Участь України у першій світовій війні

Історія України

Методичні матеріали до вивчення дисципліни

студентами технічних спеціальностей.

Частина ІІІ

 

Історія України. Методичні матеріали до вивчення дисципліни студентами технічних спеціальностей. Частина ІІІ. Укладачі: Г.Г.Кривчик, В.А.Бабенко, Ю.П.Дірявка. – Дніпропетровськ: ПДПБА, 2011. – с.

 

 

Методичні матеріали розраховані на студентів технічних спеціальностей. Автори прагнули об’єктивно й неупереджено показати події недавнього, насамперед радянського минулого. Посібник написаний стисло, конкретно, доступною мовою. Ретельно відібрані хронологічні дані, знання яких допоможе студентам предметно засвоїти історичний матеріал.

 

Укладачі:

Кривчик Геннадій Гергійович, завідувач кафедри українознавства ПДАБА, доктор історичних наук, професор;

Бабенко Валентина Андріївна, кандидат історичних наук, доцент

Дірявка Юрій Павалович, кандидат історичних наук, доцент.

 

Рецензенти:

Калашніков Віктор Михайлович, доктор історичних наук, професор ДНУ;

Білополий Віктор Васильович, завідувач кафедри філософії та політології ПДАБА, кандидат історичних наук, доцент.

 

 

Дніпропетровськ - 2011

ХІ. Україна на початку ХХ століття

 

Ключові слова: монополія, концентрація, синдикат, банк, фінансовий капітал, економічна криза, політичні партії, більшовики, меншовики, революція, буржуазія, пролетаріат, дума, хутір, відруб, січовий стрілець, війна, репресії, профспілки.

 

На початку ХХ ст. у Росії й, зокрема, в Україні сталися суттєві соціально-економічні зміни. Вони були закономірним наслідком кризи класичного «ліберального» капіталізму, а також зростання концентрації виробництва, появи монополій, зрощування промислового й банківського капіталів. Однак у Росії соціально-економічні зрушення відбувалися на тлі глибоких протиріч, насамперед протиріч між самодержавством і народом, що кінець-кінцем призвело до Першої російської революції 1905-1907 рр. Складнішими й напруженішими ставали також міжнародні відносини, які характеризувалися загостренням протистояння між двома блоками імперіалістичних держав, що призвело до Першої світової війни. Щодо України, то в роки революції тут відбулася ціла низка важливих революційних подій, а в роки першої світової війни Галичина стала одним з важливих театром воєнних дій між російською й австро-угорською арміями, Наддніпрянщина – тилом російських військ.

Соціально-економічний і політичний розвиток України на

Початку ХХ століття

 

На рубежі ХІХ-ХХ ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями – Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна), та Австро-Угорською,в якій перебували Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття (Західна Україна). Під владою Росії проживало більшість українців. На початку XX століття в Східній Україні швидкими темпами розвивалися промисловість та сільське господарство. Це був період інтенсивного проникнення капіталізму в усі сфери економіки. Найбільш важливими центрами промисловості стали Донбас та Придніпров'я. У 1900 р. Україна давала 69,5% кам'яного вугілля, 57,2% залізної руди, 51,8% чавуну від їх загальної кількості на ринку Російської імперії.

З кінця XIX ст. в економіці Російської імперії, як і в інших країнах, розпочинаються суттєві зрушення. Зростає концентрація промисловості, виникають монополістичні промислові об’єднання (картелі, синдикати, трести, концерни), відкриваються численні банки, зокрема, Азово-Донський,які все активніше впливають на розвиток виробництва. Зрощування банківського капіталу з промисловим призводило до утворення фінансового капіталу.

Завдяки наявності багатих корисних копалин, у результаті російських та іноземних інвестицій Східна Україна в цьому відношенні йшла попереду багатьох російських регіонів. Уже в 1887 р. у Києві утворюється синдикат цукрозаводчиків, на початку XX століття виросли синдикати «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), « Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об'єднання. Зокрема, утворений у 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам’яного вугілля у Донецькому басейні. Проте, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

У Східній Україні було розташовано 21% промислових підприємств Російської імперії, але значна їх частина належала іноземним підприємцям – німцям, французам, бельгійцям, англійцям. Поряд із великими успіхами в економіці спостерігалися явища, які гальмували її розвиток промислового й сільськогосподарського виробництва. Перш за всенеобхідно звергнути увагу на нерівномірність розвитку сільського господарства в різних регіонах України. Так, на Лівобережжі залишилися елементи кріпацтва (відробіткова система), у Південно-Західному районі існувало дрібнобуржуазне господарство, на Півдні – розвивалося капіталістичне сільське господарство.

