Єдиний шлях подолання духовно-екологічної кризи В.М. Волченко вбачає в номогенезі – цілеспрямованій еволюції живого на основі попередніх етапів розвитку, які формують умови для виникнення нових типів живого у напрямку створення систем більш швидкої переробки інформації, збільшення обсягів і зміни її якості в бік духовного змісту (інформації-свідомості).
Інформація і свідомість – близькі поняття, за винятком того, що свідомість приписується тільки людини. З гомеостатичних позицій свідомість формується під дією трьох інформаційних потоків:
· інформація про зовнішнє середовище, яка надходить через спеціалізовані і неспеціалізовані входи;
· інформація про стан внутрішнього середовища;
· архівована інформація як результат попередніх взаємодій перших двох.
Будь-які природні системи є складними ієрархічними системами, які побудовані за принципом вертикальних і горизонтальних сіток гомеостатичного типу, тобто за принципом функціональної фрактальності (Степанов, 1994 р.).
Ці уявлення сприяли розвитку гомеостатичної гіпотези формування свідомості. Виходячи з неї, власну свідомість мають будь-які системи Універсуму, але свідомість кожної з систем істотно різнитиметься залежно від специфіки потоку інформації, яка обробляється цією системою чи її підсистемою і яка дає змогу їй бути адекватною середовищу існування. Неадекватні середовищу системи руйнуються і гинуть (Степанов, Волченко, 2000 р.).
Стосовно людини власне свідомість можна охарактеризувати як виділену і організовану в смислову систему індивідом інформацію, що використовується ним для моделювання внутрішнього і зовнішнього середовища та архівування відомостей, класифікованих за ознаками цих моделей. Психіка людини є результатом взаємодії її моделей внутрішнього і зовнішнього середовища.
Одним із висновків гомеостатичної свідомості є те, що основним сховищем архівованої інформації є вакуум у вигляді поляризації його тонкої структури. А оскільки цей процес динамічний і постійний, то з необхідністю логіки слід визнати, що він (вакуум) є узагальненим сховищем інформації, тобто всесвітньою свідомістю. Мозок людини є лише комунікативним органом, який формує адресорегістровий апарат за зв'язком з тією чи іншою архівованою інформацією. З цих позицій інформація, яка міститься в тонкому світі, переходячи в системно-організований світ, стає інформацією-свідомістю (духом). Інформація тут розглядається як найвища форма інформації і "оператор смислів". Відповідно смислом тут є характеристика цінності інформації. Сукупність усіх можливих систем з їх характеристиками інформативності та енергетичності утворює інформаційно-енергетичний простір, в якому системи можна ранжувати за величинами співвідношення. Еволюція Всесвіту відбувається в бік розвитку високоінформативних, але малоенергетичних "економних" систем (Степанов, Волченко, 2000 р.).
Виділивши Смисл як третій прояв Всесвіту поряд з інформацією і енергією, визначають, крім інформаційно-енергетичного, смисловий (семантичний) простір, в якому закладені всі смисли еволюції життя в Універсумі.
Процес творіння Всесвіту в речовинній області, згідно з моделлю вітальності, починається в інформаційній ідеї Абсолюту, яка прийшла з точки омега в точку сингулярності альфа. Тут інформація може переходити в енергію. Потім включається еволюційний цикл від косної речовини до живої. Далі розвиток приводить до найвищої форми еволюції – свідомості людини, яка повинна структурувати тонкий світ Всесвіту, наповнюючи його духовно. У цьому заряді духовності, можливо, і закладений основний сенс буття людини. Потім світ знову сходиться до Абсолюту, точки омега. Таким чином, отримуємо схему вічного процесу творіння – від Абсолюту до початку речовинного світу і знову до Абсолюту, в точку омега, через свідомість людини, її Душу і Дух.
