Громадсько-політичне життя в Україні в 30-х роках

Білет 2

2.1. Вплив Першої світової війни на формування українського національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні.
Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців були мобілізовані до російської армії, а 250 тис. українців з Галичини й Буковини — до австро-угорської.
Воєнне протистояння обох імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось масовими репресіями проти українців, розкололо національно свідоме українство на прибічників і противників війни як серед українців воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада (ГУР), до складу якої входили радикальна, соціал-демократична, націонал-демо-кратична партії. Вона закликала українців підтримати воєнні зусилля Австро-Угорщини проти Росії. Очолив Раду К. Левицький. З ініціативи ГУР у 1914 р. було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС) кількістю 2,5 тис. осіб, що взяв участь у бойових діях проти російської армії.
У травні 1915 р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалася в Загальну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада вимагала від австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримали ідеї незалежної України, але задовольнили низку другорядних вимог, зокрема, про організацію окремих таборів для військовополонених українців, де засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися вихованням національної самосвідомості українців, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювачки і гнобительки українського народу. З часом з українських полонених у Німеччині та Австро-Угорщині було створено відповідно дві дивізії — «синьо-жупанну» і «сірожупанну» (названі за кольором форми).
5 листопада 1916 р. австро-у горський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії (до нього з часом мала увійти і Галичина). На знак протесту Загальна Українська Рада склала свої повноваження. Паралельно з ГУР політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз Визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні діячі УСДРП — А. Жук, В. Дорошенко, Д. Донцов і Української соцїал-демократичної спілки (Спілки) М. Малиневський (Басок) та О. Скоропис-Йолтуховський.
У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. СВУ головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, бажав поразки Росії у війні.
СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, вони вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, в основному з діячами обох фракцій РСДРП — більшовиками і меншовиками. Але досягти згоди не завжди вдавалося. 1915 р. діячі СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії Софії газету «Робітничий прапор». Велику агітаційно-пропагандистську роботу СВУ розгорнув у таборах для військовополонених. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався зі Львова до Відня, а потім до Берліна, здійснював велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налагодили регулярне видання українською та іншими мовами (загалом 9) науково-популярних брошур з історичного минулого та сучасного України. Серед друкованих видань СВУ: «Кобзар» Т. Шевченка, праці корифеїв української історіографії М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, вченого-географа С. Рудницького, публіциста М. Лозинського, письменника Б. Лепкого. Надруковано також низку праць М. Грушевського, хоч він не був прихильником СВУ. Допомога, що надавалася державами Четверного союзу, зараховувалась як державний борг майбутньої самостійної України. У червні 1918 р. СВУ припинив свою діяльність. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських організацій своєю метою проголосив утворення самостійної української держави.
На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували у Києві «Карпато-русский освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні структури під час окупації Галичини.
Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх національних меншин у Думі висловили лояльність до російського уряду. У зв'язку з тим, що українці не мали свого представництва в Думі, редактор журналу «Украинская жизнь», що виходив у Москві, С. Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно виконувати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях зовнішньої політики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту.
Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українських діячів до російського самодержавства не пом'якшувала його упередженості до України. Це переконувало українців, що тільки в межах національного руху можна розв'язати українське питання. Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націоналістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України. Висновок. Перша світова війна сприяла активізації і консолідації українського національно-визвольного руху і в той же час внесла розкол в його ряди.

Результати та історичне значення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено невдалу спробу державного перевороту. Одразу після провалу путчу почався стрімкий процес розпаду країни. Республіки заявили про свій вихід із Союзу, було проголошено низку актів і декларацій про незалежність. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності Укосини, що проголосив Україну незалежною демократичною державою. Було прийнято рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України та призначено вибори Президента України. Про значущість референдуму свідчить звернення Верховної Ради України до народу: «Це вибір для себе, для своїх дітей і онуків, для майбутніх поколінь. Ми не маємо права помилитися... тому що в наших руках доля молодої незалежної держави і доля Батьківщини, рідної землі». У липні 1991 р. Верховна Рада прийняла низку законів, що стосувалися запровадження в Україні інституту президентської влади. У Декларації про державний суверенітет передбачався поділ влади в республіці на законодавчу, виконавчу та судову. В умовах гострої політичної боротьби, зростання національної самосвідомості української нації, збільшення прихильників ідеї національного відродження й суверенітету України, наростання економічної кризи 1 грудня 1991 р. відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. До бюлетеня для голосування було включено шість кандидатів: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. За Л. Кравчука як Голову Верховної Ради УРСР проголосувало 61,8 % виборців, і він став першим Президентом незалежної України. На референдумі понад 90 % громадян України проголосували на підтримку Акта проголошення незалежності України, незважаючи на те, що на референдумі СРСР 17 березня 1991 р. 70 % населення України висловилися за збереження єдності СРСР. Висновок. Найважливішим результатом проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. стала поява на політичній карті світу нової самостійної, незалежної держави — України. Дати: 24 серпня 1991 р., 1 грудня 1991 р. Поняття, терміни, назви: Акт проголошення незалежності України, референдум, президент. Особистість в історії: Л. Кравчук.

