Причини і початок голодомору в Україні в 20-ті роки

Голод 1921-1923 років

 

КУРСОВА РОБОТА

Студента III курсу

Історичного факультету

Гаменюка Артема Олександровича

 

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК

доцент кафедри історії України

кандидат історичних наук

Бернадський Микола Петрович

 

 

Луганськ 2012

Зміст

Вступ

 

Розділ 1. Загальна характеристика голоду 1921-1923 років в Україні

 

1.1. Причини і початок голодомору в Україні в 20-ті роки

 

1.2. Запровадження комуністичного НЕПу

 

1.2. Антинародна більшовицька політика

 

1.3. Загострення ситуації в українських селах

 

 

Розділ 2. Особливості голоду 1921-1923 років в Україні

 

2.1. Жахливі наслідки голодомору

 

2.2. Інформація зарубіжної преси про голод в Україні

 

2.3. Пік голоду 1923 року в Україні

 

Висновки

 

Література

 

 

Причини і початок голодомору в Україні в 20-ті роки

Протягом багатьох десятиліть у наших шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю південну Україну, звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала.

 

Тема голодів 20-30-х років в Україні не може залишити байдужим будь-кого з громадян нашої країни. Нарешті відкриті таємні партійні фонди, документи відомчих організацій, доступу до яких раніше не було. На основі архівних матеріалів аргументовано, на підставі неоспорених доказів доведено - факт штучного голоду на території України у 1921- 1923 та 1932-33 роках є беззаперечним. Для вшанування пам’яті загиблих, в наш час розроблено програму, яка має на меті зібрати по крупицях інформацію про події не лише 1932-1933, а й 1921-1923 та 1946-1947 років. Мета - оживити мову документів, закрити чорні плями, які виникли внаслідок знищення частини інформації по вказаних періодах, нарешті дати можливість людям, що пережили жахіття голодоморів, розповісти про трагедію майбутнім поколінням. На диво, родини, яким вдалося вижити, незважаючи на заходи партійного керівництва радянського союзу, направлені на реалізацію вкрай цинічного плану - винищення українського народу, як носія української національної ідеї і державотворення, сьогодні продовжують потерпати від тиску з боку представників, вже української комуністичної партії. Всупереч нормам моралі, закону, звичайної логіки, представники даного політичного напряму стоять на позиції нігілізму - всі факти по означених періодах ігноруються. Але найбільш жахливим в цьому фарсі, є спроби змусити осіб, які пережили голод, через тиск на них, їх родини, відчути почуття сорому за те, що вони залишилися живими. Саме такі прояви цинізму окремих політичних сил сучасної України в черговий раз вимагають повернутися до документів.

 

Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР поставила в Парижі

На жаль, тоді західний світ ще не пройнявся трагедією українського селянства, страшний голод продовжував поширюватися півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1890000 осіб, у березні — 3250000, в червні — 4103000.

 

Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло —

 

5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього — 7323.

Представник допомогової організації Нансена каштан В.Квислінг, очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року, що в Україні близько 7 мільйонів людей "вмирають з голоду в усьому страшному розумінні цих слів". Це, до речі, підкреслював Квислінг, без інших українських територій, до яких він відносив у першу чергу Кубань.

 

Та страшно стає від усвідомлення того, що хліб в Україні, не зважаючи на посуху, був. Його відірвали від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі.

 

Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість голодуючих на півдні України (крім корінного етносу там зазнали лиха і німці, болгари, греки, чехи, шведи, молдавани, росіяни), Голова Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Великобританія не знайде шляхів для замирення з Радянською Росією, це в той час, коли для голодних дітей півдня України керівники УСРР випрошують від Американської організації допомоги (АРА) сто тисяч пайків.