У феноменах свідомості, як бачимо, виявляється взаємодія інформаційного світу, або інформаційно-енергетичного простору з матеріальними об'єктами. Людська свідомість відповідно до моделі вітальності (наявності свідомості в системах) розуміється як сума взаємопов'язаних елементів: Інтелект + Душа + Дух. При цьому інтелект і душа – атрибути тіла, а Дух – атрибут космічної свідомості чи тонкого світу, який проникає до людини через її душу. Відповідно в одухотвореному соціумі будуть відбуватися сприятливі процеси. Слід відзначити, що в моделі вітальності, як у схемі номогенезу, існує деякий наочний зв'язок. Це зв'язок між духовним рівнем особистості і можливість духовного контакту людської душі з Абсолютом, яка залежить від цього рівня (Волченко, 1997 р.).
Існування точки Омега П. Тейяр де Шарден, К.Е. Ціолковський та багато інших вчених-космістів пов'язували з символом Бога. На нинішньому етапі усвідомлення Світу та при виборі шляхів виходу цивілізації з духовно-екологічної кризи раціональним є доповнення наукового знання релігійним. Особливо це стосується освітньо-виховної системи, де гуманітарний і духовний аспекти відтіснені і замінені технократичним циклом знань.
Непередбачуваність наслідків руйнівної антропогенної діяльності для екологічної стабільності біосфери і здоров'я людини пояснює сучасна синергетика.
Наукова школа лауреата Нобелівської премії І.Р. Пригожина виявила, що при відходженні системи від рівноваги вона може пройти через декілька зон нестійкості. У кожній з них поведінка системи якісно змінюється. Зокрема, система може перейти до "хаотичного стану", в якому поведінка краще за все символізує те нове, що привнесла в концепції порядку і безпорядку нерівноважна фізика: обидва стани – і порядку, і безпорядку – когерентні. Це означає, що для обох характерні кореляції і обидва стани непередбачувані (Пригожий, Стенгерс, 1986,1999 р.). "Нерівноважна термодинаміка", як назвав її І.Р. Пригожий, яка існує в нерівноважних системах, усуває ідею неминучості смерті Всесвіту та його обмеженості.
Процеси становлення порядку з хаосу та їх взаємопереходів та ідея універсальності закономірностей самоорганізації, тобто визнання істотної подібності в їх виявленні в різноприродних об'єктах стали базовою моделлю синергетики. Основу цієї моделі становлять так звані нерівноважні системи ("активні середовища"). Вони характеризуються наявністю великої кількості елементів, між якими в ході самоорганізації і складаються локальні взаємозв'язки, впорядкованість. Тому ці процеси самоорганізації називають "кооперативними" явищами (тобто колективними, масовими). До нерівноважних систем надходить вільна енергія, яка перевищує природні ентропійні втрати, так що в системі утворюється її надлишок. Цей надлишок в системі викликає зміни. Спочатку їх можна прогнозувати (що є звичним для класичної механіки і термодинаміки), а потім досягається специфічний стан системи, який має непередбачуваний, "хаотичний" стан. Подальші зміни вільної енергії приводять до "заспокоєння" системи, і в ній виникають деякі чіткі структури. Цикл самоорганізації закінчений. Процес зміни запасу вільної енергії може продовжитися і далі. Система знову перейде в "хаотичний" стан, а далі виникнуть деякі нові структури, які відрізняються від попередніх.
Для опису динаміки процесів самоорганізації вироблені спеціальні поняття. Найважливішими з них є:
1) дисипативна структура – це структура, яка виникає в результаті самоорганізації; вона існує тільки за рахунок вільної енергії, що надходить у систему;
2) атрактор – це стан системи, який може бути реалізований у даному активному середовищі; сам вихід з хаосу означає, що система буде переходити до якогось певного рівноважного стану, цей стан "переважив" і системою буде обраний саме він, тобто це своєрідний центр притягання, який замикає на собі можливі шляхи зміни системи;
3) точка біфуркації – стан системи, подальший рух з якої може відбуватися не в одному напрямку, а в бік одного з цілого наборів атракторів; це своєрідна розвилка. Делікатний момент полягає в тому, що в процесі самоорганізації точки біфуркації збігаються з хаотичними фазами в зміні системи, у яких дуже сильний вплив флуктуацій. Через це, виходячи з хаотичного стану, система може непередбачувано рухатися в різних напрямках;
4) нелінійність – характерна властивість нерівноважних систем, яка полягає в тому, що в них порушується дія принципу суперпозиції. Раніше в механіці вважалося, що дію декількох малих сил можна замінити дією однієї сумарної. В синергетиці вивчаються ситуації, коли це правило не працює, і таких у природі дуже багато.
