створити господарську інфраструктуру.

ХОЛОДНИЙ ЯР – історична місцевість біля с. Мельників Чигиринського району, система з десятків глибоких балок, ярів та їх численних звивистих відгалужень загальною довжиною близько 250 км. Територія Холодного Яру вкрита правічним, переважно дубовим лісом. На північному заході Холодноярський ліс переходить в інший – Черкаський реліктовий бір; на північному сході межує з Чорним лісом. Зберігся дуб «Максима Залізняка» віком понад 1000 років.

 

Література:

1. Аркас Микола. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 338-352.

2. Бойко О.Д. Історія України. К., 2004.- С. 193-196.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 327-353.

4. Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. Короткі біографічні нариси / В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев. – К., 2002. – С. 225-228.

5. Гайдамацький рух на Уманщині. Коліївщина 1768 року. Хрестоматія. – К., 2002. – 214 с.

6. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 446-455.

7. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 476-496.

8. Зінчук С. Іван Гонта: кайдани стереотипів. – К., 1992. – 32 с.

9. Історія України. Курс лекцій / Кер. авт. кол. Л. Г. Мельник. – К., 1991. – С. 314-336.

10. Коліївщина: повертаючись до надрукованого (Матеріали історичних читань, присвячених 225-річчю Коліївщини). – Умань, 1993.

11. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 225-233.

12. Мицик Ю.А. Максим Кривоніс // УІЖ. – 1992. - № 12. – С. 69-80.

13. Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002. – 187 с.

14. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1993. – С. 146-151.

15. Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного. (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-1769 рр.). – К., 1989.

СЕМІНАР № 14

„КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ХVІІІ СТ.”

Мета: Ознайомитись з істотними змінами та зрушеннями у розвитку культури України ХVІІІ століття. З’ясувати характерні риси культурного процесу в українських землях цієї доби, визначити вплив європейських культурних процесів та тенденцій, переконатися в існуванні деформуючих та гальмуючих чинників культурного розвитку після втрати національної державності.

План

1. Умови і основні тенденції розвитку української культури ХVІІІ ст.

2. Освіта і наука.

3. Філософська та історична думка. Г.С. Сковорода.

4. Усна народна творчість. Література.

5. Зрушення в архітектурі й образотворчому мистецтві.

ІНДЗ

Скласти план усної розповіді про умови розвитку та стан культури в Україні XVIII ст.

Реферати:

Мислитель і письменник Г. Сковорода.

Києво-Могилянська Академія.

 

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, варто мати на увазі, що характерними рисами культурного процесу на українських землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу, підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими, вплив європейських культурних процесів. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей Гуманізму й раннього Просвітництва не лише сприяли загальному суспільному прогресу, а й формували почуття національної гідності, духовності, людяності. У цей період, як і в попередні, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена найвидатніших діячів української науки, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.

Гальмівними чинниками культурного процесу на українських землях було поступове, але досить потужне обмеження, а потім і втрата державності. В зазначений період освіта і культура розвивалася у тісному зв’язку з економічними та суспільно-політичними процесами, що проходили у різних землях України по-різному. На Правобережжі, Закарпатті та Буковині, що перебували під чужоземним гнітом, українська культура пригнічувалася зростаючим іноземним впливом.

На Лівобережній Україні, разом із обмеженням автономії Гетьманщини, втрачалися інтелектуальні сили, які чи під примусом, чи шукаючи сприятливих умов для праці, переходили до Росії. Трагізм цього переходу на службу «чужим вівтарям» полягав у тому, що українці втрачали своє національне ім’я й збільшували коло представників «російської культури», яка протягом двох століть в той або інший спосіб поглинала культури завойованих, асимільованих, підкорених народів. Серед цих асимільованих Росією культур перше місце належить українській, зазначала Н. Полонська-Василенко.