Одна із причин голоду 1921 - 23 років - аграрна політика більшовиків, яка орієнтувалася на продрозкладку в сільському господарстві, заборону ринкової реалізації хлібних запасів і примусового вилучення їх по розпорядженню державних органів. Руйнівні наслідки продрозкладки навіть перевищували збитки, спричинені війною, спочатку імперіалістичною а потім громадянською. Фактично, політику продрозкладки в Україні продовжувала постанова ВУЦВК (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет) V скликання від 27 березня 1921 року „Про заміну продовольчої розверстки натуральним податком”2. Згідно із постановою РІЖ УССР (Рада народних комісарів) від 28 травня 1921 року „Про натуральний податок на хліб, картоплю і олійне насіння” загальна сума податку становила 126 млн. пуд. зерна для України замість 180 млн. пуд. згідно з продрозкладкою. Мета цих рішень - вивести сільське господарство із кризи шляхом підвищення матеріальної зацікавленості селянина. Однак не слід забувати, що сплата продподатку у повному обсязі лягала на плечі, так званих, заможних селян. А методи стягнення мало чим відрізнялися від тих, що використовувалися ще за часів кріпосного права - вводилась колективна відповідальність селян за виконання плану. З кожної волості брали від 15 до 20 чоловік заручників із заможних селян. У випадку якщо село відмовлялося дати підписку про кругову відповідальність, або не виконувало продподаток за 48 годин, жителі населеного пункту оголошувалися ворогами радянської влади. Половину заручників засуджували, до окремих осіб застосовували навіть вищу міру покарання розстріл. Після цього брали нову групу заручників. Таким чином, введення продподатку можна розцінювати не як зміну відповідної політики, а як її продовження.

 

 

Перша половина XX ст. Впровадження нової економічної політики (НЕПу) не дало бажаних результатів. На теренах пд., цент. та сх. України, а саме у Дніпропетровській(тодішній Катеринославській), Донецькій, Запорізькій, Одеській, Миколаївській областях та на пд. Харківської наприкінці 1921 року почався голод. Цьому сприяло кілька факторів:
1.політика „воєнного комунізму”;
2.примусове вилучення радянською владою хліба;
3.руйнування сільського господарства в період Першої світової війни, а, відповідно, падіння товарності с/г;
4.незацікавлення селян у збільшенні посівних площ;
5.неврожай, породжений страшною посухою;
6.підвищення норм хлібозаготівлі.
Селянин був не в змозі прогодувати себе і свою сім’ю. Урожай 1921 року не задовольняв навіть прожиткового мінімуму, а будь-які харчі вилучалися радянською владою. Голодувало близько 4 – 7 млн. осіб, що становило 25 % від усього населення України. Голод супроводжувався епідеміями холери, тифу та віспи. І у той час, коли український народ гинув, СРСР „милостиво” надавав допомогу голодуючим біженцям з Поволжя, Уралу, Казахстану. При Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (ВУЦВК) була створена Центральна комісія для допомоги голодним. При цьому хліб з України вивозився у РСФРР, як і раніше. Партійна влада в республіці слухняно виконувала вказівки центру, а, щоб провести закупівлі зерна за кордоном, радянський уряд конфісковував церковні цінності. Факт голоду замовчувався; райони, охоплені ним, були оточені військами, проте в той самий час влада надавала селянам посівний матеріал і техніку, також уряд УРСР підписав угоду з Американською адміністрацією допомоги (АРА), яка разом з іншими міжнародними організаціями (Крайовий комітет допомоги голодній Україні у Львові, комітети у Відні, Берліні, Празі, єврейська організація „Джойнт”, Червоний Хрест Чехословаччини) надавала допомогу жертвам голоду. Продукти і медикаменти, надіслані АРА, врятували життя сотень тисяч українців, але гуманітарна допомога не завжди надходила до місць призначення. Влада будь-якими способами блокувала витік інформації і твердила, що голод лише в Росії, а в Україні – неврожай. Зерно й надалі транспортувалося з республіки, смерті не припинялись. За січень1923 року з УСРР в сусідні республіки було вивезено біля 9 млн. пудів хліба. Радянський уряд рятував голодуючих з Поволжя, розправляючись голодом з населенням України.
Хороший врожай 1923 року допоміг побороти голод, але за період 1921-1923 років він забрав понад 1, 5 – 2 млн. людських життів. Загальні демографічні втрати на той час складали біля 5 млн. осіб. Народ втратив значну кількість людей, але все ж вижив. Вижив для чого? Невже для того, щоб пережити щось подібне, але набагато страшніше і трагічніше для нього самого, – голодомор 1932-1933 років?!

Читать полностью: http://h.ua/story/152825/#ixzz1syL4ojBs

 

 

Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної України (перш за все — Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську та Одеську губернії), Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921 — 1923 pp. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12 % населення України, у січні 1922 р. — 20 %, а в травні —- вже 48 %, тобто не менше 10 млн. чол. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть при живих батьках. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці.

Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, виходячи з єдиного критерію: аби не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, аніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С.Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжжя и Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України (цю блокаду було знято лише в 1922 p.). Було опрацьовано й техніку замовчування пануючого в Україні голоду. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: «Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами».

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дозволило використовувати хлібні ресурси виключно для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження з кампанії допомоги голодуючим від таких іноземних благодійних організацій, як Американська адміністрація допомоги, фонд Нансена та ін. Тільки в грудні 1921 р, коли продовольчі ресурси України були значною мірою виснажені, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу українського хліба до РСФРР було зменшено з 57 до 27 млн. пудів. Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загально федеративного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок внутрішніх коштів і за умови першочергового забезпечення голодуючих РСФРР. На поч. січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але комуністичне керівництво відкинуло її. У той же час більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб послабити церковний вплив на населення та поповнити свої фонди. їхній вождь В.Ленін у «суворо таємному» листі, адресованому В.Молотову для членів політбюро ЦК РКП(б) писав: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати».

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що в 1921—1922 pp. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. У той же час до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 p., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші Спроби експорту хліба (з України в той час було забрано не менше 15 млн. пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголошено, що завдяки врожаю 1922 р. голод припинився. Принцип «недоїмо, але вивеземо», котрим керувалися царські міністри, трансформувався в інший: «помремо, але вивеземо». Як наслідок, голод у південних губерніях України протримався аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921 — 1923 pp. Посиливши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посухи та неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, яким було охоплене українське село. За офіційними даними, наприкінці 1920 — на поч. 1921 pp. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чол. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові розправитись із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921—1923 pp., який, за приблизними оцінками, коштував Україні до 1,5 — 2 млн. жертв, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, викликаний посухою 1921 p.; 3) політика «воєнного комунізму», насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба у голодуюче Поволжжя, промислові центри Росії, насамперед у Москву і Петроград, та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

Катастрофічне становище в економіці привело до різкого зростання невдоволення політикою більшовиків. Прокотилася хвиля селянських повстань, робітничих страйків в Україні, у Росії. Найбільш драматичним був виступ донедавна палких прихильників більшовицької партії — моряків Кронштадту. Вони підняли прапор повстання проти «самодержавства комісарів» за владу рад без більшовиків, проти політики уряду щодо селян та робітників. Хоча Червона армія й ЧК нещадно придушували ці повстання (15 тисяч захисників Кронштадту було знищено без суду й слідства), В.Ленін та його партія були змушені визнати провал політики «воєнного комунізму»

 

Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921-1923 pp. Голод був спричинений посухою, післявоєнною розрухою та більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Найбільше постраждало населення Поволжя і центральних районів Росії. Ті ж самі чинники діяли і в Україні, проте, з суттєвою різницею - місцеве селянство мало більші запаси хліба. Це дозволило б уникнути голоду в південних українських губерніях, якби не розпорядження Кремля відправляти український хліб до Росії. Представники Американської адміністрації допомоги (AmericanReliefAdministration) голодуючим дивувалися, чому поїзди з продовольством із Києва та Полтави відправляють за сотні миль у Поволжя, замість того, щоб відправити їх у сусідні Одесу чи Миколаїв, де також лютував голод. Більшовики не зупинялися перед тим, щоби реквізувати хліб в охоплених голодом українських губерніях. Московське керівництво прагнуло загасити вогнища голоду передовсім у Росії, зовсім не дбаючи про те, що відбувається в Україні. Голод в Україні приховувався від загальноросійської та світової громадськості. Американській адміністрації допомоги дозволили діяти в українських губерніях лише у квітні 1922 p., аж у самий розпал голоду. Голод 1921-1923 pp. коштував Україні, за приблизними оцінками, до 1,5-2 млн. жертв - це була та ціна, яку сплатила УСРР за те, що не стала самостійною державою.

30 грудня 1922 р. у Москві Iз'їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умови існування єдиної унітарної правлячої партії був фікцією. Реальний статус республіканських компартій залишився на рівні обласних організацій РКП(б). Будь-яке рішення, прийняте Центральним комітетом партії у Кремлі, мало зобов'язальний характер для кожної республіки. Та все ж таки збереження за Україною статусу бодай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на подальший розвиток української національної самобутності. Українці дістали те, чого довгі роки позбавляла їх Російська імперія: окрему адміністрацію, територію, державні та громадські структури - основи для майбутньої територіальної самостійності України.

