Процес розпаду імперії Великих Моголів: основні претенденти на монгольську спадщину

Загальна характеристика епохи

Могольську імперію, яка існувала в Індії майже 200 років (ХVІ-ХVІІІ ст.) і охопила більшу частину півострова Індостан, започаткував правитель Кабула Бабур (1483-1530), котрий розбив війська делійського султана Ібрахіма у битві при Паніпате в 1526 р. У роки правління Акбара (1556-1605) влада моголів остаточно утвердилась в Індії, а столиця була перенесена в місто Агру на річці Джамне. У цей час Могольська держава досягла найвищого розквіту. У ХVІІІ ст., коли в країні були міжусобні війни, вона потрапила до рук англійських колонізаторів.

Історія та література

Новий етап у розвитку історичних творів, присвячених Індії, відкрили всесвітньо відомі нотатки засновника імперії Моголів, узбецького прозаїка і поета Захиреддина Мухамеда Бабура (1483-1530) - „Бабур-наме, у якій знайшла відображення історія народів Середньої Азії, Афганістану та Індії кінця ХV - початку ХVІ ст. В останній, третій, частині книги описуються політичні події Північної Індії 1525-1530 рр., географічні дані країни, відомості про народи Індії. На відміну від більшості східних істориків того часу, які компілятивно повторювали свідчення більш ранніх істориків, Бабур у своєму трактаті залишався оригінальним оповідачем, зображуючи все на основі власних спостережень.

Перу Абу-л Фазла належать книги „Акбар-наме („Діяння Акбара) і „Аїн-і Акбарі („Встановлення Акбара), у якій особлива увага приділяється переказу філософських систем Індії, побуту та звичаям індусів, їх міфології. В одному із розділів цієї праці („Огляд десяти суб) Абу-л Фазл детально описує кожну область країни (субу), де наводить свідчення про священні місця індусів та їх памятники.

Державною мовою Індії залишався фарсі (таджицько-перський), а у деканських державах - північно-індійська мова урду. І хоча ці мови були чужими для автохтонного населення країни, на них були створені високохудожні твори. За словами релігійного діяча Дари Шуроха, процес „злиття двох океанів - індуської та мусульманської культур - призупинити було не під силу нікому. У придворній персомовній поезії (фарсі) все частіше звучали мотиви віротерпимості, оспівувалась всебічна любов людей один до одного, до неї все більше проникали індійські герої та боги, замість звичних троянд та соловїв поети оспівували лотос, а мешканця пустелі верблюда замінили індійські слони та леопарди.

Найбільш відомим поетом за часів Акбара був Файзі (друга половина ХVІ ст.), автор знаменитої поеми „Наль і Даман, чий сюжет запозичений з індійського епосу. Видатним літератором був також Мірза Абдулкадир Бедиль (1644-1720). Особливо відомою стала його поема „Ірфан.

У епоху Моголів продовжувала розвиватися і література, написана й іншими мовами: хінді, бенгалі, педжабі, марахті, телугу та ін. Найвидатнішим поетом епохи, який писав на діалектах хінді, став Туслі Дас (1532-1624). Найвідомішою є його поема „Рамачарита-манаса („Священне озеро діянь Рами), яку зараз називають „Рамаяна Туслі Даса. Вона широко відома в народі. Інколи „Рамаяну співали на індуських святах.

Мистецтво

В епоху Великих Моголів архітектура у більшій мірі, ніж інші мистецтва, почала залежати від багатих меценатів. Разом з поширенням могутності держави все більше зявлялося архітектурних споруд, що прославляли владу Моголів. Мусульманські мотиви почали все більше узгоджуватися з індійськими традиціями. Розвинулося будівництво кріпостей (Агра-форт, Аллахабад), міст-резиденцій (сіхської столиці Амрітсара, Фатхпур-Сикрі з білою мармуровою гробницею шейха Саліма Чишті).

Свого розквіту пишність та багатство будівель досягли за султана Шах-Джахана (1592-1666). Основним декоративним матеріалом будівель, особливо в столицях Агрі та Делі, був білий мармур. Перлиною архітектури Агри в епоху Шах-Джахана є мавзолей Тадж-Махал („Вінець Палацу), побудований ним для коханої жінки-персіянки, котру чоловік називав тільки Мумтаз-і-Махал (Обраниця палацу). Незважаючи на розміри (висота споруди 74 м), мавзолей здається невагомим та легким, гармонійно поєднаним з природою. індійський культура могольський імперія

Під час правління останнього з Моголів, могутнього Аурангзеба, споруди спочатку будувалися з дорогих матеріалів, як наприклад, відома Моти-Масджид (Перлинна мечеть) у м. Делі. Однак нестача коштів примусила його будувати споруди не з такого дорогоцінного матеріалу.

Побудований у Аурангабаді мавзолей Рабія-Даурані своєю формою нагадує Тадж-Махал, але білим мармуром у нього облицьовано лише фасад на висоту людського зросту, останнє - з білого пісковику. Цегляні матеріали мавзолею оброблені чинамом - штукатуркою з дрібних черепашок.

