Види і форми відповідальності

Існує два види міжнародно-правової відповідальності держав : політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відповідальність на матеріальну і нематеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди буде виступати в політичній формі.
Політична відповідальність, як правило, супроводжується застосуванням у відношенні держави-порушниці примусових заходів і сполучається з матеріальною відповідальністю.
Найбільш поширеними формами політичної відповідальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суверенітету (наприклад, призупинення членства або виключення із міжнародної організації декларативні рішення.)

Сатисфакція (задоволення) як форма політичної відповідальності припускає обов'язок держави-правопорушниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідності іншої держави.

Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну правопорушенням):

— офіційне вираження жалю або співчуття;

— приношення вибачень;

— приношення запевнень у тому, що подібні акції не повторяться в майбутньому;

— карне покарання винних осіб;

— видання нормативного акту з визнанням своєї провини з тим, щоб подібні дії не повторювалися в майбутньому;

— посилання спеціальної делегації в ображену державу;

— вшанування постраждалої держави шляхом підняття прапора постраждалої держави в столиці держави-деліквента, або віддання їй честі військовим формуванням з артилерійським салютом або виконанням її державного гімну, або сполученням того й іншого і т.п.

Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.

Ресторація — це такий вид політичної відповідальності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статуса-кво) і виконування ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом ресторацій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв'язку з цим майнових витрат.

Обмеження суверенітету держави може виступати в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному виді, можуть слугувати засоби, прийняті у відношенні фашистської Німеччини за підсумками Другої світової війни. Німеччина, зокрема, не тільки позбавилася значної частини своєї території, але на частині, що залишилася, був установлений режим повоєнної окупації. Була зроблена демілітаризація країни, її збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці злочинних організацій і військові злочинці.
Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного судового органу або організації, що визнають будь-яке діяння міжнародним правопорушенням [5, c. 104].
Матеріальна відповідальність наступає в зв'язку з порушенням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із заподіянням матеріальної шкоди, і покликана покласти на винну державу обов'язок загладити цей збиток, заподіяний правопорушенням.
Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі репарації, реституції і субституції.
Під репараціями (від лат. reparatio— відновлення) — розуміють відшкодування державою-порушницею заподіяної нею шкоди.

При репарації відшкодування матеріального збитку відбувається як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами та ін.

Реституція являє собою відшкодування правопорушником матеріального збитку в натурі (повернення неправомірно захопленого майна: того ж самого — конкретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткування заводів та ін.) [7, c. 77].

Різновидом реституції виступає субституція — заміна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.

 

3.Си

 

Білет 12

Соціальні підстави для кримінальної відповідальності в Україні. Вказати обставини, які можуть включати кримінальну відповідальність за вчинення злочину відповідно до чинного законодавства

Кримінальна відповідальність — це правова оцінка державою в особі уповноважених органів злочинного діяння.

Цей вид відповідальності передбачає, з одного боку, обов’язки особи нести відповідальність за свої дії перед державою (суб’єктивна сторона відповідальності), з іншого, — претерплювання такою особою певних обмежень за вчинене (об’єктивна, зовнішня сторона відповідальності).

в ст. 2 КК говориться окремо про кримінальну відповідальність і покарання. Тому не можна ставити знак рівності між цими поняттями. Покарання — це лише одна з форм реалізації кримінальної відповідальності, але далеко не єдина.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений кримінальним законом (ч. 1 ст. 2 КК).

Під складом злочину розуміють сукупність встановлених законом ознак, що характеризують суспільно небезпечні діяння як злочин. Ці ознаки характеризують обов’язкові елементи складу злочину: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктив­ну сторону злочину

Об’єкт злочину — це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом та на які посягає злочинець. Такими суспільними відносинами є: суспільний лад України, її політична та економічна системи, відносини власності, особисті, політичні, трудові, майнові й інші права і свободи громадян, правопорядок у суспільстві.