Білет З

3.1. Українські землі в 1915—1917 рр.
Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Карпатських перевалах. Незважаючи на наполегливість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території Східної Галичини і північної Буковини російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити «русские начала» в житті населення краю. Так, у Галичині запроваджувалися російська мова і російське законодавство.
Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні організації.
Почалось навернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким було вивезено вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.
Російська окупація тривала до весни—літа 1915 р. Тим часом австро-німецьке командування розробило стратегічний план на 1915 р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести її з війни. Зібравши достатню кількість військ, австро-німецьке командування перейшло в наступ. У районі міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане матеріальне постачання військ і прорахунки командування.
Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялися репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику в Галичині «європейським скандалом».
Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільсь-кий—Тернопіль—Кременець—Дубно, росіяни навесні 1916 р. силами Пів-денно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом). Наступ розпочався 22 травня-1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.
Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною протягом року. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився пбвним провалом, новими жертвами і територіальними втратами. Койтрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру. Висновок. У цей період українські землі продовжували залишатися ареною бойових дій між військами Росії і Австро-німецького блоку. У результаті західно-українські землі були розорені тривалими бойовими діями і окупаційною політикою, яку проводили щодо цих земель Австро-Угорська і Російська імперії.

3.2. «Косигінські реформи» та їхні наслідки для України.
Починаючи з 1965 р. під керівництвом Голови Ради Міністрів О. Косигіна в СРСР була розроблена господарська реформа. За часів Сталіна О. Косигін дуже швидко зробив кар'єру від майстра на фабриці до Голови Ради Міністрів РРФСР. У нього був багатий досвід господарської роботи і своє бачення розвитку радянської економіки. Початку реформ передувала відкрита дискусія в пресі з економічних питань, яку започаткувала стаття «План, прибуток і премія» професора Харківського інженерно-економічного інституту О. Лібермана, надрукована в газеті «Правда». У 1964 р. почалась на практиці перевірка і відпрацювання нових методів господарювання. На деяких підприємствах УРСР почали проводити економічні експерименти, які дали позитивний результат. Це стало підставою для запровадження нового господарського механізму в економіку всього СРСР. Реформи охопили сільське господарство, промисловість і систему управління.
У 1965 р. скасували систему раднаргоспів, запровадивши натомість міністерства, які здійснювали управління окремими галузями економіки. Так, в Україні було створено 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств (автомобільного транспорту і шосейних доріг, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення). Таким чином, реальні можливості щодо управління економікою республіки зменшилися.
Була змінена система планування, запроваджена система економічних стимулів праці. Так, якщо раніше головним показником для підприємства був загальний обсяг виробленої продукції, то тепер його замінили на обсяг реалізованої продукції. Вважалося, що це примусить підприємства випускати продукцію, яка потрібна споживачеві.
На підприємствах створювався спеціальний фонд матеріального стимулювання. Якщо підприємство перевиконувало план реалізації продукції, воно виплачувало працівникам премії і розбудовувало соціальну сферу. Перед підприємством ставилося завдання працювати з прибутками. Для зменшення собівартості продукції передбачалося підвищити продуктивність праці, запровадити нові технології і техніку.
Перехід на нові умови праці відбувався поступово: у 1966 р. на нових умовах господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), у 1970 р.—8,2 тис. підприємств (83 %). Такими були основні риси реформи, яка, на жаль, не мала комплексного характеру і практично обмежилась промисловістю. Вона прагнула поєднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і відновити всевладдя галузевих міністерств. Зрештою останні звели нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників (продуктивність праці, середня зарплата, собівартість продукції тощо). Зберігалась система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не замінили на систему оптової (гуртової) торгівлі. Показник «реалізованої продукції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хронічному.дефіциті товарів) зростали від обсягів виробленої продукції, тобто валу. Таким чином було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запровадження нових зразків було економічно невиправданим. На практиці не діяло й матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорстокішими були норми формування фондів стимулювання праці. Висновок. Таким чином, через внутрішню суперечливість і непослідовність реформи були приречені. До того ж, вище партійне керівництво не виявляло ніякого інтересу до її проведення. А після «Празької весни» (1968 р.) стримане ставлення до реформ змінилось на їх заперечення. Так, у резолюції. XXIV з'їзду КЩС говорилося: «Досвід чехословацьких подій знову нагадав про необхідність підвищувати пильність щодо підступів імперіалізму та, його агентури в країнах соціалістичної співдружності, про значення послідовної боротьби проти правого опортунізму, який під виглядом «поліпшення» соціалізму намагається вихолостити революційну суть марксизму-ленінізму і розчищає шлях для проникнення буржуазної ідеології». Після цього партійно-державна верхівка відмовилась від будь-яких спроб «поліпшити» соціалізм сталінського зразка.