Проаналізуємо процес самоорганізації нерівноважних систем. Кожній нерівноважній системі притаманні свої певні структури, які вона може реалізувати в ході самоорганізації. Подальший рух з хаосу може відбуватися за різними напрямками, які залежать, на жаль, від випадкових чинників. Різною може бути і швидкість, для таких процесів характерні режими із загостренням. Це такі переходи, які починаються повільно, непомітно, а потім раптово набувають буквально вибухового характеру. Якщо не вивчити такі можливості завчасно, то можна потрапити в режим із загостренням і наслідки процесу будуть непередбачуваними. Сьогодні таку стурбованість викликають екологічні проблеми – людство все сильніше впливає на екосистеми і біосферу в цілому, і вихід на вибухову ділянку процесу самоорганізації системи може бути катастрофічним як для біосфери в цілому, так і для здоров'я людини, зокрема.
15.3. Формування екологічної культури як основи неруйнівної поведінки людини в біосфері
Людство має докласти максимальних зусиль для раціонального пізнання законів Божих та функціонування живої природи і свою поведінку проектувати відповідно до них. Людина повинна усвідомити, що вся природа, подарована нам Творцем, потребує нашої люблячої руки, а не споживацького впливу. Сьогодення вимагає формування адекватної стратегії поведінки людини в біосфері, яка полягає в гармонійному співіснуванні людини з природою.
Регуляторами динамічної цілісності в системі "суспільство - біосфера" мають стати екологічна відповідальність, екологічна свідомість, екологічне мислення, екологічні знання. Все це є складовими екологічної культури. Формування екологічної культури здійснюється шляхом екологічної освіти і виховання.
Принципи екологічної культури повинні витримуватися на всіх рівнях життя людини – від індивідуального до суспільного. Ці принципи можна виразити в такій простій формі: послух Богові, повага до людини, повага до природи, тобто до біосфери та її складових компонентів.
Не поважати людину аморально і відповідно аморальною є неповага до всього живого, що забезпечує її життя. Не шанувати свій рідний куточок землі, де народився і виріс, величність і красу природи може тільки той, хто втратив все людське.
Бог не тільки створив нас і забезпечує матеріальні умови нашого життя. Він, через своє творіння справляє неоціненний естетичний, емоційний вплив на людину. І, можливо, завдяки цьому впливу природи людина прийме рішення про необхідність загальних для всього суспільства екологічної моралі, екологічної і біосферної культури як етичної норми суспільства в цілому.
Тому лише стратегія поведінки людини на основі положень філософської концепції біоцентризму, згідно з якою вважається, що не один і навіть не кілька видів, а все живе на Землі має право на існування, і що саме вся біота, а не одна людина повинна стати центром уваги, дасть змогу сформувати основи неруйнівної поведінки людини в біосфері, адекватної до вимог сьогодення.
Лише за такого підходу ми зможемо усвідомити себе як слуг Божих на цій Землі, які опікуються природою – потужного і надзвичайно складного механізму, який працює злагоджено. Носієм екологічної культури повинна бути кожна людина, а її формування треба починати ще з колиски.
Екологічна культура перед усіма і кожним окремо ставить основну моральну вимогу: дій так, щоб той величний і розмаїтий устрій природи, який ми бачимо кожний день і носієм якого є Господь, був для нас безумовною метою.
Жодне з досягнень науки і техніки не можна назвати високоморальним, якщо воно завдає шкоди мільйонам людей і всій біосфері. Тому нам конче необхідні екологічна культура та мораль, яка повинна визначати і об'єднувати в одне ціле освіту, творчість, науку і практику.
