Ключові слова: незалежність, референдум, державотворення, демократія, громадянське суспільство, президент, конституція, криза корупція, олігархи, політична еліта.
90-ті роки ХХ ст. і початок ХХІ ст. мають особливе значення для України. Доба, в якій ми живемо, є перехідним періодом від тоталітаризму до демократії, від командної економіки до ринкової. Український народ здобув можливість самостійно розпоряджатися своєю долею, будувати суверенну державу й громадянське суспільство. Він вправі розраховувати на гідне місце серед європейських націй і у світовому співтоваристві.
17. 1 Державотворення і політичний розвиток України в 1991-1996 рр.
Як уже вказувалося, перші камені у конституційно-правовий фундамент України як незалежної й суверенної держави були закладені ще в останні місяці існування СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет Української РСР. У цьому документі був проголошений пріоритет республіканських законів над союзними, заявлено, що земля, її надра, повітряний простір є власністю українського народу, заявлено про право України на створення власної фінансової й банківської системи, власних збройних сил, проведення зовнішніх стосунків з іншими державами. У липні цього ж року була запроваджена посада Президента Української РСР. Згідно зі спеціальним законом президент визначався як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади.
Процес утворення незалежної Української держави перейшов у вирішальну стадію після невдалої спроби групи найвищих посадових осіб у керівництві СРСР і КПРС усунути від влади Президента СРСР М. Горбачова і зберегти країну від розвалу. Створений ними Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або ГКЧП – російською абревіатурою), не отримавши підтримки серед більшості громадян, капітулював перед російським республіканським керівництвом на чолі з Б. Єльциним, навколо якого згуртувалися антикомуністичні сили.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України («за» – 346, «проти» – 1). Більшість у Верховній Раді України на той час становили представники радянської партійно-господарської номенклатури, для яких ідея державної незалежності України була чужою. Однак вони були смертельно налякані подіями в Росії, де Б.Єльцин усунув комуністів з високих посад, а тому перехопили гасла української націонал-демократії щодо державної незалежності України.
У наступні дні Президія Верховної Ради України видала укази щодо департизації державних органів, установ і організацій, тимчасового припинення діяльності Компартії України, передачі майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих рад. 30 серпня 1991 р. був виданий указ «Про заборону діяльності Компартії України».
Самостійний державницький курс України був закріплений 1 грудня 1991 р. на республіканському референдумі щодо підтвердження Акту проголошення незалежності. Понад 90% учасників референдуму ухвалили рішення свого вищого представницького органу влади. Власне, іншого результату референдуму годі було очікувати, адже Радянський Союз на той час, як здавалося, у будь-яку мить міг зануритися у політичний хаос. Центральну владу уособлював М. Горбачов, який втратив і важелі управління країною, і повагу людей. У всіх засобах масової інформації паплюжили радянське минуле і малювали барвисті картини заможного життя наших громадян – «як тільки Україна припинить годувати весь Союз».
Одночасно з всеукраїнським референдумом відбулися вибори Президента України. Переконливу перемогу на них здобув Л. Кравчук, за якого віддали голоси близько 62% виборців. Цікаво, що його основний суперник – лідер Руху В. Чорновіл, який принципово відстоював ідею державної незалежності України, відстав від нього більше ніж з двократним відривом (23,3%). Зовсім мало виборців (4,49%) віддали перевагу Л. Лук’яненку, який мав репутацію людини, котра за незалежність України готова пожертвувати життям.
Однак після проголошення державної незалежності України формально продовжував існувати СРСР, договір про утворення якого Україна підписала 30 грудня 1922 р. разом з Росією, Білорусію, Закавказькою Федерацією. Зазначений документ був денонсований 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, в садибі Віскулі в Білорусії, де зустрілися Президент Росії Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич. Відповідно до Біловезької угоди також була створена Співдружність Незалежних Держав (СНД), до якої невдовзі увійшло 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Тукменістан, Узбекистан, Україна. Проте від самого початку СНД виявив свою нежиттєздатність через глибокі розбіжності між його членами, побоювання з боку деяких держав потрапити в залежність від Росії, а також небажання їх політичних еліт приносити в жертву СНД перспективи європейської інтеграції.
Тож у незалежність Україна увійшла зі старою політичною елітою, з Президентом України Л. Кравчуком, який зробив кар’єру на керівних посадах в Компартії України. Уряд України і переважна більшість державних структур також були створені у радянські часи. Керівні кадри звикли виконувати вказівки московських органів влади і аж ніяк не проводити самостійну державну політику, захищати національні інтереси незалежної держави.
