ПРИКЛАД: людина Просвітництва і сьогодні, вода-пар-газ-лід

ПРИКЛАД: просимо уявити людину(як точний об’єкт),а кожний уявляю її по-різному.

Закон заперечення заперечення означає, що в будь-якому процесі розвитку кожна наступна ступінь є, з одного боку, запереченням попередньої ступені (через заперечення якихось властивостей і якостей), а з іншого - запереченням цього заперечення, так як відтворює в змінився предмет, на новій ступені, в новій якості, деякі властивості та якості заперечуваної предмета. У процесі розвитку діалектично поєднуються моменти руйнування елементів старої системи і моменти спадкоємності, тобто збереження властивостей старої системи при збагаченні їх новою якістю. «Щось стає іншим, а це інше в свою чергу стає іншим. Щось, перебуваючи у відношенні з іншим, саме вже є якесь інше по відношенню до цього останнього.»

ПРИКЛАД: людина Просвітництва і сьогодні, вода-пар-газ-лід.

Висновок полягає в тому, що проаналізовані закони діалектики тісно взаємопов'язані, представляючи сторони одного процесу розвитку і характеризуючи його з різних сторін. Ми не можемо говорити про перехід, наприклад, кількості в якість без розгляду питання про заперечення старого якості і виникненні нового, що, у свою чергу, не можна пояснити, не виявивши ті суперечливі тенденції, які закладені в будь-якому предметі і явище. Закон єдності і боротьби протилежностей характеризує "джерело, імпульс розвитку; закон переходу кількості в якість - механізм виникнення нових якостей; закон заперечення заперечення - форму прогресивно спрямованих змін. Перший закон дає відповідь на питання, чому відбувається розвиток, другий - на питання, як відбувається розвиток, третій - на питання, яка форма поступального розвитку. У результаті взаємодії всіх трьох зазначених законів діалектики виникає єдина система діалектичних зв'язків та переходів, в якій кожен елемент виконує свою особливу функцію, охоплюючи сукупною дією всю дійсність.

57. Філософія Й. Фіхте.

Йоганн Фіхте -другий, після Канта, представник класичного німецького ідеалізму, буржуазний демократ, жагучий патріот і гуманіст, суб'єктивний ідеаліст волюнтаристсько-етичного напрямку, сміливий новатор, який свідомо взявся за побудову теорії діалектики в сучасному нам розумінні цього терміна. Своїм філософським вчителем Фіхте вважав Канта. У дусі Кантівської філософії написаний його перший твір - "Досвід критики всякого одкровення", опублікований в 1791 році анонімно і який зробив Фіхте відомим філософом. Інші роботи: "Науковчення", "Про призначення людини", "Замкнута торговельна держава", "Ясне як сонце, повідомлення широкій публіці про справжню сутність новітньої філософії. Політика примусити читачів до розуміння".

Філософію Фіхте вважав фундаментом всього наукового знання - "Науковчення", наукою наук і джерелом людської могутності, тому що вона вивчає загальні методи і форми пізнання, займається обґрунтуванням всякого знання взагалі.

Центральна проблема філософії Фіхте – воля або (!) практичний розум. Він стверджував, що принцип нашого життя є "абсолютна свобода волі". Розвиваючи кантівські ідеї про активність суб'єкта в пізнанні, бажаючи звільнити суб'єкт від будь-якої зовнішньої визначеності, Фіхте починає свою філософію із самосвідомості особистості, з "Я". В акті самосвідомості людина народжує свій дух, свою волю, творить не тільки себе, але і світ навколо себе. Разом із самосвідомістю ("Я сам ", "Я сам роблю себе") покладається і його протилежність - "не- Я" ("Відчуження Я"), а також їх синтез в абсолютному суб'єкті. "Пульсація", збіг і розпадання цих протилежностей - основа буття по Фіхте, а також метод його пізнання. Таким чином, Фіхте розкрив внутрішню структуру одного з головних законів діалектики - закону єдності і боротьби протилежностей, почавши спробу об'єднати усередині активного, вільного, творчого суб'єкта буття і свідомість, практичне і теоретичне, природу і людину, суспільство і особистість. Розвиток суспільства, наприклад, Фіхте, представляє як процес відчуження Я в сферу культури і у той же час прагнення знову злитися, прийти до тотожності із собою. Однак повне досягнення цього ідеалу неможливе, тому що це було б припиненням усякої діяльності; тому людська історія - нескінченне наближення до ідеалу. Фіхте розглядає нації як колективні особистості, кожна з яких має своє особливе призначення. Ця ідея була однієї з основних в європейському романтизмі і отримала розвиток у Ф. Шеллінга.

 

58. Філософія Шеллінга.

Фрідріх Вільгельм Йосип Шеллінг (1775-1854) - представник німецького класичного ідеалізму, який розробив діалектику природи, вчення про абсолют, створив оригінальну естетику, яка сприяла "естетизації" філософської думки, зробив значний вплив на натуралістів, поетів-романтиків, філософів ірраціоналістичного напрямку.

 

Шеллінг став посередньою ланкою між И. Фіхте і Г. Гегелем. Зовсім юним (у 22 року) Шеллінг став професором. У творчості Шеллінга виділяється ряд етапів, що ми коротко розглянемо.

 

Натурфілософія. Шеллінг почав спробу філософського узагальнення досягнень природознавства свого часу у всіляких областях. Природа, по Шеллінгу, є становлення духовного початку. Він, вважав, що якщо в людині духовний початок усвідомлює себе, то в природі воно несвідомо. Рух від несвідомої духовності природно-сущого до свідомості проходить ряд прогресуючих ступіней.

 

Природа, у розумінні Шеллінга, представляється як силова динамічна єдність протилежностей, при цьому на всіх ця розвитку спостерігається протилежність об'єкта і суб'єкта Прообраз цього — магніт як прояв універсального світового закону. В основі всякого роздвоєння сущого лежить споконвічно єдина сила, що мислиться Шеллінгом тільки як живаючи. Природа є космічний організм, що володіє “світовою душею”. По Шеллінгу, сходи буття з усіма її ступінями дані від століття. Усі ступіні абсолютно одночасні. Матерія для нього — загадка, що хвилює, манлива до себе, нерозв'язна. Вона не існує без духу, як дух без неї, — навіть у Богу.

