16 квітня 1113 р. помирає київський князь Святополк Ізяславич. Його син Ярослав Святополчич у цей час князював на Волині. Згідно з постанов Любецького з’їзду 1097 р. саме він і мав посісти князівський стіл у Києві, як законний спадкоємець отчини Ізяславичів.
Однак повстання в Києві, що вибухнуло після смерті непопулярного князя, який налаштував проти себе киян перш за все, спекуляцією сіллю, перекреслило цю норму. Учасники зібраного на другий день після смерті Святополка віча закликали на князівський стіл Мономаха. Якщо вірити літописцеві, переяславський князь спочатку відмовлявся від дій, які б скасували ініційовані ним же постанови Любецького з’їзду, але в умовах розгортання повстання в Києві, яке, ніби-то, загрожувало навіть нищенням церков і монастирів, — погодився. Тим паче, що учасники віча підказали князю легальну причину такого переміщення "на стіл отчий і дідин".
Перебравшись до Києва, Мономах зробив усе, щоб закріпити за своїм родом колишні отчини Святополка. Крім старих своїх волостей — Переяславщини, а також земель Північно-Східної Русі, Смоленська та Новгорода, він володів тепер ще Києвом і Турово-Пінською землею. Мономахи стали настільки могутніми, що з ними не міг суперничати будь-хто з інших представників князівських родин Русі. 1117 р. Володимир переводить з Новгорода до розташованого під Києвом Білгорода свого старшого сина Мстислава, з доволі прозорим натяком на те, хто саме успадкує після його смерті як київський стіл, так і першість на Русі.
Виступ свого небожа, сина Святополка Ярослава (за яким київський князь зберіг Волинь), Володимиру вдалося досить швидко втихомирити, протримавши його впродовж двох місяців в облозі у Володимирі-Волинському. В 1118 р. Ярослав утік до Угорщини, шукаючи зовнішньої допомоги для боротьби з київським князем. Скориставшись з цього, Володимир посадив на Волині спочатку свого сина Романа, а після його скорої смерті іншого сина — Андрія. І хоч Ярослав Святополчич упродовж наступних двох років робитиме відчайдушні спроби повернути втрачене,його зусилля виявилися марними.
Остаточно ж проблема "зніметься" з порядку денного тогочасного політичного життя Русі 1123 р., коли князь-вигнанець зустріне свою смерть від рук якихось анонімних "двох ляхів".
Невдовзі після смерті Ярослава Святополчича, в 1127 р. помирають ще два нащадки Святополка — Брячислав й Ізяслав. Отож Мономах не лише включає Волинь до своєї отчини, а й взагалі залишається єдиним претендентом на Святополкову отчину. Київському князеві вдалося пережити і старших Святославичів — Давида й Олега. А тому, коли прийшов час розпоряджатися київським столом, як цілком слушно зауважують дослідники, рішення Мономаха передати його власному старшому синові Мстиславу ні в кого не могло викликати ні заперечень, ні сумнівів щодо його правомочності.
Загалом на київському князівському столі Володимир Мономах правив дванадцять років. Зважаючи на досить похилий вік, коли він перебрався з Переяслава до Києва йому було 60 років, і він лише трохи не дожив до віку свого діда Ярослава Мудрого. Але не лише це поєднувало правління цих київських правителів. Як і його прославлений дід, Мономах залишився в історичній пам’яті передовсім як мудрий політик, котрий провадив активну зовнішню політику, опікувався законодавством, був високоосвіченим і навіть мав літературний хист.
Щоправда, на відміну від діда, князь Володимир Всеволодович уславився і своїми ратними звершеннями. Власне, як уже відзначалося вище, його ім’я на Русі стало широковідомим саме у контексті вдалої боротьби з половцями. Загалом князь нарахував вісімдесят три походи, в яких він взяв участь. Неперевершеною заслугою Володимира перед своїми підданими було те, що завдяки значною мірою саме його ініціативам Русь була на чверть століття позбавлена постійної половецької загрози. Один із давньоруських письменників навіть стверджував, що іменем Мономаха половці лякали своїх дітей у колисках.
Але не лише мечем намагався Мономах захистити Русь. Він дуже пишався тим, що впродовж свого життя уклав майже двадцять мирних угод. За правління Мономаха Русь відродила практику активного втручання у візантійські справи. Після багатьох десятиліть мовчання про Київ гучно заговорили в Константинополі в 1116 р., коли Мономах, видавши свою дочку Марію за Леона Діогеновича — чи то за справжнього, чи то самозваного сина візантійського імператора, надав зятеві допомогу в його спробах утвердити свою владу в придунайських провінціях Візантії. Хоча невдовзі Леона було підступно вбито, Мономах не поспішав залишати здобуті на Балканах провінції, розсадивши там своїх посадників. Врешті-решт, Константинополю вдалося таки відновити свою владу над цими землями, але авторитет Мономаха як сильного володаря у в Європі істотно виріс. Наслідуючи приклад Ярослава Мудрого, Володимир одружив найстаршого свого сина Мстислава на дочці шведського конунга Кристині. Дочку Євфимію видав за угорського короля Коломана. Своїх онучок, дочок Мстислава, видав заміж також за членів монархічних родин Європи. Так, Інгеборга була пошлюблена з датським конунгом Канутом, Малфрід — з норвезьким Сігурдом, а в другому шлюбі — датським конунгом Еріком. Ще одна дочка Мстислава була видана "в греки за цесаря".
Утвердившись на київському столі, Мономах доклав зусиль, аби впорядкувати існуюче законодавство, пристосувавши його до нових умов. Зокрема, реагуючи на причини заворушення 1113 р. проти влади Святополчичів, Мономах зібрав на Берестові дружину і тисяцьких та видав устав про відсотки. Історики схильні вбачати в укладенні деяких розділів "Докладної Правди" також ініціативу Володимира. Мономах став єдиним давньоруським князем, котрий залишив по собі зразки високопрофесійних літературних творів, насамперед — "Повчання дітям", в якому не лише представив безпрецедентну спробу написання автобіографії, але й відобразив свою тонку душевну організацію та складний внутрішній світ, виклав бачення багатьох моральних проблем.
