Як автор, так і читач в процесі спілкування здійснюють певну працю.
Якщо звернутись до процесу читання (слухання), то в загальному вигляді предметом праці як автора (оратора), так і читача (слухача) виявиться свідомість читача (слухача), у змінах у котрій обидва учасники комунікативного акту здійснюють свої наміри.
Засобом праці - знаряддям, за допомогою якого досягається ця мета, слугує повідомлення, яке має форму мовленнєвого твору.
Доцільна діяльність адресата - сприймання повідомлення - потребує волі. Ця воля тим більш необхідна, чим менше повідомлення зацікавлює читача (слухача) своїм змістом і способом (сприйняття, чим менше сприймаючий повідомлення насолоджується грою інтелектуальних сил.
Необхідно уточнити. Предмет мовленнєвої діяльності - не тільки змістова інформація, яка міститься в повідомленні, але й співвіднесена до неї змістова інформація з тієї ж теми в свідомості адресата.
Засіб мовленнєвого спілкування - повідомлення, в котрому зафіксована інформація, що складає проміжний предмет праці - повинен мати будову, пристосовану для впливу на свідомість читача. Тут знаходять відображення і особливості мислення автора, котрі можуть як сприяти праці читача, так і бути їй перешкодою.
Особливість мовленнєвої діяльності читача полягає в тому, що суб’єкт її одночасно виступає і як її об’єкт (предмет). Свідомість читача, будучи суб’єктом пізнання, активно переробляє повідомлення з метою, усвідомленою даним читачем, і в той самий час зазнає впливу цього повідомлення відповідно до мети, яку переслідує автор. Спілкування найбільш легке та ефективне, коли мета і можливості читача й автора (як вони представлені у творі) збігаються.
Автор подумки моделює вплив повідомлення на уявного читача, намагаючись визначити результати сприймання повідомлення в свідомості читача, і змінює твір так, щоб краще досягти бажаного. Відбувається саморедагування, внутрішнє мовлення адресанта ніби імітує внутрішнє мовлення адресата.
Те, що було окреслено нами в загальних рисах, опишемо тепер більш докладно, враховуючи внутрішній зміст процесів породження і сприйняття мови, а головне роздивляючись вже комунікативний акт не як єдність, а як окремі мовленнєві процеси (створення твору – публікація і сприймання – розуміння).
У процесі промовляння суб’єкт діяльності – адресант; предмет діяльності - закладена в повідомленні інформація, тобто зображувана твором дійсність (результати відображення дійсності в свідомості автора); мета – переслідується в свідомості і діях читача; засоби діяльності – мовна система і мовний матеріал, які надають відповідні моделі для оформлення результатів відображення і зображення дійсності - належної передачі читачеві інформації в повідомленні, що дозволило б досягнути необхідних змін в свідомості (а потім і в діях) читача; продукт промовляння – повідомлення. При «промовлянні» автор моделює діяльність читача.
У процесі розуміння суб’єкт діяльності – читач; предмет діяльності –
змістова інформація, вміщена в повідомленні, а також змістова інформація з тієї ж теми, яка міститься в свідомості читача; мета – переслідується читачем в його свідомості і діях; засіб мовленнєвої діяльності – повідомлення, в котрому ця інформація зафіксована в структурі та формі, означених метою впливу на свідомість адресата і мовленнєвими вміннями адресанта, а також мовна компетенція і тезаурус читача, продукт розуміння – зміни в свідомості (а потім і в діях) читача. У процесі розуміння моделюється задум автора.
Мета повідомлення не завжди виявляється в повній мірі усвідомленою читачем з самого початку процесу спілкування. Чим менше кваліфікований читач, тим менш чітко розуміє він на початку кінцеву мету автора, обмежуючись задоволенням свого психологічного інтересу, однак наприкінці прочитання більшою або меншою мірою усвідомлює мету автора.
Як особливу форму розуміння виділимо відбір інформації. У цьому випадку читач сам ставить досить вузьку мету читання – отримання конкретних відомостей - і виступає в повній мірі суб’єктом діяльності. В такому, скажімо, крайньому випадку, як читання стародавнього тексту сучасним дослідником, втілюється зовсім не та мета, котру ставив перед собою давній автор повідомлення, а інакша - котру ставить перед собою сьогоднішній дослідник. Звичайно ж, при відборі інформації йдеться про отримання – видачу довідки. І тоді найбільш зручно, якщо твір (видання) пристосовано для реалізації мети, яку ставить перед собою читач, відповідним чином побудовано, забезпечено вказівками, рубриками, змістом, виносками, що ніби попереджують спрямування відбору інформації.
Створення плану автором – вихідний момент першого написання твору. Протягом століть склався звичай писати (переписувати) твори тричі. Уперше автор турбується в основному про фіксацію відображеного матеріалу, при повторному переписуванні відпрацьовує пізнавальну (змістову) підструктуру його – основу побудови твору, втретє – він зосереджений на власне комунікативних моментах, комунікативній підструктурі. Характерно, що часом досвідчені автори, якщо не встигали з якихось причин провести третій етап (необхідність в котрому, завдяки їхній інтуїтивній майстерності була не такою вже значною), вважали своїм обов’язком принести читачам вибачення, що не опрацьовували спеціально форму.