 

Трансцендентальний ідеалізм. Шеллінг задається питанням: як виникле в процесі розвитку природи суб'єктивне (несвідоме-духовне) стає об'єктивним? На це питання відповідає праця Шеллінга “Система трансцендентального ідеалізму”. Шеллінг виходить із суб'єктивного Я, думаючи його як щось первинне, а з нього виводиться об'єктивне. Внутрішнім актом суб'єктивного є “інтелектуальна інтуїція”. По Шеллінгу, форми розумного пізнання — не умовиводу і доказу, а безпосереднє збагнення в інтелектуальному споглядання-інтуїції. Але суб'єктом такого збагнення сущого може не просто розум, а лише філософський і художній геній.

 

Філософія тотожності. Шеллінг затверджував тотожність духу і природи. Тут вихідним було поняття абсолютного розуму, у якому суб'єктивне й об'єктивне нерозрізнені. Абсолютне думає своєю діяльністю суб'єкт і об'єкт. Але те, що в Абсолюті тотожно, вічно і зовсім, у світі роздільно, незримо, множественно, розвивається в часі, представляється процес. Природа кожної речі визначається перевагою в ній суб'єкта або об'єкта; інакше кажучи, — ступенем, Абсолюту, цьому розвиток характеризується як доцільне: на одному полюсі — матерія, а на іншому — істина пізнання. По Шеллінгу ідея абсолютної тотожності тісно зв'язана з думкою про самосвідомість єдиного — Бога. Він і є розум.

 

Шеллінг велика увага приділяє ідеї волі, що погоджував з феноменами добра і зла. Та воля вільна, для якої однаково можливі те й інше: людина коштує перед виборі” Правомірне питання: як погодити існування зла з всемогутнім і благим Богом. Людина соціальна істота: у ньому зло перемагається добром.

 

На останньому етапі своєї творчості Шеллінг розглядав проблему одкровення і міфології.

На закінчення необхідно сказати, що праці Шеллінга зробили дуже великий вплив не тільки на німецьку філософію, але на філософські погляди мислителів інших країн, у тім всунув і діячів російської філософської культури. Він дружив з Ф.И. Тютчевим, листувався з П.Я. Чаадаєвим, його ідеями надихалися У.Ф. Одоєвський, Д.В. Веневітінов, Н.В. Станкевич, брати Киріївскі, А. П.. Григор'єв, В.С. Соловйов і ін.

 

59. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

 

Треба розпочати з того,що насправді Фейєрбах був противником ідей Гегеля,був його опонентом. Яскравим доказом цього є його стаття «До критики філософії Гегеля» 1893 року. При чому у ній він критикував не тільки Г. Гегеля але й і Шеллінга.

Нова філософія, стверджував Фейербах в "Основах філософії майбутнього" (1841), має своїм принципом не абсолютний, тобто абстрактний, дух, не розум сам по собі, а дійсну і цілісну істоту — людину. Навіть природу, на його думку, треба розуміти лише як базис людини. Нова філософія робить людину виключним, універсальним предметом філософії, а антропологію — універсальною наукою.

Що таке антропологічний матеріалізм? АНТРОПОЛОГІЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ вкл.. розуміння людини як вищого продукту природи, пояснення всіх особливостей і рис людини тільки їх природним походженням. Підкреслення єдності людини і природи було направлено проти ідеалістичного розуміння людини і проти дуалістичного розриву душі і тіла.

Етика Фейєрбаха — евдемонізм, тобто вчення, яке обґрунтовує моральність як прагнення до щастя. Філософ переконаний, що лише "суспільна людина" є людиною, індивіди живуть і можуть бути щасливі лише в спілкуванні з іншими. Якщо поза "Я" немає "Ти", то немає і моралі. Індивідуальне прагнення кожного до щастя Фейєрбах доповнив загальнозначущим моральним імперативом: "Моя моральна вимога до людей обмежується лише тим, щоб вони не робили нічого злого". Дотримання даного імперативу сприяє розв'язанню суперечностей у стосунках між людьми, допомагає утвердженню гармонії в їхніх душах.

 

Як яскраве вираження кризового стану класичного раціоналізму в середині XIX ст., філософія Л. Фейєрбаха зробила і свій внесок у поглиблення цієї кризи. Вона розбудила значні інтелектуальні сили, які не лише довершили критику попередніх поглядів, а й створили нові оригінальні посткласичні напрями, які стали провідними у філософії XX ст.

 

60. Перший позитивізм: загальна характеристика.

Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт (1798–1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806–1873) та ГербертаСпенсера (1820–1903). Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне"знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. Конт проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею.

Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX–XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті "синтетичні" узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому "першому позитивізму" приходить "другий позитивізм".Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук.

 

61. Другий позитивізм: загальна характеристика.

Другий позитивізм або Емпіріокритици́зм — напрям у філософії кінця 19 століття, етап розвитку позитивізму. Ця філософська течія в найбільшій мірі заперечувала об'єктивне існування матеріального світу окремо від свідомості й поєднання відчуттів. У модифікованому вигляді ця течія розвинулася до третього позитивізму постпозитивізму, що лежить в основі сучасної філософії науки.

У другій половині XIX ст. почався етап "другого позитивізму", або емпіріокритицизму, творцями якого стали Ернст Мах (1838-1916) і Ріхард Авенаріус (1843-1896). Другий позитивізм виник у період кризи природознавства, пов'язаної з новими відкриттями у фізиці (було відкрито електрон). Філософія була зведена до теорії пізнання.

 

Керівною тезою емпіріокритицизму стало твердження, що пізнання - це пов'язування між собою відчуттів і уявлень, яке не досягає ніякої "реальності", крім своїх почуттів. Для цього періоду характерне прагнення витлумачити матерію як "відчувану", "спостереження фактів". У працях "Критика чистого досвіду" (1907-1908), "Людське поняття про світ", "Філософія як мислення про світ згідно з принципом найменшої міри сили" швейцарський філософ-ідеаліст Авенаріус у понятті "досвід" намагається розчинити протилежність матерії і духу, фізичного і психічного, витлумачуючи їх лише як зміст зовнішнього і внутрішнього досвіду.

