Парламент | Парламент (англ. рагНатепІ, франц. рагіетепі, від раїіег — говорити) — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави

Парламенти є виборними й колегіальними органами дер-
жави, які функціонують за умов демократичного правління.
В унітарних державах парламенти формуються на загально-
національному рівні, у федераціях — також і на рівні їх
суб'єктів. Визначальними характеристиками парламентів є
їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.

Основною ознакою структури парламентів багатьох
країн є двопалатність, або бікамералізм. Історично сформу-
валися три основних причини бікамералізму. Другі, або
верхні, палати вводились, по-перше, для представництва
аристократії, по-друге, для стримування радикалізму нижніх
палат, по-третє, для представництва на загальнодержавному
рівні інтересів суб'єктів федерації у федеративних державах.
На кінець 1996 р. двопалатні парламенти діяли у 18 з
22 федеративних держав і в 40 із 150 держав унітарних.

Найважливішими елементами структури палат парламен-
тів є парламентські фракції, керівні органи і комісії, або
комітети.

Парламентські фракції утворюються за ознакою належ-
ності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, пред-
ставленої у парламенті. Фракції звичайно формуються із
членів однієї політичної партії, хоча в деяких країнах існує
практика утворення спільних фракцій із представників
кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в
політиці. Утворення фракцій на непартійній основі зазвичай
забороняється, хоча є й такі країни, де, крім партійних

Інституціоналізовані форми політики

фракцій, у парламентах функціонують об'єднання депутатів
за іншими ознаками — спільних професійних інтересів,
регіональної належності тощо. Перехід депутатів з однієї
партійної фракції в іншу унеможливлюється за допомогою
різних засобів як юридичних, так і політичних.

Важливим елементом внутрішньої структури палат парла-
ментів є їхні керівні органи, які можуть бути одноособовими
або колегіальними. В одних країнах керівництво палатами
здійснюється одноособове їхніми головами. В англомовних
країнах одноособовий голова парламенту або нижньої палати
називається «спікером» (англ. зреаісег, від зреаїс — говорити).
Основне завдання голови — організація функціонування
парламенту і проведення його сесійних засідань. У більшості
країн світу керівну роботу в палатах парламентів здійснюють
виборні колегіальні органи — президія, бюро, правління
тощо.

Найголовнішим елементом внутрішньої структури парла-
ментів є комісії (в англомовних та деяких інших країнах
вони називаються комітетами), які бувають кількох видів.
Основними з них є постійні комісії, головна функція яких —
детальний розгляд законопроектів. У двопалатних парламен-
тах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з
палат. Постійні комісії звичайно мають спеціалізований
характер, їхня предметна компетенція у цілому відповідає
загальній структурі уряду. В багатьох країнах утворюються
також постійні комісії, діяльність яких пов'язана з роботою
самого парламенту, наприклад комісії з питань процедури і
регламенту, депутатської етики тощо.

Крім постійних комісій, у парламентах створюються
також спеціальні, слідчі та деякі інші комісії, які здебільшого
діють на тимчасовій основі.

Порядок формування парламентів часто перебуває у прямій
залежності від їхньої структури. Нижні палати парламентів
так само, як і однопалатні парламенти, майже завжди фор-
муються шляхом прямих виборів. Загальнонаціональний
представницький характер парламентів (нижніх палат) часто
відбивається у їх назвах: «національні збори», «народні
збори», «державні збори», «палата представників», «палата
громад», «палата депутатів» тощо. Верхні палати, які най-
частіше мають назву «сенат», можуть формуватися шляхом
прямих і непрямих виборів, призначення, а також комбіна-

Дєржава — головний інститут політичної системи суспільства

ції цих способів. Причому чим далі процес формування
верхніх палат віддалений від виборчого корпусу, тим
менший обсяг їхньої компетенції.

До найважливіших функцій парламентів належать законо-
творчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю
органів виконавчої влади (уряду). Серед функцій парламенту
також виокремлюють судову й зовнішньополітичну, які
мають супутнє значення.

Основним завданням парламентів є прийняття законів.
Теоретично лише парламент має суверенне право приймати
закони. Проте в сучасних державах законотворча діяльність
парламенту втратила суверенний характер. Частина законо-
давчих повноважень делегована уряду і главі держави. У
країнах з парламентарними формами правління центром
нормотворчості фактично є уряд, який через парламентську
більшість визначає роботу парламенту.

Одним із найважливіших повноважень парламенту є
контроль за діяльністю уряду. Сучасна практика знає такі
основні методи парламентського контролю за діяльністю
уряду: 1) постановка питання про довіру урядові. Може бути
ініційована як парламентом, так і урядом. Винесення вотуму
недовіри уряду в цілому або окремому міністрові викликає їх
відставку; 2) резолюція осуду. Вноситься лише з ініціативи
парламенту. Правові наслідки прийняття резолюції осуду
такі самі, що й у разі винесення вотуму недовіри; 3) інтер-
пеляція (від лат. іпіегреііаііо — переривання промови, пору-
шення) — це звернена до уряду чи окремого міністра вимога
групи депутатів дати пояснення щодо проводжуваної ним
внутрішньої або зовнішньої політики чи з якого-небудь
конкретного питання. Може спричинити постановку питан-
ня про довіру урядові; 4) усні й письмові запити депутатів.
Використовуються ці методи, як правило, в країнах з парла-
ментарними формами державного правління.

Похідним від поняття «парламент» є поняття «парламен-
таризм». За визначенням українського правознавця В. М. Ша-
повала, парламентаризм — «це система взаємодії держави і
суспільства, для якої характерними є визнання провідної або
особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-
владних функцій загальнонаціонального колегіального по-
стійно діючого представницького органу»⁴.

⁴ Шаповал В. М, Конституційне право зарубіжних країн. К., 1997.
С. 128.

Інституціоналізовані форми політики

Парламентаризм означає не просто наявність парламенту,
а його верховенство у сфері законодавчої влади і провідне
становище в системі вищих органів державної влади. Парла-
ментаризм не може існувати без парламенту, його основою
є саме сильний і повновладний парламент. Але парламента-
ризм водночас є такою властивістю парламенту, якої він
може й не мати. Парламент може існувати без істотних
елементів парламентаризму, що є характерним для автори-
тарних і тоталітарних політичних режимів.

Юридичними проявами парламентаризму є розмежуван-
ня законодавчої і виконавчої влади, контроль парламенту за
діяльністю органів виконавчої влади, привілейований статус
депутатів та їх юридична незалежність від виборців (вільний
мандат). Парламентаризм передбачає наявність у країні
впливових політичних партій, досконалого виборчого зако-
нодавства, чітку політичну структурованість парламенту,
формування у ньому сталої більшості, жорстку партійну
дисципліну. За відсутності необхідних умов становлення
парламентаризму парламент може перетворитися на безплід-
ну говорильню, а депутатський мандат використовувати-
меться ніким не контрольованими депутатами для вирі-
шення особистих справ.

Парламенти були і є ареною для узгодження соціальних
інтересів, розв'язання наявних у суспільстві соціальних і
політичних суперечностей. Вони активно використовуються
політичними партіями для пропаганди й реалізації своїх
програм та демократичної боротьби за владу.