Утворення СРСР не применшило гостроти національного питання. Так, на 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у Союзі, українське населення становило 31 млн. (або 44%). Але ці цифри перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 p. yКомуністичній партії (більшовиків) України (КП(б)У) українці складали лише 19%, а в квітні 1922 р. - 23,3%; натомість частка росіян та євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6% (для порівняння - українці становили близько 80% населення УСРР). Тільки 11% особового складу КП(б)У вважали рідною мовою українську, aрозмовляли нею і того менше - усього 2%. Подібне становище склалося й у інших республіках Радянського Союзу.

Москва мала намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління у республіках представників неросійських національностей. Таким чином вона хотіла розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 р. XIIз'їзд РКП(б) проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».

1. Передумови та причини голоду. Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такими факторами:

- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України;

- згубною для народного господарства політикою правлячої партії;

- підлеглим становищем українського керівництва московському центру;

- прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства.

Причинами, що викликали голод 1921-1923 pp., вважають:

- посуху і неврожай 1921 p., що охопили найважливіші регіони Росії й південні та степові райони України;

- скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально-економічних експериментів;

- надмірні реквізиції продовольства.

Посуха охопила основні регіони постачання хліба - Поволжя, Північний Кавказ, та південні губернії України. На півдні України зима 1921 р. видалася малосніжною, а весна майже - майже без дощів. Ставало очевидним, що врожай в республіці буде значно нижчим очікуваного. Але центральний уряд ігнорував труднощі, що склалися в сільському господарстві України. У районах УСРР, які охопила посуха, до революції збирали 400 млн пудів хліба щорічно, а в 1921 р. лише 39 млн пудів.

У 1921 р. Україні фактично було збережено продрозкладку, хоча офіційно було проголошено про запровадження продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УСРР. Радянське керівництво України звернулося до керівництва губкомів КП(б)У і губвиконкомів із вимогою за будь-яку ціну вивозити хліб. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони почали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлене вивезення хліба до Росії.

За офіційними даними у травні 1922 р. в Україні голодувало понад 3,7 млн чоловік. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Епіцентром нещастя стала Запорізька земля, де голодувало майже 100% населення.

Величезна кількість хліба з України вивозилася в голодуюче Поволжя і промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а з 1922 р. - і за кордон. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян. Голод усугубився епідемією холери, яка взимку 1921-1922 pp. поширилася з Поволжя на Україну.

2. Політика більшовиків, спрямована на недопущення ослаблення правлячого режиму. Незважаючи на горе і страждання мільйонів людей, зусилля більшовиків були спрямовані, у першу чергу, не на подолання голоду, а на недопущення ослаблення правлячого режиму.

Проявами цього було наступне:

- замовчування факту голоду в Україні при розголошенні відомостей про голод у Росії; навіть під час голоду з України вивозилося продовольство і хліб під виглядом допомоги голодуючим Поволжя; тільки з другої половини 1922 р. влада визнала наявність голоду в Україні й дозволила міжнародним організаціям надати Україні допомогу;

- проведення хлібозаготівель у районах, охоплених голодом;

- ізоляція районів, охоплених голодом, від іншої частини України; військові підрозділи перекривали всі шляхи сполучення між північними і південними губерніями, конфіскували продовольство в тих, хто прагнув провезти його на південь;

- використання голоду для посилення репресій проти духовенства, конфіскації цінностей із храмів і культових споруд.

3. Наслідки голоду 1921-1923 pp. Серед наслідків голоду 1921-1923 pp. можна виділити такі:

- людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян;

- придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ;

- за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи.

Таким чином, у 1921-1923 pp. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.

Голод 1921 - 1923 років

Протягом багатьох десятиліть у наших шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю південну Україну, звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала.

Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР поставила в Парижі (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, далі — ЦДАВОВУ: Фонд 3696. — Опис 2. — Справа 438. — Аркуші 26-27, 44).

