Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі віснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.
У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодальне залежного населення.
Основними його верствами були:
-смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;
-закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);
- рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність віднього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;
- челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;
- холопи- населення, що перебувало у повній власності феодала.
Дослідники відзначають відносно ранню соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Уже в часи князя Олега русько-візантійські договори поряд з великим київським князем містять згадки про світлих і великих князів, а також бояр. Останні — великі князі та бояри — на думку вчених це місцеві племінні князі та вожді, підкорені київським князем. Пізніше, наприкінці Х ст., колишніх племінних володарів замінили найближчі родичі великих київських князів (сини та племінники) — князі-намісники.
З ускладненням ієрархічної структури суспільства в ХІ–ХІІІ ст. на її вершині знаходився великий київський князь. У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Кожна з цих земель-князівств — Чернігівська, Переяславська, Смоленська. Волинська та ін. — поділялася на окремі волості, на чолі яких також стояли князі, що належали до тієї чи іншої князівської сім’ї, у володарюванні якої знаходилася ця отчина. Ще більш чисельну групу панівної верстви складали бояри. Останні, як уже зазначалося вище, походили або з числа князівських дружинників, які осідали на землю, або — з місцевої родоплемінної знаті. Князівські бояри поділялися на великих і менших; крім того, існували ще й земські бояри. Разом з князями бояри становили правлячу еліту Давньоруської держави. Великі бояри призначалися князем воєводами та тисяцькими, а малі — соцькими, десяцькими, тіунами, огнищанами, дворецькими тощо, тобто представниками нижчих щаблів князівського адміністративного і судового апарату.
Окрему групу давньоруського населення складало православне духовенство, яке поділялося на біле та чорне (чернецтво). Зважаючи на ту обставину, що воно формувалося з різних соціальних верств, воно так і не склало відокремленого середньовічного стану.
"Службова організація" Київської Русі.Важливими, передовсім через кількісну частку, елементами соціальної структури Давньоруської держави виступали представники так званої "службової організації" або простіше — слуги князя. Головними ознаками належності до службової організації (за визначенням Б.Флорі) були такі: спадкова прикріпленість до служби, яка могла бути відмінена або замінена іншою лише за наказом князя; звільнення від усіх загальнодержавних податків і повинностей; наділення за службу земельними ділянками для ведення звичайного селянського господарства.