 

Вчення Авенаріуса про "принципову координацію" ("без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта") заперечує об'єктивну реальність, що існує зовні і незалежно від свідомості. Об'єктивній істині він протиставляє біологічну цінність пізнання за принципом найменшої витрати сили. У дусі суб'єктивного ідеалізму австрійський філософ Мах у працях "Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічного", "Пізнання і помилка" стверджує, що простір, час, рух, сила суб'єктивні за своїм походженням, а світ є "комплексом відчуттів", відповідно завдання науки - опис цих "відчуттів". Ідеї Маха і Авенаріуса піддав гострій критиці В. І. Ленін у праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм".

 

62. Третій позитивізм: загальна характеристика.

 

Третій позитивізм (або Логічний позитивізм, або неопозитивізм) — напрям позитивізму, що виник у 1920-х роках (Віденський гурток); намагався сполучити емпіризм, що ґрунтується на принципі верифікації, з методом логічного аналізу наукового знання. З другої половини 30-х відомий під назвою логічний емпіризм; з 60-х років не існує як самостійний напрям.

Третій позитивізм (неопозитивізм) має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін. Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, П. Строссон, Дж. Остин) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (М. Шлік, Р. Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, В. Крофт, Ф. Кауфман). Неопозитивізм виник як течія, що претендує на аналіз і вирішення актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході наукової революції початку століття. Особливо гострими були проблеми: ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, відношення теоретичного апарату і емпіричного базису науки, природа і функції математизації і формалізації знання. Так, Г. Фреге, Б. Рассел та інші намагалися здійснити обгрунтування математики за допомогою логічного аналізу, тобто зведення її вихідних понять до логічних термінів.

 

Англійський мислитель Бертран Рассел (1872-1970) висунув у своїй книзі "Наше пізнання зовнішнього світу" думку, що всі філософські проблеми, якщо їх проаналізувати й очистити, виявляються проблемами логічними. Неопозитивізм базує свій аналіз науки на трьох основних тезах. По-перше, він чітко розмежовує аналітичні (логіко-мате-матичні) та синтетичні (фактичні, емпіричні) висловлювання. Перші є елементами формальної структури теорії і не мають пізнавального змісту.

 

Другі становлять емпіричний базис теорії. По-друге, неопозитивізм грунтується на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду або висловлювань про нього. Потретє, наше пізнання належить не до об'єктивного світу, а до "змісту свідомості". У праці "Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки"

 

63. Прагматизм: загальна характеристика.

 

Прагматизм (“прагма” – справа, дія), виникає в США, пронизує всі сфери суспільства, а потім розповсюджується на інші регіони. Представники прагматизму: Чарлз Сандерс Пірс (1839-1914), Уільям Джеймс (Джемс; 1842-1910), Д. Дьюі (1859-1952), вважають, що філософія повинна займатись не проблемами філософів, а “людськими проблемами”, тобто цілями та засобами їх вирішення і таким чином повинна бути перетворена в інтересах того, що є вигідним для життя людини.

 

Сутність прагматизму складається у наступному. Людина повинна діяти у ірраціональному світі та спроби досягнути об’єктивної істини є безглуздими. Тому до наукових теорій, соціальних ідей, моральних принципів слід підходити “інструментально”, тобто з точки зору їх вигоди, зручності для досягнення цілей. Те, що корисне, що приносить успіх, те й істинне.

 

Пізнавальна діяльність, згідно Ч.Пірсу, - не відображення реальної дійсності, а біологічна функція, спрямована на вироблення звички реагувати на оточуючі умови.
Усвідомлена звичка діяти, тим чи іншим образом складає вірування, досягнення якого є єдиним ланцюгом мислення. Принцип Ч.Пірса: “існувати значить мати практичні наслідки”.

Центральним поняттям У.Джеймса є довід, який охоплює все те, з чим ми маємо справу. Крім досвіду немає нічого. Змістом досвіду є те, що людина відчуває, переживає, тобто досвід є потік переживань, потік свідомості. Він містить не тільки відчуття, але і будь-які чуття, емоційні стани, вольові імпульси, настрої та ін. Відчуття, приходячи невідомо звідки, створюють “речовину”, з якої складається значна частина світу або реальності. Дж.Дьюі надає досвіду динамічного характеру, включає у нього всю сферу активної життєдіяльності людини.

 

Досвід складається з переходячих один в одного проблематичних ситуацій, вирішення яких пов’язане з формулюванням рішення у мові, що називається істиною та виступає за своїм значенням як “корисність”. У цьому сутність “існтрументалізму” Дж.Дьюі (так у нього називався прагматизм). Слід мати на увазі, що прагматизм є близьким до позитивізму.

 

64. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

 

Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати «Слово про закон і благодать» Іларіона), й триває до середини XIV. Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в христянській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології.

 

Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини. Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит. Іларіон, який в 1051 році написав твір «Слово про закон і благодать». В ньому Ілларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі.

 

Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів. Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості митрополита київського Климента Смолятича (сер.ХІІ ст.). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття, Смолятич виходить із того, що істина вже викладена в Біблії; завдання ж філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. В «Посланні пресвітеру Фомі» він досліджує питання про те, яким є справедливий життєвий шлях людини і доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання.

За думкою Смолятича, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві вади — марнославство і славолюбство.

 

65. Києво-Могилянська академія і філософія Просвітництва в Україні.

 

Формуванню Києво-Могилянської академії передувала діяльність братських шкіл, що виникають в Україні в XV ст. Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році. Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різних земель України знаннями. Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Це виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи, були відомими діячами культури російської (Ф.Прокопович, С.Яворський та ін.), білоруської (Г.Кониський).

Професори академії читали курси богослов'я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крім того, варто врахувати і те, що випускники академії працювали в учбових закладах інших слов'янських народів, а представники цих народів навчалися в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсюджувалися у слов'янському світі, входили в культуру і філософію інших народів.

 

Просвітництво — широка ідейна течія, яка відображала антифеодальні, антиабсолютистські настрої освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії (вчені, філософи, письменники) вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до розуму; були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.

 

Представником українського просвітництва являється Г. Сковорода – філософ, поет, педагог, збирач українського фольклору, співак, музикант, художник, а розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний з його іменем. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянського просвітительства, різко засудив хижацькі інтереси панівних класів, їх злочинність та аморальність, жорстокість і зажерливість, паразитизм і пихатість. Протягом усього життя Сковорода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух і волю до свободи, і з повним правом заповів написати на могилі слова: “Світ ловив мене, та не впіймав”.

 

Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. Г. С. виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво. Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обґрунтованих поглядів і принципів.

 

66. Філософські погляди Г.Сковороди.