В умовах колонізації і русифікації, під окупаціями Росії та Польщі, залишилася сила, що рятувала український народ від денаціоналізації. Такою силою була національна свідомість. Осередком боротьби за національну самобутність було Запорожжя. У ХVІІІ столітті головним проводирем національної боротьби стала еліта України – козацька старшина.

У другому питанні необхідно охарактеризувати стан освіти і науки у ХVІІІ столітті. Саме стан освіти і науки в суспільстві є своєрідним критерієм рівня духовної культури.

Початкових шкіл в Українській козацькій державі було чимало. У 1740-1748 рр. у семи полках Гетьманщини було 866 (одна школа припадала на 1000 душ населення). У чотирьох полках Слобідської України було 124 школи (за даними Н. Полонської-Василенко). В містах діяли братські школи.

На українських землях під польською владою стан освіти був значно гіршим. Українська заможна верства дедалі більше спольщувалася, а разом з тим занепадали та зникали братські школи. Брак шкіл для народних мас і їх не освіченість гальмували створення української інтелігенції.

Осередком вищої освіти була Києво-Могилянська колегія, яка в 1701 році була перейменована на Академію, їй було дано право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі 1000 злотих. Велику роль у зміцненні Академії відіграв гетьман Іван Мазепа. За зв’язки з Мазепою Академія заплатила важку ціну, так як впродовж 30 наступних років після антимосковського виступу Мазепи вона піддавалась утискам царським урядом. Петро І заборонив навчатися в Академії підданим Польщі. У лютому 1709 року замість 2000 учнів було тільки 161. Лише у 1744 році їх кількість збільшилась до 1000 (за Н. Полонською-Василенко). Києво-Могилянська Академія була національною, всестановою школою, в якій навчалися діти духовенства, старшини, козаків, міщан, селян. За 150 років свого існування в ній навчалося близько 25000 українців, з яких вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, що впродовж ХVІІІ століття займала урядові місця.

Києво-Могилянська академія було «кузнею кадрів» і для інших слов’янських земель, особливо для Московії-Росії. Випускники Академії були організаторами і професорами шкіл у Росії, займали місця архімандритів, єпископів, митрополитів Православної Церкви: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський. За даними Н. Полонської-Василенко, за час з 1721 до 1750 р. не менше як 200 вихованців Академії займали видатні місця в Росії. Саме в Академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів (О. Бойко).

У ХVІІІ ст. сталися певні зрушення і в науковій сфері. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Так, І. Галятовський досліджував причинно-наслідкові зв’язки таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, дощ, вітер, блискавка і т.д. Є. Славинський перекладав та популяризував книгу Везолія «Космографія», присвячену проблемам астрономії. Наукові студії українських вчених не рідко мали прикладний характер. Наприклад, Ф. Прокопович у 1707-1708 рр. підготував для слухачів Київської академії курс з арифметики та геометрії, а також підручник «Скорочення змішаної математики». Активно накопичувались і медичні знання. Про високий рівень медичної науки в українських землях свідчить той факт, що багато лікарів-українців (І. Полетика, М. Кружень, Н. Максимович, І. Руцький, М. Тереховський та ін.) одержали вчений ступінь доктора медицини.

Перша в Україні польова аптека з’явилася 1707 р. у м. Лубнах, а у 1787 р. в Єлисаветграді відкрилася перша медична школа. Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович описали епідемії чуми і холери та запровадили віспощеплення та інші попереджувальні заходи для боротьби з цими хворобами. Багато випускників Академії заснували лікувальні заклади на Україні, в Білорусії, Росії, Грузії. Крім суто лікарської практики, вони перекладали зарубіжних авторів, укладали словники з анатомії й фізіології, писали наукові праці. Природні явища закликав вивчати Ф. Прокопович, який виголосив перед могилянцями спеціальну промову «Про заслуги і користь фізики». Природознавством цікавились і інші вчені Академії. Так, Ф. Яновський зібрав велику колекцію морських павуків, яку передав до Петербурзької Кунсткамери, а К. Кондратович уклав перший в Росії ботанічний словник.