Комунікативний акт передбачає наявність аналітичних та синтезуючих пізнавальних дій автора та читача, причому автор моделює процес розуміння у читача, читач же моделює вже препарований для нього автором процес авторського зображення дійсності. Тому звернення читача до твору передбачає менше спроб і помилок, ніж розгортання задуму автором.
Великий подвиг народу
Більше 70 рокiв тому завершилася Велика Вiтчизняна вiйна, 70 рокiв ми живемо в мирi та достатку, але навiть невпинний плин часу не змiг знищити пам’ять про подвиг усього народу i кожної окремої людини, забути своїх героїв. 9 травня залишається святом для кожного, святом життя та надiї. Хоча Радянський Союз i зазнав величезних втрат, але у цьому випробуваннi народ довiв свою незламнiсть, силу i єднiсть.
З кожним роком ветеранiв вiйни залишається все менше, але історії їхнiх життiв перетворюються на правдивi легенди…
Саме однiєю з таких легенд є життя моєї прабабусi, ветерана вiйни Скоромної Пелагеї Юхимiвни 1923 року народження. Вiйна стала для ще юної 18-рiчної дiвчини блискавкою серед ясного неба.
Вибухи, крики i плач… Село заповнили чужоземцi з рушницями. У хатi панували страх i напруження. Фашисти суворо, безлюдяно ставились до мiсцевого населення, забирали останню хлiбину. Тiльки й думок, як дожити до завтрашнього дня.
Одного разу до її господи прийшли нiмецькi солдати. Брали все пiдряд. Виривали просто з рук.
Була у Пелагеї Юхимiвни гарна шаль, дуже дорога їй. Цю рiч також забрали. Батько хотiв повернути. Коли вiн наздогнав фашиста i попросив вiддати рiч, то нiмець дiстав ножа та замiрився на нього. Тато повернувся додому. Таких випадкiв було безлiч…
Як вiдомо, пiд час вiйни молодь вивозили до Нiмеччини працювати. У 1943 роцi настала черга Пелагеї Юхимiвни. Як мати не плакала, як не просила не чiпати, її вiдвели до школи, яка тодi слугувала пунктом прийому громадян на примусовi роботи, початком довгого шляху «приречених». Дiвчат зiбрали тут i завантажили у поїзд. Близько тижня вони перебували у Конотопi. До людей ставились, як до худоби: роздавали суп з бочки (та хiба можна було цю масу їжею назвати!), заганяли до банi, виганяли пiд крики i лайку. Але це не було найстрашнiшим. Значно важче було переживати невiдомiсть i муки совiстi за те, що кожному з них доведеться робити зброю, якою вбиватимуть радянських солдат: чоловiкiв, батькiв та братiв (пройшла чутка, що їх везтимуть до вiйськового нiмецького заводу). Дiвчата вже не могли витримувати такої напруги. Пелагея Юхимiвна i подруга Ульянова Софiя вирiшили будь-що втекти звiдси. Пiд час чергового шикування, коли нiмцi вiдiйшли, вони хутко схопились i побiгли. Землi пiд собою не чули. Аж ось дивляться – вiдчинена хвiртка. Забiгли у двiр. Там сховались за вiдчиненими дверима сараю. Тупiт чобiт… На входi до цього ж сараю стояв «полiцай». Дiвчата принишкли i почали беззвучно читатати молитву. Нiмець пройшовся автоматною чергою по всьму примiщенню i пiшов. Пелагея Юхимiвна i Софiя перевели дух, але не наважувались вийти. Згодом їх помiтила господиня. Вона нагодувала втiкачiв. Її чоловiк вказав їм дорогу додому. Йшли вони приблизно тиждень. Коли повернулися, то сховались на горищi у батькiв Сонi. Через деякий час Пелагеї Юхимiвнi вдалося перейти до своєї хати, де вона також переховувалась до 7 серпня. Тодi радянськi солдати увiйшли до села. Били гармати, вулицею їхали «Катюшi». За ними пролетiли нiмецькi лiтаки та безжально стрiляли у солдат, хати, мирних селян. На землi лежали мертвi люди, будiвлi стояли без шибок, дверей, а деякi зовсiм перетворилися на груду будматерiалу.
Селянам довелося перейти жити до берега рiчки, де було безпечнiше. Коли повернулись, вiдбудували дiм майже заново, бо не було нi вiкон, нi дверей, навiть стiна з образами впала. Та все це здавалося таким незначним у порiвняннi з отриманою Перемогою. Усi були безмежно щасливими, адже село звiльнили вiд фашистiв, скiнчилися всi знущання i поневiряння. Нарештi селяни почувалися господарями у своєму домi. Так, вiйна ще тривала. Невдовзi померла мати Пелагеї Юхимiвни, про брата Данила не було жодних новин, а батько потребував догляду. Та дiвчина вiрила в щасливе майбутнє, а жiнки чекали своїх чоловiкiв… На жаль, у кожну родину не повернувся хоча б один з них, наших мужнiх захисникiв.
Нашi бабусi та дiдусi перетерпiли багато лиха, зазнали важких втрат, поклали життя заради того, щоб ми з вами мали щасливе майбутнє: навчались, працювали, любили, були щасливими. Ми маємо щонайменше берегти пам’ять про них, прожити i своє життя так, щоб не було соромно перед своїми предками.