На жаль, тоді західний світ ще не пройнявся трагедією українського селянства, страшний голод продовжував поширюватися півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1890000 осіб, у березні — 3250000, в червні — 4103000 (там же: Ф.4. — Оп.1. — Спр.1328. — Арк.36).

Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло —

5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього — 7323. (Там же: Арк.36).

Представник допомогової організації Нансена каштан В.Квислінг, очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року, що в Україні близько 7 мільйонів людей "вмирають з голоду в усьому страшному розумінні цих слів". Це, до речі, підкреслював Квислінг, без інших українських територій, до яких він відносив у першу чергу Кубань (Скандинавські вісті. — 1983. — 4.54. - С.14).

Та страшно стає від усвідомлення того, що хліб в Україні, не зважаючи на посуху, був. Його відірвали від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі.

Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість голодуючих на півдні України (крім корінного етносу там зазнали лиха і німці, болгари, греки, чехи, шведи, молдавани, росіяни), Голова Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Великобританія не знайде шляхів для замирення з Радянською Росією, t це в той час, коли для голодних дітей півдня України керівники УСРР випрошують від Американської організації допомоги (АРА) сто тисяч пайків (Там же: Ф.ЗЗЗ с/67. — Оп.1. — Спр.2. — Арк.54).

І ця благодійна організація в межах їй дозволеного намагалася допомогти голодним українцям, хоч постійно перебувала під недремним оком ЧК.

Комуністична влада, скориставшись з допомоги американців, потім, коли наприкінці 1922 року становище почало поліпшуватися, замість подяки їм, почала звинувачувати їх у спробі підриву устоїв влади робітників і селян.

Марксистсько-ленінська історіографія устами одного з її апологетів І.Л.Портного в його кандидатській дисертації "Провал антисоветской деятельности АРА на юге Украинн (декабрь 1921 г. — игонь 1923 г.)" намагалася довести діяльність цієї благородної організації як виключно спрямованої "для ликвидации Советской власти под видом так назнваемой "помощи" (Одесса, 1955. — С.5). І, мовляв, "Трудящиеся УССР правильно оценили соглашеиия Советского правительства с АРА й пресекли попнтки агентов американского империализма использовать "костлявую руку голода" для своих преступннх замнслов свержения Советской власти й реставрации капитализма (С 12.). В многочисленннх резолюциях, принятьіх на общих собраниях й митингах в конце 1922 — начале 1923 г., трудящиеся УССР осудили антисоветские происки АРА й внразили свою горячую благодарность Коммунистической партии й Советскому правительству, великому русскому народу й другим народам нашей Родини за помощь, оказанную в ликвидации голода й его последствий, в восстановлении народного хозяйства республики". (Там же. — С.12).

Як усе було насправді, чітку відповідь дають документи. Читачі, очевидно, подивуються, просто не зрозуміють дії керівників Радянської України, які на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У слухняно виконують розпорядження члена Наркомпроду РРФСР Мойсея Фрумкіна, коли той вимагав

вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує. До речі, члени Політбюро ЦК КП(б)У, віддавши розпорядження про вивезення хліба з України, протягом тривалого часу навіть не знали, скільки збіжжя вже вивезено за операційний рік. Тільки 10 березня 1922 року Раковський, Мануїльський, Фрунзе, Чубар, Іванов А., Косіор ухвалюють рішення про те, щоб "вьіяснить количество вьівезенного в РСФСР хлсба й составить официальнмй акт".

(ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.б. — Спр.29. — Арк.48).

Коли ж у травні зробили підрахунки, то виявилося: до нового врожаю не встигає по лінії державного постачання 1600000 пудів (Там же: Арк. 85 зв.).

У чому ж тоді полягає турбота КП(б)У за свій народ?

А про яку соціальну справедливість можна говорити, коли Політбюро ЦК КП(б)У ухвалює спеціальне рішення про забезпечення пайками комуністів у голодуючих губерніях? І кошти для цього виділяються з державного бюджету, в який уже оприходувано й цінності з пограбованих церков за підказкою з ЦК. А як виживати не комуністам у голодуючих губерніях?

І зрештою, про яку рівноправність членів компартії може йтися, якщо в голодні часи її керівники організовують для себе санаторії в Німеччині?

Документи змушують думати. Їхні сухі рядки волають до нас про трагедію українського народу в XX столітті.