Відразу після розвалу СРСР і проголошення державної незалежності молода держава зіткнулася з низкою проблем, що були пов’язані з неприйняттям ідеї незалежності частиною так званого російськомовного населення країни. В окремих регіонах країни, насамперед в Автономній Республіці Крим, лунали заклики щодо відокремлення Криму від України і повернення до складу Російської Федерації.
Ставши на шлях державної незалежності й приступивши до розбудови власної державності, Україна мусила створити правові підвалини формування громадянського суспільства, утвердити засади захисту прав і свобод громадян, існування демократичних інститутів, незалежних засобів масової інформації. Необхідно було привести вітчизняне законодавство у відповідність зі світовими й європейськими нормами, вимогами демократичного суспільства, багатопартійності, ринкової економіки. Верховна рада України дванадцятого скликання, що була обрана в березні 1990 р., за час своєї діяльності прийняла понад чотирьохсот законів і понад тисячу постанов, які забезпечили життєдіяльність української держави, врегулювали відносини у політико-правовій сфері.
У законі «Про об’єднання громадян», що був прийнятий у червні 1992 р., давалося визначення об’єднання громадян як добровільного формування, створеного на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Прийняття даного закону сприяло створенню нових політичних партій. У березні 1997 р. в Україні була зареєстрована 41 партія, в лавах яких загалом нараховувалося до 400 тис. членів. Найбільш впливовими лівими партіями залишалися Комуністична партія України, що відновила діяльність у жовтні 1993 р. і Соціалістична партія України, до якої також увійшло чимало колишніх членів компартії. Серед партій, які передусім були затурбовані реалізацією української національної ідеї, виділялися Народний рух України, Українська республіканська партія, Українська національна консервативна партія, Християнсько-демократична партія, Конгрес українських націоналістів. Великі бізнесові інтереси стояли за Ліберальною партією, Партією демократичного відродження України, Партією зелених, Трудовою Україною, Соціал-демократичною партією (об’єднаною) та ін. Загалом більшість українських партій виявляла активність лише епізодично, вони не мали мережі своїх осередків на місцях, або взагалі практично існували лише на папері.
Була введена нова державна символіка: синьо-жовтий державний прапор, тризуб як малий державний герб а також гімн «Ще не вмерла Україна» (автори: тексту – П. Чубинський, музики – М. Вербицький). Утім, час від часу лунають пропозиції щодо написання більш оптимістичного тексту, де не було слів про смерть України. Досі не затверджений великий державний герб.
У 1992 р. введена тимчасова власна валюта – купоно-карбованці, а в 1996 р. запроваджена гривня, що сприяло становленню самостійної фінансової й економічної політики держави. Здійснювалася низка заходів щодо формування засад ринкової економіки. Швидкими темпами здійснювалися роздержавлення й приватизація промислових підприємств. На базі колгоспів і радгоспів створювалися селянські (фермерські) господарства або інші корпоративні форми господарювання – господарські товариства чи аграрні виробничі кооперативи. Щоправда, зазначені трансформації призвели до різкого падіння економіки і життєвого рівня переважної більшості людей. Навіть через двадцять років свого розвитку в умовах ринкової економіки і незалежності Україна не досягла більшості соціальних і економічних показників 1990 р.
Особливе місце в державному будівництві перших років незалежності займало формування такої форми державного правління, яка б враховувала світовий і вітчизняний досвід державного будівництва, забезпечувала стабільність політичного режиму, створювала єдину вертикаль влади, а, крім того, сприяла зміцненню панівного становища в суспільстві нової політичної й економічної еліти. У грудні 1991 р. було створено Адміністрацію Президента України, яка мала виконувати роль своєрідної канцелярії при главі держави, зокрема розробляти для нього проекти указів та забезпечувати діловодство. Як виявиться, роль цієї інституції на практиці стане набагато більш вагомішою. У лютому 1992 р. Верховна Рада України прийняла чергові зміни до Конституції України, за якими президент ставав главою держави та виконавчої влади, отримував прямий контроль над урядом, право призначати прем’єр-міністра і низку ключових міністрів. Але водночас і Верховна Рада зберігала за собою право затвердження кандидатури прем’єр-міністра, запропонованого президентом, та функцію безпосереднього контролю за діяльністю уряду.
