Розвиток освіти та наукових знань

 

Вплив християнства на культурний розвиток Київської Русі був досить складним і суперечливим. Фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва. Християнізація Русі стала важливим стимулом поширення книжного знання. При давньоруських храмах і монастирях створювалися бібліотеки, приміщення для переписування книг.

Перша бібліотека у Київській Русі була заснована за часів Ярослава Мудрого у Софійському соборі (1037 р.), згодом з’явилася бібліотека і в Києво-Печерському монастирі. Книжне знання розцінювалося тоді як головна ознака гідності людини.

Розвиток освіти у Київській Русі будувався на власних традиціях із використанням античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прийняття християнства у його східному, православному варіанті сприяло поширенню грамотності, адже на відміну від католицизму богослужіння у православному храмі проводиться рідною мовою.

Шкільна освіта за часів князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стала частиною загальнодержавної та церковної політики. Цього часу у Київській державі утворюються три типи шкіл:

— навча заклад, що утримувався за рахунок князя, тобто палацова школа підвищеного типу;

— приватна школа домашнього навчання;

— навчальний заклад, у якому готували священиків – школа «книжного вчення».

У давньоруських школах обов’язковим було навчання основам письма, читання та рахунку. А оскільки література, що надходила з#за кордону, була написана здебільшого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Крім того, вивчали музику та спів, розглядаючи їх як одне з «семи вільних мистецтв». Писали на дерев’яних дощечках, вкритих воском, роговою або металевою паличкою, яка називалася стилем.

Поширенню грамотності сприяла меценатська діяльність київських князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Ідеї патріотизму, єдності руської землі, морального вдосконалення особистості стають основним змістом просвітництвана київських землях. З цього погляду непересічне значення має така пам’ятка давньоруської літератури, як «Поучення» Володимира Мономаха, що містить цілу низку моральних настанов, спрямованих на утвердження гуманістичного світогляду. Особливої уваги з погляду педагогіки заслуговують «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 років. У «Ізборнику» 1073 р. містилися фрагменти творів візантійських богословів, філософів, письменників. Ця книга стала своєрідним підручником з біології, медицини, астрономії, математики, логіки. «Ізборник» 1076 р. містив повчання на морально-етичні теми.

Завдяки культурним зв’язкам з Візантією, на Русі стають популярними такі галузі знань, як філософія, діалектика, граматика. Твори Платона, Аристотеля, Сократа стають основними джерелами формування давньоруської філософської думки.

Запровадження християнства мало істотне значення для розвитку тогочасної філософської думки. У межах києворуської культури складався притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного філософського теоретизування.

Прийнявши хрещення від Візантії, Русь звертається і до її літературних джерел. У загальному масиві перекладної літератури Русі того часу переважають візантійські автори. Це твори отців церкви, книги із всесвітньої історії. Із візантійської культурної спадщини вибирається те, що відповідає інтересам культурного розвитку Русі.

На основі творчого осмислення перекладних джерел світової культури того часу формувалася філософська культура Русі. Маючи полемічний характер, ці твори містили ряд глибоких філософських ідей про співвідношення віри і розуму, сутність і сенс людського буття, місце і призначення людини у світі, її пізнавальні можливості. Період їх появи належить до XI — першої половини XII ст.

Особливою просвітницькою і культурною атмосферою відрізнявся двір Ярослава Мудрого. Київська Русь не поступалася в освіченості тогочасним країнам Європи. При дворі київського князя виховувалися й здобували освіту діти багатьох королів європейських держав.

Своєю освіченістю славився син Ярослава Мудрого Всеволод, який знав п’ять іноземних мов і був обізнаний у багатьох галузях знань. Саме Всеволод Ярославович був засновником Видубицького монастиря. Інший син Ярослава – Святослав був фундатором Успенського собору Києво-Печерського монастиря і замовником «Ізборників» 1073 і 1076 рр. Відомою постаттю в історії Європи стала Анна Ярославна, яка отримала при дворі освіту і стала дружиною французького короля Генріха. Донька Всеволода Ярославовича – Ганна відкрила у 1086 р. при Андріївському монастирі школу для дівчаток, де навчали письму, музиці, співу, рукоділлю.

