Визначення зон ризику та реакція підприємства (організації) на наступлення кризового фінансово-економічного стану

Прогнозування кризових ситуацій базується на діагностиці потенційних загроз. Інформація про потенційні загрози є першим сигналом ймовірності появи кризи. Для аналізу цих сигналів можна використовувати теорію циклічності виникнення криз Дж.М.Кейнса.

Прийнятні варіанти переходу загрози в кризу:

1. Система досягла запланованих цілей та за появи певних факторів загрози

показники її ефективності почали коливатися.

2. У випадку неприйняття мір щодо стабілізації положення у системі імовірна кризи, економічний спад.

3. У випадку прийняття мір щодо стабілізації положення в системі ймовірне підвищення ефективності функціонування та вихід з кризової ситуації.

Етапи діагностики кризи:

І – якісної ідентифікації об’єкту.

Встановлення приналежності об’єкту до певного класу чи групи об’єктів (має на увазі визначення у об’єкту таких параметрів, що є загальними для певної сукупності об’єктів).

ІІ – кількісної ідентифікації об’єкту.

Виявлення розбіжності об’єкту, що діагностується від об’єктів свого класу шляхом порівняння його фактичних параметрів з базовими.

Методи діагностики криз:

Аналітична діагностика – припускає проведення діагностичних досліджень безконтактними методами за допомогою статистичної інформації, з використанням методів комплексного економічного аналізу, бальних оцінок тощо.

Експертна діагностика – будується на інформації, яка отримується з цілей діагнозу контактними методами шляхом проведення спеціальних експертних опитувань, де використовуються методи експертних оцінок, коефіцієнти і показники економічної ефективності тощо.

Лінійне програмування – використовується для визначення найкращої комбінації ресурсів та дій, необхідних для досягнення оптимального результату.

Динамічне програмування – використовується для рішення задач управління певної структури, коли задача з n перемінними представляється як багато шаговий процес прийняття рішення.

Засади управління кризами.

Антикризове управління – це управління, при якому відбувається прогнозування небезпеки кризи, аналіз її симптомів, методів щодо зниження негативних наслідків і використання її факторів для подальшого розвитку.

Основні групи проблем управління кризами:

Група І – визначення та розпізнавання передкризових ситуацій.

Група ІІ – пов’язана зі сферами життєдіяльності системи (в процесі рішення цих проблем формуються місія та цілі управління, визначаються засоби та шляхи управління в умовах кризової ситуації), з організаційним розвитком та правовим та фінансово-економічним забезпеченням.

Група ІІІ – прогнозування криз, поведінки системи в кризовому стані, проблеми пошуку необхідної інформації та розробки управлінських рішень, проблеми аналізу та оцінки кризових ситуацій, проблеми розробки інноваційних стратегій щодо виходу з кризи.

Група IV – селекція персоналу, конфліктологія, інвестування антикризових заходів, маркетингу, санація тощо.

Основні положення антикризового управління:

1. Кризи можна передбачати, очікувати і викликати.

2. Кризи у визначеній мірі можна прискорювати, випереджати або відсувати.

3. До криз можна і необхідно готуватися.

4. Кризи можна пом’якшувати.

5. Управління в умовах кризи вимагає особливих підходів, спеціальних знань, досвіду та мистецтва.

6. Кризові процеси можуть бути в певній мірі керованими.

7. Управління процесами виходу з кризи здатне прискорювати ці процеси та мінімізувати їх наслідки.

Особливості механізму антикризового управління:

1. Надавання переваги мотивації, що орієнтована на антикризові заходи, економії ресурсів, глибокого аналізу ситуації, професіоналізму тощо.

2. Врахування настанови щодо оптимізму та впевненості, соціально-психологічної стабільності діяльності.

3. Визначення пріоритетів щодо цінностей професіоналізму.

4. Заохочування прояви ініціативності при вирішенні проблем та пошуку найкращих варіантів розвитку.

5. Підтримка корпоративності, пошуку та інновацій.

Механізми управління кризами на мікрорівні:

· Організація перспективного планування.

· Аналіз факторів внутрішнього та зовнішнього середовища та виявлення тих з них, які здатні визвати кризу.

· Розробка превентивних заходів щодо зниження уразливості системи.

· Створення ресурсних резервів.

· Скорочення поточних витрат.

· Створення дублюючих систем управління.

· Диверсифікація.

· Активна інноваційна політика.

Механізми управління кризами на макрорівні:

· Створення системи стратегічного управління на державному, регіональному та місцевому рівні.

· Розробка та впровадження системи якісного моніторингу зовнішнього та внутрішнього середовища.

· Активна дерегуляторна політика.

· Податкова політика, яка адекватна економічному розвитку держави.

· Цілісна та системна нормативно-правова база держави.

· Ефективне управління земельними ресурсами.

· Соціально-економічна політика, спрямована на підвищення якості життя громадян.

· Виважена інформаційна політика, яка сприяє прозорості та відкритості керуючої.

· Розвиток організаційної структури системи публічного управління повинен враховувати об’єктивні тенденції відчуження на ґрунті різнонаправленості інтересів громадян та чиновників.

· Створення такої системи комунікації між керуючою системою та громадянами, при якій відповідні структури та спеціалісти змогли б пояснювати громадянам цілі та методи конкретної політики, аргументувати характер та зміст своє діяльності, в умовах, в яких вони змушені працювати та приймати рішення.

· Визнання існування стереотипів сприйняття влади: соціальні та політичні цілі держави дробляться та втілюються в завдання державних установ, а саме ці установи та їх функціональні повноваження віддані у власність державним службовцям, для яких розподіл та перерозподіл державних ресурсів залишається монопольною функцією.