У Західній Україні перш за все розвивалася добувна промисловість (нафта, ліс). На початку XX ст. панівне становище в промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття також посіли монополістичні об’єднання. Посилився процес концентрації виробництва. З 1902 до 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а кількість підприємств зменшилася майже вдвічі. Разом з тим Галичина, Закарпаття, Буковина залишалися аграрно-сировинним придатком Австро-Угорської імперії.

У соціальній сфері головним наслідком капіталістичного розвитку було зростання робітничого класу, який на початку століття становив більш 500 тис. людей. За своїм складом робітничий клас був багатонаціональним. На підприємствах України працювали не тільки українці, а й росіяни, білоруси, поляки, євреї та представники інших національностей.
Зростає соціальна напруга, яка була зумовлена економічною кризою 1900-1903 рр., посиленням експлуатації робітничого класу, неврожаєм 1902 р., існуванням великого поміщицького землеволодіння і відповідного безземелля та малоземелля переважної більшості, селян. Суспільне невдоволення породжувало численні страйки робітників (Загальний політичний страйк 1903 р.), повстання селян на Полтавщині та Харківщині 1902 р., демонстрації та виступи студентства України.

На початку XX ст. Росія стала вузловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком жорстокої експлуатації трудівників і національно-колоніального гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму, відсутністю представницьких органів влади і абсолютною незабезпеченістю громадянських прав. Потребу докорінних, змін усвідомлювали майже всі верстви населення. Поступове наростання революційної кризи обумовило виникнення різних політичних партій. Ще у 1898 р. була створена РСДРП, яка згодом у 1903 р. розкололася на два крила – більшовицьке (радикали) і меншовицьке (помірковані). Спадкоємці народників утворили партію соціалістів-революціонерів (есерів). Під час революційних подій 1905-1907 рр. виникли партії, які відстоювали інтереси буржуазії та буржуазної інтелігенції (октябристи, кадети та ін.). Поміщики і велика буржуазія об’єднувалася головним чином навколо прогресистів і різних монархічних партій.

В Україні, крім організацій загальноросійських партій, виникли національні партії. З-поміж них: Революційна українська партія (РУП), Народна українська партія (НУП), Українська демократична партія.(УДП), Українська радикальна партія (УРП).

Дві останні партії у 1905 р. об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). яка ставила за мету автономію України у складі буржуазної Росії. Усього напередодні першої російської революції в Україні існувало близько 50 партій.

Отже, характерною рисою цього періоду була перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямків.

 

11.2. Революція 1905-1907 рр. в Україні

 

Поразка Російської імперії у війні з Японією 1904-1905 рр., глибока економічна криза, зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість у вирішенні важливих державних проблем, національний гніт, та політична безправність народів привели до першої в імперії буржуазно-демократичної революції. Безпосереднім приводом до її початку став розстріл за наказом уряду 150-тисячної мирної робітничої демонстрації 9 січня 1905 р. у Петербурзі – «кривава неділя». Хвиля протестів прокотилася й по Україні. Протягом січня – березня 1905 р. страйкували робітники Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, Миколаєва, Маріуполя, Юзівки, Горлівки, Житомира. Упродовж трьох місяців революції страйкували 170 тис. працівників на 320 заводах і фабриках України.

Селяни також підтримували робітничі виступи, вони громили поміщицькі маєтки, підприємства, самовільно захоплювали землю. До літа 1905 р. відбулося близько 1300 селянських виступів. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна посідала одне з перших місць у Російській імперії.

14 червня 1905 р. відбулося повстання матросів на броненосці «Потёмкин» під керівництвом Г. Вакуленчука і О. Матюшенка, а в листопаді ще на 12 кораблях Чорноморського флоту на чолі з лейтенантом П. Шмідтом. Їх підтримали сапери у Києві на чолі з Б. Жаданівським й солдатами харківського гарнізону. Це свідчило про поширення революційних настроїв серед солдат і матросів.

Головні події в Російській імперії, зокрема в Україні, почали розгортатися у жовтні 1905 р. Загальний політичний страйк змусив Миколу II підписати маніфест 17 жовтня, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту – законодавчої Державної думи із залученням до виборі усіх верств населення. Однак іпісля 17 жовтня протистояння в країні тривало. У грудні 1905 р., у деяких містах України відбулися збройні повстання. Найзапекліші бої відбулися у Горлівці, Катеринославі. Після поразки повстань революційна хвиля почала спадати.

