Окреме мiсце в iсторiї україно-росiйських взаємин займає Олександр Герцен, який у листi, датованим 1859 роком, пiд назвою «Росiя i поляки», звертаючись до угоди Б. Хмельницького з царем, нагадує, що Україна в той час не приєдналася до Росiї анi добровiльно, анi навiть формально. Вона лише уклала союзний договiр, який згодом було порушено царатом.[12]
Українська тема присутня також у творах iнших вiдомих росiйських письменникiв, серед яких: Толстой Олексій Миколайович, Олександр Купрiн, Iван Бунін, Iлля Еренбург.
Для бiльшостi росiян, що дiяли як на нивi лiтературнiй, громадськiй, так i на полiтичнiй, Україна й українцi стають також полiтичною проблемою, яка викликає почуття непевностi, чи навiть загрози. Засвiдчував про те спосiб трактування письменниками, видавцями, критиками самої української мови, а також їхнє ставлення до новоствореної української лiтератури. Прикладом може позиція впливового i вiдомого лiтературного критика Вiсарiона Бєлiнського, який стверджував, що анi лiтература, анi українська мова не мають жодних можливостей самодiяльного розвитку.
Стефан Яворський (Симеон Іванович Яворський; 1658, Явор — 24 (за іншими даними 27) листопада 1722, Москва) — богослов, філософ, письменник, поет, публіцист, проповідник, релігійний, політичний і культурний діяч, митрополит Рязанський і Муромський, президент Синоду Російської Православної Церкви, протектор Слов'яно-греко-латинської академії. Народився у польському місті Яворі (в дійсності - Яворів) у Галичині (нині - Львівська область), у небагатій шляхетській православній родині.
Після Андрусівського миру 1667 року батьки Яворського переселилися з Польщі у село Красилівку біля Ніжина. падщина Я. як оратора величезна і нараховує понад 300 проповідей, виданих лише частково у XIX ст. Його ораторське мистецтво визнавали навіть супротивники. Автор памфлету «Молоток на Камінь віри» писав, що Я. міг змусити слухачів то плакати, то сміятися. Тяжко-вчений стиль його проповідей, усіяних вишуканими алегоріями і складними метафорами, вражав слухачів, однак по своїй темі його «слова» найчастіше були далекі від сучасності.
Поезія займає досить незначне місце в його спадщині, після панегіриків київського періоду він писав переважно в малих жанрах, рідко призначених для широкого розголосу, як «Стихи на измену Мазепы» (1709). Але в його ліричній творчості були чудові знахідки: дружня епітафія Дмитру Ростовському (1709) стала популярним духовним віршем («Взирай с прилежанием, смертный человече, како век твой проходит, а смерть недалече»), а його чудова елегія до бібліотеки, написана латинською, тільки в XVIII ст. чотыре рази перекладалася російською ("Книги, мною многажды носимы, грядите, свет очию моею, от мене идите ")
Філос. погляди Я. виявляють у ньому типового представника барокової схоластики, що характеризувала перший етап розвитку Києво-Могилянської школи. Його філос. курс є прикладом синтезування, в межах цього типу схоластики, комплексу філос. ідей, що становилили підґрунтя духовної спадщини домогилянської доби, з філос. здобутками європейського Заходу. У ньому значне місце займала логіка як метод дослідження істини, викладалося вчення про три логічні операції: поняття, судження й умовисновки. Процес пізнання істини Я. поділяє на чуттєве й інтелектуальне. Визнаючи важливість і докладно розглядаючи чуттєве пізнання, вищим і досконалішим уважає інтелектуальне, яке пов'язує з діяльністю раціональної душі, що, забезпечуючи вихід людського мислення на контакт з вищим буттям, уможливлює пізнання істини. Самопізнання Я. розуміє не лише як самовдосконалення (що характерно для мислителів домогилянського періоду), а й як вивчення анатомії, фізіології та психіки людини. В курсі натурфілософії Я. розглядає проблеми матерії і форми, простору, часу, руху. Не сприймаючи геліоцентричної системи. Коперника, докладно викладає її у своєму філос. курсі. У розумінні історії дотримувався принципу провіденціалізму, вважаючи, що іст. події передвизначені Богом. Ґрунтуючись на укр. духовних і політ. традиціях, Я. виступав переконаним прихильником розмежування світської й духовної влади, обстоював автономію церкви, непорушність її переказу, традицій і обрядів.
Помер 24 листопада (за іншими даними 27) 1722 — у м. Москві. Похований в Архангельському соборі Рязані.
Феофан (Єлезар) Прокопович (*18 червня 1681 — 19 вересня 1736) — український теолог, письменник, поет, математик, ректор Київської академії (1710-16 рр.), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.
Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи Відродження, Реформації, Просвітництва. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. В 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф.Прокопович у Київо-Могилянській Академії в 1705—1709 рр. Раніше в радянські часи були опубліковані твори Ф.Прокоповича в Москві та Ленінграді (Ф.Прокопович. Сочинения, М.-Л., 1961). Ф.Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов' янських країнах. Скажімо, у Сербії «Первоє ученіє отрокам» витримало 7 перевидань. Курс теології Ф.Прокоповича опубліковано латинською в Кеніґсберзі в 70-тих роках ХУІІІ ст. в трьох томах, і тоді ж у Лейпцігу в шести томах. В перекладі російською цей же курс видано в Москві в ХУІІІ ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф.Прокоповича видавалися книжною і лературною українською, латинською, старослов' янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською, іншими мовами.