Якщо ми не змінимося духовно, не станемо на шлях сповідування Божих принципів у житті, не відмовимося від ідеї споживацького ставлення до природи, не припинимо чинити над нею розправу, то ні про яку гармонію, співіснування і розвиток людини і природи мова йти не може. Екологічна культура є однією з головних засад безпечного майбутнього нашої унікальної планети, однією з засад розбудови і національного прогресу України.
Людина в усі часи була предметом філософських знань і розглядається нині як особистість в усіх її суспільних зв'язках і відносинах.
Людський погляд на світ – суть її наукового світогляду, достовірних об'єктивно-істинних знань, що правильно відображають взаємозв'язки явищ природи.
Філософське розуміння істини недосяжне для першокласника, підлітка і навіть юнака. Але чекати, поки людина сама досягне високого рівня інтелектуально-культурного розвитку – означає допускати серйозну непоправну педагогічну помилку. Отже, завдання педагога полягає в тому, щоб з першого кроку навчання привертати увагу учнів до явищ природи і популярно пояснювати їх взаємозв'язки. У той самий час необхідно формувати в учнів прагнення зрозуміти характер зв'язків і відносин у людському суспільстві та Людиною і Богом. Знання про такі взаємозв'язки і відносини розкриваються в практичній діяльності, формують потребу поглибленого пізнання властивостей природи, є началами наукового світогляду та основою екологічного виховання учнів як стрижневої частини духовного становлення особистості. Здоров'я людини як результат такого виховання є цілісна система, що складається із взаємозалежних частин: фізичного, психічного, емоційного, соціального, особистісного і духовного. Духовне здоров'я – сенс нашого існування, його умовою є глибоке розуміння і особисте спілкування з Богом.
Надання пріоритету екологічному вихованню обумовлюється ще кількома причинами:
1. Змістовна сторона екологічного виховання до певної міри розкривається в процесі вивчення курсів основ наук, а процесуальна сторона – краще в процесі всієї навчально-трудової діяльності дітей та молоді.
2. В основу змісту екологічної освіти покладено концепцію Біосфери, що є науковою основою планування стійкого розвитку, визначеною Програмою Організації Об'єднаних На цій з навколишнього середовища (ЮНЕП) глобальною проблемою світового співтовариства.
3. Актуальність екологічної освіти в глобальному масштабі спонукає викладацький корпус в усьому світі оволодівати біосферним мисленням і примушує переглянути економічні, соціальні, політичні критерії та гасла. Це об'єднує навчальні та виховні заклади будь-якої країни до дії на паритетних партнерських засадах.
4. Мотиваційною сферою природоохоронної діяльності як результату екологічного виховання є гуманістичні, патріотичні, естетичні, економічні, санітарно-гігієнічні та пізнавальні мотиви.
Таким чином, екологічне виховання є стрижневим засобом духовного формування особистості. Поштовхом до розвитку екологічної освіти в Україні, стала Міжурядова конференція з просвітництва стосовно навколишнього середовища, що відбулась у Тбілісі в 1977 р. Вона визначила сутність екологічної освіти в сучасних умовах. У Декларації конференції записано: "Правильно зрозуміла освіта в галузі навколишнього середовища повинна являти собою всебічний, триваючий упродовж усього життя процес освіти, який враховує переміни у світі, що швидко змінюється. Вона має підготувати людину до життя, озброївши її розумінням основних проблем сучасного світу і давши їй навички і засоби, необхідні для того, щоб вона могла відігравати, за належної поваги до етичних цінностей, плодотворну роль у поліпшенні життя і захисті навколишнього середовища".
Разом з тим були визначені основні принципи і провідні напрямки просвітництва в галузі охорони навколишнього середовища.