У квітні 1906 р. розпочала свою роботу перша Державна Дума. В її складі від України нараховувалося 102 депутата, 45 з них об’єдналися в Українську думську громаду, яка вимагала політичної автономії України, відродження національної культури, демократизації суспільно-політичного життя. Під редагуванням М.Грушевського громада випускала журнал «Український вісник» і газету «Рідна справа».

Революція сприяла пожвавленню національного руху в Україні. У різних містах виникають культурно-просвітницькі організації «Просвіта», в роботі яких брали участь Б.Грінченко, Л. Українка, М.Лисенко, М.Коцюбинський, Д.Яворницький та інші. Вони видавали та поширювали українські книги, створювали бібліотеки й читальні для населення, організовували виставки, концерти самодіяльних колективів. З’являється українська періодична преса. Протягом 1905-1907 рр. виходило 24 україномовних видання. В цей час певну роль в організації українського руху відігравали політичні партії: УСДРП (виникла у грудні 1905 р.), «Спілка», а також створена в 1906 р. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Розпуск 3 червня 1907 р. другої Державної думи знаменував собою завершення революції і початок реакції.

Отже, революція 1905–1907 рр. зазнала поразки. В її ході не було вирішено багато гострих питань, у тому-числі аграрне й робітниче, однак вона стала поштовхом для перетворення Росії на конституційну монархію. В процесі революційних подій було створено законодавчу Думу, легалізовані партії, профспілки, скасовано, попередню цензуру щодо друкованих періодичних видань, дозволені мітинги та демонстрації. Під тиском трудящих мас уряд змушений був скасувати викупні платежі селян, робочий день на підприємствах зменшився до 10 годин. У середньому на 15 % зросла заробітна плата, дещо послаб у цей час і національний гніт.

 

11.3. Столипінська аграрна реформа та її наслідки

 

Жорстока політична реакція супроводжувалася погіршенням економічного становища в Росії. Скорочувалося і припинялосявиробництво, зростало безробіття, гостро стояла проблема малоземелля та безземелля. Щоб припинити сповзання країни у прірву і зміцнити економіку в умовах монархічного режиму, в Росії вдруге після 1861 р. було проведено аграрну реформу, її ініціатором виступив російський прем’єр-міністр П. Столипін. Логічним продовженням модернізаційних процесів в Росії в середині ХХ ст. комплекс реформ, розпочатих указом 9-го листопада 1906 р. У його основі були покладені три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Основою аграрної реформи П. Столипіна була ставка на особисту ініціативу та, конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності у бідності

Столипінська аграрна реформа комплексно вирішувала цілу низку важливих завдань: підняття ефективності сільськогосподарського виробництва, підвищення товарності селянського господарства, утворення соціальної опори самодержавства на селі, вирішення проблеми аграрного перенаселення. У перспективі здійснення столипінської програми обіцяло поліпшення ситуації у суспільстві. Однак, вона значною мірою була зустрінута вороже. Проти неї виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. В цілому селянство також дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Це було зумовлено природним консерватизмом селян, зрівняльною психологією і невірою у власні сили.

Реформи Столипіна найбільший успіх мали в Україні. Цю обставину слід пояснити особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Упродовж 1907-1915 рр. на Правобережжі вийшли з общини 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16,5 %. На 1916 рік утворилося 440 тисяч хуторів, що становило 14% селянських господарств. Селяни купили майже 500 тис. десятин землі. Ці показники були значно вищі, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилося на хутори 10,3%. Аграрні перетворення прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвитку кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Україна стала житницею Російської імперії, вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40%, ячмінь близько 50% загальноросійського експорту цих культур.

Проте в результаті проведення Столипінської аграрної реформи так і не вдалося остаточно зруйнувати селянську общину. Не було ліквідоване і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський банк робилися владою досить активно. Аграрна реформа призвела до соціального розшарування серед селянства, скорочення земельних наділів, і навіть до обезземелення селян. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. На нові землі протягом 190б-1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. селян. Та через погану організацію процесу переселення, важкі умови життя близько третини переселенців померло, а четверта частина повернулася в Україну.

Отже, аграрні реформи на початку ХХ ст. не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель П. Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.

Участь України у першій світовій війні

Вище вже відзначалося, що однією з тенденцій розвитку світової економіки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. є утворення фінансового капіталу. Названа тенденція вносить суттєві зміни у характер міжнародних стосунків. Якщо доба промислового капіталізму позначена вивозом товарів у інші країни, то з появою фінансового капіталізму надається перевага вивозу капіталу. Як наслідок, посилюється агресивність розвинутих країн, загострюється їх боротьба за переділ колоній і розподіл інших країн на сфери впливу, що врешті-решт призводить до світових війн.