Могольська школа індійської мініатюри виникла ще в ХVІ ст. за часів правління Акбара, але вищого рівня досягла у ХVІІ ст. Вона започаткована майстрами Тебризом і Ширазом. Школа спочатку знаходилася під сильним іранським впливом. Стиль могольської мініатюри відзначався особливою багатобарвністю, динамічністю композиції, точністю передачі архітектурних та етнічних деталей, індивідуальністю характеристик персонажів. Найбільш популярними були сцени історико-географічного змісту і портретний жанр. Місцеві школи живопису, котрі у ХVІ -ХVІІ ст. розвивалися в Раджастхані, Пенджабе, Декане, обєдналися під однією назвою - раджпутська мініатюра. У цих мініатюрах багато сюжетів, повязаних з культом Крішни, і вони започаткували розвиток ілюстративного жанру. В ХVІІІ ст. попередні стилі живопису занепали, але у дрібних раджпутських князівствах розвинулися нові школи живопису, які отримали назви „пахарі (горді).

Загалом культура Індії складалася на стику найрізноманітніших релігійних, побутових, етнічних традицій. „Країною чудес називали Індію європейці. Російський мандрівник Афанасій Нікітін, який був у країні в 1469 р., був вражений красою палаців і храмів. Ми бачимо, що індійці дали змогу розвиватися та вдосконалюватися мусульманській культурі. Лише під час політичної нестабільності, коли до країни прийшли європейці, все частіше відбувалися конфлікти через релігійні та етнічні суперечності, все більше занепадали традиції культурного узгодження, консолідації, прикладом для яких є епоха Акбара.

Процес розпаду імперії Великих Моголів: основні претенденти на монгольську спадщину.

З 1720 р. починається розпад імперії. У цьому році, за султана Мухамед Шаху, намісник Декана Нізам-уль-Мульк (1720 - 1748) утворює свою незалежну державу. Його прикладу послідував намісник Ауда.

Маратхі наклали данину на всю Південну Індію, прорвалися крізь східну Індію на північ і змусили у Мухамеда Шаха поступку Мальви (1743), а у його сина і наступника Ахмеда Шаха (1748-1754) відняли Оріссу і отримали право данини з Бенгалу (1751).До внутрішніх розбратів приєдналися нападу ззовні. В 1739 р. перський Надир-шах зробив набіг на Індію. Після взяття Делі і 58-денного грабежу міста, перси повернулися додому через північно-західні проходи з видобутком, оціненої у 32 мільйони фунтів стерлінгів.За персами пішли афганці, кілька разів вриваються до Індії під проводом Ахмеда Шаха Дурані і поверталися після страшних звірств з багатою здобиччю.Кабул, останнє афганське володіння Моголів, було відібрано у них ще в 1738; цілі області були спустошені афганцями, а їхнє населення вирізане або забрано в рабство. В 1754 султан Ахмед Шах був позбавлений влади, і його місце зайняв Аламгір II, який скоро був убитий (1759) своїм першим міністром Газі Еддін.У цей період все більш важливу роль у справах Могольської імперії грає Британська Ост-Індська компанія. Падишаха періодично намагалися боротися з англійцями, але врешті-решт схилилися до союзу з Компанією проти ворожих їм феодалів.У 80-і рр.. XVIII ст. Центральна Індія стала ареною війни між мусульманськими і маратхських феодалами за панування над землями Могольської імперії. В 1789 перемогли маратхі, формально відновили владу Великих Моголів, але фактично самі стали господарями на землях колишньої імперії, включаючи Делі.В 1803, в ході 2-й англо-маратхськом війни Делі захопили війська Ост-Індської компанії. Старий Шах-Алам остаточно визнав владу англійців. З цього часу він перестав бути сюзереном і не управляв навіть тими територіями, з яких отримував доходи.11 травня 1857 р. повсталі сипаї зайняли Делі і змусили Бахадур-шаха підписати відозву, в якій падишах повідомляв про відновлення імперської влади і закликав всіх індусів об'єднатися для боротьби за батьківщину і віру. У вересні 1858 р. англійські війська штурмом взяли Делі, Бахадур-шах здався в полон. Англійці оголосили про ліквідацію Могольської імперії. Бахадур-шах, засуджений англійським судом до заслання, помер у 1862 р. в Рангуні.На цьому історія Імперії Великих Моголів остаточно завершилася.

4.Перетворення Індії в англійську колонію протягом ХVІІ – першої половини ХІХ ст. Зміст англійської колоніальної політики.