Г.Сковорода — видатний представник філософії українського Просвітництва. Вихованцем Києво-Могилянської академії був в Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) — видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною. Головна проблема філософії Сковороди — це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На "думку Г.Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент — будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.Філософські трактати Г.Сковороди можна поділити на чотири цикли. У першому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г.Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнім. Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, — пише він, — состоит з двох натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видима — називається тварь, а невидима — Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает й содержит; везде й всегда єсть й будет». Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).Великий світ — це світ речей. Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. У другому філософському циклі Г.Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.До третього циклу (1775-1780 рр.) належать «Ікона Алківіадська», «Жінка Лотова». У цих творах Г.Сковорода аналізує символічнийсвіт, який створює особливу сферу культурного буття, а також обґрунтовує вчення нро загальний ідеал життя.У четвертому циклі (1783-1784 рр.) — «Сварка архістратига…»— йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого потрібно звільнитися.

 

 

67. Філософія Кирило- Мефодіївського товариства.

Кирило-Мефодiївське товариство — полiтична органiзацiя, створена за iнiцiативою М.Костомарова в 1846 роцi в Києвi. Товариство грунтувалося на християнських та слав’янофiльских iдеях, ставило собі завдання нацiонального i антифеодального визволення України, забезпечення свободи совiстi, доступностi освiти. Досягнення поставлених цiлейтовариство планувало за допомогою мирних реформ. Представникiв товариства єднали зусилля, спрямованi на формування національної ідеї України — вiдтворення образу України та українського народу, усвiдомлення його мiсця в свiтi, особливостей, що визначають специфiку українського народного духу з-помiж iнших народiв. Головним ідеологічним документом товариства стає написана Миколою Костомаровим “Книга буття українського народу”, а вихідною проблемою: “Україна і світ”.

 

Основною стає iдея провідної ролі слов’янського народу у реалізації світової історії як божого замислу. З точки зору кирило- мефодіївців цьому було 2 перешкоди: незгода слов’янських народів між собою та їх схильність бездумно приймати все, що вироблене іншими народами. Саме тому необхідне звільнення і об’єднання слов’янських народiв й саме Україні, як найбільш свободолюбивій нації, судилося підняти всіх слов’ян на боротьбу проти панів. Цi iдеї не склали єдиної цiлiсної фiлософської системи, але утворили iдейно-теоретичний грунт для нефiлософської дiяльностi кириломефодiївцiв у сферi науки, публiцистики, художньої лiтератури. Представники: М. Костомаров, П. Кулiш, М. Гулак, Т. Шевченко.

68. Соціально Філософські погляди Т.Шевченка.

Т.Шевченко (1814-1861 рр.) — український поет, художник, мислитель.

Важливою особливістю суспільно-політичних поглядів Т.Г.Шевченка є їхня послідовна і безкопромісна антикріпосницька спрямованість. Кріпацтво і самодержавство він справедливо вважавосновною причиною соціальних і економічних негараздів в Російській імперії.

 

Надзвичайно важливий бік діяльності Т.Г.Шевченка — його непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів. Він рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народних масах пригноблених націй почуття національної гідності, прагнення боротися за рівність. В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов'язані з визвольною боротьбоюукраїнського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет високо оцюив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славну сторінку, була суспільно-політичними ідеалом Шевченка в минулому. Саме козацьке військо було могутнім двигуном, серцевиною всіх національно-визвольних козацько-селянських війн і повстань. Хвилювала Т.Г.Шевченка й слов'янська проблема. Розв'язував він її з позицій революційного демократизму і братерської єдності слов'ян. Поет рішуче викривав реакційні антислов'янські та панслов'янські "теорії" пангерманістів і слов'янофілів.

 

Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм, що зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного.

 

69. Соціально- філософські погляди М. Драгоманова

М.Драгоманов (І841-1895 рр.) — український історик, суспільно-політичний діяч.

Основні філософсько-соціологічні погляди М.Драгоманова викладені у двотомному виданні «Літературно-публіцистичні праці». М.Драгоманов був переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово доходить до пізнання суті певних явищ, хоч наука «не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди».

 

У своїх дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища, суті розкриття їх зв'язку і взаємодії. Прагнучи до вивчення власної суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його здобутки, як фольклор, народну словесність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні обставини життя народу.

 

Але при цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі (вихованню).

Звертаючись до розвитку суспільства, М.Драгоманов виходив з того, що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби живлення, обміну речовин. Але, відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не міг погодитися з тим, що людина має пише цю одну вроджену потребу — живлення.

 

За Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна них головна. Характеризуючи соціологічні погляди М.П.Драгоманова, слід зважати на те, що «основною одиницею» суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього метою поступу. Тому Другоманов виходив з того, що головною формою «скупчення осіб» є громади й товариства.

70. Соціально- філософські погляди Л. Українки

 

Велике значення для розвитку філософської думки має оригінальне світорозуміння видатної украінської поетеси Лесі Українки (1871 – 1913 р.р.). У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історї і природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство, природні процеси. Великке світоглядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне і національне визволення. Вона обстоювала гідність людської особистості, вважала необхідним розвивиати духовні сили народу, вивчати духовні скарби людства.

 

Леся Українка виступала за народність та ідейність мистецтва, включення у відображення життя мрії про ідеал, за який борються прогресивні сили суспільства, його націленість на виконання високих суспільно-національних функцій. Тому поет — це громадянин: борець, захисник інтересів народу, поборник свободи, народний поет — мислитель, ідейний натхненник, провідник і провісник, активний учасник. Він мусить бути в перших лавах народної боротьби за рівність, свободу, братерство. Обстоюючи свободу творчості, високе призначення мистецтва і художнього слова, поетеса критично ставилась до формалізму, натуралізму, декадентства, виступала проти «куцого ідеалу», міщанської правди. На її думку, «на фальшивій основі... навіть геній не може творити нічого живого, правдивого». А правдивість — найважливіша умова художньої творчості, без неї не буде довіри до митця. Крім правди, потрібна ще й совість. Єдність правди і совісті — істинний смисл літератури. Леся Українка постійно наголошувала на тому, що поезія, яка не служить народу, не відображає його проблем, не живе його думками, радощами і горем, перестає бути поезією, а її творець перестає бути поетом, якщо «забуває про страшні народні рани».