З цього погляду розрізняють три види суспільних відносин і три види об’єктів: 1) загальний об’єкт злочину; 2) родовий (або спеціальний, груповий) об’єкт злочину; 3) безпосе­редній (конкретний) об’єкт злочину.

Загальний об’єкт злочину — це всі суспільні відносини, що охороняються нормами кримінального права.

Родовий об’єкт злочину — це частина загального об’єкта, що включає певну групу однорідних суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

Безпосередній об’єкт злочину — це суспільні відносини, яким конкретний злочин заподіює збиток, завдає шкоду. Наприклад, об’єктом вбивства є відносини з охорони життя людини, а простіше — життя людини. Це частина родового об’єкта злочинів проти життя і здоров’я особистості.

Від об’єкта злочину варто відрізняти предмет злочину. Об’єкт — це завжди суспільні відносини; він завжди є необхідним елементом будь-якого складу злочину. Предмет злочину — це конкретна річ (фізичне утворення) матеріального світу, на яку спрямовано злочин; факультативний (додатковий) елемент складу злочину, який є далеко не в усіх злочинах. Злочини, що мають свій предмет, називаються предметними злочинами. Предмет злочину має велике значення для кваліфікації злочину. Якщо предмет зазначений у диспозиції статті Особливої частини КК або прямо випливає з неї, то він повинен бути обов’язково встановлений і його відсутність виключає наявність складу даного злочину.

Об’єктивна сторона злочину — це злочинне діяння (дія або бездіяльність), у результаті якого настають певні суспільно небезпечні наслідки або існує загроза їх настання.

До основних ознак об’єктивної сторони належать: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки злочину; 3) причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком. Перелічені ознаки є основними, обов’язковими ознаками об’єктив­ної сторони злочину.

Поряд з ними виокремлюють і так звані факультативні (необов’язкові) ознаки об’єктивної сторони. До них належать: спосіб, час, засоби, місце вчинення злочину. Ці ознаки характеризують об’єктивну сторону не всіх, а лише окремих злочинів.

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального закону може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Таким чином, суб’єктом злочину може бути тільки людина, що вчинила суспільно небезпечні діяння. Проте не кожна особа, що вчинила таке діяння, може нести кримінальну відповідальність. Суб’єкт злочину — це фізична особа, що в момент вчинення злочину усвідомлювала характер своїх дій і могла ними керувати, тобто осудна, а також досягла віку кримінальної відповідальності.

Чинне кримінальне законодавство виходить із змішаної фор­ми поняття неосудності. У ч. 2 ст. 19 Кримінального кодексу прямо говориться, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Кримінальним кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (юридична ознака) внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (медична ознака). До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Кримінальний закон виокремлює дві вікові категорії кримінальної відповідальності: а) загальну; б) знижену (ст. 22 КК).

Загальний вік кримінальної відповідальності — з 16 років (ч. 1 ст. 22 КК).

Знижений вік кримінальної відповідальності встановлено із 14 років за злочини, вичерпний перелік яких наведено в ч. 2 ст. 22 КК. До них належать: умисне вбивство (ст. ст. 115—117 КК), згвалтування (ст. 152 КК), крадіжка (ст. ст. 185, ч. 1 ст. 262, 308 КК), грабіж (ст. ст. 186, 262, 308 КК), розбій (ст. ст. 187, ч. 3 ст. 262, 308 КК), вимагання (ст. ст. 189, 262, 308 КК), хуліганство (ст. 296 КК) та інші злочини, що представляють небезпеку. Цей перелік не підлягає розширеному тлумаченню.