Найпомітнішими культурними центрами на київських землях цього часу стали монастирі. Значну роль у справі просвітництва відігравала Києво-Печерська лавра. Заснований монастир був у 1051 році у печерах над Дніпром. А назву «лавра» отримав уже у ХІІ ст. Таку назву мали великі монастирі у Палестині та Греції ще у IV#VI ст. (Слово «лавра» означає «міська вулиця, квартал»). Культурно#просвітницьку діяльність здійснював Видубицький монастир, побудований у другій половині ХІ ст. князем Всеволодом Ярославичем. До цих осередків освіти з усіх країв прямували люди, щоб отримати знання. З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.

 

РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ

 

Християнство інтенсифікувало містобудування і храмобудування, розвиток образотворчого мистецтва, художнього ремесла. Стимулювало зростання спочатку церковного, а потім і світського письменства, відкрило шлях проникненню на Русь здобутків візантійської літератури, а також літератур східних і західноєвропейських народів.

Основою писемної мови Київської Русі була жива давньослов’янська мова східних слов’ян. Вона почала формуватися у VІ#Х ст. з праслов’янської мови. Із введенням християнства на Русь приходить і книжна церковнослов’янська мова, яку називають ще старослов’янською.

Письменство розвивалося у тісному єднанні з уснопоетичною народною творчістю, яка переважно поєднувала язичницький світогляд з християнством. Отже, усна народна творчість, поява писемності, запровадження християнства прискорили процес становлення літератури Київської Русі з притаманним їй історизмом, громадянською активністю та публіцистичністю стилю. За два з половиною століття (до монголо-татарської навали) вона досягла високого ідейного і художнього рівня.

Літературу Київської Русі прийнято ділити на перекладну й оригінальну, що обумовлено історичною закономірністю.

Оскільки Київська Русь прийняла християнство за греко-візантійським зразком, то й перші церковні книги були візантійського походження. Переписувалася і перекладалася, насамперед, біблійна література: вибрані тексти зі Старого заповіту — парамійник, збірка псалмів царя Давида — псалтир, діяння апостолів — «Апостол», тлумачення біблійних текстів — палеї та ін. Біблійні книги, або «святе письмо», були обов’язковою церковною літературою. До Київської Русі потрапила порівняно незначна частина біблійних книг із Моравії та Болгарії в перекладах старослов’янською мовою, зроблених Кирилом та Мефодієм. Особливу популярність мав Псалтир, який використовувався як підручник для навчання письма. Набув поширення також Парамійник, великою популярністю користувалися новозавітні твори, зокрема Євангеліє, «Апостол», «Апокаліпсис» («Одкровення Іоанна»), які були основним джерелом утвердження християнської церковної ідеології. З них укладалися апракосні (неповні) євангелія і апостоли, які були розраховані на читання під час церковних служб у визначені дні тижня та релігійних свят.

Чималого поширення на Русі набули твори релігійного змісту — апокрифи (гр. — «прихований, таємничий»). Вони уточнювали і доповнювали «святе письмо». На зорі християнства апокрифи призначалися для людей обраних, посвячених у таємниці релігії.

Згодом їх почали використовувати різні опозиційні єретичні угруповання, які вели внутрішньо-церковну боротьбу. Це спричинило перегляд таких творів ортодоксальною церквою. За тематикою апокрифи поділяють на три групи: старозавітні, новозавітні та есхатологічні. Старозавітні були найдавнішими апокрифами. Це були легенди про створення світу, про Бога і Сатанаїла, про Адама і Єву, про всесвітній потоп, ковчег Ноя, царів Давида і Соломона. Новозавітні апокрифи розповідали про життя і діяльність Ісуса Христа, про народження Христа, про діяння апостолів. І, нарешті, найпопулярнішими були апокрифи есхатологічні — про загробне життя, про кінець світу, про рай і пекло. Найвідомішим есхатологічним апокрифом з часів Київської Русі стало «Хождєніє богородиці по муках

Традиції Біблії у створенні життєписів продовжувало житійне, або агіографічне письменство (гр. — «святий» і «пишу»).