Вже з кінця XVII ст. і особливо в XVIII ст., що ознаменувалося розвалом імперії Моголів, англійці явно стали виходити на перше місце серед колоніальних держав в Індії, відтіснивши і усіх тих, хто претендував на спадок Моголів в самій цій країні. Маючи значні позиції у ряді районів Індії і постійно зміцнюючи їх, діючи традиційним методом "розділяй і володарюй", англійці старалися усіма способами зміцнити своє положення. Вони втручалися в політичні розбрати, підкуповували своїх ставлеників і допомагали їм захопити владу, зобов'язавши після цього виплачувати астрономічні суми. Податковий гніт в Бенгалії, де позиції англійців в XVIII ст. були усього міцніше і звідки вони, по суті, і почали своє завоювання Індії, був особливо важким, іноді нестерпним. За деякими даними, за період 1757- 1780 рр. Англія вивезла з Індії майже безоплатно у вигляді товарів і монети 38 млн. фунтів стерлінгів - чимала на ті часи сума.Для успішних військових дій компанія повинна була мати власні бойові сили. І вона їх мала, причому це були в основному самі ж індійці. Ще французи свого часу першими налагодили практику використання спеціально навчених індійських військ - сипаїв - на чолі з французькими офіцерами. Цей новий вид військ зарекомендував себе так успішно, що англійці приступили до створення власних загонів сипаїв. Військо, що очолювалося англійськими офіцерами, з сипаїв було добре озброєною і навченою бойовою силою і покликаний було грати роль ударного загону в усіх тих зіткненнях, де коаліції військ, що очолювалися англійцями, виступали проти їх ворогів. Більше того, англійці з часом стали отримувати з сипайських загонів навіть подвійну вигоду, здаючи їх внайми. Зацікавлене в отриманні таких загонів держава або князівство укладала з компанією субсидіальний договір, згідно з яким англійці отримували ряд прав і привілеїв, у тому числі зобов'язання наймаючої сторони платити за найманців-сипаїв податки з певних округів. Зачепившись за це право, компанії, що служать, зазвичай викачували з відданих ним на час округів такі податкові збори, які розоряли місцеве населення.Англія, що на той час вже встала на шлях капіталістичного розвитку, розглядала Індію як арену для витягання багатств, що вивозилися потім в метрополію. І хоча методи британської експлуатації Індії з часом мінялися, ставали м'якше, ця країна завжди залишалася для колоніальної влади придатком метрополії. А що почався ще в період завоювання вивезення багатств з Індії стало постійним "економічним викачуванням" (есоnоmic drain), яке знекровлювало Індію і перетворювало її на убогу країну. Індія сама по собі ніколи не була досить економічно розвиненою країною, а потрапивши в колоніальне положення, тим більше не могла провести корінного поліпшення свого економічного стану. І хоча для Англії теж було невигідне зубожіння Індії, ніяких спроб по поліпшенню економіки Індії аж до кінця XIX століття не проводилися.

 

Панування в Декані. В середині XVIII століття Індія стала одною з арен боротьби Британії та Франції за гегемонію в колоніях. Під час боротьби за австрійську спадщину (1740—1748) британська Ост-Індська компанія частково витіснила з південно-східної Індії французів. В 1749 році було взято Мадрас. Однак повністю британці затвердились в Індії лише після закінчення Семилітньої війни (1756—1763). В 1761 році було взято основний пункт французів в князівстві Карнатика — Пондішері. Перші здобутки були закріплені Паризьким мирним договором 1763 року.

 

Захоплення Бенгалії. Важливим етапом стало захоплення та підкорення Бенгалії. В 1756 році наваб Бенгалії Сірадж уд-Даула, намагаючись припинити вторгнення до своїх володінь англійців, почав проти них війну, захопивши їх опорну базу в північно-східній частині Індії — Калькутту. Однак війська Ост-Індської компанії відбили Калькутту, розгромили укріплення французів, що підтримували наваба, і завдали йому поразки біля Плессі.

 

В 1773 році англійський парламент прийняв «Регулюючий акт», що поклав початок подвійному управлінню Бенгалією. Було ліквідовано всі номінальні бенгальські органи адміністративного управління, і влада тут офіційно зосередилась в руках Ост-Індської компанії. Компанія отримала монополію на виробництво та продаж опіуму в Бенгалії, що значно зміцнило економічне становище британців.

 

Колонізація Майсуру. У 1775 році Ост-Індська компанія почала війну проти маратхів. В 1760-70-х роках посилюється Майсур. Перша британсько-майсурська війна (1767—1769) завершилась поразкою англійців, що опинились в загрозливому становищі. Після втрати північноамериканських колоній англійці почали проявляти все більшу зацікавленість в розширенні своїх індійських володінь.

 

В 1783 році закінчилась англо-французька війна, за підсумками якої Франція зобов'язувалась припинити військову допомогу Майсуру. Індійські сили були розрізнені і їх коаліція розпалась.

 

У результаті війн з британцями 1790—1792 та 1799 років Майсур втратив половину своєї території. Згодом він став васальним князівством і втратив свою незалежність. Відтоді Південна Індія втратила свій центр спротиву британським колонізаторам.

 

Завоювання маратхських князівств. Після завоювання південної Індії британцям протистояли Сикхська держава та маратхські князівства. Сикхи відкинули пропозицію маратхів об'єднатись і в 1806 році підписали мир з британцями. Ост-Індська компанія пообіцяла не чинити наступ на територію сикхів, якщо уряд Пенджабу не буде здійснювати антибританських дій або заключати союзи з супротивниками Британії. На цьому етапі для британців термінове завоювання Пенджабу основною метою ще не було.