У 1914 р. розпочалася перша світова війна, яка тривала до 1918 р. Україна стала ареною військових дій двох протиборчих сил – Антанти (Англія, Франція, Росія) та Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).

Плани поневолення українських земель виношували обидва блоки імперіалістичних держав (Антанта та Троїстий союз). Зокрема, Росія готувалася загарбати Галичину, Закарпаттята Буковину. Австро-Угорщина прагнула приєднати до себе Волинь та Поділля. Німеччина готуючись до «дранг нах остен» (рух на Схід), мала на меті узяти під свій протекторат Донбас, Крим тощо. До російської армії було мобілізовано близько 3,5 млн. селян і робітників Східної України, а до австро-угорської – 250 тис. українців Західної України і 2500 січових стрільців, загони яких сформувалися у 1914 р. у Львові із членів молодіжних військово-спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» та ін. До початку війни в Галичині було 96 таких загонів.

Українські політичні партії щодо війни зайняли різні позиції. Більшість українських діячів в Російській імперії, зокрема, С. Петлюра і Д. Дорошенко, підтримали царський уряд, зайнявши позицію оборонства. ТУП (Товариство українських поступовців) на чолі з М.Грушевським пропонувало дотримуватись нейтралітету. Група діячів УСДРП (В.Винниченко) висловилася проти війни.

У Галичині українські політичні партії (Національне-демократична, Радикальна, Соціал-демократична) створили під керівництвом К. Левицького Головну Українську Раду(ГУР). Цей осередок підтримав свій уряд, доклавши багато зусиль для мобілізації українства під гаслами австро-німецького блоку. Військовою організацією Ради став Легіон українських січових стрільців, який увійшов до складу австрійського війська.

У Львові в серпні 1914 р. була створена Спілка визволення України (СВУ) з представників українських партій. До її складу увійшли діячі «Спілки» – М. Меленевський та О. Скоропис, колишні члени УСДРП – А. Жук, В. Дорошенко, Д. Донцов. Представники СВУ робили головну ставку на німецьку армію, вбачаючи в ній силу, здатну здолати Російську імперію, що таким чином сприяло б утворенню самостійної України. В Австро-Угорщині також діяли політичні сили проросійської орієнтації, які заснували в Києві «Карпато-русский освободительный комитет».

Під час війни ареною жорстоких бойових дій стала Галичина. Австро-угорська армія в ході Галіцийської битви (серпень-вересень 1914 р.) зазнала поразки, а російські війська досягли Карпат. Однак у 1915 р. в результаті контрнаступу австро-німецьких військ російська армія мусила залишити Буковину та більшу частину Галичини. Повернення австрійської влади викликало нову хвилю репресій проти українців, яких підозрювали в русофільстві.

Новий наступ військ Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова відбувся весною 1916 р. Російська армія повернула свої втрачені позиції в Західній Україні. Однак до кінця 1916 р. російські війська втратили вбитими і пораненими 1,2 млн. солдатів і офіцерів, полоненими – понад 2 млн. людей. З фронту дезертирувало близько 1,5 млн. військовослужбовців. Війна паралізувала роботу транспорту, промисловості і сільського господарства. Обсяг промислового виробництва скоротився на 30-50%. Зерна в Україні було зібрано на 200 млн. пудів менше, ніж до війни. Значно погіршилося матеріальне становище населення. Селяни, змучені тяжкими податками і поборами, відмовилися виконувати воєнні перевезення, рити окопи. Понад 190 тис. робітників українських підприємств брали участь у страйках 1916 р.

Отже, війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. Серед трудящих мас посилились антивоєнні настрої та відбулося піднесення національно-визвольного руху, що свідчило про назрівання демократичної революції.

 

Контрольні запитання

1. Які нові тенденції в соціально-економічному розвитку України з’явилися на зламі ХХ-ХХ ст.

2. Які були причини і завдання революції 1905-1907 рр.?

3. Який вплив мала революція на розвиток національного руху в Україні?

4. Які політичні партії діяли в Україні під час революції?

5. В чому суть політичної реакції після поразки революції?

6. Які цілі переслідувала аграрна реформа П. Столипіна? Чи були вони досягнуті?

7. Які були причини першої світової війни?

8. Які цілі у війні переслідували її основні учасники?

9. Які наслідки мала війна для українського населення?

10. Хто такі січові стрільці?

11. Що Ви знаєте про Брусиловський прорив?