З Візантії прийшла до нас також патристика (гр. — «батько», «отець»), або ораторсько-учительська література «отців церкви» — богословів і проповідників християнства. Це були твори Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Василя Великого, Єфрема Сирина та ін. Твори патристики сприяли зміцненню основ християнської моралі та феодальної ідеології. Вони популяризували основні принципи християнської догматики, лумачили біблійні тексти, прославляли біблійних героїв і діячів церкви.

Великою популярністю на Русі користувався збірник Іоанна Златоуста «Златоструй», де були вміщені проповіді і повчання видатного візантійського богослова. Твори Іоанна Златоуста приваблювали не тільки релігійно-моралізаторським змістом, а й певними соціальними проблемами, в яких автор викривав пороки тогочасного візантійського суспільства.

Видатними пам’ятками перекладної літератури візантійсько-болгарського походження є хронографи, в яких викладено епізоди всесвітньої історії. Матеріалом для історичних хронік слугували твори античних і середньовічних істориків, античні міфи, язичницькі і християнські переклади та легенди і, звичайно ж, Біблія.

У Київській Русі поширення набули хроніки Іоанна Малали, Георгія Синкелла і Георгія Амартола. Хроніка Іоанна Малали була перекладена в Болгарії і складалася з передмови і вісімнадцяти невеликих книг чи розділів. У творі викладається історія Єгипту, Ассірійського царства, Вавілону, Греції, Риму, Візантії, Персії. Крім того, подаються оповіді про античних богів і героїв. Помітним явищем доби перекладної літератури стала велика за обсягом хроніка Георгія Амартола, що складалася з чотирьох книг і містила виклад подій від Адама до Олександра Македонського, історії Римської імперії, Візантії і закінчувалася 864 роком. Стилістично хроніка ця близька до проповідницької та вчительської літератури.

Отже, Швидкими темпами запроваджувалася у Київській Русі література світського характеру — белетризовані воїнські повісті та романи. Серед них повість Йосифа Флавія «Іудейська війна», «Троянські діяння» Іоанна Малали, воїнський роман «Александрія», лицарський роман «Девгенієве діяння» та ін. Якщо релігійна література перекладалася адекватно, з максимальним наближенням до оригіналу, то белетристична література зазнавала творчої переробки, якісного переосмислення.

Візантійська, болгарська література збагачували і розширювали для русичів обрії художнього мислення, стимулювали розвиток оригінальної вітчизняної літератури в епоху Київської Русі. Оригінальна література перебувала в постійних зв’язках з літературами Заходу і Сходу і була органічною частиною духовної культури всього давньоруського народу. Під впливом перекладної літератури та на основі власної словесності розвинулося літописання, проповідницька, агіографічна література, з’явилися світські твори.

Уже в першій половині XI ст. виникло багато переказів про поширення християнства. Візантія намагалася підпорядкувати Русь своїй церковній ієрархії. Це викликало протест давньоруських князів. Ярослав Мудрий домігся заснування в Києві у 1039 р. руської митрополії. І вже перші давньоруські твори мали виразний анти візантійський характер і були спрямовані на утвердження релігійної рівноправності Русі.

