Гендерна нерівність є одним з проявів соціально-економічної диференціації населення, що зумовлює різні можливості самореалізації жінок і чоловіків в суспільстві. Під тендерною рівністю пропонується розуміти не лише рівність юр. прав жін і чол., а й рівність умов і можливостей реалізації цих прав.
Тобто, жінки та чоловіки повинні користуватися однаковим суспільним статусом, мати однакові умови для реалізації всіх прав людини,однакові можливості робити внесок у національний політичний, економічний, соціальний розвиток та користуватися його результатами. Прояви тендерної нерівності в соціально-економічній сфері не лише суперечать настановам демократії та принципу справедливості щодо рівного ставлення до особи, незалежно від статі, а й мають наслідки для добробуту та соц розвитку всього суспільства, оскільки знижують можливість економічного зростання на основі ефективного використання людськиї ресурсів. Різні можливості на ринку праці та різні результати ек діяльності чол. та жін формують основи гендерної нерівності в ек сфері. Становлення демократичного сус-ва передбачає забезпечення рівних можливостей для самореалізації незалежно від статі,віку,національності тощо. Але сучасне законодавство України створює певне правове поле,передусім для рівності, але не забезпечує фактичних можливостей та умов її реалізації.
В Україні жінки дуже незначно представлені в представницьких органах влади та на вищих щаблях держ управління. В апараті жерж управління простежується чітка закономірність: чим вище орган держ влади,тим менше представництво жінок у його складі.Хоча жінки становлять абсолютну більшість серед держ службовців,як керівників,так і спеціалістів,із просуванням по службі,їх питома вага зменшується. Міжрегіональні дослідження також доводять,що на рівні окреми країн вищі показники участі жінок в державних структурах супроводжуються нижчим рівнем корупції та сприяють посиленню соц орієнтації держ політики.
Жіноча зайнятість традиційно переважає у сферах діяльності з нижчими рівнями середньої зар плати-сфері соц забезпечення, освіті, охороні здоровя, побутовому обслуговуванні та культурі, в яких жінки становлять понад 70% працюючих. Водночас «чоловічими» видами діяльності залишаються високооплачувані галузі важкої промисловості,транспорт, сфера підприємництва. Внаслідок цього сер зар плата жінок протягом останніх років не перевищує 70% середньої зар плати чоловіків. Жінки концентруються на посадах нижчого рівня в усіх, без винятку секторах економіки і внаслідок цього мають нижчу зар плату.
Іншим чинником гендерного розриву в оплаті праці є законодавче обмеження використання праці жінок на окремих видах робіт,важкі або шкідливі умови праці яких компенсуються пільгами. Цей норматив є дискримінаційної нормою трудового законодавства,оскільки обмежує право жінок самостійно обирати шляхи своєї самореалізації в сусп житті та сфери прикладання праці. Зі зменшенням населеного пункту, тендерний дисбаланс в оплаті праці пом’якшується. Це зумовлено вищими рівнями сер зар плати у великих містах і концентрацією в них управлінської верхівки та високооплачуваних галузей промисловості, в яких здебільшого зайняті чоловіки. Гендерний розрив в рівні доходів населення призводить до фемінізації бідності в Україні, оскільки жінки домінують у складі соціально вразливих категорій населення. Але необхідно зазначити, що в Україні також існують організації,що покликані захищати права жінок і боротися з дискримінацією, такі як: Союз жінок, Жіноча громада, Спілка жінок України.
Щодо шляхів вирішення:
1. Скорочення гендерної професійної стратифікації,спрямування сил на підвищення рівня престижу і рівня оплати праці в традиційно «жіночих» галузях.
2. Протекціоніські заходи держ політики,що включають зміну трудового та соц законодавства з метою посилення соц захисту вразливих груп населення
3. Впровадження рівного пенсійного віку.