 

Маратхи, навпаки, на початку XIX століття були серйозною перешкодою для посилення британської влади в Індії. В другій англо-маратхській війні 1802—1805 років англійським військам вдалось розбити індійських князів поодинці. Для надання ілюзорної законності політичному пануванню Ост-Індської компанії, британці фіктивно зберегли династію Великих Моголів і оголосили, що компанія править країною від їх імені.

 

Одним із знарядь підкорення феодальних князів у цей період була субсидіарна система. Британці змусили їх підписати ряд договорів, за якими на території князівств за кошт феодалів створювались військові загони під керівництвом англійських офіцерів. Феодальні князівства втратили права військових угод і перетворились на васалів Ост-Індської компанії.

 

Підкорення Сінду та Пенджабу. Через тридцять років розгорнулась наступна військова кампанія англійців — наступ на Сінд та Пенджаб. У 1832 році британці підписали з еміром Гайдерабаду договір, згідно з яким британські піддані отримали право плавати по Інду з комерційною метою. В 1839 році сіндські еміри були змушені прийняти умови договору про фактичний британський протекторат. Після англо-афганської війни емірів звинуватили в нелояльності і організували каральну експедицію на Сінд, внаслідок якої в 1843 році було захоплено Гайдерабад. Сінд був анексований.

 

В 1809 році правитель держави сикхів Ранджит Сінг заключив з британцями Амрітсарський договір, за яким було встановлено кордон між Пенджабом та британським Сіндом. Однак в 1840-х роках англійці зміцнили свої прикордонні форти і зосередили армію на кордоні. Сикхи зрозуміли, що війна з британцями стає незворотною і перейшли кордон. В ході першої англо-сикхської війни в 1845—1846 років було зайнято Лахор. Друга війна з сикхами (1848—1849) призвела до захоплення Мультану і встановлення британського контролю над Пенджабом.

 

В період з 1838 по 1849 роки у війнах з сикхами та афганцями британське панування було остаточно встановлено в межах етнографічних, політичних та військових кордонів всієї Індії.

 

В першій половині ХІХ ст. англійці завершили завоювання Індії, вони приєднали Ассам (1826 р.), Синд (1843 р.), Пенджаб (1845, 1849 рр.). були зроблені спроби розширити володіння і вийти за межі Індії: вдалі по відношенню Бірми (війни 1824 – 1826, 1852 – 1853 і 1885 рр.) і невдала по відношенню до Афганістану (1838 – 1842, 1878 – 1880, 1919 рр.).Колоніальні війни Великої Британії особливості зовнішньої політики,завжди здійснювалися в інтересах держави незалежно від того,були при владі консерватори,лейбористи,ліюерали чи уряд був коаліційним.

 

