Педагогічна система Дж. Локка

Великою заслугою Локка як філософа була розробка ідеї походження людського знання. Категоричне відмовлення від традиційної точки зору на вродженість людських ідей і уявлень, захист сенсуалістичної теорії пізнання, велика увага до емпіричної психології дозволили Локку розробити цікаву педагогічну систему, що зробила дуже великий вплив на подальший розвиток буржуазної педагогіки.

Заперечуючи уродженість ідей, Локк дуже високо оцінював роль виховання, що повинне підготувати людини до життя. Навчання, по Локку, повинне мати на увазі брак майбутньої практичної діяльності вихованця. Тому він виступав різко проти традиційної класичної освіта, захищаючи реальну освіту, яка озброює корисними знаннями: нові мови, географія, законознавство, бухгалтерія і т.п. Він вважав, що навчання повинне спиратися на інтерес і допитливість дітей, що сприяє розвитку в них самостійного мислення. При навчанні не повинні застосовуватися покарання.

Д. Локк розширив представлення про педагогічні засоби, розглянувши не тільки методи навчання, але і методи морального впливу. Він звертав увагу на залежність поводження від мотивів, цих “могутніх стимулів душі”, і спробував виявити механізм, керуючий ними. Методику вироблення в дитини досвіду моральної поведінки Локк зв"язував з розвитком її моральної свідомості, без чого можливість повноцінного морального становлення особистості представлялася йому немислимим. Велика увага в педагогіці Локка приділялося фізичному вихованню дітей. Фізичний розвиток майбутнього джентльмена стояв у Локка майже на першому місці. Нам стає зрозуміліший цей підхід, якщо ми згадаємо в якому часі жив Локк.

Наступний аспект педагогічної системи Локка, що я хотів би торкнутися – це дисципліна. Локк додавав їй велике значення. “З раннього віку молодої людини варто привчати до дисципліни, тому що з віком маленькі пороки виростають у великі, а потім батьки скаржаться, що вода, джерело якої вони самі отруїли, має гіркий смак”. Батьки повинні привчати своє дитя до слухняності. Однак, незважаючи на настільки суворі, на перший погляд методи виховання, Локк був проти побоїв.

Наступним аспектом педагогічної системи Локка, є те, що юнак повинний був одержувати освіту будинку, бути із самого раннього дитинства під доглядом одного єдиного вихователя, що, по суті справи, ставав практично членом родини.

Якщо виховання проводилося будинку і здійснювалося лише одним учителем, то, отже, і вимоги, пропоновані до викладача, були досить високі. Учитель повинний був мати широкі і глибокі знання в самих різних областях, крім того, він повинний був виявляти собою приклад моральності, а також бути другом дитини і щиро його любити.

Д. Локк рекомендував користатися в процесі навчання, де можливо, ігровими прийомами, застосовувати наочність, практично закріплювати придбані знання і т.д. Отже, вихователь повинний був також бути тонким психологом і уміти виявляти і розвивати здатності і похилості дитини.

37. Педагогічні ідеї епохи Просвітництва в Німеччині (філантропінізм, філантропіни, філантропіністи).

Найбільш впливовими у німецькій педагогіці Просвітництва були два течії: філантропічне і неогуманістичне. Найвідоміші представники філантропічного руху: І.Б.Базедов,Х.Г. Зальцман, І.Г.Кампе,Э.Х.Трапп, К.Ф. Барт, І.Штуве, П.Виллауме, Б.Г.Блаше та інших.

Іммануїл Кант (1724–1804). Все життя Кант присвятив вихованню молоді, будучи спочатку домашнім учителем, та був і професором Кенигсбергского університету. Філософія і педагогіка Канта надали велике вплив в розвитку німецького виховання і педагогіки.

Фрідріх Август Вольф (1759–1824). Відомий знавець древньої культури, основоположник сучасної філологічної науки. Багато чого зробив розвитку гуманітарних наук, реформування вищого і гімназичної освіти.

Йоганна Вольфганга Гете (1749–1832). Найбільший діяч німецького Просвітництва. Безпосередньо керував багатьма культурними установами Веймарського графства: театром, бібліотекою, музеями тощо. Його книжки присвячені проблемі з'ясування можливостей та умов гармонійного розвитку людини. У роздумах, збережених нам його сучасниками, Гете постійно звертався до основним проблемам виховання і отриману освіту: всебічному і гармонійного розвитку людини, оптимальному розвитку здібностей, сучасному змісту освіти, правильним формам і методам виховання і навчання, ролі різних видів виховання у розвитку чоловіки й т.д.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831). Автор всесвітньо відомих праць «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та інших. У межах своїх філософських працях Гегель дав принципово нове розуміння виховання, показавши його як засіб розвитку людини. Маючи цю концепцію, знайшов принципово нове рішення фундаментальних педагогічних проблем: розвитку та виховання; формування творчі здібності людини; діалектичного мислення; співвідношення знання і набутий мислення, формального і матеріального, класичного і реального тощо.

Фрідріх Едуард Бенеке (1798–1854). Відомий своєю працею «Керівництво до виховання й навчання», який стала основою і поклав початок побудові численних педагогічних теорій і навчань з урахуванням психології.