Білет 4

4.1. Початок Української революції, утворення Центральної Ради. М. Грушевський, В. Винниченко.
Перша світова війна призвела до загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. Перемога Лютневої революції 27 лютого 1917 р. привела до падіння самодержавства (Микола II зрікся престолу)* Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих органів влади виникають губернські, міські й повітові правління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Україні.
Національні політичні сили були роздроблені, і Для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виникла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР) УЦР, створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду голови УЦР обійняв М. Грушевський.
Михайло Сергійович Грушевський народився 29 листопада 1866 р. в м. Холм в родині вчителя гімназії. У 1880 р. вступив до Тіфліської гімназії, захоплювався українською історією та літературою, читав твори В. Антоновича, М. Костомарова та ін. У 1886—1890 рр., під час навчання у Київському університеті, вступив до Київської української громади. Після захисту дисертації став професором; кафедри історії Львівського університету, де читав лекції; працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Обстоював і розвивав ідею самостійності історії України, єдності всіх її періодів, а головною силою історії вважав народ. Написав багатотомну «Історію України-Руси». Товаришував з І. Франком. Вступив до Української національно-демократичної партії. Після революції 1905 р. повернувся до Києва й очолив Українське наукове товариство. Активно брав участь у роботі ТУП. У 1914 р. був заарештований і висланий з України; жив у Симбірську, Казані, Москві. Уроки Української революції обстоював ідею автономії України у складі Росії, відмовившись від неї після війни радянської Росії проти УНР. Бачив Україну народною республікою, розвиненою промисловою й сільськогосподарською країною з високим рівнем культури, освіти й науки. Був обраний 1 першим Президентом УНР. З березня 1919 р. перебував за кордоном (Чехо-Словаччина, Франція, Німеччина, Швейцарія). У 1924 р. Грушевський повернувся в Україну. Його обрали до УАН, де він продовжив широку наукову роботу. Перебував під постійним контролем органів ГПУ, проти нього висувалися звинувачення в діяльності вигаданої контрреволюційної організації (Український національний центр), але був звільнений від слідства. У 1934 р. помер у Кисловодську. Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. у бідній селянській родині Єлисаветградського повіту. Був чумаком, у 1911 р. повернувся в Україну. Поетичні захоплення Винниченка чергувалися з протестом проти соціальної несправедливості. Вступивши до гімназії, він екстерном здає іспити на атестат зрілості, а через рік вступає до юридичного факультету Київського університету. За участь у роботі Революційної української партії Винниченка було виключено з університету із забороною проживати в Києві. Був домашнім учителем на Полтавщині, займався революційною агітацією серед селян, потім нелегально перебрався за кордон. Написав багато, п'єс, романів, оповідань («Чужі люди», «Щаблі життя», «Базар»). Брав участь у діяльності УСДРП і ТУП, займався літературною діяльністю у Москві в журналі «Українське життя»'. Був одним з лідерів української національно-демократичної революції 1917—1920 рр.; 15 червня 1917 р. був обраний главою Генерального Секретаріату, написав мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації»; негативно ставився до гетьманського перевороту, очоливши опозиційний до влади гетьмана Український національний конгрес.
Очолив Директорію УНР. Згодом виступив прихильником радянської системи влади, але потім її відкинув. У березні 1919 р. виїхав з України. У праці «Відродження нації» Винниченко виклав націонал-комуністичні ідеї, які він обстоював. У 1920 р. вів переговори з вищим більшовицьким керівництвом про визнання незалежності України, невдача яких змусила його виїхати до Австрії, потім до Франції, де присвятив себе творчості: малював, писав. Помер у 1951 році.
Видатними діячами УЦР були також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.
Партійний склад УЦР був різноманітний:
Товариство українських поступовців (ТУП; С. Єфремов, Д. Дорошенко), що пізніше було перейменоване на Союз українських автономістів-федералістіе; Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП; В. Винниченко, С. Петлюра); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР; М. Ковалевський); Українська народна партія (УНП). Крім того, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. Демократичний принцип формування УЦР, яка уособлювала три представництва: національне, соціально-класове, територіальне,— забезпечив їй широку підтримку з боку народних мас. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу. Як революційний парламент УЦР була визнана на Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 р.). Тоді ж було обрано новий склад і керівництво УЦР: голова — М. Грушевський, заступники — В. Винниченко й С. Єфремов, виконавчий орган — Комітет, або Мала Рада.
Основні напрямки політичної програми УЦР:
— боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;
— підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;
— співпраця з Тимчасовим урядом;
— захист прав національних меншин.
Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «Самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.
Висновок. Створення УЦР стало видатною подією національно-демократичної революції 1917—1920 рр. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення; діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.

4.2. Освіта, наука та культура України в 70-х—80-х рр. XX ст.
У 1970-х — середині 1980-х рр. культурне життя України продовжувало активно розвиватися.
Проте і воно зазнавало негативного впливу тоталітарного режиму. Розвиткові наукових досліджень у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, надавалося великого значення. Так, Академія наук УРСР на чолі з Б. Патоном стала провідним науковим центром України. З'явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін. Однак замовчування багатьох прізвищ і фактів української історії зробили ці фундаментальні праці недосконалими.
У цей час динамічно розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П.Загребельного, І.Білика. Ю.Мушкетика, Д.Павличка, І. Драча, Б. Олійника та ін. Стали відомими імена нових поетів, і серед них В. Стуса, твори якого не видавалися в Україні за життя поета.
Але на початку 1970-х рр. після цькування О. Гончара за роман «Собор», у якому зображуються події української історії, розкривається глибока повага до його традицій і звичаїв, починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.
Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка, В. Дрозда, І. Чендея та ін. Ці молоді поети і прозаїки у своїх творах відображали реалії сучасного життя.
«Незручних» літераторів, які сприяли піднесенню національної самосвідомості громадян — О. Гончара. І. Дзюбу, О. Бердника, Б. Чичибабіна, виключили зі Спілки письменників України. Російського письменника В. Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай», які побачили світ наприкінці 1970-х рр. Ідеологічний пресінг негативно впливав на розвиток творчого процесу в літературі.
Кіно залишалось найбільш масовим мистецтвом. Великим успіхом користувався фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова. Кінофільми Ю. Ілленка, К. Муратової, І. Миколайчука. Л. Бикова стали гордістю українського кінематографа. У цей період у кіномистецтві зародився новий Напрямок — «поетичне кіно». Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва.
Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Найбільш яскравими серед театральних зірок були такі майстри, як Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський тощо. У цей період зросла кількість театрів, і в середині 1980-х рр. їх налічувалось майже 90, але театральний репертуар перебував під постійним контролем ідеологічних відділів партійних органів.
В образотворчому мистецтві провідними стали історико-революційна, патріотична і «виробнича» теми. В Україні працювали видатні художники Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор І.Гончар, художниця-самоук К. Білокур. У 1970-х рр. відбувався перехід до десятирічної загальної середньої освіти, що стало значним досягненням того часу. Зміни в системі освіти посилили процес русифікації навчання. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.
Кількість україномовних шкіл зменшувалася, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях. 1 червня 1978 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Цією постановою розпочався новий наступ на національну школу. У 1979 р. у Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних навчальних закладах з п'яти років. Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) сприяла процесу ідеологізації та русифікації навчання в Україні. Українська мова досить сплановано витіснялася зі школи.
Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Посилення ідеологізації негативно вплинуло на рівень викладання суспільних і гуманітарних дисциплін, як у школі, так і у вищих навчальних закладах. Уніфікація процесів навчання і виховання, незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів — В. Шаталова, М. Щетиніна, обмежувала творчий розвиток особистості.
Але переважна більшість діячів культури виконували вимоги партійних ідеологів, за що одержували великі гонорари, лауреатські звання, державні премії, різні соціальні блага. Партійні органи через громадські організації — союзи письменників, художників, композиторів, впливали на «неслухняних» митців. Передбачалося, що основними постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму і комунізму.
Висновок. Процеси, що відбувалися в 1970—1980-ті рр. в культурному і духовному житті України, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в мистецтві, стають широко відомими імена нових театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилювався процес русифікації, наступ на національно-культурні права республіки загострив питання про збереження національної самобутності українського народу, який поступово трансформувався в «радянський народ».

Білет 5

5.1.1 Універсал Центральної Ради та його історичне значення
Улітку 1917 р. розвивалася Українська національно-демократична революція. 6—8 квітня 1917 р. в Києві працював Український національний конгрес, на якому ключовим було питання про автономію України. Саме автономії повинна була вимагати УЦР від Тимчасового уряду Росії, що разом з російськими меншовиками й есерами не був зацікавлений у розв'язанні національного питання в Україні. Більшовики, зацікавлені в падінні Тимчасового уряду, на словах підтримали національний рух в Україні.
У травні 1917 р. в Києві проходив 1 Український військовий з'їзд. Виконуючи його рішення, УЦР направила до Петрограда делегацію на чолі з Володимиром Винниченком. Делегація зажадала від Тимчасового уряду надати Україні автономію у складі федеративної Росії. Тимчасовий уряд зволікав з відповіддю на це ключове для українців питання і врешті-решт відмовив, що викликало протест делегатів І селянського і II військового з'їздів.
Додаткова інформація
В. Винниченко про позицію російських експертів у розв'язанні питання про автономію України: «Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. Й отут від однієї думки, від одного уявлення, що донецьке вугілля, що катеринославське залізо, що харківська індустрія будуть відібрані в них, вони почали розмахувати руками й виявили всю сутність свого російського... націоналізму. О ні, у такому розмірі вони нізащо не могли визнати автономію».
Піднесення національної самосвідомості українського народу зумовило історичний крок, зроблений Українською Центральною Радою. УЦР 10 червня 1917 р. проголосила 1 Універсал «До українського народу, в Україні й поза Україною сущого».
Основні положення І Універсалу були такими:
— автономія України в складі Росії;
— право законодавчої ініціативи;
— необхідність загальнонародних, рівних, "прямих виборів шляхом таємного голосування до законодавчого органу — Всенародних українських зборів (сейму);
— відмова передавати певну частину податку до центральної російської скарбниці, уведення українського податку;
— заклик до згоди і порозуміння між представниками усіх національностей, що мешкали в Україні.
Прийняття І Універсалу сприяло консолідації (єднанню) українського суспільства.
Після проголошення І Універсалу 15 червня 1917 р. був утворений український уряд — Генеральний Секретаріат.
Уряд УЦР складався з 8 генеральних секретарств і генерального писаря. Генеральним писарем був П. Христюк, секретарем військових справ — С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ — С. Єфремов, секретарем внутрішніх справ — В. Винниченко. Інші секретарства очолили X. Баранов-ський, Б. Мартос, В. Садовський, М. Стасюк, І. Стешенко.
Значення І Універсалу полягало у тому, що в Україні проголошувався автономний лад. Це сприяло зміцненню українського суспільства на нелегкому шляху створення української держави. Слід зазначити, що історичні рішення І Універсалу в Росії були сприйняті із занепокоєнням. Хвиля масових демонстрацій у Петрограді, поразка російської армії на Південно-Західному фронті і як наслідок — утрата Галичини — чинники, що зумовили політичну кризу. Тимчасовий уряд, побоюючись подальшого загострення "ситуації, пішов на переговори з УЦР.
Висновок. Проголошення автономії України сприяло зміцненню авторитету УЦР і подальшому розвиткові українського національного руху. І Універсал був історичним кроком на шляху державотворення в Україні.