5.Національне повстання 1857 – 1859 рр. в Індії. Передумови, хід, значення

Протягом першого століття британського панування Індія випробувала глибокі соціально-економічні потрясіння. Земельно-податкові перетворення, здійснені англійськими владою наприкінці XVIII і початку XIX ст. призвели до створення великої земельної власності (система постійного земіндарства) в Бенгалії, Біхарі і Оріссі і дрібної парцелярного селянської оренди (системи райотварі) - у південних провінціях.Посилений ввезення англійських промислових товарів підірвав основу індійського кустарного виробництва. Давня індійська патріархальна сільська громада, заснована на поєднанні примітивного землеробства з ручним домашнім ремеслом, звалилася. Мільйони селян і ремісників були приречені на голод і злидні. Руйнуючи старі підвалини індійського суспільства, англійські колонізатори не створили нових умов, що можуть забезпечити Індії прогресивне економічний і культурний розвиток. К. Маркс писав у 1853 р.: «Громадянські війни, вторгнення, завоювання, голод, - всі ці змінюють один одного лиха, якими б складними, бурхливими і руйнівними не здавалися вони для Індостану, торкалися тільки його поверхню. Англія ж підірвала саму підставу індуського суспільства, не виявивши до цих пір ніяких спроб до його перетворенню. Втрата старого світу без придбання нового повідомляє сучасним лих Індії трагічний відтінок і [89] відрізає Індостан, керований Британією, від всіх традицій і від всієї минулої історії». Щоправда, в роки правління Дальхузі були проведені деякі економічні заходи (споруда Гангського іригаційного каналу, будівництво першої залізниці, пошта і: телеграф та ін.) Ці крохоборческіе, мінімальні нововведення були необхідні англійської буржуазії для полегшення і здешевлення вивезення індійського сировини та ввезення до Індії англійських фабрикатів. Трудящі маси Індії не витягли вигод з цих незначних «благ цивілізації», розрахованих лише на самих англійців та ще й на тубільну експлуататорську верхівку. Більше того, положення індійських селян, ремісників і робітників погіршилося, так як саме ці класи несли основний тягар безперервно зростаючих податків, податей і повинностей, за рахунок яких містилися бюрократичний апарат британської адміністрації та англо-індійська армія. Деяка частина індійської аристократії також постраждала ог британської політики. У результаті проведення земельно-податкової реформи в Бенгалії багато місцевих старовинні аристократичні роди розорилися і були витіснені новим шаром поміщиків, що вийшли з середовища міського купецтва, лихварів, спекулянтів, чиновників. Політика Дальхузі, безцеремонно ліквідувала цілий ряд індійських князівств, що позбавила багатьох тубільних принців їх тронів, титулів, субсидій, завдала чималої шкоди різним феодальним династій.Нарешті, після анексії Ауда британська адміністрація значно урізала права і володіння місцевих великих феодалів - «талукдаров». Англо-індійська армія була головною опорою англійців в самій Індії, основним інструментом англійської агресивної політики в [90] суміжних з нею країнах. Ця армія, як вже зазначалося вище, складалася з європейських та індійських військ, загальною чисельністю в 280 тис. чол., З них 45 тис. було англійців. Таким чином, жменька англійців панувала над величезною країною за допомогою збройних сил, які перебували майже на 5 / 6 з самих індійців. У військово-адміністративному відношенні ці збройні сили були розділені на три головні угруповання: бенгальську, бомбейської і Мадрасский. Бенгальська армія була найбільшою з них і призначалася для виконання більш відповідальних завдань. Розквартирована на великих просторах Північної Індії від Бенгальської затоки до афганського кордону, вона налічувала близько 150 тис. чол., З них англійців було трохи більше 20 тис. Індійські частини комплектувалися як і раніше найманими солдатами - «сіпа». Кістяк індійських військ становила піхота. Так, наприклад, на 155 батальйонів індійської регулярної піхоти (по всіх трьом арміям) припадало лише 21 полк регулярної кавалерії {107}. Втім, окрім регулярної кінноти, існували ще іррегулярні кінні частини, що комплектувалися переважно з жителів Ауда і північно-західних областей Індії, а після приєднання Пенджабу, - з сикхів, відмінних, природжених кавалеристів. До англійців доходили відомості про існування в Ауде таємного комітету змовників, проте розкрити ця змова не вдалося. Лише один з найбільш активних його діячів став відомий англійської влади. Це був якийсь Ахмедулла, відомий під прізвиськом Моулеві {115}, родом з Файзабад (Ауд), людина непересічних здібностей, мужній і підприємливий. Незабаром після анексії Ауда Моулеві відправився мандрувати по північних областях Індії, побував в Агре, Делі, Міруті, Патні, Калькутті, де встановив зв'язки з різними громадськими колами. Післяповернення в Ауд в квітні 1857 р. він почав поширювати серед місцевих військ і населення листівки з закликами до повстання. Через деякий час Моулеві був арештований в Лукноу. Військовий суд засудив його до смертної кари, але, перш ніж вирок був приведений у виконання, спалахнуло повстання сипаїв. Скориставшись розгубленістю англійських влади, Моулеві втік з в'язниці і приєднався до повстанців. Англійське командування не цілком усвідомлювало в серйозності положення. Воно вважало, що сувора розправа з кількома призвідниками заколоту швидко приборкати вийшли з покори сипаїв. 13 березня 1857 в Бархампуре і Барракпура (Бенгалія) спалахнув заколот сипаїв 1.9-го і 34-го піхотних полків. Заколот був швидко придушений, обидва полки розформовані, а призвідник барракпурского інциденту сипай Мангал-Панда, який застрелив трьох англійців, у тому числі англійської сержанта, повішений. Однак, всупереч оптимістичним очікуванням англійського командування, розправа не тільки не сприяла заспокоєнню, але справила якраз зворотну дію. 10 травня в Міруті, розташованому на березі Джумни, сипаї 11-го і 20-го піхотних полків і 3-го полку легкої кавалерії перебили офіцерів-англійців, звільнили з в'язниці своїх товаришів, укладених за порушення дисципліни, і потім, покинувши Мірут, кинулися до Делі.