Як наслідок, у системі органів державної влади відбувся перерозподіл повноважень на користь президента. Однак це не могло не привести до загострення боротьби між гілками влади, зокрема між Президентом України Л. Кравчуком і прем’єр-міністром Л. Кучмою. Призначений на посаду голови уряду в 1992 р. Л. Кучма, не впоравшись з управлінням і втомившись від постійних суперечок з главою держави, мусив піти в 1993 р. у відставку. Але при цьому в очах багатьох людей він виглядав не невдахою, а принциповим опонентом чинного президента. Натомість діяльність Л. Кравчука на посаді глави держави викликала дедалі більше розчарування. Саме з ним, з його політикою більшість людей пов’язували різке погіршення свого соціального становища. А стосовно життєвого кредо Л. Кравчука переказували коротенький анекдот:
- Леоніде Макаровичу, на вулиці дощ – куди ж Ви без парасольки!
- А я як-небудь між крапельками, між крапельками… Та й не змокну.
Суперечки у владних структурах відбувалися на тлі шахтарських страйків, зростання масового невдоволення населення своїм економічним становищем. Кінець кінцем ситуація переросла в глибоку політичну кризу, призвела до дострокових парламентських і президентських виборів, що відбулися, відповідно, в березні й червні 1994 р.
На позачергових парламентських виборах найбільше місць у Верховній Раді здобули представники Компартії – 90. Друге місце посіли представники Руху, які здобули 20 мандатів, третє – представники Селянської партії – 19 мандатів, четверте – Соціалістичної партії – 15 мандатів. Представники восьми інших партій отримали сумарно лише 18 місць у Верховній Раді. Водночас мажоритарна виборча система, за якою проводилися вибори, забезпечила обрання великої кількості позапартійних народних депутатів. Невдовзі чимало з них уособили у Верховній Раді України так звану партію влади, яка підтримувала президента й прийняла низку законів, завдяки яким був завершений демонтаж соціалістичного ладу, створені умови до первісного накопичення капіталів, яке в народі охрестили «прихватизацією»
Президент Л. Кравчук великі сподівання покладав на добре засвоєний ним з радянських часів адміністративний ресурс, але в умовах демократії той виявив низьку ефективність. Тим більше, що владні структури ще встигли оцінити можливості новітніх виборних технологій у забезпеченні потрібних їм результатів виборів – це буде зроблено ними пізніше. Тому несподівано для всіх на президентських виборах 1994 р. перемогу здобув Л. Кучма. У другому турі виборів з перевагою у 4,5 млн. голосів (14,6 млн. проти 12,1 млн.) він переміг Л. Кравчука. На боці колишнього генерального директора «Південмашу» передусім був так званий червоний директорат – керівники великих промислових підприємств. Якщо за Л. Кравчука віддали голоси здебільшого на заході й у центрі України, то Л. Кучму підтримала більшість виборців на півдні та сході, які повірили в його обіцянки подолати корупцію, приструнити «грошових мішків», надати російській мові статус державної, покращити стосунки з Росією тощо.
З обранням Л. Кучми Президентом України соціально-економічне й політичне становище в країні потроху налагоджується. «Червоні директори» були задоволені можливістю отримати у власність підприємства, якими вони управляли. Бізнесовим колам була дана змога легалізувати свої капітали. Колишня компартійна номенклатура поступово працевлаштувалася у владних структурах або фінансових установах. Представникам націонал-демократії було віддано керівництво всією ідеологічною сферою. Більшість громадян сподівалися на отримання дивідендів від приватизаційних чеків (ваучерів) та раділи праву вільно критикувати на чисельних мітингах «антинародну» владу і обирати депутатів з великої кількості претендентів.
Основні суперечки в українському політикумі спочатку точилися лише навколо розподілу повноважень між президентською і законодавчою гілками влади. Верховна Рада України, головою якої було обрано лідера Соціалістичної партії України О. Мороза, бачила Україну парламентсько-президентською республікою, прагнула послабити позиції глави держави та повністю підпорядкувати собі уряд. Натомість Л. Кучма був прихильником президентсько-парламентської форми державного правління. Через це стосунки між главою держави і головою парламенту стали напруженими, а згодом переросли в особисту неприязнь.
Конституція України
Поляризація політичних сил у парламенті унеможливлювала прийняття багатьох потрібних країні законів. З метою усунення зазначеного конфлікту Президент України Л. Кучма і Верховна Рада України підписали в червні 1995 р. Конституційну угоду строком на один рік. Вона значно розширила повноваження президента аж до прямого управління урядом і видання указів, що мали силу закону, та урізала повноваження Верховної Ради. В якості компромісу угода містила пункт, яким заборонявся розпуск парламенту.