Відповідь на третє питання – це розповідь про розвиток філософської думки та накопичення історичних знань. Філософська традиція даного періоду репрезентована цілою плеядою українських вчених-мислителів, серед яких – С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербаківський та ін. Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722-1794 рр.). Народився він в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив з козацького роду. В 1734-1753 рр. з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В 1741-1744 роках був співаком придворної капели в Петербурзі. Деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У 1753 р. працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік він пробув в Троїце-Сергієвій лаврі. Після повернення в Україну знову працював домашнім вчителем, а потім викладав у Харківському колегіумі. Із творчої спадщини митця відомі «Сад божественных песней» (1756 р.), «Басни Харьковскія» (1774 р.) та ін. Останні 25 років свого життя Г. Сковорода мандрував Україною, проповідуючи свої ідеї. Тоді ж і написав свої основні твори – «Діалог, или Розглагол о древнем мире», «Наркісс. Розговор о том: узнай себя» та ін. Основою його філософської концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети – самопізнання. Його девіз був: «пізнай самого себе».

Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Визначними історичними творами, що з’явились у цей час були так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії – Самовидець (Ракушка-Романовський), Григорій Граб’янка й Самійло Величко. Їх праці являють собою помітне зрушення в українській історіографії – перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичного трактування. Джерелами для авторів слугували господарські, військові, дипломатичні документи, тому їх праці можна назвати літописами лише умовно.

У ХVІІІ ст. з’явились історичні твори, у яких просліджувалась тяглість історії України і єдність українського народу від княжих часів до ХVІІІ ст., єдність його держави. У 1730-х роках складено «Краткое описание о козацком малоросійском народе». У 1770 р. Ст. Лукомський підготував «Собрание историческое». Історик Василь Рубан (1742-1795) видав «Краткую летопись Малой Росии» невідомого автора, а також «Записки» Василя Григоровича-Барського. Плідно працювали і інші історики: Микола Бантиш-Каменський (1737-1814) – вчений, історіограф; Максим Берлінський (1764-1848) – один із перших дослідників історії Києва. В історичних працях досліджуваного періоду відчутні пошуки причинно-наслідкових зв’язків історичних подій та явищ, присутнє критичне ставлення до джерел. Саме тоді історія як наука виділилась із значної енциклопедичної маси гуманітарних знань, а історичні знання викладалися на принципах системності та послідовності.

Історичні знання відкладалися у щоденниках, мемуарах, епістолярній спадщині. Цінним є «Дневник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола. Величезний «Дневник» залишив генеральний підскарбій Яків Маркович, що був людиною широких наукових інтересів. Важливим джерелом історії України є «Дневник» генерального хорунжого Миколи Ханенка, який був серед найближчого оточення гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка та Д. Апостола і був одним з найбільш освічених людей свого часу, блискучим дипломатом і палким українським патріотом.

Отож упродовж ХVІІІ ст. поступальним був процес накопичення історичних знань, розширення джерельної бази історичних досліджень і перетворення історії в окрему галузь науки.

У четвертому питанні потрібно охарактеризувати усну народну творчість досліджуваного періоду, яка була джерелом піднесення української літератури та національно культури в цілому. У літературі здійснювався поступовий перехід від виключно ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського «Енеїда», що поклала початок новій добі в розвитку української літератури. Поема була написана народною мовою, а джерелами написання послужили народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури.

Найпоширенішим видом літератури першої половини ХVІІІ ст. була драма. Вона була пов’язана з Київською Колегією, так як в переважній більшості авторами були викладачі, а акторами – студенти цього навчального закладу. У др. половині ХVІІІ ст. найбільшого розцвіту досяг вертеп.