71. Соціально- філософські погляди І. Франка

Філософські і соціально-політичні погляди І.Франка (1856-1916 рр.) — складалися під впливом національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. У розумінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного поступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема роль економічного життя як одного із чинників еволюції. Своєрідним є відношення Франка до соціалістичних ідей: він знаходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна зводити лише до економічних чинників, а слід враховувати і духовні фактори людини і спільнот. Тому соціалістичні ідеї слід доповнити християнською духовністю.

 

Основними рисами світогляду І.Я.Франка були,

по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення, забезпечення реального народовладдя, надання загальнолюдських прав і свобод;

по-друге, переконаність у тому, що монопольна «зверхня» власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена;, ліквідація соціально-класових привілеїв і досягнення соціального-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать;

по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й людину, переконаність у тому, що «матерія і сила», «дух і тіло — одно суть», впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання;

по-четверте, визначення боротьби народних мас як рушійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення науки для працюючих класів, з'ясування об'єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить;

по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природознавства, особливо таких фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч.Дарвіна.

 

Франко акцентує увагу на нації. Семе нація, на його думку, становить невід'ємну органічну складову частину історичного процесу. Вільний розвиток індивіду неможливий без цієї складової частини. В цьому полягало розходження Франка з марксизмом, в концепції якого національний чинник відсувався на задній план, а то й просто ігнорувався.

72. Філософія серця П.Юркевича

Філософія П.Д.Юркевича (1826-1874 рр,) є продовженням і подальшим розвитком тих ідей, котрі були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. В загальному плані варто відзначити, що філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці, в тому числі і в російській. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення; саме воно є, затвердженнями представників цих напрямків, підґрунтям всіх інших духовних здатностей людини.

 

За Юркевичем, людину в її моральній і духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячи із.наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідум. Тому, вважає він, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійність, воно визначає обрії життєвого світу людини.

 

Розглядаючи вихідні засади вчення про буття Юркевича, варто відзначити що він розуміє реальність плюралістичне, складеною з трьох сфер: 1) ноуменального світу, ідеального світу ідей; 2) реального світу, що є царством розумних істот; 3) феноменального світу примарного існування тілесності. Активна взаємодія всіх цих трьох світів і становить гармонію світу в цілому. Ці три світи є не рівноцінними: світ ідей є визначальним стосовно двох інших. «Бог творить світ з огляду на ідеї як на першообрази ідей», а «предмети досвіду виявляються позбавленими істинного буття».

 

Гармонійна взаємодія трьох світів не означає їх повної прозорості. Насамперед, це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального (узагальнюючого), 'він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний дати відповідь на питання, хто вони є. 1 вже зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога. Бог, в тлумаченні Юркевича, є істота надрозумна, і тому принципово недоступна людському логічному пізнанню. Для людини знання про світ ідей, про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не «повільній» й «опосередкованій» діяльності розуму; ці глибинні знання є «безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому "серці». Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце.

73. Філософія життя: загальна характеристика

 

Філософія життя» – напрямок, що склався в останній третині XІX – початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф. Ніцше (1844-1900 рр.), В. Дільтей (1833-1911 рр.), А. Бергсон (1859-1941 рр.), О. Шпенглер (1880-1936 рр.). Джерелами “філософії життя” стали традиції німецького романтизму, який виступив проти раціоналізму Просвітництва та філософія А. Шопергауера. Теоретики цього напрямку звернулися до життя як первинної реальності: у Ф. Ніцше вона виступає у формі «волі до влади», у А. Бергсона – як космічний «життєвий порив», у В. Дільтея – як потік переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що протистоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і «сталому». Науковому раціональному пізнанню “філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїцію, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме вираження життя в міфі.

 

74. Філософія А.Шопенгауера.

 

Однією з найяскравіших фігур ірраціоналізму (від латів. irrationalis - безрозсудний, несвідомий; течія у філософії, супротивна раціоналізму, і що обмежує або заперечує можливості розуму в пізнанні дійсності, що затверджують нераціональний, алогічний характер буття) є Артур Шопенгауэр (1788-1860), який був незадоволений оптимістичним раціоналізмом і діалектикою Гегеля (передусім його панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно). Шопенгауэр тяжів до німецького романтизму, захоплювався містикою. Він вважав себе послідовником філософії І. Канта і захоплювався філософськими ідеями Сходу (особливо буддизму). Шопенгауэр не просто зменшив роль розуму за рахунок емоцій і, головне, абсолютизованої волі, що розумілася ним, він оспорив само поняття розуму як області усвідомленої діяльності людської свідомості, ввівши в нього несвідомо-ірраціональні моменти.

У його головному творі "Світ як воля і представлення" (1819) несвідома воля виступає як універсальна ірраціональна стихія, непідвладна ніяким раціональним методам дослідження. Інтелект, згідно Шопенгауэру, сам того не усвідомлюючи, функціонує не по своєму раціональному плану, але по вказівках світової волі, яка визнається єдиною энергийной основою усієї особистої волі і найоб'єктивнішого світу,: інтелект же - це лише знаряддя волі до життя у людини (як кігті і зуби у звіра). Інтелект стомлюється, а воля невтомна.

Реальна тільки одна космічно величезна воля, яка проявляється в усій течії подій Всесвіту,: світ - тільки дзеркало цього воления, виступаюче як представлення.Якщо ідея раціональної причини світу була природна для європейської свідомості, то ідея вольового первоимпульса, не підвладного ніяким раціональним, етичним і навіть естетичним обмеженням, була для Європи чужорідним явищем. Не випадково сам Шопенгауэр визнавав, що в числі джерел, що стимулюють його думку, одне з перших місць займали буддійські уявлення про майе (ілюзії) і нірвану (згасання життя, порятунок).