Знижений вік кримінальної відповідальності визначається трьома критеріями: 1) можливістю усвідомлювати вже в 14 років суспільну небезпеку і протиправність діянь, зазначених у ч. 2 ст. 22 КК; 2) поширеністю багатьох з цих злочинів саме серед підлітків; 3) великою суспільною небезпекою (тяжкістю) цих злочинів.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується конкретною формою вини (умислом або необережністю), мотивом і метою. При цьому вина є обов’язковою, необхідною ознакою суб’єктив­ної сторони будь-якого злочину, а мотив і мета — факультативними, тобто необов’язковими і вимагають свого встановлення тільки там, де про це прямо сказано в законі (диспозиції статті КК) або якщо вони однозначно випливають із змісту складу злочину.

Виною є психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння або бездіяльності, його наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК). Звідси можна дійти висновку, що вина характеризується такими ознаками: а) змістом вини; б) сутністю вини; в) формою вини; г) ступенем вини.

Зміст вини — це відображення у психіці (свідомості) особи об’єктивних ознак вчиненого діяння.. Сутність вини визначає соціальну природу вини, що складається з негативного ставлення особи до тих цінностей, благ, що охороняються нормами кримінального права.

Форма вини — умисел або необережність. Кожна з цих форм містить ознаки, що характеризують свідомість особи та її волю. Злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа, що вчинила цей злочин, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки, бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. З цього формулювання очевидно, що закон передбачає два види умислу: 1) прямий; 2) непрямий (евентуальний). Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала су­спільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльнос­ті), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо допускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК).

Злочин визнається вчиненим з необережності, якщо особа, що його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення або, хоча і не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але була повинна і могла їх передбачити. Необережність поділяється на: 1) злочинну самовпевненість; 2) злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК). Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати (ч. 3 ст. 25 КК).

Ступінь провини — це категорія кількісна. Вона визначає тяжкість вчиненого злочинного діяння.

Підсумовуючи сказане, зазначимо:

підставою кримінальної відповідальності є склад злочину;

склад злочину завжди конкретний, немає складу злочину взагалі (є склад крадіжки, грабежу і т. д.);

склад злочину завжди знаходить свій вираз у кваліфікації злочину.

елементами складу злочину є: а) об’єкт злочину; б) об’єк­тивна сторона злочину; в) суб’єкт злочину; г) суб’єк­тивна сторона злочину;

відсутність у діянні хоча б одного з названих елементів складу злочину виключає кримінальну відповідальність;

Слід зазначити, що закон вказує і на ряд інших конкретних обставин, що виключають злочинність діяння, а значить і кримінальну відповідальність. Йдеться про ті випадки, коли особою вчиняється вчинок, що зовнішньо нагадує собою злочинне діяння. Наприклад, громадянин, захищаючи своє життя, вбиває злочинця, що напав на нього; працівник міліції, затримуючи злочинця, застосовує до нього певне насильство і т. д. Проте закон не визнає їх злочинами, і більше того, вважає суспільно корисними або, принаймні, прийнятними діями. До таких належать:

Необхідна оборона (ст. 36 КК);

Затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК);

Крайня необхідність (ст. 39 КК);

Фізичний або психічний примус (ст. 40 КК);

Виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК);

Діяння, пов’язане з ризиком (ст. 42 КК);

Виконання спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації (ст. 43 КК).

2. Охарактеризувати правовий статус індивідуальних суб’єктів адміністративного права згідно законів України «Про громадянство»

Суб' єкти адміністративного права - це фізичні та юридичні особи, які відповідно до встановленого адміністративного законодавством та адміністративно-правових норм наділені певним обсягом прав та обов'язків у сфері адміністративно-правового регулювання управлінських відносин, а також реалізують функції виконавчої влади.

Суб' єкти адміністративного права можуть бути:

- індивідуальні (фізичні особи);

- колективні (юридичні особи, колективні утворення).

До індивідуальних суб'єктів адміністративного права належать громадяни України, іноземні громадяни, біженці, державні службовці, які можуть виступати і як прості громадяни (при захисті своїх особистих, приватних інтересів), і як офіційні представники держави (при захисті публічних інтересів).

До колективних суб'єктів належать органи державного управління, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації.