Екологічна освіта повинна:
· розглядати навколишнє середовище в усій його повноті – природне і створене людиною, технологічне і соціально-екологічне, політичне, культурно-історичне, моральне, естетичне;
· бути тривалим процесом, тобто починатися в дошкільному віці і продовжуватися на всіх стадіях формальної і неформальної освіти;
· бути міждисциплінарною за своєю суттю, вносити спеціальний зміст у кожний навчальний предмет, створюючи цілісну збалансовану перспективу;
· вивчати головні проблеми навколишнього середовища з урахуванням місцевих, національних, регіональних і між народних точок зору, щоб набути знання про умови навколишнього середовища в інших географічних регіонах;
· зосередитися на поточних і можливих ситуаціях навколишнього середовища, одночасно беручи до уваги історичну перспективу;
· роз'яснювати значення та необхідність місцевого, національного і міжнародного співробітництва в запобіганні і вирішенні проблем довкілля;
· докладно висвітлювати різні аспекти навколишнього середовища в процесі соціально-економічного планування і розвитку;
· надавати населенню можливість застосовувати свої знання і досвід у плануванні, прийнятті рішень і визначенні наслідків;
· відносити необхідність знання аспектів уразливості навколишнього середовища, навчання навичок вирішення проблем і роз'яснення цінностей до будь-якої вікової групи, але надавати особливого значення формуванню розуміння уразливості навколишнього середовища в учнів у ранньому віці і найбільш наближено до місця навчання;
· допомагати учням знаходити ознаки виникнення проблем навколишнього середовища, а також вивчати його окремі реальні проблеми;
· надавати особливого значення складним проблемам навколишнього середовища і в цьому зв'язку – необхідності розвитку критичного мислення і набуття навичок вирішення проблем, що виникають;
· використовувати різноманітність навколишнього середовища, що вивчається, і широкий набір методичних прийомів для навчання, засвоєння знань про дозвілля, почерпнутих з нього, приділяючи належну увагу практичній діяльності і вивченню досвіду з перших рук.
На основі провідних принципів екологічної освіти визначено її цілі. Це, передусім, – надати можливість людині зрозуміти складний характер навколишнього середовища, яке є результатом взаємодії його біологічних, фізичних, соціальних, економічних і культурних чинників, сприяти усвідомленню важливості навколишнього середовища для економічного, соціального і культурного розвитку.
Роль освіти в забезпеченні стійкого розвитку була обґрунтована у двох основних доповідях ООН – матеріалах ЮНЕП "Перспективи навколишнього середовища на період до 2000 р. і надалі" (травень 1987 р.) і матеріалах Брундландської комісії "Наше спільне майбутнє" (квітень 1987 р.). У цих документах підкреслюється, що для досягнення стійкого розвитку освіта в галузі навколишнього середовища потребує здійснення довготривалих заходів, оскільки проблеми та якість навколишнього середовища не належать до тих, які можна раз і назавжди вирішити, вони викликають постійну турботу і тривогу.
Освіта з питань навколишнього середовища здійснюється в межах формальної і неформальної освіти. Формальна охоплює вихованців дошкільних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл усіх типів, студентів середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, а також слухачів різних курсів підвищення кваліфікації, спеціалістів. Неформальна освіта охоплює молодь і дорослих з усіх верств населення, які одержують природоохоронні відомості індивідуально або колективно з джерел масової інформації чи в процесі разових заходів. Екологічний аспект повинен органічно включатись у процес освіти всіх вікових категорій, що відповідає концепції "неперервної освіти".
Питання екологічної освіти активно розробляються сучасними філософами (О. Галєєва, В. Липицький, М. Кисельов, В. Крисаченко, М. Курок, Г. Платонов, О. Салтовський та ін.) і спеціалістами з педагогіки (А. Захлібний, І. Зверев, О. Плахотник, Є. Сластеніна, І. Суравегіна, Н. Пустовіт, Г. Тарасенко, С. Шмалєй та ін.).