Означена угода діяла до прийняття Конституції України. Робота над Основним Законом незалежної України почалася ще до проголошення державної незалежності, але особливо прискорилася у 1994 р. після створення конституційної комісії, до складу якої увійшли представники президента, парламенту, суддівського корпусу. В процесі роботи над конституцією були враховані позиції різних сторін, прийнята низка компромісних рішень, знайдені формулювання, які віддзеркалювали політичні й соціально-економічні реалії й розстановку політичних сил у парламенті.
Конституція України була схвалена Верховною Радою України в так звану конституційну ніч – з 27 на 28 червня 1996 р. Відтоді 28 червня – святковий день у календарі – День Конституції. Прийняття конституції знаменувало завершення першого періоду державного будівництва в Україні, коли відбувався перехід від авторитарного режиму до демократичного, від радянської форми держави до демократичної республіки, від адміністративно-командної економіки до ринкової. На думку багатьох фахівців у царині конституційного права, Конституція України відповідала всім сучасним вимогам і європейським стандартам.
Україна проголошена в конституції суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, тобто державою, в якій існує верховенство права, де головним джерелом влади є народ і де «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є вищою соціальною цінністю». За своїм державним устроєм Україна визначена як унітарна держава, хоча до її складу входить Автономна Республіка Крим. Цьому дається наступне пояснення. Федералізацію слід відрізняти від автономізації. Перше передбачає союз суверенних держав, які утворюють керівний федеральний центр і делегують йому частину владних повноважень. Друге, навпаки, означає передачу автономії частину повноважень центральної влади з метою покращення управління.
У конституції проголошений широкий спектр прав людини, серед яких: право на життя, право на вільний розвиток своєї особистості, право на повагу до людської гідності, право на свободу й особисту недоторканість, право на таємницю листування й телефонних розмов, на невтручання в особисте і сімейне життя, право а свободу пересування і вільний вибір місця проживання, право на свободу думки, слова, віросповідання тощо. Отже, українська держава формально зберігала свої обов’язки перед громадянами щодо забезпечення їх соціальних, економічних і політичних прав, гарантувало достойне життя, соціальний захист.
В Україні існує плюралізм ідеологій. Будь-яка ідеологія не може визнаватися державною як обов’язкова. Держава гарантує свободу політичної діяльності. За громадянами закріплено право на об’єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, право на мирні збори і маніфестації, право на звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів.
До економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина Конституція відносить право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на працю, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень тощо.
Конституційно закріплений статус української мови як державної мови. Водночас гарантовано вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Закріплені положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності усіх національних меншин країни.
Державна влада в країні поділена на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Особливе місце в структурі державних інститутів займає глава держави – Президент України, який є Головнокомандуючим Збройними Силами України, Головою Ради національної безпеки і оброни, визначається як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Вищий законодавчий представницький орган країни – Верховна Рада України, однопалатний парламент, до якого, за конституцією в редакції 1996 р., обираються строком на чотири роки 450 депутатів. Відповідно до конституції народні депутати обирають зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступників Голови.
Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Згідно з конституцією до складу уряду увійшли прем’єр-міністр України, перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Причому кількість міністрів конституційно не визначена. Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу парламенту.
Разом з тим закріплена конституцією форма державного правління – змішана республіка – створювала передумови для протистояння між президентом і парламентом, між главою держави і головою уряду. За період від прийняття Конституції й до 2004 р. Президент України Л. Кучма призначав на посаду голови уряду 6 осіб (П. Лазаренка, В. Дурдинця, В. Пустовойтенка, В. Ющенка, А. Кінаха, В. Януковича), уникаючи при цьому особистої відповідальності за стан справ у державі.
Значення Конституції України для подальшого розвитку нашої держави розкрив Л. Кучма у доповіді з нагоди першої річниці її прийняття. Зокрема, він зазначив, що віднині державне будівництво здійснюється у більш-менш визначених рамках, діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло; у свідомості людей утвердилася ідея держави; народ перетворюється з об’єкта політики у вищий її суб’єкт. Завершено період державного становлення, вибудовано каркас держави і закладено основу для реалізації ключової конституційної формули: людина – сім’я – суспільство – держава.