Давньоруські літописи— це історичні твори, в яких найголовніші події записувалися у хронологічному порядку, по роках (літах). Укладачі літописних текстів не були простими фіксаторами історичних фактів. Вони намагалися подати живу панораму подій, свідками яких були самі. Звертаючись до історичного минулого слов’ян, літописці залучали фольклорні перекази, уснопоетичну народну творчість. Літописна спадщина, яка дійшла до наших днів, створювалась не одним поколінням книжників. Літописи не розглядалися нашими предками як завершені твори. Вони складалися разом з самою історією, їх постійно доповнювали новими фактами, а деякі історичні події переосмислювалися й висвітлювалися по#іншому. Літописання увібрало в себе елементи історичних хронік, богословські твори, церковні «повчання». Всі різночасові записи, вставки у сукупності утворювали літописне зведення.

Воно увібрало в себе окремі статті церковного характеру, записи, перекази, легенди по# передніх часів. Цей літопис у науці прийнято називати найдавнішим. У ньому відображені цікаві деталі з суспільно-політичного та культурного життя Київської Русі першої половини XI ст. Це був час значного соціально-економічного піднесення ранньофеодальної держави. У центрі оповіді — діяння великого князя Ярослава, названого сучасниками Мудрим.

Наступним було давнє Новгородське зведення, доведене до 80-х років XI ст., за

ним — Києво-Печерське зведення і початкове Київське зведення, яке об’єднало матеріали другого і третього Зведень, а також інші джерела. Названі зведення у первісному вигляді не збереглися — вони увійшли у пізніший Початковий літопис (1093 р.), фундаментальний літопис «Повість временних літ» (1113 р.), продовжений Київським літописом (1200 р.).

Вважається, що Початковий літопис був укладений ігуменом Києво-Печерського монастиря Іваном. До цього зведення увійшли «Сказання про поширення християнства» та хронологічні записи про київські події, зроблені Никоном. З Початкового літопису постає надзвичайна особистість Никона — видатного книжника, вченого і політичного діяча. Фіксуючи сучасні йому події, Никон вдавався до переосмислення історичного минулого свого народу. На основі усних переказів він доповнив оповідь про початки Давньоруської держави. Зокрема, саме Никон вперше виклав новгородську легенду про запрошення варягів на Русь і висунув припущення про те, що князь Ігор був сином Рюрика, якого нібито покликали новгородці. Никон пристрасно обстоює ідею єдності руського народу, який, на його думку, має власну героїчну історію. Твори Никона викликали невдоволення з боку грека митрополита і деякого оточення великого князя і тому книжник тривалий час прожив у далекій Тмутаракані.

Близько 1113 року у Печерському монастирі був створений новий літописний твір, названий за його першими словами «Повість временних літ». Твір мав три редакції, які не дійшли до нас у первісному вигляді. Перша належала Нестору і прославляла князя Святополка за перемогу над половцями. Другу здійснив у Видубицькому монастирі ігумен Сильвестр за князювання Володимира Мономаха. 1116 року були перероблені заключні статті Несторового твору, де уславлювався вже не Святополк, а Мономах. Третю редакцію було також здійснено у Видубицькому монастирі 1118 р. для сина Мономаха Мстислава, який намагався протиставити Києву Новгород. Саме у Видубичах, до «Повісті временних літ» був внесений і текст знаменитого «Повчання» Володимира Мономаха дітям. У цьому цікавому джерелі викладено основні віхи з життя та діяльності популярного на Русі князя.

Для Нестора тільки той князь вартий похвали, який дбав про могутність і єдність рідної землі, добре ставився до підлеглих, був відважним і гуманним. «Повість временних літ» є яскравим свідченням високого рівня давньоруської літератури, її патріотизму. Цей твір став синтезом давньоруської історії до початку XII ст. і справив вплив на подальший розвиток вітчизняного літописання — всі наступні літописи починалися з повного або скороченого його переказу.

Продовженням «Повісті временних літ» стали Київський і Галицько-Волинський літописи. Київський літопис називають світським твором. Найпомітнішими оповіданнями літопису є розповіді про повстання у Києві 1113 року та про похід Ігоря Святославича проти половців у 1185 році. Ця оповідь є літописною паралеллю «Слова о полку Ігоревім». Київський літопис відбиває складні і суперечливі процеси суспільно-політичного розвитку Київської держави періоду феодальної роздробленості.