У другій половині ХVІІІ ст. з’явилися літературні твори, які чітко виокремлювались від попередніх своєю ідейною спрямованістю. Це, зокрема, «Розговор Великоросии з Малороссиею», написаний 1762 р. перекладачем Генеральної Військової Канцелярії Семеном Дівовичем. Цей твір являє собою віршовану форму діалогу між Україною і Росією, де Україна доводить права на свою історичну суверенність. О. Оглоблин назвав твір С. Дівовича великої сили українським літературним протестом проти московської централістської політики. Близькою до цього твору є «Ода на рабство» В. Капніста, яка являє собою протест російської централістської політики в Україні. Обидва названі твори є зразками нової літератури і відзначаються чітко вираженою ідейною спрямованістю і патріотизмом.

Не дивлячись на русифікаторську політику царизму, завдячуючи Києво-Могилянській академії, в той період відбувалося ставлення української поетичної школи. Викладачі академії написали низку посібників із поетики і риторики, в яких розроблялася теорія літератури, зокрема поезії.

Відповідь на п’яте питання – це розповідь про нові явища в архітектурі та образотворчому мистецтві. В архітектурі та мистецтві традиційно використовувався стиль бароко (від італійського barocco – вибагливий, примхливий) – це стиль у мистецтві наприкінці ХVІІ – в середині ХVІІІ ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Архітектурне піднесення України пов’язане з діяльністю митрополита Рафаїла Заборовського і називають цю добу «добою бароко Заборовського». Тоді з’явились твори видатного архітектора Шеделя (двіниці – Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, Михайлівського монастиря). У середині ХVІІІ ст. в Україні шириться стиль пізнього бароко – рококо. У такому стилі побудована Андріївська церква в Києві – твір архітектора Растреллі, Покровська церква в Києві, церква – в Казельці (архітектор Квасов), собор Св. Юра у Львові (архітектор Б. Меретіні-Мердер).

Визначними українськими архітекторами були кияни С. Ковнір (1695-1786) та І. Григорович-Барський (1713-1785). Однією з найкращих споруд Ковніра був корпус на території Києво-Печерської лаври. Найвідоміші роботи Григоровича-Барського – надбрамна церква Кирилівського монастиря, Покровська та Набережно-Микільська церква, фонтан «Самсон» у Києві.

Становлення нового типу освіти, широке використання античної та європейської культурної спадщини справили вплив і на образотворче мистецтво України. У живопису, графіці, скульптурі спостерігався перехід від середньовічних канонів до національних форм з виразними демократичними елементами. До середини ХVІІІ ст. оформилися школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли малярні при Софіївському соборі, при Межигірському монастирі, при Троїце-Іллінському монастирі в Чернігові та в інших містах України.

Характерною складовою храмового живопису був у цей час так званий ктиторський портрет. З’являються картини світської тематики.

Серед майстрів станкового іконописного живопису початку ХVІІІ ст. почесне місце займав Іван Руткович. Він був автором іконостасу П’ятницької церкви м. Жовкви, який вражає глибокою людяністю образів. Тоді ж працював Іов Кондзелевич, автор знаменитого Богородчанського іконостасу в скиті Манявському.

Популярним серед жанрів світського мистецтва був парсунний живопис, тобто портрет. Розвивався і такий вид мистецтва, як народна картина.

Розвивалось на українських землях і графічне мистецтво. Найвідоміші школи графіки були в Київській академії, Києво-Печерській лаврі, в Чернігові та Львові. На цій ниві творили такі відомі митці, як І. Щирський, Г. Левицький, Л. Тарасевич, І. Мигура, М. Карновський та ін.

Опрацювавши запропоновану літературу і розкриваючи тему семінару, необхідно акцентувати увагу на тому, що розвиток української культури ХVІІІ ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Українські землі входили до трьох держав: Росії, Австрії та Речі Посполитої. Їх уряди здійснювали колонізаторську політику щодо корінного населення, яка була спрямована на його денаціоналізацію, знищення української культури, віри. Традиційна українська культура поступово втрачала свою самобутність і все ж у ХVІІІ ст. спостерігалося її піднесення.