Бунт спалахнув стихійно, без будь-якого організованого керівництва. У складі місцевого гарнізону були значні за чисельністю англійські частини: 6-й гвардійський драгунський полк, частини кінної і польової артилерії і стрілецький батальйон. Але начальник гарнізону генерал Хьюітт проявив повну розгубленість; повстанці безперешкодно вийшли з Міруті. «Під час вивчення цих подій, - писав К. Маркс в одній зі своїх статей, присвячених сіпайскому повстання, - усякого вражає поведінка англійської командира в Міруті; його запізніле поява на полі битви ще менш зрозуміло, ніж млявість, з якою він переслідував бунтівників. Так як Делі розташований на правому березі Джумни, а Мірут на лівому - і обидва береги з'єднані тільки одним мостом у Делі, - то нічого не могло бути легше, як відрізати відступ втікачам». У самому Делі англійці встигли підірвати збройові склади, щоб вони не дісталися повсталим. Але врятуватися їм не вдалося. При наближенні мірутскіх сипаїв до Делі повстали сіпайскіе частини місцевого гарнізону, до яких приєдналась населення міста. Всі англійці, за винятком небагатьох, встигли втекти, були перебиті. Захоплення Делі повстанцями мав велике політичне значення. Це була старовинна столиця імперії Великих Моголів, та й сам [95] нащадок цієї, колись могутньої мусульманської династії, продовжував жити тут як англійської заручника. Як вже зазначалося, він, а особливо його сини не втрачали надії на реставрацію свого престолу. Тепер, здавалося, настав момент, коли ця мрія могла здійснитися. З району Делі повстання перекинулося на інші міста Північної Індії. Заколоти сипаїв спалахнули в Агре, Аллахабаді, Канпуре, Лукноу, Бенаресі. Особливо широкі розміри прийняло рух в Ауде. Тут на чолі повстання став Нана-Саїб, прийомний син останнього маратского пешви, що жив неподалік від Канпура. Позбавлений лордом Дальхузі сану і пенсії, він став затятим ворогом англійців і був одним з головнихкерівників змовницької організації в Ауде. Нана-Саїб проголосив себе пешвой і урочисто оголосив про відновлення Маратской держави. Це викликало невдоволення серед сипаїв-мусульман. Канпурскіе сипаї наполягали на негайному поході до Делі з тим, щоб об'єднатися з тамтешніми повстанськими силами.Однак Нана-Саїб розумів, що в цьому випадку його керівне становище буде втрачене і йому доведеться підкоритися верховенства мусульман, тому він не корився виступу з Канпура. У Лукноу, поблизу від Канпура, також стався заколот. Англійська резидент Генрі Лоуренс із загоном охоронних військ і нечисленною групою мешканців місті англійців сховався на території британської резиденції. 30 червня на світанку він спробував атакувати сили повстанців, що наближалися до міста. Лоуренс виступив з невеликим загоном, що складався з 300 англійських піхотинців, 230 сипаїв (не приєдналися до повстанців), невеликої кількості вершників і десяти гармат. У сутичці з сипаї на Файзабадской дорозі англійський загін був розбитий, його залишки відступили в свою схованку, яке незабаром було блоковано [97] повстанцями. Розривом бомби, що потрапила в приміщення резиденції, Лоуренс був убитий. Все ж англійський гарнізон продовжував чинити опір і протримався до листопада, коли на виручку йому, нарешті, прийшов загін генерала Колліна Кемпбелла. Отже, повстання поширилося майже по всій долині Гангу. Але британське командування, вже оговталися від паніки перших днів, почало активно готуватися до контрнаступу. Міжнародна політична обстановка ускладнювала боротьбу з повстанцями. Ще давали себе знати наслідки виснажливої ​​Кримської війни. Продовжувались військові дії в Китаї. Англійське уряд побоювався, що англо-іранська війна може ускладнитися серйозним конфліктомз Росією. Звичайно, Росія, як не була вона ослаблена Кримським поразкою, все ж таки могла б, використовуючи критичне становище англійців в Індії, зробити військову демонстрацію в Афганістані, яку пропонували незадовго перед цими подіями деякі російські військові діячі. І те, що навіть у такій, дуже сприятливий момент цього не було зроблено, переконливо свідчить про відсутність в Петербурзі будь-яких намірів зробити вторгнення в Індію. Не можна забувати про те, що, незважаючи на англо-російське суперництво на Сході, царський уряд зовсім не прагнула підтримувати боротьбу народних мас Індії проти англійського панування; така підтримка суперечила б політичним принципам російського самодержавства, яке саме гнітило численні народи своєї імперії. Так чи інакше, але уряд Великобританії був змушений накопичувати військові резерви і військові матеріали, призначені для різних театрів війни, і тому не могло швидко надати генерал-губернатору Індії значних підкріплень. Все ж таки в розпорядженні Каннінга були досить значні ресурси. Калькутта - столиця Британської Індії - залишилася незачепленою повстанням; вона стала головною базою для проведення операцій проти повстанців. Владі бомбейського і Мадрасского президентств також вдалося попередити повстання. Контингенти бомбейської і Мадрасский армій морем перекидалися в Калькутта і звідти прямували в райони, зайняті повстанцями. Іншою важливою базою англійців був Пенджаб. У перші дні повстання англійське командування відчувало найбільшу тривогу за долю цієї новопридбаною провінції. Минуло лише вісім років з часу останньої сикхської війни, героїчні бої недавнього минулого ще не згладилися з пам'яті поневолених сикхів. Здавалося, потужне антибританські рух повинна неминуче знайти підтримку в Пенджабі; тривога англійців була тим більш зрозумілою, що по сусідству знаходилася прикордонна смуга, населена хоробрими та волелюбними горцями. Однак всупереч очікуванням Пенджаб не примкнув до повстання. Це пояснюється різними причинами. Сикхські рух народився і зміцніло в боротьбі з мусульманською тиранією Великих Моголів. Реставрація цієї імперії, проголошена повсталими сипаїв в Делі, не могла зустріти співчуття серед пенджабських сикхів. Збереження спокою в Пенджабі дало можливість британському командуванню перекинути звідси частину військ у райони військових дій. Деякі сикхські вожді зі своїми загонами навіть прийшли на допомогу англійцям. Втім, так вчинили не одні лише сикхи. Вождь Гурков Непалу Дженг Багадур також виступив зі своїм військом проти сипаїв. Раджі Центральної і Південної Індії: Сінді (Гваліор), Гаеквар Барода,раджа Бенареса, низам хайдарабадскій також поспішили запевнити генерал-губернатора у своїй незмінній вірності. Аристократичні верхи індусів і мусульман полегшили поневолювачам Індії завдання придушення національно-визвольної боротьби індійського народу. Проте повстання ширилося і росло. До сипаїв приєднувалися партизанські загони селян і городян. На жаль, їхні дії не були належним чином координовані: єдиного керівництва у повстанців не існувало. Оборонна тактика керівництва І. н. в. допомогла колонізаторам локалізувати повстання в долині Гангу і захопити військову ініціативу.В кінці травня 1857 почався наступ англійських військ вгору по Гангу. У червні були зайняті Бенарес і Аллаха-бад. 15 і 16 липня англійці завдали поразки Нана Сахіб, вождю канпурской угруповання. 19 вересня після 4-місячної облоги англійці взяли Делі. Центром повстання став Ауд. 19 березня 1858 Лакхнау упав. Військові перемоги колонізаторів супроводжувалися жахливими звірствами. Повстанці перейшли до партизанської війни, в якій особливо розгорнулися військові таланти їхніх вождів: Ахмад-шаха, Маулаві, танто Топі і княжни Джхансі Лакшмі-Баі. 1 листопада 1858 був оприлюднений маніфест королеви Вікторії про прощення феодалів, які брали участь у повстанні, і повазі їх власницьких прав; цей маніфест відірвав від повстання феодальну верхівку. До квітня 1859 колонізаторам вдалося придушити і партизанські виступи.