 

Документи (...)

 

Голод 1932 — 1933 років

 

Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари.

За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії, українське

селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба. (Тризуб. — 1929. 4.18. — С.4.)

Швейцарська "Journal de Geneve" (23.02.1929 p. 4.55) ось таким чином коментувала подорожні нотатки американського фермера Тома Кампбела, який знайомився з проблемами хліборобства в СРСР. "Поки українець бачить, що він працює "pour Ie гоі de Prusse", хазяїна з Кремля, поки лишки, що він продукує, конфіскуються або купуються по такій ціні, що. не оправдовує зайве зусилля, поки навіть успіхові, що він мас, заздрять, поки придбання худоби для роботи автоматично його ставить в класу т.зв. "куркулів", — звичайно, він не йтиме до розвитку продукції, ніщо його до цього не підштовхує, навпаки, це все підрізує йому всі можливості".

Але зробіть селянина вільним, дайте йому легкий режим... капіталістичний, коли клієнт згодний платити за те, що він братиме, коли продавець має право поставити свою ціну, і ви побачите велику зміну. Тоді більше не буде виключно лихого підсоння, дефіцитного врожаю, голоду. Елеватори Одеси наповняться знову, і українське зерно знов попливе через протоки до Європи, так, як предрікає Кампбел. І в Женеві робітник купуватиме кіло хліба за 25 чи ЗО сантимів, як і перед війною, бо з цікавими, в докладах Канади й Сполучених Штатів, з спекулятивними цінами, що їх диктують великі американські хлібні "poolsin", зіткнуться помірковані ціни, що їх запропонує селянин із Східної Європи, який буде радий продати із заробком, що його так довго йому відіймали". (Цитата за: Тризуб.- 1922 p.- 4.12. — C.I 8).

Але комуністична влада не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед жнивами торішні запаси за державними цінами, що прирікало наших хліборобів на голод. Але факт його Уряд УСРР визнав лише в листопаді, повідомляючи, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732.000 селянських господарств (Пролетарська правда. — 1928. — 13 лист.).

Про становище українських селян після неврожаю 1928 року засвідчує і лист із Ставропілля, опублікований у "Тризубі" 1929 p. — 4.16-17), "Херсонських людей наїхало сюди до нас гибель, тут їмують багато коней, а то й так з семействами наїхали та зімуються тут. Котрий явиця сюди, то просто непохожий на чоловіка, а на якесь опудало. Росказують про своє життя, що така біда, що хоч живими закопуйся в землю; в кого була яка коняка, повозка, молотилка, упраж, килими, рядна все сюди до нас повивозили на продаж. Суша в Херсонські, Катеринославські та Тавричеські г.г. була така, що через пилюгу й світа не видко. Хліб зовсім не вродив, а здирства безперестані. У нас буцім вродилось, але все одно не стане, бо щодня їздять по хатах наші хлібозаготовителі — і дай, дай хоч трісни та дай; молоти не дозволяють, а мелене — висівати, "їж, мужло прокляте, з висівками". Оце недавно один дядько висказався на проти цього, то його зараз заарештовано, а він сказав їм: судіть

мене, висилайте куди хочете, тільки не туди, де люди свободою не пользуються, такою, як оце ми в СССР. Хліб, який уродив тепер, влада забрала до чиста, і на насіння не лишила, а обіцяє видать нам якесь чистосортне; люде приїзжжі покупили собі тут потрохи хліба до дому для сімейства, пуда по два, по три, то пишуть, що в Знаменці у них відібрали той хліб; не дозволяє влада провозити нізвідки хліба і сама не дас голодающим, просто хоч пропадай. При тім єдинолічним хліборобам не дають хлібопашити, а заганяють силою в комуну, а в комуні хто пробуде та вирветця, то проклинає на чому світ стоїть того, хто цюю комуну та совітську вдасть видумав".

Щодо допомоги голодуючим, — зазначав Голова ВУЦВКу Петровський у грудні 1928 року, — ми розраховували, що на цю мету треба асигнувати 67 млн.карб., проте нам врізали до 42 млн.карб., але й це хочуть тепер урізати й не додати ще 5 млн.карб., про які говорив тов.Порайко".

Українська влада змушена була за таких умов бути співорганізатором голоду, свого народу, оскільки не могла сама затверрджувати навіть свій бюджет.