 

Основна хронологія:

1681-1736 рр. – життя та діяльність Феофана Прокоповича, одного з найосвіченіших людей свого часу, який у 1711 р. був ректором Києво-Могилянської академії, а з 1716 р. став найближчим радником Петра І з питань церковної реформи. Публіцист, драматург і поет, знавець філософії та богослов’я, автор історичних, юридичних, педагогічних праць.

1701-1747 рр. – життя та діяльність Василя Григоровича-Барського, письменника, мандрівника, художника.

1720 р. – Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.

1721 р. – Ф. Прокопович уклав «Духовний регламент», у якому обґрунтував нову синодальну систему управління церквою, яка узаконювала владу царя над церковною організацією.

1722 р. – заснування у Бєлгороді наукового центру, який у 1726 р. був переведений до Харкова і у 1731 році отримав статус Харківського колегіуму.

1722-1794 рр. – життя та діяльність Григорія Сковороди.

1729 р. – Петро ІІ розпорядився переписати з української мови російською державні постанови і розпорядження.

1731-1745 рр. – під керівництвом Йогана-Готфріда Шеделя була збудована 93-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври.

1747-1753 рр. – за проектом Б. Растреллі у Києві була збудована Андріївська церква.

1752-1755 рр. – за проектом Б. Растреллі у Києві був збудований царський (Маріїнський) палац.

1758-1823 рр. – життя та діяльність Василя Капніста, письменника, патріота.

1763 р. – Катерина ІІ заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1773 р. – Антоній Піллер відкрив друкарню у Львові.

1775 р. – Синод видав розпорядження про вилучення з усіх шкіл українських букварів.

1776 р. – з’явилась перша українська газета – «Львівська газета», що була видрукована французькою мовою й розміщувалась на чотирьох сторінках.

 

Опорні поняття та терміни:

БАРОКО – стиль в європейському мистецтві кінця ХVІ – середини ХVІІІ ст., для якого характерні зовнішній блиск, парадність, декоративність. В Україні поряд з «високим», аристократичним бароко існувало народне – міщанське, селянське, козацьке.

КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ – умовна назва групи українських літописів, яка утвердилася ще у ХVІІІ ст. Тоді під терміном «козацький» розуміли «український». До них відносять три класичні пам’ятки української історіографії – літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка. Однак коло їх дещо ширше.

 

Література:

1. Археологія доби Українського козацтва ХVІ- ХVІІІ ст. / Д.Я. Телегін (відп. ред.). – К., 1992. – С. 135-146; 208-221.

2. Бойко О.Д. Історія України. К., 1999.- С. 175-184.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 354-366.

4. Брюховецький В. Відродження // КС. – 1993. – № 1. – С. 2-5.

5. Виговський М., Філоненко С. Києво-Могилянська академія в ХVІІІ ст. // КС. – 1992. - № 6. – С. 86-89.

6. Голобуцький П. Києво-Могилянська академія // Політична думка. – 1996. – № 1-2. – С.10-24.

7. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 423-432.

8. Дзюба О. Києво-Могилянська академія очима німецького пастора // КС. – 1994. - № 2. – С. 93-95.

9. Історія України. Курс лекцій / Кер. авт. кол. Л. Г. Мельник. – К., 1991. – С. 352-374.

10. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. – К., 1994. – С. 513-520.

11. Культура українського народу / В.М. Русанівський, Г.В. Вервес, М.В. Гончаренко та ін. – К., 1994. – С. 94-129.

12. Петров В. Г.С. Сковорода. Спроба характеристики // КС. – 2001. - № 4. – С. 109-121.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С. 111-233.

14. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 176-182.

15. Українська та зарубіжна культура / За ред. М.М. Заковича. – К., 2002. – С. 405-442.

16. Хижняк З. Києво-Могилянська академія. – К., 1988.

17. Шип Н.А. З історії Київської духовної академії // УІЖ. – 1996. - № 3. – С. 91-105.

18. Шибанов Георгій. Інтелектуально-мистецьке оточення Григорія Сковороди на Слобожанщині у 60-х роках XVIII ст. // КС. – 2007. - № 1. – С. 151-160.