Система землеволодіння на Русі

У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина- спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися). За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підгрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти- грошової, яка згодом стала найпоширенішою. за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин - формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно й диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь.

40,Феода́льні пови́нності — повинності селян на користь панів з часу становлення феодальних відносин до скасування кріпосного права. В різні періоди і в різних місцевостях Ф.П. мали свою специфіку щодо розміру й характеру, розділяючи феодально залежних селян на численні категорії. Всі Ф.П. класифікувалися в 3-х головних формах феодальної ренти – відробітковій, натуральній і грошовій, які часто співіснували, але на тому чи іншому етапі переважала одна з них.

За часів Київської Русі селяни-общинники (т.зв. смерди) сплачували данину натурою, інколи грошима, а також відбували підводну, військову та деякі інші повинності. Тривалий час данина, що її збирали шляхом полюддя, не мала точно встановлених розмірів. Вони були визначені після Древлянського повстання 945 р. Зростання приватної феодальної земельної власності князів і бояр зумовило перетворення данини на феодальну ренту, причому спочатку переважала відробіткова. З 1-ї пол. 11 ст. на перше місце висунулася рента продуктами. Найдавнішою системою прямих податків на утримання княжого двору й дружини була у Київськiй Русi данина, яка сплачувалася звичайно продуктами сiльського господарства й промислiв (хутром, воском, медом, хлiбом, шкурами тощо). Збирали данину, виїжджаючи на так зване полюддя (вiд “ходiння по людях”), у виглядi рiзних дарiв князю чи представникам його адмiнiстрацiї (“поклон”, “почесть”, “стан”), чи “повозом”, коли її привозили до Києва. Серед прямих податкiв видiляли дари (добровiльне пiдношення пiдданих), данину (плату пiдданих), оброк (плату за користування певними земельними надiлами, знаряддями працi тощо).При збиранні данини виявлялися найхарактернiшi особливостi феодальної податкової системи — неврегульованiсть розмiрiв та перiодичностi збору податкiв, їх величезна кiлькiсть i рiзнорiднiсть, випадковiсть i свавiлля поборiв, збирання їх особами, що мали особисту зацiкавленiсть в максимальному доходi.

41.Правова система в Київській русі З приняттям христіянства, уступило староукраїнське, звичаєве право законоправним мірам, запозиченим з Візантії. У першу чергу виявилися вони в т. зв. «Церковних Уставах» Володимира Великого й Ярослава Мудрого. Довше, аніж в церковному законодавстві утрималося староукраїнське право в світському. Збірники українських законів, появляються вже в XI сторіччі. Славна «Руська Правда», збереглася до нас в кількох редакціях, приписуваних зчерги Ярославові Мудрому, Ізяславові Ярославовичеві й Володимирові Мономахові. Самих.списків тих різних редакцій Руської Правди, найдено біля сорока; це свідчить про широке пристосування тих приписів цивільного, карного й процесового права. Усталено у них кари за нарушення обовязуючого права та злочини. Кари за душогубство були двоякі — грошева кара в користь князя т. зв. «вира» й відшкодування за вбитого для рідні, т. зв. «головництво». Смертної кари за душогубство не було. Заведена при Володимирові Великому, вона не втрималася. Зате існувало право помсти родини вбитого над душогубцем. Тілесні кари існували тільки для холопів; вільних людей вони не торкалися. Про розвинене почуття чести в староукраїнському громадянстві свідчать високі кари за образу. Позатим Руська Правда нормувала справи позички й кредиту, купна й продажі та власносте й спадщини. Особливу увагу зверталося в ній на приборкання лихви, що її завели головно жиди.

42.«РУСЬКА ПРАВДА» - збірники норм давньоруського права, складені переважно в 11-12 ст.; найважливіше джерело для вивчення суспільних відносин, історії та правової системи Київської Русі. Питання про її походження, а також час складання найдавнішої частини «Р.п.» є спірним. Деякі автори відносять його навіть до 7 ст. Однак більшість дослідників пов'язують «Найдавнішу правду» з ім'ям Ярослава Мудрого. Дискусійним залишається питання про місце видання цієї частини «Р.п.». У літописі вказується Новгород, але багато дослідників називають Київ. Початковий текст «Р.п.» до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій пол. 11 ст. істотно доповнили та змінили його, створивши т.зв. «Правду Ярославичів». Сьогодні відомо 106 списків «Р.п.», складених у 13-17 ст., що їх прийнято поділяти на три редакції --- Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі. Коротка редакція «Руської правди» (43 статті) є найдавнішою (11 ст.). Вона складається з «Правди Ярослава» або «Найдавнішої правди» (ст. 1-18), «Правди Ярославичів» або «Статуту Ярославичів» (ст. 19-41), «Локону вірного» (ст. 42) та «Урока мостникам» (ст. 43). «Правду Ярослава» складено у 1030-х роках (за деякими дан. --- бл. 1016). Норми «Найдавнішої правди» відображають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду. Зберігається, хоч із значним обмеженням, інститут кривавої помсти, предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, її військове спорядження і челядь, відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння, «Правду Ярославичів» складено у 1050-60-х роках. Майже всі її норми спрямовано на захист князівського маєтку, земельної власності князя тощо. У ній чітко виражено специфіку середньовічного права як права-привілею. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривень, за князівського дружинника --- 80 гривень. Щодо складання Розширеної редакції «Р.п.», яка є пам'яткою розвинутого середньовіччя, серед дослідників немає єдиної думки. Її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Розширена редакція «Р.п.» (121 ст.) включала перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно відстоювала інтереси земельної аристократії, захищала її власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювалися на кріпаків, визнавала обмеження майнових та особистих прав різних категорій залежного населення. Скорочену редакцію «Р.п.» більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у 15 (навіть 17) ст. Законодавство цього періоду мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях «Р.п.» говориться про встановлення права власності не тільки на землю та угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва та ін. Відомі такі види договорів: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. Найповніше був урегульований договір позики, що було наслідком повстання київських низів у 1113 проти лихварів. Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб внормувати ситуацію, вжив заходи щодо впорядкування відсотків з боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Об'єктом позики були не лише гроші, але і хліб, мед. Багато уваги приділено кримінальному праву. За «Р.п.» поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, чи це нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Суб'єктами злочину могла бути будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповідав його власник. Система покарань була досить проста і м'яка. Найбільш серйозними покараннями були потік і розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався на холопа. Найбільш поширеними були грошові покарання --- вира і продажа. Перша сплачувалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривень, друга --- за ін. злочини в розмірі від 3 до 12 гривень. Смертна кара не записана у «Р.п.», але літописний матеріал свідчить про її застосування за виступи проти князівської влади і зраду князя. Так, організатори та учасники повстання проти князівської влади (70 чоловік) були страчені через повішення князем Ізяславом Ярославичем у Києві в 1068. За злочини, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух та ін.), тюремне ув'язнення тощо. У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації, включаючи самого князя. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивства). Судові функції виконували і церковні органи. Існував також вотчинний суд --- право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала складали невід'ємну частину його імунітетних прав.