Східні слов’яни на території України. Антське царство

2. Поділ слов'ян на західних, східних, південних.

3. Розселення слов'ян.

4. Господарство та побут слов'ян.

5. Суспільна організація.

6. Вірування.

7. Антське царство.

Проблема походження слов'ян є предметом жвавих дискусій. Є кілька концепцій, з яких найпоширеніша така: витоки слов'янської історії сягають щонайменше ІІ тис. до н. е. У цей час праслов'янські племена виділилися з індоєвропейської спільноти (тшинецька, комарівська, білогрудівська археологічні культури).

Протягом довгого шляху становлення слов'яни пройшли кілька етапів, з яких переломним був період III ст. до н. є. -II ст. н. е., коли в правобережному лісостеповому Подніпров'ї на базі культур скіфського часу виникла зарубенецька культура, спільна для всього слов'янства рубежу нашої ери. У цей час слов'янство було осілим землеробським населенням з розвиненими ремеслами, ювелірною справою і торгівлею. Основні складові частини культури зарубенецьких племен були тим грунтом, на якому відбувався подальший історичний розвиток східнослов'янських племен.

Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової Правобережної України не було змін етнічного складу населення щонайменше з XIII—XII ст. до н. є. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населення — венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'явилися анти і склавіни — дві групи слов'янського населення, які на той час виділилися з венедів.

Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають характерною для ранньої доби слов'янської спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних і східних (венедів, склавінів та антів), що відбулося у IV—VI ст. У II ст. н. є. германські племена готів з південного побережжя Балтики рушили на південь. Пройшовши через територію балтів (предків литовців, латвійців, прусів) і слов'ян, готи осіли у Північному Причорномор'ї (III ст.). Цей похід германців остаточно розділив слов'ян на східних та західних. Усі слов'яни досі називають германців "німцями", тобто "німими", такими, що говорять на незрозумілій мові. Напевно, тоді, у III ст., на противагу "німцям" і з'явилась сама назва "словени" -слов'яни, тобто люди, що володіють словом, членороздільною мовою. Слов'яни багато перейняли у войовничих германців. Перш за все зброю та її назви: меч, шолом, щит, а також термін князь та ін.

Готський історик Иордан писав, що творець держави готів Германаріх (загинув у 375 p.), рушив свої війська на венетів і підпорядкував собі цей численний, але погано озброєний народ. Від венетів, за словами Йордана, який жив у VI ст., пішли анти і склавіни (слов'яни). Зокрема, Йордан повідомляє: "...починаючи від місця народження Вістули (Вісли), на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоч їхні найменування тепер змінюються відповідно до різних років і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавінами й антами... Ці венети походять від одного кореня й сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів".

Слід зауважити, що слов'яни себе не називали ні венетами, ні антами. І назви ці не слов'янські. Анти — слово найімовірніше іранського (сарматського) походження. Воно означає - "ті, що живуть скраю (на межі)", тобто слов'яни, найближчі до степу.

Зіставивши повідомлення Иордана, візантійських джерел і дані археології, учені роблять висновок, що венеди (праслов'яни) поділились на західних (склавінів) і східних (антів) слов'ян.

Після розгрому готів у IV ст. прибульцями зі сходу — Гунами - слов'яни розселилися до Дунаю і далі на захід. Тут вони зіткнулись з Візантійською імперією. З того часу (середина І тис. н. є.) повідомлення про слов'ян починають часто траплятись у візантійських документах.

Основним заняттям слов'ян було землеробство. Найдавнішим способом вирощування зернових культур у лісовій зоні було підсічне землеробство. Селяни спалювали повалені вітром на окремих ділянках лісу сухі дерева і таким чином проводили підготовку землі під посіви. Згодом — спалювали дерева, спеціально зрубані сокирою. Нерідко перед вирубуванням лісу дерева підсікали, щоб вони швидше висихали у вертикальному стані. Тоді — валили і спалювали. Попіл був добривом, він же розпушував грунт. Після трьох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку.

У лісостеповій зоні слов'яни мали постійні місця проживання. Селилися вони на берегах річок, де були гарні луки і добрі грунти для обробітку. Ранні слов'яни використовували тут перелогову систему обробітку грунтів. Поле оброблялося і засівалося до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли ж врожаї падали, поле залишалося для "відпочинку", а використовувалося інше. У той час вільних земель було багато і слов'яни мали завжди добрі врожаї. Вирощували слов'яни пшеницю, просо і ячмінь. Археологічні знахідки того часу говорять нам, що слов'яни користувалися-досить добрими знаряддями праці, зокрема, у них вже був залізний серп, мотики, кістяні і дерев'яні сохи з металевими наконечниками.

Слов'яни займалися також скотарством. Вони вирощували велику рогату худобу, коней, свиней. Слов'яни полювали на хутрових звірів, хутра були цінним товаром. А ще вони займалися рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), у лісах збирали гриби і ягоди.