Усі суб' єкти адміністративного права створюють систему, в якій можна виділити:

- громадян України, іноземних громадян, біженців;

- об' єднання громадян;

- Президента України;

- органи державної виконавчої влади;

- органи місцевого самоврядування.

Адміністративно-правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статусу, встановленого Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. та іншими законодавчими актами України.

Громадяни України рівні перед законом незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять, місця проживання та інших ознак. Рівноправність громадян України забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального та культурного життя. Всі ці конституційні положення підтверджують закони України про власність, про підприємництво, про підприємства, про землю, про об'єднання громадян тощо.

Правовий статус громадянина включає:

а) основні (невід'ємні) права (або права й свободи людини і громадянина);

б) комплекс прав і обов'язків, закріплених Конституцією України, нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно-правовими нормами;

в) гарантії реалізації цих прав і обов'язків, а також механізм їх охорони державою.

Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом і характером його адміністративної правосуб'єктності, яку становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність.

Адміністративна правоздатність — це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб'єктом адміністративного права, мати права й обов'язки адміністративно-правового характеру. Адміністративна правоздатність виникає з моменту народження людини. Її обсяг встановлюють і змінюють за допомогою адміністративно-правових норм. Вона підтверджується документами про громадянство — паспортом громадянина України, а для осіб до 16 років — свідоцтвом про народження.

Правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили). Правоздатність людини утворює юридичне поняття особи й громадянина. Тільки у випадках, передбачених кримінальним або адміністративним законодавством, громадянин може бути позбавлений якоїсь частини адміністративної правоздатності — права пересування, батьківських прав тощо.

Адміністративна дієздатність — це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов'язки адміністративно-правового характеру. В повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Разом із тим, вона виникає і по досягненні 16-річного віку — одержання паспорта й дотримання правил паспортної системи, охорона природи тощо. Адміністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 16-річного віку — право на працю.

Відповідно до Закону “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб: особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України; особи без громадянства, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України).

Особливістю статусу іноземців та осіб без громадянства є те, що з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюють певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм статусом усі іноземці в Україні діляться на:

1) іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

2) іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він: має в Україні законне джерело існування; перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України; перебуває на утриманні громадянина України; має на своєму утриманні громадянина України; в інших передбачених законом України випадках.

Іноземці мають право на трудову діяльність в Україні, але не можуть призначатись на деякі посади або займатись певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України це пов’язано з належністю до громадянства України.

У судочинстві іноземці, як учасники процесу, користуються такими самими правами, що й громадяни України.

На іноземців не поширюється загальний військовий обов’язок. Також іноземці в Україні не володіють виборчими правами, тобто вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади й самоврядування, не можуть брати участь у референдумах.

Іноземці можуть в’їжджати в Україну за дійсними національними паспортами, або документами, що їх замінюють. При цьому вони повинні отримати в’їздну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. В Законі існують певні обмеження щодо в’їзду в Україну іноземців та їх виїзду з України. Законодавство України передбачає відповідальність іноземців за вчинені злочини, адміністративні або інші правопорушення.

Положення Закону “Про правовий статус іноземців” враховують встановлені законодавством України і міжнародними договорами привілеї та імунітет, які надаються співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ іноземних держав в Україні, а також іншим особам. Тобто для зазначених категорій осіб законодавством передбачений режим найбільшого сприяння. Для всіх інших категорій іноземців визначено національний режим, який передбачає, що іноземці не тільки зрівняні в правах з громадянами, за винятком політичних прав, а й на них покладаються певні обов’язки.

Переміщені особи - це люди, насильно вивезені під час подій Другої світової війни фашистською Німеччиною та її союзниками з окупованих ними територій для використання на різних роботах.

Під терміном " біженець " слід розуміти іноземця (або особу без громадянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії або громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушений покинути територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок вказаних побоювань.

До цієї категорії осіб не належать так звані економічні біженці, які залишають свою країну у пошуках кращої економічної долі.