Його воля як першопричина світу є "ненаситним сліпим потягом, темним глухим поривом". Світ, по Шопенгауэру, безглуздий, а уся історія світу - це історія безглуздих хвилювань вольових іскр, коли воля вимушена поглинати саму себе, оскільки, окрім неї, нічого немає і вона до того ж - голодна і жорстока, постійно тче павутину страждання. Звідси біль, страх і страждання. Так само і буддизм проголошує земне буття в психофізичній оболонці людської особистості невикорінним стражданням.В протилежність Канту Шопенгауэр затверджував пізнаваність "речі в собі" (явленої природи). Перший факт свідомості він бачив в представленні. Пізнання здійснюється або як інтуїтивне, або як абстрактне, або рефлективне. Інтуїція - це перший і найважливіший вид знання..На закінчення слід сказати, що Шопенгауэр був першокласним письменником, блискучим стилістом. Жоден автор філософської літератури, по словах В. Виндельбандта, не умів формулювати філософську думку з такою ясністю, з такою конкретною красою, як Шопенгауэр. У нього був дар представити в дійсно блискучому і прозорому викладі безліч філософських ідей. Переконання Шопенгауэра зробили великий вплив не лише на окремих великих мислителів і письменників (Ніцше, Л. Толстой), але і на ряд напрямів філософської думки. Варто відмітити, що багато в чому під впливом Шопенгауэра сформувалися естетичні погляди композитора Р. Вагнера.

 

75.Філософія Ф.Ніцше.

Філософія Ніцше здебільшого складається з афоризмів і не представляє собою суворої методологічної системи. Його позиція є досить стійкою, але його думка постійно розвивалася в різних напрямках. Це означає, що часто він суперечить сам собі або залишає питання відкритим для суперечливих тлумачень. Це була скоріше філософія інтуїтивних осяянь, ніж система. Однак деякі поняття знову і знову зустрічаються в його роботах, у чому можна виявити елемент систематичності.

Воля до влади

Це поняття є головним у філософії Ніцше. Він створив його, спираючись головним чином на два основних джерела: Шопенгауера і грецьку філософію. Шопенгауер запозичив зі східної філософії ідею про те, що світ рухається безбережної сліпий волею. Ніцше визнав міць цієї ідеї і перетлумачив її відносно людини. Відносно грецької філософії Ніцше зробив висновок, що рушійною силою цієї цивілізації було скоріше прагнення до могутності, ніж що-небудь корисне або безпосередньо вигідне.

Ніцше дійшов висновку, що людство рухоме волею до влади. Основоположним імпульсом всіх наших дій слід визнавати тільки це джерело. Часто первісний зміст цієї ідеї спотворюється або навіть перекручується, але він завжди в цій ідеї міститься. Християнство зі своєю ідеєю смирення, братської любові і співчуття проповідувало абсолютно інше. Але насправді це було не більше ніж спотворення ідеї волі до влади. Християнство - релігія, підтримуюча рабів в епоху Стародавнього Риму, і вона ніколи не позбудеться своєї рабської ментальності. Це була радше воля до влади рабів, ніж воля до влади сильних світу цього.

Концепт Ніцше воля до влади став чудовим інструментом для аналізу людських спонукань. Дії, які до цього розцінювалися як благородні або безкорисливі, розглядаються тепер як декадентські або неадекватні.

Але Ніцше не зміг відповісти на два головних заперечення. Якщо воля до влади є єдиним мірилом, то як дії, що виникли не з його безпосередньому приписом, можуть не бути дегенеруючі або збоченими? Візьмемо, наприклад, життя святого або філософа - аскета, такого як Спіноза (яким Ніцше захоплювався). Сказати, що святий або філософ - аскет використовував свою волю до влади по відношенню до себе - означало б уявляти собі це поняття настільки ж гнучким, наскільки безглуздим. По-друге, поняття Ніцше воля до влади містить коло: якщо наше прагнення зрозуміти світ виходить з волі до влади, то, безумовно, поняття воля до влади виникло в результаті прагнення Ніцше зрозуміти світ. Але останнє слово в цій проникливої ​​і ризикованою концепції все ж таки залишається за Ніцше: " Форми, в яких виражалося прагнення до могутності, змінювалися з століттями, але її джерелом залишається все той же вулкан... Що колись виражалося в " прагненні до бога ", зараз виражається в прагненні до грошей... Це те, що в даний момент створює неперевершене почуття могутності " (" Ранкова зоря", 204).

 

Вічне Повернення

 

Згідно Ніцше, ми повинні жити так, як якщо б наше життя повторювалася знову і знову. Кожен момент ми повинні прожити так, щоб нам хотілося прожити його знову і знову, тобто переживати його вічно.

Це, по суті, метафізичний моральний міф. Але Ніцше наполягає на тому, що в нього потрібно вірити. Він проголошує цю тезу в якості своєї " формули величі людського буття ".

Це піднесене і неймовірно романтичне акцентування уваги на важливості кожного моменту виступає в якості заклику прожити наші життя повнокровно. Як і будь-яка інша поетична ідея, вона має свої сильні сторони. Але як філософська чи моральна ідея вона, по суті своїй, неглибока. Вона просто -напросто не спонукає до подальших роздумів. Кліше " Проживи життя повно " означає, щонайменше, щось туманне. Ідея вічного повернення на перевірку виявляється безглуздою. Чи пам'ятаємо ми кожну з цих повертаються життів? Якщо так, ми, безумовно, можемо щось у ній змінити. Якщо ж ні, вони просто недоречні. Навіть захоплюючий поетичний образ повинен бути більш реальний, якщо він претендує стати чимось більшим, ніж поетичним образом. Він просто занадто неясний для того, щоб стати життєвим принципом, як того бажав Ніцше.

Надлюдина

 

Надлюдина Ніцше не має нічого спільного з тим суперменом, одягненим у плащ, який літає по небу в коміксах. Хоча, напевно, було б непогано, якби герой Ніцше мав деякими якостями свого комічного тезки. Кларк Кент був, принаймні, наївний в тій етиці, яку він намагався прищепити сотворенному наспіх світу хороших і поганих хлопців. Надлюдина Ніцше не стиснутий подібного роду мораллю. Його єдиною мораллю є воля до влади. Однак дивує те, що описаний Ніцше надлюдина припускає настільки наївний світ, що він не поступається жодній комедії.

 

Прототипом ніцшеанської надлюдини виступає Заратустра - неймовірно гарячий хлопець, в чиєму поведінці виявляються небезпечні психічні розлади. Прийнято вважати, що повість про Заратустре замислювалася як притча. Але притча про що? Притча про поведінку. Притчі якими Христос повчав у своїй нагірній проповіді, на перший погляд можуть здатися майже по -дитячому простими, - але якщо в них вдуматися, то вони не здадуться вже ні дитячими, ні простими. Вони проникливі. Сказання про Заратустре також по -дитячому просто, але навіть якщо гарненько в нього вдуматися, воно таким і залишиться. Але всупереч цьому його вчення дуже глибоко. Ніцше прагнув не менше, аніж спростувати християнські цінності: кожен повинен нести абсолютну відповідальність за дії, вчинені ним у цьому світі. Кожен, будучи абсолютно вільним, повинен сам створювати собі цінності. Ніяких санкцій, ні божественних, ні яких-небудь ще, для його вчинків бути не повинно. Ніцше передбачав втілення цієї ідеї в ХХ столітті. До нещастя, він створив також і керівництво до дії в подібних умовах. Ті, хто будуть слідувати цим приписам (цим виснажливим капризам Заратустри), стануть сверхлюдьми.