Фрідріх Фребель (1782–1852). Основоположник теорії та практики дошкільного виховання. Йому вдалося основі філософії Шеллінга, Фіхте, Гегеля як створити теоретичне вчення про дошкільному вихованні, а й розробити його дидактику і методику дошкільної освіти.

Головну мету дошкільного виховання Фребель бачив у розвитку органів почуттів, руху, і промови дітей, навіщо запропонував особливі дидактичні кошти, «дари», створені задля розвиток почуттів та уявлень дитини.

Отже, педагогічна думку Німеччини епохи Просвітництва представлена кількома напрямами педагогіки: філантропізмом, неогуманізмом, національним вихованням, певною мірою романтизмом, які надали дуже впливає в розвитку педагогіки, виховання й життєздатного утворення у Німеччині, а й у більшості європейських держав.

Філантропінізм (від грец. — людинолюбність) — прогресивна педагогічна течія в Німеччині, яка виникла наприкінці XVIII ст. під значним впливом ідей французького Просвітительства і насамперед Ж.-Ж. Руссо. Філантропіністи виступали проти формалізму в навчанні й вихованні, за наближення навчання до потреб реального життя. В закритого типу платних філантропінах — "школах людинолюбства та добрих звичаїв (перший створено Й. Б. Базедовим в Дессау в 1774) педагоги-філантропіністи проводили навчання з урахуванням інтересів і нахилів дітей, фізичне й трудове виховання, вдосконалювали методику викладання, приділяли велику увагу релігійному вихованню. В школах зберігався становий поділ учнів.

38. Педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо. Великий педагог про природне і вільне виховання.

 

Ж.-Ж.Руссо (1772-1778) – французький філософ, письменник, педагог-просвітитель із світовим іменем. Він народився у Женеві в сім’ї ремісника-годинникаря. Не здобув систематичної освіти, але за допомогою самоосвіти піднявся до рівня найвидатніших умів своєї епохи. У пошуках роботи багато подорожував по Європі, змінив багато професій.

Руссо розвинув ідею природної свободи i рівності людей, які ґрунтуються на власній праці кожного. До реалізації цієї ідеї можна прийти тільки через відповідне виховання, що засноване на вмінні цінувати власну і чужу працю та незалежність.

Природне виховання полягає у необхідності здійснювати його відповідно до природи самої дитини та її вікових особливостей. Таке виховання повинно відбуватися на лоні природи, у тісному контакті з нею.

Основними факторами впливу на дітей Руссо вважав природу, людей та предмети оточуючого світу. Основне завдання виховання, яке здійснюється людьми і речами, полягає у тому, щоб узгодити свої впливи з природним розвитком дитини. У такому контексті слід розуміти трактування Руссо принципу природовідповідності: природне виховання допомагає вільному розвитку дитини, який відбувається через самостійне накопичення нею життєвого досвіду.

Вільне виховання випливає з природного права кожної людини на свободу. Воно слідує за природою, допомагає їй. Руссо виступає за недоторканість, автономність внутрішнього світу дитини як маленької людини.

Він заперечує авторитаризм у вихованні. Дітей повинні обмежувати тільки закони природи. На його думку, йдучи за природою дитини, необхідно відмовитись від обмежень, встановлених вихователем. Свобода дитини може бути обмежена лише речами. У цьому зв’язку Руссо пропонує замінити методи покарання методом “природних наслідків“ від неправильних вчинків.

Безпосереднім вираженням ідеї вільного виховання є вимога Руссо, щоб дитина була вільною у виборі змісту навчального матеріалу i методів його вивчення. Що її не цікавить, у користі чого вона не впевнена, того вона i не буде вчити. Завдання вихователя так організувати всі впливи на дитину, щоб їй здавалося, що вона вивчає те, що сама хоче, а насправді те, що він їй підкаже.

Важливий внесок Руссо у педагогіку полягає i в тому, що він здійснив спробу намітити вікову періодизацію розвитку дитини i відповідні кожному періоду завдання, зміст i методи виховання та навчання. Він називає чотири вікові періоди:

– вік немовляти (0-2 р.), який охоплює період до оволодіння дитиною мови;

– дитинство або “сон розуму“ (2-12 р.), коли переважає чуттєве пізнання дитиною світу;

– отроцтво (12-15 р.) – період розумового розвитку (“формування інтелекту“) та трудового виховання;

– юність (15-18 р.) – період бур i пристрастей, час морального i статевого виховання. З цього періоду починається найголовніше у вихованні – вчити любити людей.

Руссо розробив чітку систему формування особистості, але вона не була позбавлена суперечностей і недоліків.

Він не зміг правильно визначити закони розвитку дитини, недооцінивши її ранній розумовий розвиток. Період “сну розуму“ у його системі визначений штучно. Руссо неправильно розмежовує розвиток певних якостей дитини по роках її виховання. Крім того, він дещо змішує розвиток з вихованням, бiологiзуючи цим сам процес виховання.

Руссо недооцінює систематичність навчання, відкидаючи книжне, словесне навчання. Ті знання, що дитина одержує способом самостійного накопичення досвіду, не тільки малочисельні, а й розірвані, несистематичні, ненаукові.

41. Українські просвітителі XVII століття: