Порівняльна характеристика теорій соціальної стратифікації: функціональні, (нео) веберіанські та (нео) марксистські перспективи

К. Маркс відносить людей до одного з двох класів в залежності від відношення людей до засобів виробництва - засобів, якими вони заробляють на життя. Отож два основні класи складаються з тих, хто володіє цими новими засобами виробництва, — промисловців або капіталістів, — і тих, хто заробляє собі на прожиток, продаючи їм свою робочу силу,— робітничого класу. Хоча Марксова теорія виділяє два основі класи в суспільстві — тих, хто володіє засобами виробництва, і тих, хто ними не володіє, — він визнає, що реальні класові системи набагато складніші, аніж зображує ця модель. Крім цих двох основних класів, існують також інші, що їх Маркс іноді називає перехідними класами. Це класові групи, що залишилися від виробничої системи попереднього типу, як, наприклад, селянство в сучасних суспільствах.

Марксове розуміння класу спрямовує нашу увагу на об'єктивно структуровані економічні нерівності в суспільстві. Належність до класу базується не на тому, що' людина думає про свою позицію, а на об'єктивних умовах, які дозволяють одним мати більший доступ до матеріальних винагород, ніж іншим.

Теорія Вебера ґрунтується на теорії Маркса, але має дві головні відмінності.

По-перше, Вебер як і Марк зазначає що класс заснований на об'єктивно заданих економічних умовах, однак він розпізнає значно більше економічних чинників, важливих у формуванні класу, аніж Маркс. Згідно з Вебером, класовий поділ залежить не лише від контролю або відсутності контролю над засобами виробництва,але й від економічних відмінностей, які безпосередньо не пов'язані з власністю. Такі ресурси складаються передусім з професійного вміння та уповноважень чи кваліфікації, завдяки чому визначаються певні види праці і можливості працевлаштування. Люди,зайняті у сфері управління, або професіонали високої кваліфікації заробляють більше і мають сприятливіші умови праці, аніж, наприклад, люди робітничих професій. Учені ступені, дипломи та набуте ними вміння свідчать про їхню кваліфікацію і підвищують «ринкову» ціну порівняно з тими, хто таких свідоцтв не має.

По-друге, Вебер розрізняє ще два основні аспекти стратифікації, окрім класу. Один він називає «статусом», другий — «партією». Партія позначає групу індивідів, які працюють разом, тому що мають спільне походження, цілі та інтереси. Статус - має відношення до соціальної репутації або престижу, що його здобуває та чи та група, відрізняючись цим від інших подібних соціальних груп.

Наступна теорія класового поділу є теорія Оліна Райта. Згідно з Райтом, існують три виміри контролю над економічними ресурсами в сучасному капіталістичному виробництві, й саме вони допомагають нам ідентифікувати основні класи, що існують сьогодні.

1. Контроль над інвестиціями або грошовим капіталом.

2. Контроль над фізичними засобами виробництва (земля або фабрики

та установи).

3. Контроль над робочою силою.

Ті, хто належить до класу капіталістів, контролюють усі ці виміри в системі виробництва. Робітничий клас не контролює жодного. Існує дещо схожість даної теорії з двома попередніми, а саме те що між головними класами є групи, становище яких набагато двозначніше. Це ті утворення, які Райт називає суперечливими класовими утвореннями, бо вони мають вплив на одні аспекти виробництва, але не можуть контролювати інші. Проте водночас вони мають більший контроль над умовами праці, ніж люди «в синіх комірцях».

Райт називає класове становище таких працівників «суперечливим», тому що вони не є ані капіталістами, ані робітниками, які виконують ручну працю, проте мають деякі спільні ознаки і тих, і тих. Паркін погоджується з Марксом, як погоджувався і Вебер, що володіння власністю, засобами виробництва, є основною підвалиною класової структури. Проте власність, як вважає Паркін, це тільки одна форма соціального перекриття, яке може бути монополізоване меншістю і використане як фундамент влади над іншими. Соціальне перекриття визначається як будь-який процес, через який групи намагаються утримувати ексклюзивний контроль над ресурсами, обмежуючи до них доступ. У створенні соціального перекриття задіяні два види процесів.

Виключення — це стратегія, якої дотримуються групи, щоб відокремити від себе чужих, перепинивши їм доступ до цінних ресурсів. Так, білі профспілки в Сполучених Штатах у минулому виключали членство чорношкірих, щоб у такий спосіб утримувати свої власні привілеї. Узурпація — це спроби менш привілейованих добутися до ресурсів, що були раніше монополізовані іншими, приміром, коли чорношкірі борються за право членства в профспілці. Обидві стратегії, за деяких обставин, можуть використовуватись одночасно. Наприклад, профспілки можуть провадити узурпаційну діяльність проти роботодавців (влаштовуючи страйки з метою домогтися більшої частки в прибутках фірми), але водночас не допускати до членства етнічні меншини. Паркін називає це подвійним перекриттям.

Отже, порівнюючи всі попередні теорії можна виділити в них спільні та відмінні риси. Спільне є те, що всі подані теорії стверджують,що володіння власністю, засобами виробництва, є основною підвалиною класової структури. Однак теорія Вебера окрім володіння власністю виділяє ще економічні відмінності,що не пов’язані з власністю (кваліфікація,освіта). Також спільним є те у всі наведенні теорії виокремлюють певну групу людей, яких важко віднести до того чи іншого класу. Тобто всі теорії стверджують про наявність суперечних класових утворень.