 

На жаль, надлюдина Ніцше став чимось більшим, ніж комічної фігурою, якої йому і слід було бути. У книзі "Так говорив Заратустра " Ніцше (за допомогою свого героя) проголошує: "Що таке мавпа щодо людини? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини: посміховиськом або болісною ганьбою". ("Так говорив Заратустра ", Частина перша, передмова Заратустри, 3). В іншому місці він заявляє: "Мета людства повинна бути не в його загибелі, а в його кращих представниках " ("До генеалогії моралі", Розгляд другого, 9). У цьому сенсі він абсолютно вільно і необгрунтовано пов'язує поняття надлюдини з такими поняттями, як " благородство " і " спорідненість ". Але він говорив не на аристократичному расистській мовою. Він має на увазі щось цілком визначене: " Альманах Готовий: межа покарання " (" Воля до влади", 942 - виправлене видання 1906 або 1911; у виданні Хертле цей уривок був пропущений без вказівки на цей пропуск) і з іншого приводу говорить наступне: "Коли я говорю про Платона, Паскалі, Спіноза і Гете, я відчуваю, що їх кров тече в мені " (Видання Мусаріона (1921-1929), повне зібрання творів, том 21, 98). З точки зору Ніцше, кров надлюдини містить в собі кров усіх своїх предків - і грека, і француза, і португальського єврея, і німця.

 

76.Філософія О.Шпенглера.

 

О. Шпенглер - Останній класик "філософії життя" і один з основоположників сучасної філософії культури, що запропонував світу, відразу після I-ої світової війни, капітальний культур-філософська праця "Захід Європи" як живий відгук на події "тут і тепер". (Перший том був закінчений до 1914 році, але вийшов в 1918 році, другий том - в 1922 році). Шпенглер волає не до розуму і не до розуму, до яких традиційно зверталися філософи-академісти, але до емоційної, а тому чуйною сфері людини з метою мобілізації духу європейської культури на осмислення апокаліпсису Європи.

 

Така нетрадиційність цілком природно витікала, по-перше, з світоглядних установок Шпенглера, який у той час уникав які б то не було відносини з представниками академічної філософії, не приймав і не визнавав традиційні філософські школи і напрямки. По-друге, емоційність самого Шпенглера, його безпосередні враження після нападу італійської армії на Тріполі в 1911 році, змусили задуматися і навіяли думку про можливості світового військового конфлікту. "Захід Європи "(" Der Untergang des Abendlandes ", дослівно перекладається як "Занепад західного світу"), є вираженням власних поглядів Шпенглера на Європоцентризм і панлогізм. Як підставу для критики "абсурдного думки", Шпенглер висуває тезу про неправомірність встановлення залежності часу виникнення арабської культури і арабської науки від часових меж виникнення ісламу. Виділивши різні культури і визначивши їх як гетерогенні, Шпенглер пише, що крім чотирьох ступенів життя кожної культури (народження-розквіт-в'янення-смерть, або, весна-літо-осінь-зима), є уточнюючі характеристики для конкретної культури. Ці характеристики є "протилежності символічного значення ", що виконують функцію передумов культури. Так, для греко-римської античності функцію передумов виконує протилежність матерії і форми, для європейсько-християнської (фаустівської) культури - це дуалізм сили і маси, для візантійсько-арабської (магічної) культури -- протилежності Світла і Тьми і т.д. Центральним пунктом цих протилежностей є місце Я в просторі й часі культури.

 

Виявляючи передумови культур, формулюючи "правопроси" культур, Шпенглер постійно оперує поняттями: "світовідчуття" культури, "світорозуміння" образів культури, "сприйняття світу", "подання" і "великі бачення" культури, "динамічна концепція світу" та інші, - тим самим підводячи до постановки проблеми про статус культури в житті людини.

77.Філософія А.Бергсона.

 

Філософія А.Бергсона гранично коротко може представлена як філософія "життєвого пориву" і розглядатися поряд з іншими концепціями "філософії життя". Своєрідність "життєвого пориву" полягає в тому, що Бергсон, з одного боку, орієнтується на необхідність опису та аналізу фактичного матеріалу, прагне "повернути дух на грунт фактів" (вплив позитивізму), з іншого,- цим фактом розглядає "факт свідомості".Бергсон прагнути побудувати "позитивну метафізику", яка, з одного боку, дозволила б проблему позитивізму, розірвав з людиною, з його "вічними" проблемами і відмовився в підсумку від філософської проблематики в цілому; з іншого - використовуючи позитивистские засоби і методи пізнання, допомогла б філософії (метафізики) стати конкретної філософію - філософію "здорового глузду", стати дійсним, а тому дієвої філософією. Саме ці два аспекти і прагнув підкреслити Бергсон самою назвою своєї філософії - "позитивна метафізика".У відміну від аналізу пізнає і рационализирующего свідомості, Бергсон розглядає іншу іпостась свідомості - до-інтелектуальне, до-мовну свідомість.

 

Це вихідне, первинне стан свідомості, в протилежність свідомості пізнає, Бергсон називає "тривалість". На відміну від абстрактної характеристики свідомості Декарта, тривалість конкретна, а на відміну від апріорних форм Канта - тривалість содержательна.Традиционное розуміння часу зводилося до визначення часу як однорідного середовища, в якій розгортаються послідовність зміни речей і станів свідомості. З допомогою поняття "час" можливо простежити і пізнати зміна, рух, розвиток, тобто пізнати процес і висловити пізнання процесу як сукупності статичних станів.