Основні причини поразки І. н. в.: військову перевагу англійських колонізаторів над повсталим народом; розходження з метою повсталих, передусім селян і феодалів; зберігалася роз'єднаність народів Індії допомогла колонізаторам ізолювати основний центр повстання і мобілізувати на його придушення всі ресурси Декана, Бенгалії і Пенджабу.

Незважаючи на поразку І. н. в., англійські колонізатори були змушені змінити свою політику. Ще 2 серпня 1858 англійський парламент прийняв закон про ліквідацію Ост-Індської компанії і перехід управління Індією до корони. Індійських князів і поміщиків колонізатори зробили своїми союзниками, провівши ряд законів, які закріплювали їх права феодальної власності на землю. У той же час колоніальним властям довелося врахувати величезне невдоволення селян і включення до законів про оренду, кілька обмежили феодальний свавіллязаміндаров (див. у ст. Заміндари).

Індійські повстання (повстання сипаїв) 1857-1859 років, рух проти англійських колонізаторів, військовим ядром якого були сипаї. Було жорстоко придушене англійцями.

Основною причиною повстання стала жорстока і грабіжницька політика англійських колонізаторів щодо місцевого населення. Англійці завдали непоправної шкоди розвитку індійського національного ремесла та ринку. Зберігши в своїх інтересах кастову систему, вони, тим не менш, з презирством ставилися до звичаїв і релігійним віруванням тубільців. Ост-Індська компанія часто втручалася у внутрішні справи індійських держав, зачіпаючи політичні та економічні інтереси місцевої знаті і змушуючи її відмовлятися від влади і частини доходів на свою користь.

Передісторія конфлікту

При генерал-губернаторі англійських володінь Дальгаузі (1848-1857) обстановка в Індії загострилася. У цей період до територій, які перебували в орбіті впливу компанії, було приєднано кілька великих областей: Ауд, Пенджаб, Пегу. Крім того, володіннями компанії стала низка васальних держав, правителі яких померли, не залишивши прямих спадкоємців. Наступним кроком стала відмова Дальгаузі платити прийомним синам пенсії, які отримували їх знатні батьки - наваба Карнатік, раджа Танджорскій і пешва (1851). Таким чином, число ворогів англійського колоніального режиму значно збільшилася. Незважаючи на ряд позитивних перетворень (зниження податків у приєднанихтериторіях, проведення телеграфних ліній, початок прокладання залізниць, завершення в 1854 будівництва Великого Гангського каналу, впорядкування пароплавного сполучення між Англією та Індією), невдоволення тубільців наростало. Центром організованого опору британському колоніального режиму стали сіпайскіе загони.