5.2. Прихід до влади М. Горбачова. Розгортання національно-демократичного руху в Україні.
Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативи розпочалась перебудова в СРСР (квітень 1985 р.). Перебудова мала охопити п'ять провідних галузей життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільноєвропейського дому); соціальну сферу (покращання матеріального та культурного добробуту населення), ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думок громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.
Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України, очолюване В. Щербйцьким, на словах однозначно виконувало «маневри» кремлівського керівництва. А насправді не сприймало і певний час блокувало перебудовчі процеси в Україні. Преса називала Україну заповідником застою.
Протягом 1985—1987 рр. в Україні не існувало значних політичних сил у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, схожих на ті, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалась відносно стабільною.
В Україні головним чинником, який розхитав суспільство, стала Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.). Ще одним фактором активізації суспільно-політичного життя став процес русифікації, який особливо обурював українську інтелігенцію.
Як наслідок в умовах політики гласності (започаткована 1987 р.) в Україні виникли групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р. у Львові — «Товариство Лева», 1988 р. у Києві — клуб «Спадщина» та студентське об'єднання «Громада»). їхня діяльність одразу вийшла за межі суто просвітницької діяльності й набула політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести в 1988 р. демонстрацію до другої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходять з ув'язнення і повертаються в Україну ряд відомих правозахисників, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р.— Л. Лук'яненко, який мав 26-річ-ний «стаж» політв'язня. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УГКЦ.
Суттєвий вплив на ситуацію в Україні справило виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії. 7 липня 1988 р. Українська Гельсінська спілка, створена на основі відновленої УГГ, оприлюднила «Декларацію принципів», що за деякими положеннями відповідала програмним принципам народних рухів республік Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української мови; звільнення всіх політв'язнів тощо.
У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітнім товариством «Меморіал» (установча конференція,— травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція — лютий 1989 р.), виникла масова політична організація Рух (Народний Рух України за перебудову). На час установчого з'їзду (8—10 вересня 1989 р. у Києві) кількість членів руху становила 280 тис. осіб. Його очолив поет І. Драч. Швидка політизація суспільства виявилася в мітингах і демонстраціях. Перший у новітній історії України масовий мітинг (близько 20 тис. осіб) відбувся у Києві 13 листопада 1988 р. На ньому гостро постало питання про відповідальність конкретних посадових осіб за приховування негативних наслідків чорнобильської катастрофи. Дуже важливою масовою акцією (взяли участь близько 800 тис. осіб) став «живий ланцюг» між Києвом та Львовом 21 січня 1990 р., присвячений проголошенню 1919 р. об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному ювілею українського козацтва.
«Бойовим хрещенням» для активістів нових громадських об'єднань стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато років у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів. Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції. У Львові майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики до страйку. На політичну арену виходило робітництво. Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у тому числі Донбас і Львівсько-Волинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, однак КПРС не могла уже виставляти себе захисником інтересів робітничого класу. У вересні 1989 р. В. Щербицький залишив посаду Першого секретаря ЦК КПУ, а цю посаду зайняв В. Івашко.
Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту Закону про вибори до Верховної Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон про мову, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. У той час відбувається стрімкий розвал КПУ. Суспільство і правляча верхівка починає все більше усвідомлювати необхідність домогтися реального суверенітету республіки.
У 1989—1990 рр. з'являються паростки багатопартійності. У 1980 р. КПРС (КПУ як її складова) відмовилась від монополії на владу. Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, у якій проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зноринах.
Висновок. Перебудова в СРСР сприяла формуванню і розгортанню національно-демократичного руху, який мирним шляхом заклав основи проголошення незалежності України.

Білет 6
6.1. Проголошення Української Народної Республіки. III Універсал Центральної Ради.
25 жовтня 1917 р. в Петрограді партія більшовиків скинула Тимчасовий уряд Олександра Керенського і захопила владу. У Києві заклики більшовиків захопити владу не мали успіху. За допомогою військових частин УЦР встановила контроль над містом, ужила заходів для запобігання анархії та громадянської війни. Необхідно було затвердити державні права українського народу. На засіданні Малої Ради М. Грушевський закликав не чекати перетворення Росії на федеративну республіку, а проголосити створення Української національної держави. 7 листопада 1917 р. було прийнято III Універсал УЦР, який проголошував Українську Народну Республіку (УНР) у складі дев'яти українських губерній.
ІІІ Універсал передбачав широку програму дій, а саме:
— до скликання Установчих зборів уся влада належить УЦР і Генеральному Секретаріату України;
— ліквідація приватної власності на землю — вона передавалася трудовому народові без викупу;
— забезпечення демократичних свобод: слова, друку, віросповідання, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи і помешкання;
— встановлення 8-годинного робочого дня;
— скасування смертної кари і здійснення у майбутньому судової реформи;
— надання національно-персональної автономії національним меншинам;
— Центральна Рада зобов'язувалася якнайшвидше підписати мир з Німеччиною та її союзниками.
Історичне значення III Універсалу: український народ проголосив про відновлення власної державності у формі УНР. Окреслені ним соціально-економічні перетворення не були реалізовані: здійснення аграрної реформи відкладалося до скликання Установчих Зборів.
Не було встановлено державний контроль над промисловістю: робітники не розуміли його суті, а підприємці зустріли вороже. Не вдалося стабілізувати фінанси. Вирішення питання про мир також відкладалося. Невдалою була зовнішня політика УЦР, тому що ЦР не змогла залучитися підтримкою країн Антанти. Висновок. Прийняття III Універсалу було значною подією в національно-визвольній революції українського народу 1917—1921 рр.
Проголошення УНР стало головним підсумком державної розбудови в Україні в 1917 р. УЦР, декларувавши створення УНР., на жаль, не проголосила її повної незалежності. Сприятливий політичний момент для державотворення було втрачено.