 

Пізнання (у часі) передбачає зупинку будь-якого процесу, миттєвий зріз послідовності цих змін. Бергсон погоджується, що зупинка процесу фіксується в понятті "час". Час і є тимчасова зупинка процесу. Але що собою являє процес як такий, процес, не застиглий у понятті? Бергсон вважає, що буття процесу є тривалість. Тривалість - це процес без його зупинки, це чистий рух. Факт руху є не що інше, як факт свідомості, в якому схоплено рух. Тому тривалість - це потік свідомості, якого не торкнулася зупинка часом. Зріз процесу, застигання потоку свідомості в поняттях має ім'я "час".Найхарактернішим для філософії Бергсона є ірраціоналізм та інтуїтивізм.

 

За схемою Бергсона, світ — «тривалість», тотожна відчуттям, — перебуває в позбавленому закономірностей процесі «творчої еволюції», рушійною силою якої є духовний «життєвий порив». Пізнання, за Бергсоном, можливе лише через інтуїцію. Ідеалістична теорія інтуїтивного пізнання Бергсона веде дофідеїзму. Філософські погляди Бергсона мають значний вплив на сучасну філософію. В кінці XIX — на початку XX ст. найбільший інтерес становлять погляди прихильників філософії життя і екзистенціалізму. У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана французьким філософом Анрі Бергсоном. У творі «Творча еволюція» Анрі Бергсон розглядає творчість, життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними процесами і через це протиставляється технічномураціоналізму. Творчість, стверджував Анрі Бергсон, це дещо об'єктивне, що звершується. У природі -у вигляді виникнення нових зразків і переживань. Діяльність інтелекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує старе.

 

Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно — особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму вважаютьособистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як вихід за межі природного і соціального, взагалі «поцейбічного» світу, вносить у світ те нове, що звично називається творчістю.

78.Екзистенціалізм: загальна характеристика.

 

Екзистенціалізм або філософія існування – ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії. Попередником сучасного екзистенціалізму вважається датський філософ С. К'єркегор (1813–1855). Як напрямок екзистенціалізм виникає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Його найбільш відомими представниками е М. Хайдеггер (1889–1976), К. Ясперс (1883–1969), Ж.-П. Сартр (1905–1980), Г. Марсель (1889–1973), А. Камю (1913–1960), X. Ортега-і-Гассет (1883–1955) та ін.

 

Основний зміст екзистенціалізму надзвичайно складно визначити. Він характеризується значною кількістю відтінків, напрямків, відсутністю одностайної думки. Майже в кожній країні екзистенціалізм набуває специфічного забарвлення. Але, не дивлячись на це, все-таки можна виокремити деякі основоположні моменти філософської позиції екзистенціалізму. Цей філософський напрямок, що активно розробляє концепцію світу та людини, є відображенням глибоких потрясінь, які спіткали людство у XX ст. Екзистенціалізм звернувся до проблем критичних, кризових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку людини в жорстоких, граничних ситуаціях. Історія Європи XX ст. показала нестійкість, слабкість, невідворотну кінечність будь-якого людського існування. Одкровенням виявилося усвідомлення власної смертності і недосконалості кожної людини. Цей стан Хайдеггер називає істинним буттям, як "буття-до-смерті".

 

Головна увага приділяється духовній активності та духовній витримці людини, яка виявилася закинутою в ірраціональний (нерозумний) потік подій і глибоко розчарувалася в історії. Єдиною справжньою дійсністю слід визнавати лише буття людської особистості. Це буття – головний предмет пізнання, насамперед філософського. Причому, існування передує сутності. Тобто людина спочатку існує – думає, відчуває, живе, а потім визначає себе в світі. Людина така, якою вона сама себе хоче бачити. Вона сама себе визначає, прагне до своєї індивідуальної мети, творить себе, вибирає своє життя.

 

Людині здається, що оточуючий її світ є раціональним, що є якісь загальні закони світу, історії, культури. Але в дійсності світ абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. Буття людини – це драма. Людина одинока у своїх почуттях, вона знаходиться в пустоті. У спілкуванні ж з іншою вона або підкоряє її волю собі або сама підкоряється її волі. Характеризуючи людину, екзистенціалізм ігнорує соціальне середовище, в якому людина живе. На думку екзистенціалістів, у світі існують лише окремі, конкретні особистості з автономною свідомістю, яка не залежить від зовнішнього світу. Колектив, суспільство протистоять особистості, прирікають її на повсякчасне безособове існування, що викликає страх, відчуття невпевненості, приреченості, безсилля.

 

Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. Відчуження між ними виникає з визнання незмінної природи людини. Тому протиріччя між свободою і особистістю, з одного боку, і безособовою повсякденністю життя – з іншого, розглядається як таке, що не може бути вирішеним.

 

Екзистенціалізм претендує на положення єдиної в світі антропологічної концепції, виходить з того, що в сучасному суспільстві спостерігається деперсоналізація індивіда, яка проявляться в тому, що науково-технічний прогрес, монотонність праці, ускладнення соціальних структур, об'єднання великих мас людей на виробництві, бюрократизація та стандартизація життя поглинають особистість, нівелюють людей, призводять до дегуманізації суспільства.

 

Філософія екзистенціалізму причину всіх суперечностей і складнощів життя сучасного суспільства вбачає в антагонізмі між людиною і машиною. Підкреслюючи наявність відчуження людини від суспільства, прибічники екзистенціалізму обмежуються описом власне духовних форм людського буття. Тому і шлях до подолання відчуження вони вбачають не в перебудові суспільних відносин, а у втечі в світ екзистенції, в світ так званого істинного існування особистості. Звідси – глибокий песимізм екзистенціальних поглядів. Так, найбільш вживаними екзистенціалістами поняттями є "самотність", "страх", "смерть", "покинутість", "буття-до-смерті", "буття-для-себе" тощо. Рух людини до смерті, за М. Хайдеггером, – основний смисл людського життя.

 

Правда, подібний песимізм поділяють далеко не всі прибічники екзистенціалізму. Так, Ж.-П. Сартр сенс людського буття вбачає не в смерті, а в свободі. Хоча, протиставляючи природу (в-собі-буття) людству (для-себе-буття), він вбачає в матеріальному світі загрозу людству. Прагнучи врятувати людину від розпорошення в світі речей, він стверджує цим самим її свободу. В цьому, з погляду філософа, і полягає гуманістичність його позиції.

 

За Ж.-П. Сартром, людина в своїх природно-біологічних, соціальних, класових, політичних тощо характеристиках повторна, подібна іншим людям. Але разом із тим їй властива неповторність, яка проявляється в її цілях, задумах, що спрямовують людину в ма