Про сипаїв

У 1856 р. в індійській англійської армії налічувалося 40 тисяч європейців на 15 тисяч тубільців різних каст і різного віросповідання.Сипаї займали принижене становище порівняно з білими офіцерами: вони отримували набагато менше платню (8 рупій на місяць), доступ до офіцерських посад був закритий для них. Крім того, колоніальна політика Дальгаузі і релігійна пропаганда британських місіонерів породили в їх рядах страх насильницького навернення до християнства. Індійські правителі, постраждалі від англійських влади, підбурювали сипаїв до бунту.

Безпосереднім приводом до повстання послужила роздача в сіпайскіх частинах патронів, змазаних коров'ячим салом. Цим грубо ображав релегійних почуття індуїстів. Віра наказувала їм виганяти з касти всякого, чиї губи торкнуться речовини, взятого від тварини, особливо, від корови, що вважалася в Індії священною. Сипаї відмовлялися не тільки надкусувати патрони, але і торкатися до них руками.Невдоволення зростало також і в лавах сипаїв-мусульман, які сподівалися на відновлення ісламського держави з центром у Делі.

Хід повстання

У квітні-травні 1857 колоніальна адміністрація прийняла рішення розпустити два полки, що відмовилися використовувати нові патрони. 9 травня суд у Міруті (ключова фортеця в північно-західних провінціях) засудив до каторжних робіт 80 сипаїв, не підкорилися рішенню англійських властей. 10 травня спалахнуло збройне повстання. Сіпайская кіннота звільнила заарештованих і рушила на Делі.Приєдналася до повстанців мусульманське населення міста знищило близько 500 європейців і проголосило султаном нащадка Великих Моголів, що був до цього часу пенсіонером компанії.

У цей же час повстання охопило і такі важливі центри, як Канпур і Лакхнау. Рух у Канпуре очолив Нана-Сагіб (справжнє ім'я Данду Панта), прийомний син пешви, позбавлений англійської адміністрацією спадкових привілеїв. Повсталі оточили знаходилися в місті європейців та їх сім'ї; після 19-денної облоги гарнізон здався на милість переможця. Однак Нана-Сагіб обдурив капітулював англійців: всі чоловіки були розстріляні, а їхні дружини і діти утримані в якості заручників. Доля була більш прихильною до англійського гарнізону в Ланхнау. Йому вдалося витримати облогу (1 липня - 25 вересня) і протриматися до приходу підкріплення.

Сіпайскіе частини, розквартировані в більшості міст Ауда і Бенгалії, приєдналися до повсталих, однак Мадрасский і бомбейські полиці залишилися вірними англійцям і в подальшому використовувалися колоніальною владою для придушення заколоту. Таким чином, повстання охопило територію, що знаходилася переважно в долині Гангу. Такі індійські держави, як Хайдарабад і маратхськом конфедерація, не підтримали повстанців. Англійцям також вдалося схилити на свій бік сикхів щойно приєднаного Пенджабу, використовуючи їх антимусульманські настрої. У Центральній Індії до руху приєдналося лише кілька місцевих князів.

Британська адміністрація спробувала самотужки придушити повстання, направивши для цієї мети 3 загони - на Делі, Канпур і Лакхнау.14 серпня почався штурм делійських укріплень, що тривав цілий тиждень. Проти 30 тисяч сипаїв билося 8 000 англійських солдатів і загін пенджабських сикхів; половина готівкового складу європейського загону при цьому загинула. Після взяття Делі все тубільне населення на деякий час було вигнано з міста. Англійці жорстоко розправилися з повстанцями, багато з яких були страчені, після чого місто ще цілий рік залишався у стані облоги.

Операція з придушення повстання в Канпуре і Лакхнау фактично провалилася. Тільки 17 серпня 1857 після тривалого переходу англійські частини в складі приблизно 1 тисячі чоловік зайняли Канпур, покинутий напередодні Нана-Сагіб. Останній, йдучи, знищив знаходилися в його руках європейських заручників - дітей і жінок. Англійська гарнізон у Лакхнау врятували регулярні частини під командуванням генерала Коліна Кемпбелла, які прибули на допомогу з метрополії для придушення заколоту. Місто залишилося в руках повстанців, проте обложених у фортеці європейців вдалося врятувати.

Навесні 1858 почалася повномасштабна операція з придушення повстання, очолювана Кемпбеллом. До весни 1859 опір заколотників було остаточно зламано. Нана-Сагіб втік до Непалу. Окремі осередки повстання в центральних областях Індії були знищені бомбейському військами протягом 1858-59. 8 липня 1859 був проголошений мир на території Індії; колоніальною адміністрацією була оголошена амністія всім учасникам заколоту, не замішаним у вбивстві англійських підданих. Місцеві індійські правителі присягнули на вірність англійцям.

Підсумки повстання

Прямим наслідком повстання стало скасування у 1858 Ост-Індської компанії. Актом про поліпшення управління Індією було встановлено безпосереднє коронне управління країною. Повсталі продемонстрували чудеса мужності і хоробрості. Героями національно-визвольної боротьби народів Індії проти колоніального гніту стали учасники партизанської війни - Таранто Топі (воєначальник Нана-Сагіб), рани Лакшмі-Баі (вдова князя Джхансі, командував кавалерійським загоном).