6.2. Загострення екологічних проблем в Україні у 70-х — 80-х рр. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.
У 1970—1980-і рр. в Україні, як і в цілому в СРСР, загострюються екологічні проблеми.
Незважаючи на безліч прийнятих нормативно-правових актів щодо охорони навколишнього середовища, стан вирішення цих проблем у країні був незадовільним. Партійні й господарські діячі, представники місцевих органів влади в УРСР ставилися до розв'язання екологічних проблем недбало, навіть злочинно. В Україні, де було зосереджено четверту частину промислового потенціалу СРСР, спорудження індустріальних гігантів відбувалося без урахування екологічних факторів. Екологічна напруженість в Україні була спричинена недосконалими технологіями виробництва, відсутністю ресурсозберігаючої техніки і маловідходних технологій, екологічно необґрунтованим розміщенням об'єктів атомної енергетики тощо. Промислові підприємства й відповідні відомства не були зацікавлені в збільшенні витрат на охорону навколишнього середовища, тому що це підвищувало собівартість продукції, яку вони випускали. Більш вигідним було працювати без змін, ніж запроваджувати маловідходні й безвідходні технології.
Концентрація шкідливих речовин, що викидаються в атмосферне повітря в містах і промислових центрах значно підвищилася і почала перевищувати санітарні норми. Звичайним явищем стали кислотні дощі, які особливо небезпечні для здоров'я людей. В УРСР показник кількості викидів шкідливих речовин в атмосферу від промислових джерел на одиницю площі майже в 7 разів перевищував середньосоюзні. На території України знаходилось 12 міст, що мали найбільший рівень забруднення атмосфери. Швидке зростання кількості великих промислових міст (25) і кількості населення в них (46 %) перестало забезпечувати дотримування нормативів якості навколишнього середовища.
Без урахування екологічних вимог відбувався і розвиток галузей сільського господарства. Засолення ґрунту, затоплення і підтоплення великих територій відчутно позначилися на природній родючості угідь, призвели до зниження врожайності й підвищення витрат на виробництво сільськогосподарської продукції. Унаслідок посилення процесів ерозії ґрунту Україна втратила значну частину родючих чорноземів.
Інтенсивне ведення меліораційних робіт протягом тривалого часу спричинило загострення екологічної ситуації в Україні. Так, після втілення проектів зі зрошення півдня України і Криму Каховське водосховище перетворилося на озеро; у результаті будівництва каналу «Дунай—Дніпро» сталося засолення земель в Одеській області; під водою опинилися 600 тис. гектарів родючих земель; були затоплені райони нижнього Подніпров'я — святині українського козацтва. У країні відбувався розвиток атомної енергетики, споруджувалися атомні електростанції. Офіційна преса запевняла в повній безпеці АЕС, а радянське керівництво ретельно приховувало від громадськості випадки аварійних ситуацій на атомних електростанціях. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильської АЕС — техногенна катастрофа планетарного масштабу. Радіоактивна хмара поширилася над територією Білорусі, Румунії, Польщі, Болгарії, Югославії, скандинавських країн, північно-західної частини Росії. Унаслідок аварії радіонуклідами забруднено понад 6,6 млн га сільськогосподарських угідь, 2,2 млн га лісових насаджень. З'явилася «зона відчуження» — територія, яка найбільше постраждала від радіації й була заборонена для проживання. Найбільшого радіоактивного забруднення зазнали Житомирська, Київська, Чернігівська області. Причинами вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС визнано низьку якість проектування й обслуговування станції. Негативні наслідки вибуху в Чорнобилі ще довго будуть позначатися на здоров'ї поколінь. На вимогу європейських країн 15 грудня 2000 р. Чорнобильську АЕС було закрито. Ця аварія лягла великим тягарем на економіку України: скоротилося виробництво електроенергії; було відселено жителів тридцятикіломет-рової зони; нез'ясованим залишається майбутнє м. Славутича і працевлаштування його жителів; складним і дорогим є обслуговування об'єкта «Укриття» — саркофага над четвертим енергоблоком; необхідна соціальна допомога ліквідаторам і потерпілим внаслідок аварії.
Висновок. Екологічна ситуація в Україні в 1970—1980-х рр. характеризується як незадовільна. Розв'язання цих проблем можна було вирішити за допомогою системного підходу і врахування економічних можливостей держави. На межі XX—XXI ст. екологічні проблеми стали глобальними, і їх розв'язання є найважливішою умовою збереження й подальшого розвитку людства.
Дати: 26 квітня 1986 р., 15 грудня 2000 р.
Поняття, терміни, назви: техногенна катастрофа, екологія, ЧАЕС.