Тоді ж той же Петровський констатував,що з своїм 30-мільйонним населенням Україна за багатсьвами "майже дорівнює Франції, а бюджет її подібний до бюджету Московської губерніальної Ради — навіть 500 млн. не доходить" ("Комуніст", 1928 p. — 4.284). важко сприймати це визнання найвищої посадової особи нібито "самостійної" УСРР, але й справді, виробляючи хліб, Україна залишалася без нього, прирікаючи своїх громадян на черговий голодомор. А він, Петровський, заспокоював себе й своїх соратників тим, що, мовляв, за "царизму таке лихо призводило до більшої смертності сільського населення".

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях — у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК ВКП(б), і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайно призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані (ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.20. — Спр.5282. — Арк.4.)

Ось чому треба погодитися з словами американського дослідника Чемберлена, що Радянський урзд послугувався голодом як засобом національної політики в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, що ставили опір його політиці". (Цит. за: Тризуб, 1934. — 4.34).

Уважне вивчення документів, багато з яких друкуються вперше; дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. Це підписи тих, кого нам представляли жертвами сталінізму, стоять на постановах про знищення України голодом.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився — 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки Москві, Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні "червоні обози"? Пропоновані архивні матеріали чітко називають нам цих "героїв" системи, людям,як правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні. На жаль, повторювали вслід за ними казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу... Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзилі проф. Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас во ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстивних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду -селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним". (Тризуб; 1933.— 4.34. — С.12). Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці (грошову допомогу останнім з Німеччини влада змушувала останніх передавати у фонд Міжнародної організації пролетаріату), поляки, росіяни, чехи, шведи... Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932-19337 Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В моєму рідному селі на Житомирщині спробували встановити кілька жертв за спогадами літніх людей. Та пам'ять уже підводить тих небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час. Але ми мусимо

пам'ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю...

Документи (...)

 

 

Голод 1946-1947 років

 

Страшні голодомори в Україні, які були організовані більшовицькою владою в 20—30-х роках, виявилися не останнім випробуванням на виживання для нашого народу.

Черговою спробою етноциду українців був голод 1946-1947 років. Так, 1946 рік був неврожайним, давалася взнаки і повоєнна розруха. Але того збіжжя, що вродило на українських ланах, вистачало, аби не допустити нового голодомору. Однак під тиском Москви з України вимітали все, що можна було.

Щоб виконати намічене Москвою, керівник УРСР Микита Хрущов вдавався до найрізноманітніших заходів впливу. Скажімо, тільки постанов ЦК КП(б)У було ухвалено 49, заслуховувалися звіти 24 областей, з роботи увільнено 743 чоловіки, під суд віддано 1.645 посадових осіб (ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.23. — Спр.4029. — АРк.43-44).

Але й такі адміністративні дії Хрущова не задовольнили Москву, його вважали там, як це видно з його спогадів, надто м'яким, бо, мовляв, дуже вже часто сигналізує про загрозу нового голоду в Україні. А тому Сталін у 1947 році прислав керувати в Україну більш твердого й уже перевіреного свого слугу — Лазаря Кагановича.

І він узявся з притаманною йому енергією виконувати вказівку "вождя всіх часів і народів" стосовно викачування хліба з України. Але Каганович не тільки виконував спущений з Москви план — він узяв зобов'язання додатково відірвати в голодний 1947 рік від українського селянина ще 22.300 тисяч пудів.

Документи, пропоновані читачам, дають

можливість переконатися, якими методами організовував уродженець України Лазар Каганович хлібозаготівлі тут. Можемо також побачити ту страшну картину всеукраїнської трагедії. Чи пам'ятають це все в Донбасі, наприклад?

А чи пам'ятаємо ми і те, що в 1946-1947 роках в Україні не повторилася трагедія в масштабах 1932-1933 років тільки тому, що нас врятувала Західна Україна, де ще не було колгоспів, і селянин-одноосібник міг лишками своєї продукції поділитися з голодними братами зі східних областей? Так, саме "бандерівці", як у нас зневажливо дехто називає українців із західного регіону, подали допомогу східнякам. І це треба не забувати.

Як і не маємо права забувати того, як нас морили голодом.

Інакше не буде нам прощення.