У слов'ян було розвинене ремесло. Найбільше було поширене ковальство, залізоробне ремесло, гончарство, прядіння, чинбарство і ткацтво.

Свої житла слов'яни споруджували в основному з дерева, заглиблювали їх наполовину в землю. Такі будинки були більш надійними й теплими. Посередині хати розташовувалися печі — для обігрівання житла і приготування їжі. Печі були без димарів, палили "по-чорному", дим виходив через отвори у даху. Печі у житлах відрізняють слов'янські поселення від їхніх північних сусідів — угро-фіннів і південних степових кочовиків. У них посеред житла було відкрите вогнище, над яким підвішували казан. Недалеко від будинку обов'язково споруджувалася яма-льох, де слов'яни зберігали зерно та інші продукти.

Слов'яни жили первісною сусідською общиною. Існували великі патріархальні сім'ї, в яких жили родичі декількох поколінь. Вони вели спільне господарство, володіли окремими господарськими будівлями, житлами, навіть невеликими поселеннями. Общини родичів жили в близьких поселеннях, що називалися "гніздами". Група таких "гнізд" об'єднувалася у плем'я. Пізніше такі племена починають об'єднуватися в союзи племен.

Давні слов'яни мали релігійні вірування. їхня релігія називається язичництво. Слов'яни обожнювали незрозумілі їм сили природи. Вони мали свій поховальний обряд, в основу якого була покладена віра у потойбічне життя. Померлих спалювали і ховали у спеціальних ямах. У могили клали речі померлого, знаряддя праці, посуд, їжу, інколи зброю.

Крім цього, у давніх слов'ян існувала віра у різних духів.

Найдавніші писемні повідомлення про вірування слов'ян належать візантійському історику VI ст. Прокопію Кесарійському. Він писав, що слов'яни вважають "володарем усього" одного з богів — творця блискавок (Перуна). Йому приносять у жертву биків та інших тварин. Слов'яни поклоняються також рікам, німфам та іншим божествам, складають їм жертви і під час жертвоприношень ворожать. Німфи в античній міфології — духи природи (джерел, гір та ін.). Отже, слов'яни, окрім вищих богів, які уособлювали сили природи (грім, блискавку, вітер та ін.), поклонялись і духам (німфам). Крім Перуна, до нас дійшли такі назви слов'янських богів: Велес, Даждьбог, Стрибог, Род, Макот та ін. Місця поклоніння богам називаються капища, де встановлювались ідоли певних богів. (До наших днів зберігся Збручанський ідол).

Починаючи з VI ст., кількість писемних відомостей про східних слов'ян збільшується. Візантійські автори характеризують слов'ян як численний народ, що має вплив на історичні події Південної та Південно-Східної Європи. Слов'ян вони подають під трьома назвами: венеди (або венети), анти, склавши. Маврикій Стратег пише, що анти живуть у лісах і болотах. Тобто їхні поселення сягають до Полісся, умови якого відповідають цій характеристиці.

За Йорданом, анти займали землі між Дніпром та Дністром, а склавіни — від Дністра на захід. Археологи ототожнюють антів з черняхівською культурою.

Найвищої могутності анти досягають у першій половині V! ст., коли ведуть загалом переможні війни з Візантією в Придунав'ї та на Балканах. У цей час в антів відбувається інтенсивний розпад родоплемінних відносин. Суспільно-політичний лад антів — так само, як і всіх слов'ян, — греки називали демократією. "Ці племена, слов'яни і анти, — писав у VI ст. візантійський історик П. Кесарійський, — не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії: тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно".

У 60-х роках VI ст. анти зазнали поразки від кочівників-авар. Остання згадка про них у письмових джерелах стосується подій 602 р. За припущенням істориків, анти іноземних джерел — це поляни давньоруських літописів, яких потім називатимуть русами. Визначний український історик М. Гру-шевський обгрунтував погляд на антів як на безпосередніх предків давніх русів та через них — українців. Загалом, держава антів проіснувала три століття (кінець IV — початок VIII ст.).

Археологічні дослідження показують, що у V-VI ст. н. «. у лісостеповій зоні України найбільш поширені слов'янські поселення. У цей час розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в придунайські землі і там діляться на дві групи. Одна йде на південь, на Балканський півострів, інша — вздовж течії Дунаю. У колишній Югославії відомі сотні відповідників географічним назвам України: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Там є один Київ, два Київці, п'ять поселень з назвою Києво. Ці назви пов'язані з переселенням на Балкани слов'янського населення з території України.

Слов'яни лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті бал-тами й угро-фіннами.

На великій території — від Карпат до верхів'я Волги — формуються східнослов'янські племена й племінні об'єднання. Ці нові утворення, на відміну від попередніх — склавінів і антів, включають у себе вже 15 різних племінних груп.

Ключові дати

II тис. до н. є. — виділення праслов'янських племен з індоєвропейської спільності

III—IV ст. - Гатська держава у Північному Причорномор'ї

IV ст. - вторгнення гунів у причорноморські степи

VI ст. - Антське царство.