Білет 7
7.1. Війна радянської Росії проти УНР (кінець 1917 — початок 1918 рр.). Проголошення незалежності УНР.
Проголошення УНР не відповідало цілям більшовиків — створення пролетарської держави: для них Україна була цінним джерелом матеріально-технічних і людських ресурсів. У цих умовах 4 грудня 1917 р. Українська ЦР одержала урядову радіотелеграму з Петрограда, підписану В. Леніним і Л. Троцьким. Цей документ називався Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради. Відповідно до нього УНР визнавалася, а влада Центральної Ради — ні. УЦР повинна була визнати радянську владу і виконати такі ультимативні вимоги:
1) відмовитися від створення Українського фронту;
2) не пропускати військові частини з фронту на Дон (до генерала О. Каледіна) та Урал;
3) допомагати військам більшовиків на Південному фронті в боротьбі з генералом О. Каледіним;
4) призупинити роззброювання радянських полків і червоногвардійців в Україні.
Генеральний Секретаріат відмовився виконати ці вимоги, після чого війна між більшовицькою Росією та УНР стала неминучою. Проти УНР було кинуто 30-тисячне угруповання Червоної армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, М. Муравйовим, І. Єгоровим. Дуже швидко було захоплено Харків, Полтаву, Чернігів. Протягом січня 1918 р. більшовики зайняли Лівобережну Україну. Кривавий бій розгорівся 16 січня 1918 р. під Крутами, у якому загинуло кількасот студентів і гімназистів, які чинили опір більшовицькому наступу.
Додаткова інформація Із твору У ласа Самчука «Крути»: «...Українська молодь, що... з Піснями виїхала зі столиці України під станцію Крути, щоб там умерти, була першою... хто відверто... й рішуче вступив у боротьбу... її ідеалом було — власна державність, власне суверенне життя, своя духовність. [У її боротьбі лунав] мотив опору марксизму, мотив молодого, амбітного й гордого народу, глибоко переконаного, що тільки незалежність на землях предків дасть повну впевненість, що більшовизм... буде стерто з поверхні нашої планети». За умов погіршення військово-політичної ситуації в Україні на засіданнях Малої Ради УЦР неодноразово висувалися вимоги проголосити незалежність України. 9 січня 1918 р. УЦР прийняла IV Універсал. Основні положення цього документа, розробленого на основі проектів М. Гру шевського, В. Винниченка і М. Шаповала, були такими:
— УНР проголошувалася самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою'українського народу;
— УНР установлювала мирні взаємини із сусідніми державами — Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими; — УЦР виступала від імені народу України до скликання Українських Установчих Зборів;
— Генеральний Секретаріат (уряд) був перейменований на Раду Народних Міністрів;
— урядові доручалося закінчити мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, укласти з ними мир;
— передбачалися демобілізація армії та створення народної- міліції, запровадження суворого контролю над банками, навесні — роздача землі селянам без викупу.
Після прийняття IV Універсалу ЦР прийняла закон про ліквідацію права власності на землю (19 січня 1918 р.) і закон про національно-персональну автономію.
Додаткова інформація
Із закону УЦР про національно-персональну автономію:
Ст. 1. Кожна з націй, що населяють Україну, має право в межах УНР на національно-персональну автономію: право на самостійний устрій свого національного життя... Це є невід'ємне право націй, і жодна з них не може бути позбавлена цього права чи обмежена в цьому.
IV Універсал відіграв важливу роль в історії української державності. Україна проголошувалася незалежною суверенною державою. Із проголошенням незалежності вона отримала змогу вести самостійну міжнародну політику і укласти Берестейський Мирний договір з країнами Четверного союзу.
Наприкінці січня 1918 р. більшовики захопили Київ і розпочали «червоний терор».
Головні причини поразки військ УЦР у війні з радянською Росією:
— керівництво УЦР не змогло створити боєздатну національну армію;
— значна частина населення зайняла нейтральну позицію стосовно подій, що відбувалися; — соціальна невдоволеність внутрішньою політикою УЦР у селах і містах (затримка зарплатні залізничникам, робітникам; затримка проведення аграрної реформи);
— віра українських солдатів в обіцянку більшовицького уряду роздати землю і покласти край війні;
— політична і психологічна непідготовленість керівництва УЦР до війни (українські соціалісти в ЦР вважали, що війна між соціалістичними урядами неможлива в принципі);
— нездатність керівників національно-визвольного руху повести за собою широкі народні маси.
Висновок. Війна радянської Росії з УНР негативно вплинула на перебіг національно-визвольної революції, а УЦР не змогла згуртувати українські сили для відсічі більшовицькому вторгненню. Прийняття IV Універсалу ЦР стало визначною подією у розвитку української державності. Україна нарешті проголосила про свою незалежність. І хоча ідея самостійності зазнала краху, вона надихала майбутні покоління На боротьбу за незалежність України.

7.2. Україна на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни.
Завершальний етап Другої світової війни для України охоплює 1944 р.— 9 травня 1945 р. У жовтні 1944 р. Україна була звільнена від фашистських окупантів. Розпочалось визволення країн Центральної і Південно-Східної Європи. Чотири Українські фронти брали участь у визволенні Польщі, Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехо-Словаччини. 1-й Український фронт брав участь у Берлінській операції.
Після звільнення України люди сподівалися на значні соціально-політичні та економічні зміни в житті, передусім на реформування колгоспного ладу та демократизацію суспільства. Проте, звільнившись від нацистського режиму, Україна знову опинилася під пресом сталінського тоталітарного режиму. У травні 1944 р. за «співробітництво з окупантами» у східні райони СРСР було виселено кримських татар, у червні болгар, греків, вірмен. Такі плани Сталін мав і щодо українців, але ця ідея не була реалізована.
У 1944 р. відкрилася нова сторінка в історії боротьби національних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Сформована у 1942— 1944 рр. Українська повстанська армія продовжила боротьбу за визволення України, але вже проти сталінського режиму. УПА контролювала величезні райони в передгір'ях Карпат і на Волині. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців були кинуті з'єднання НКВС (МВС-МДБ) і прикордонних військ. Це була жорстока й кровопролитна боротьба. Зламати цю силу можна було лише за допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Усіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли до Сибіру. Протягом 1944—1945 рр. війська та радянські каральні органи здійснили близько 40 тис. операцій, під час яких було вбито 103 тис; і затримано 125 тис. повстанців. У свою чергу повстанці здійснили 6 тис. операцій, 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, від яких загинуло майже ЗО тис. осіб. Незважаючи на такі втрати повстанський рух на західноукраїнських землях тривав до початку 1950-х рр.
У1943—1945 рр. було розпочато відбудову народного господарства України. Серед колишніх республік СРСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд крб. До останніх днів війни економіка України була повністю підпорядкована фронту.
Завдяки героїчній і самовідданій праці населення у дуже складних умовах до завершення війни було відбудовано 44 % довоєнних потужностей машинобудівної і ЗО % легкої промисловості, уведено в дію 123 великі й 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і з відновлення залізниць, житлового фонду шкіл, вузів, медичних закладів. Відбудовані підприємства, залізниці, колгоспи працювали на забезпечення потреб Червоної армії.
На завершальному етапі війни регулярні сили Червоної армії вели кровопролитні наступальні бої в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. Кожний четвертий-п'ятий радянський солдат був уродженцем України. Своїм ратним подвигом у складі багатонаціональної Червоної армії вони наближали спільну перемогу над нацистською Німеччиною.
Наприкінці війни відбулися події, які мали велику історичну вагу. Розпочався процес юридичного оформлення західних кордонів України, у результаті якого більшість українських земель були об'єднані в межах однієї держави. На Ялтинській (Кримській) конференції лідерів СРСР, США та Великобританії було визнано приєднання західноукраїнських земель до СРСР. Ця домовленість була реалізована в двосторонніх договорах з Польщею та Чехословаччиною. А також в умовах мирного договору з Румунією. У результаті Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття та Південна Бессарабія остаточно увійшли до складу України.
Крім того, на завершальному етапі війни УРСР вдруге, за свою історію стала суб'єктом міжнародних відносин. У березні 1944 р. було створено Народний комісаріат закордонних справ УРСР. Українська делегація взяла участь в установчій конференції ООН, ставши повноправним членом організації.
Висновок. Цей період в історії. України є досить суперечливий. З одного боку, відбувається об'єднання українських Земель в єдину державу, УРСР стала однією із країн — засновниць ООН, з іншого — відновлення сталінського тоталітарного режиму супроводжувалося збройною боротьбою ОУН— УПА у західноукраїнських землях. Перед українським народом постало складне завдання — відбудова зруйнованого господарства.

