Становлення і розвиток політичної науки нового часу

Гастання Нового часу пов'язане з розвит-
Іком капіталізму і ранніми буржуазними
революціями в країнах Західної Європи, насамперед у Голландії та
Англії (XVII ст.). У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу
і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки
особи і приватної власності шляхом створення необхідних політичних і
правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й
церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики,
держави і права від релігії. З цією метою вони зверталися до ідей
природного права і договірного походження держави.

Згідно з теорією природного права, держава і право створені не
Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського
розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і
складають приписи «природного права», якому має відповідати «пози-
тивне право», тобто закони, встановлені державою.

Політичні вчення Вагомий внесок у розробку ранньобур-
в Голландії жуазної політико-правової ідеології
зробили видатні голландські мислителі
Г. Гроцій і Б. Спіноза.

Гуго Гроцій (1583—1645) — один із засновників ранньо-
буржуазного вчення про державу і право. Серед його числен-
них праць з цієї проблематики чільне місце посідає трактат
«Три книги про право війни і миру» (1625). Згідно з теорією
Г. Гроція, існує право природне і право волевстановлене.
Джерелом першого є природа людини, людський розум, у
якому закладено прагнення людей до спокійного і раціо-
нального спілкування. Це право вимагає, зокрема, непоруш-
ності приватної власності. Волевстановлене право автор
поділяє на «божественне» і «людське». Волевстановлене
право, у тому числі «людське», до якого належать сімейне,
Цивільне й міжнародне право, має відповідати вимогам
природного права. Протиставлення Г. Гроцієм вимог при-
родного права, в яке вкладався певний буржуазний зміст,

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

нормам волевстановленого права, тобто реальним феодаль-
ним правовим інститутам, було своєрідним знаряддям
критики феодалізму.

Властиве людській природі і представлене у природному
праві розумне спілкування, а також поєднання у волевста-
новленому праві справедливості й користі, за Г. Гроцієм,
знаходить свій необхідний прояв у державі, яку він визначає
як «досконалий союз вільних людей, укладений заради
дотримання права і спільної користі».

Додержавна стадія життя людей характеризується Г. Гро-
цієм як «природний стан», за якого не було не лише держа-
ви, а й приватної власності. Але розвиток людства і втрата
ним першопочаткової «простоти» привели до поділу майна,
появи приватної власності та утворення за взаємною згодою
людей держави, метою якої є охорона власності кожного.

Ознакою держави Г. Гроцій вважав верховну владу, дії
якої не підпорядковані ніякій іншій владі і не можуть бути
відмінені на розсуд чужої влади. Атрибутами верховної влади
є прийняття законів, правосуддя, призначення й керівницт-
во діяльністю посадових осіб, збирання податків, вирішення
питань війни і миру, укладення міжнародних угод.

На думку Г. Гроція, форма державного правління не має
суттєвого значення, оскільки джерелом будь-якої форми є
суспільний договір. При створенні держави народ міг обрати
ту чи іншу форму правління. Водночас мислитель негативно
ставився до тиранії і віддавав перевагу одноособовій та
аристократичній формам правління.

Особливу увагу Г. Гроцій приділяв питанню про право
підданих чинити опір верховній владі. На його думку,
піддані повинні підкорятися владі, оскільки її джерелом е
суспільний договір, який мусить виконуватись і не може
бути розірваний без згоди сторін. Із цього правила він
.робить виняток на «крайню необхідність», коли підданим
загрожує велика і явна небезпека. Та й навіть тоді озброєний
опір припустимий лише за умови, що він не завдасть вели-
кого лиха державі й не призведе до загибелі багатьох
невинних людей.

Теорії природного права і суспільного договору знайшли
свій подальший розвиток у творчості великого голландського
філософа й політичного мислителя Баруха (Бенедикта)
Спінози (1632—1677), зокрема у його працях «Богословсько-
політичний трактат» (1670) і «Політичний трактат» (1677).

У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право
робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права
залежала від фактичної сили кожної людини. За відсутності
у природному стані будь-якого спільного для всіх права
неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування,
досягнення ними своїх бажань. Необхідність у самозбере-
женні штовхає людей до переходу з допомогою спільного
договору від природного до громадянського стану, тобто до
суспільства й держави, які Б. Спіноза не розрізняв.
Укладенням договору право і сила кожної людини були
перенесені на суспільство й державу, яка приборкує при-
страсті та непомірні устремління людей і примушує їх жити
за «законами розуму» — у мирі й безпеці.

Відмітною ознакою громадянського стану Б. Спіноза
вважає наявність верховної влади, втіленням якої є держава.
Верховна влада не пов'язана ніякими законами, і всі повинні
їй у всьому підкорятись. До її відання належать прийняття,
тлумачення і відміна законів, правосуддя, призначення
посадових осіб, вирішення питань війни і миру та інші
державні справи.

Водночас влада держави не безмежна, вона не поши-
рюється на природне право, яке піддані зберігають і після
укладення суспільного договору. Так, у громадянському
стані зберігається свобода совісті і слова, бо держава не в
змозі примусити громадян думати й говорити саме так, а не
інакше. Відмінність між природним і громадянським станом
полягає в тому, що в останньому на додаток до природного
права людей з'являється ще й природне право держави,
тобто загальне для всіх право, спільний гарант і захисник
безпеки.

Б. Спіноза заперечував право підданих на опір верховній
владі, на зміну чи порушення конституюючих державу дого-
ворів і законів. Однак він вважав, що порушення державою
умов суспільного договору руйнує сам договір, викликає у
підданих обурення й виправдовує їхнє природне право на
опір владі.

Форми держави Б. Спіноза оцінював залежно від ступеня
досягнення в них мети громадянського стану — забезпечення
миру й безпеки життя. Він розрізняє три основних форми
держави: монархію, аристократію і демократію. Мислитель
рішуче засуджує абсолютну монархію, зазначаючи, що одна

.....-'..... V,,..„...•...,.-.-...-...,-.....•.«•...,*.™...*...>.™-.,*Яч^ -Л-Л** ^ £

Становлення та розвиток політичних ідей

людина не може володіти вищим правом і всією могутністю
держави, вона користується допомогою радників і набли-
жених, яким довіряє своє й загальне благополуччя. Монар-
хічна форма правління насправді виявляється прихованою
аристократичною формою, а тому й найгіршою.

За аристократії влада належить певній кількості вибраних
осіб. На думку Б. Спінози, ця форма правління краща від
монархії, оскільки більшою мірою пристосована до збере-
ження свободи. Народ не має права голосу, але, вселяючи
страх можновладцям, зберігає за собою певну свободу.
Найкращою формою держави Б. Спіноза вважав демократію,
за якої найповніше забезпечуються спільне благо, панування
розуму і свободи. Відмінність демократії від аристократії, за
Б. Спінозою, полягає в тому, що в аристократії правителі
обираються радою достойних громадян, а в демократії вони
визначаються законом, установленим самим народом.

Б. Спіноза розробив проект монархії, згідно з яким
верховна влада має належати представницькій установі,
що приймає закони і контролює їх виконання посадовими
особами. Влада монарха, за цим проектом, є досить
обмеженою і зводиться до розв'язання можливих конфліктів
у представницькому зібранні й виконання рішень. По суті
справи, це був своєрідний проект майбутньої парламен-
тарної монархії як однієї з демократичних форм дер-
жавного правління.

Політичні вчення На відміну від Б. Спінози видатний