З метою вдосконалення екологічної освіти нерідко звертаються до концепції "виховання на природі" як джерела натхнення, пізнання і майстерності (Демокріт, Арістотель, А. Дюрер, Л. Альберті, А. Баумгартен, І. Вінкельман, Й. Гердер), до педагогічних шкіл "натуралістичного виховання" (Я. Коменського, Ж. Руссо, Й. Песталоцці, А. Дістервега, К. Ушинського, В. Сухомлинського). Основою для розуміння суті екологічного виховання учнів шкільного віку значною мірою є вибір підходу до визначення "екологічна культура". Ми дотримуємось висновку, що екологічна культура – це міра і спосіб розвитку, реалізація соціальних сил у процесі матеріально-практичного і духовно-теоретичного засвоєння природи. Вияв суті екологічної культури дає змогу нам розглядати виховання як систему управління формуванням тих якостей особистості, що є основними складовими виховання і визначають рівень екологічної культури. Тому процес екологічного виховання визначається нами як послідовність етапів навчально-виховної діяльності, спрямованих на засвоєння особистістю знань про наукові основи природокористування, формування визначених якостей, напрацювання певних ціннісних орієнтацій, практичних навичок та готовності до охорони природи. У загальному плані ці етапи умовно можна визначити:
1. Інтелектуальний – формування потреб у глибоких і міцних знаннях (екологічні потреби) екологічного змісту як якості особистості, тобто вибір певної екологічної позиції (погляди, ідеї).
2. Операційний (екологічні інтереси) – виховання інтересу до високоефективної трудової діяльності на об'єктах при роди, формування умінь і навичок з охорони природи. Установка на трудову (пошукову) діяльність екологічного змісту. Виховання ціннісних орієнтацій (системи цінностей).
3. Мотиваційний (готовність до екологічної діяльності) – вияв та закріплення домінуючих серед сукупності спонукальних мотивів. Формування навичок творчої екологічної діяльності, і на цій основі – готовності до екологічно значущої поведінки в природі.
Кожний з визначених етапів передбачає певні рівні формування визначених якостей екологічно вихованої особистості: екологічні потреби, екологічні інтереси, готовність до екологічно значущої поведінки в довкіллі. Зміст реалізації екологічно значущої поведінки в природі залежить від характеру дій учнів: активні дії, спрямовані на досягнення певних результатів, чи пасивне утримання від діянь з власного бажання. Утримання від дій, що засуджуються моральною етикою чи забороняються екологічним законодавством, тобто пасивна форма реалізації, називається дотриманням еколого-етичних норм. Активні ж дії учнів з виконання покладених на них обов'язків екологічно вихованої особистості становлять активну форму реалізації, що називається виконанням. Учень зобов'язаний виконувати вимоги еколого-етичних норм незалежно від внутрішнього ставлення до них. У разі реалізації екологічно значущої поведінки у формі використання здійснюється прояв сформованих якостей екологічно вихованої особистості.
Особливою специфічною формою реалізації екологічно значущої поведінки є застосування, тобто примусова форма діяльності, що за потреби організується педагогічним колективом.
Таким чином, дієвість і ефективність екологічно значущої поведінки в першу чергу залежить від вибору форм виховання якостей екологічно вихованої особи.
Не менш важливим чинником при цьому є умови для реалізації якостей екологічно вихованої особистості.
Формування цінностей екологічної культури особистості забезпечується поєднанням екологічної освіти, практичної діяльності і спілкування в процесі такої діяльності. Але першочергове значення має саме те, яка концепція вкладається в зміст екологічної освіти. Концепція біосфери не є альтернативною, але використовується як наукова основа концепції стійкого розвитку. Ось чому обов'язково запроваджувати обидві концепції в зміст екологічної освіти. Це – перша методологічна умова успішного вирішення проблеми формування цінностей екологічної культури. Друга, не менш важлива, – які якості екологічно вихованої особистості буде взято за основу виховання. На наш погляд, головними якостями повинні бути екологічні потреби, екологічні інтереси і готовність до екологічно значущої діяльності та поведінки в навколишньому природному середовищі.
Тому однією з найважливіших умов забезпечення реалізації цінностей екологічної культури є рівень екологічної свідомості, змісту екологічних знань та постійний і безперервний процес формування визначених нами якостей екологічно вихованої особистості.
Екологізація громадської свідомості – одна з характерних рис духовного життя сучасного суспільства. Цей процес розгортається в усіх сферах суспільної свідомості і на всіх рівнях.