Білет 8
8.1. Внутрішня і зовнішня політика Української Держави. П. Скоропадський.
Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовицьких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на ЗО квітня 1918 р. відбувся державний переворот. До влади прийшов Павло Скоропадський.
Скоропадський Павло Петрович (1873—1945). Його предки походили з давнього козацького роду. Скоропадський був вихований у повазі й любові до української культури. Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. У роки Першої світової війни був командиром лейб-гвардійського полку, потім командував кавалерійською дивізією й армійським корпусом. Став генералом. Був обраний почесним отаманом Вільного козацтва України.
Вся законодавча й виконавча влада належала гетьманові. Його повноваження були розписані у «Законі про тимчасовий державний устрій України», виданий 29 квітня 1918 р. Гетьман призначав Голову Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою в зовнішньополітичних справах, був верховним воєначальником, мав право оголошувати воєнний чи особовий стан. П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земельних власників), військових (Українська Народна Громада) й окупаційні австро-німецькі війська.
У Києві було поширено «Грамоту до всього українського народу», у якій розкривалися ідеологічні засади тих, хто прийшов до влади, Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися. Україна перейменовувалася в Українську Державу, її державно-політичний устрій мав вирішити український Сейм. Після ліквідації в Україні радянської влади відновлювалася приватна власність на землю, Великі землевласники почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно. Досить часто влада примушувала селян разом із землею та реманентом відшкодувати втрати яких зазнали поміщики під час революції. У липні 1918 р. уряд П. Скоропадського опублікував «Проект загальних основ земельної реформи».
Передбачалося наділення селян державними, удільними, а також викупленими у великих власників приватними землями. Земельна реформа носила консервативний характер і була негативно сприйнята великими землевласниками.
У промисловості були відновлені права власників підприємств.
Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою, Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умови трудових договорів, проводити локаути (звільнення працівників без попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Обмежувалися функції профспілок, заборонялися страйки.
Гетьманському урядові на деякий час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Було налагоджено широкий збут товарів за кордон: Поступово було відновлено роботу залізниць.
У фінансовій сфері було налагоджено грошовий обіг, введено нову валюту — гривню, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії тощо.
Метою військової реформи було створення національної армії. Найбоє-здатнішими підрозділами були, зокрема, Запорізька дивізія, організована на базі Запорізького загону, Сердюцька дивізія, переформований після перевороту галицький полк Січових стрільців та інші з'єднання.
Окремим Універсалам від 16 жовтня 1918 р. П. Скоропадський зробив спробу відновити козацтво як окремий стан населення. Однак козацькі полки не було сформоване).
Православна віра проголошувалася державною. Найбільш вдалою та послідовною була політика у галузі культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та географії України. За часів гетьманату було створено понад 150 українських гімназій, близько 50 нових (українських шкіл; у Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися державні університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафедри української мови, літератури, культури, історії та права; засновано широку мережу загальнокультурних закладів і установ: Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Українська національна бібліотека, Державний український архів. Національна галерея мистецтв, Український театр драми та опери. Український історичний музей тощо. Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних відносин із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею. Урядові вдалося налагодити добрі відносини з урядами держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Однак вирішити бессарабське і кримське питання уряду П. Скоропадського не вдалося, Підляшшя та Холмщина продовжували залишатися у складі Польщі.
В умовах державної політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман оголосив про зміну урядового курсу — утворення федерації з небільшовицькою Росією, що остаточно! скомпрометувало його уряд. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади.
Висновок. Гетьман П. Скоропадський на деякий час зумів стабілізувати становище в Україні. Але внутрішня політика мала дуже вузьку соціальну базу, що обумовило падіння гетьманату.

8.2.Проголошення державної незалежності України.
16 липня 1990 р. Була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Вона стала першим документом, який у 1990-ті рр. відкрив Україні шлях до незалежності. Суверенітет передбачав верховенство, Самостійність, повноту і неподільність влади на території України, незалежність держави в зовнішніх відносинах.
У 1991 р. як у СРСР, так і в Україні загострилася суспільно-політична ситуація внаслідок боротьби навколо підписання нового союзного договору. Цей документ передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік» і виносився на обговорення на референдумі. В Україні ця ідея була зустріта неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки; збільшення повноважень союзних органів влади у фінансовій сфері та міжнародних відносинах; верховенство союзних законодавчих актів над республіканськими. В Україні на референдумі було запропоновано додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути в складі Союзу радянських суверенних держав на принципах Декларації про державний суверенітет України?». Результати референдуму показали, що народ України прагне до відновлення положення України в складі СРСР.
19—21 серпня 1991 р. у СРСР була здійснена спроба державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Влада перейшла до створеного Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧПі) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакла:нова, Д. Стародубцева. У Москву вводилися війська. На території СРСР на 0 місяців був оголошений надзвичайний стан.
Свої дії члени ДКНС (ГКЧП) мотивували тим, що вони дбають про інтереси народу, хочуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну в період «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.
Оф