Волелюбний дух наших пращурів донесла до наших днів чудова літописна пам’ятка другої половини XIII ст. — Галицько#Волинський літопис. Цей твір висвітлює найголовніші події неспокійного XIII століття. Композиційно він складався з двох частин: літопис галицький і літопис волинський. У центрі уваги першого – діяння князя Данила Галицького, у другому розповідається про волинські землі за князювання Володимира Васильковича.

У літературі Київської Русі значного розвитку набуває ораторське письменство, урочиста риторика: проповіді, «слова» для виголошення. Виразний дидактичний характер мали такі твори, як «Поучання до братії» новгородського єпископа Луки Жидяти, кілька повчань Феодосія Печерського, повчання Георгія Зарубського та Григорія Філософа. У повчаннях викладалися загальні правила поведінки та моральні правила християнства.

Це були врочисті твори, розраховані на придворну князівську і церковно-богословську верхівку. Іларіону належить кілька творів: «Сповідання віри», «Слово про закон і благодать», невелике повчання священикам і «Послання до брата стовпника». «Слово про закон і благодать» вперше було виголошене в Софійському соборі у 1049 р. з приводу завершення будівництва київських оборонних споруд. Цей твір можна вважати церковно-політичним трактатом, написаним у період воєнних сутичок Русі з Візантією. Риторична майстерність Іларіона забезпечила йому високе становище у суспільстві.

У 1147 р., з волі князя Ізяслава Мстиславича київським митрополитом був поставлений Климент Смолятич. З його творів дійшов до нас тільки один — послання Климента до смоленського пресвітера Фоми. «Послання Фомі» — це фрагмент листування Климента з князями — київським Ізяславом, смоленським Ростиславом та пресвітером Фомою. На основі полеміки, викладеної у цьому творі, можна допускати, що у цей час могли вже існувати давньоруські школи богословсько-проповідницького красномовства.

Молода Київська держава боролася за свою політичну, церковну та культурну незалежність від Візантії, і це впливало на формування оригінальної давньоруської житійної літератури. У середині XI ст. давньоруські книжники створили агіографічні повісті про «хрестителів Русі» — княгиню Ольгу та її онука Володимира, про синів Володимира Бориса і Гліба, а також про засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія.

Видатною пам’яткою патристичної літератури Київської Русі став «Києво-Печерський патерик». Від заснування монастиря до XIII ст. назбиралося багато легенд про печерських отців, саме ці оповіді й були об’єднані в тематичну збірку. «Києво-Печерський патерик» відобразив чимало фактів і картин реальної дійсності. Він став помітною подією в духовному житті Київської Русі, підсумував розвиток оригінальної вітчизняної агіографії і був найвищим її досягненням.

Великою популярністю користувалися паломницькі твори, які були своєрідними довідниками для географів, археологів, істориків. Найпомітнішим твором паломницької літератури є «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена». Саме він започаткував давньоруську паломницьку літературу.

Загалом можна відзначити, що найпомітніші пам’ятки давньоруської літератури «Повість временних літ», «Поучення Володимира Мономаха», «Слово про закон і благодать» Іларіона та ін. за своєю оригінальністю не мають аналогів у тогочасній європейській літературі. Тільки в «Слові о полку Ігоревім» дослідники знаходять паралелі із середньовічними епічними творами — французькою куртуазно#рицарською «Піснею про Роланда», німецькою «Піснею про Нібелунгів», грузинською поемою Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», хоч за своєю патріотичною спрямованістю й художньою досконалістю «Слово» стоїть значно вище названих пам’яток.

Отже, художні твори Київської Русі є гідним внеском у скарбницю світової культури. Провідними у них були патріотичні ідеї утвердження величі Руської землі, авторитету руської православної церкви, збереження державної єдності у боротьбі з чужо земною навалою.