Середовище формування стратегій розвитку

1.1. Середовище формування стратегій розвитку.

1.2. Національні економіки як суб'єкти глобальної

конкуренції.

Незважаючи на те, що епітет "глобальна" широко вжи­вають для характеристики сучасної світової економіки, його змістове наповнення ще й досі залишається одним із найбільш дискусійних питань фундаментальної економіч­ної науки. Єдине, що визнають всі науковці, — це те, що становлення глобальної економіки є безпосереднім наслід­ком процесів інтернаціоналізації, які охоплюють усі сфери буття людини та суспільства (економіку, політику, соціаль­ну сферу, культуру, екологію, безпеку) й закладають її мате­ріальну, інституційну та політичну основу.

1.1. Середовище формування стратегій розвитку

Інтернаціоналізація — це вихід будь-якої економічної діяльності за географічні державні кордони або ж об'єднання зусиль декількох суб'єктів світової економіки чи політики навколо загальних для них завдань, цілей та видів діяль­ності.

Інтернаціоналізація здійснюється у двох напрямах — у межах країни (ендогенна) і за межами країни (зовнішньо орієнтована). Розвиток у межах країни (імпортна інтер­націоналізація) означає, що процес відбувається у межах країни шляхом розширеного використання іноземних товарів, капіталу, послуг, технології, інформації у сфері внутрішнього споживання й виробництва певної країни. Розвиток за межами країни (експортна інтернаціоналі­зація) характеризується переважною орієнтацією країни на світовий ринок і глобальну зовнішню експансію її фірм у торгівлі, інвестиціях та угодах.

Інтернаціоналізація світової економіки є універсальною за суб'єктами і масштабами дії. її головне функціональне призначення — формування міжнаціональних форм вироб­ництва та забезпечення стійких міжнародних зв'язків у світовому господарстві. Разом із зростанням взаємозалеж­ності держав не менш важливим є такий її наслідок, як просторова й інституціональна інтеграція товарних і ресурс­них ринків.

Як зазначали науковці на початку 80-х років XX ст., інтернаціоналізація світової економіки набула якісно но­вих ознак і піднялася на наступний, більш високий ступінь розвитку — перейшла у стадію глобалізації, змістом якої є формування та подальший розвиток єдиної цілісної сис­теми світового суспільного виробництва на базі нових ін-формаційно-комп' ютерних технологій.

Джерелами глобалізації є:

• науково-технологічний прогрес та інформаційна революція, що спричинили стрімке скорочення комуніка­ційних витрат, значне зменшення витрат часу на отриман­ня, оброблення, зберігання й використання інформації. Завдяки новітнім комп'ютерно-мережевим технологіям (насамперед, мережі Інтернет) стискається час і простір, відкриваються кордони, створюються можливості встанов­лювати контакти майже в будь-якому місці Земної кулі. Вони перетворюють індивідів у громадян світу;

• поширення форм економічної лібералізації, що привело до обмеження політики протекціонізму, зробило світову торгівлю більш вільною та сприяло інтенсифікації руху чинників виробництва;

• феномен транснаціоналізації, у межах якого певна частка виробництва, споживання, експорту, імпорту й до­ходу країни залежить від рішень міжнародних підприєм­ницьких структур. Дешева та ефективна мережа комуніка­цій дає змогу фірмам розміщувати окремі складові вироб­ництва в різних країнах, зберігаючи при цьому прямі орга­нізаційні та інформаційні контакти, безпосереднє управ­ління товарними й фінансовими потоками*. Головними діючими особами тут є транснаціональні корпорації (ТНК), багатонаціональні компанії (БНК), міждержавні корпора­тивні союзи (МКС) тощо. З появою глобальних підприємств міжнародні конфлікти значною мірою зміщуються з мак-рорівня національних економік на мікрорівень фірм, і бо­ротьба вже відбувається не між країнами за територіальні володіння, а між фірмами за частку світових товарних і ресурсних ринків;

• визнання певної глобальної ідеології та досягнення консенсусу щодо ринку й політики системи вільної тор­гівлі. Система цінностей та настанов, творцем і активним пропагандистом якої історично виступав Захід, одержала значне поширення й визнання в сучасному світі. Зближен­ня поглядів і підходів, характерне для сучасного людства, так чи інакше виявляється в суспільній практиці. Після краху "соціалістичного табору" ринкова економіка, полі­тична демократія, відкрите суспільство стали загальнозна-чущими орієнтирами у русі вперед. Уперше в історії абсо­лютна більшість населення Землі поступово формує загаль­не розуміння основних принципів життєдіяльності та жит-тєбудови, що становить фундамент глобалізації;

• формування міжнародних "однорідних" засобів масової культури, мистецтва, інформації, зокрема ак­тивізація пошуків загальних засобів спілкування (поши­рення англійської мови).

Як процес глобалізація є складним комплексом транс­кордонних (міждержавних) взаємодій між економічними суб'єктами, виявляється в інтенсифікації потоків товарів, послуг, технологій і фінансових коштів, у посиленні впли­ву міжнародних інститутів, поширенні діяльності трансна­ціональних і багатонаціональних корпорацій, зростанні масштабів транскордонних комунікаційних та інформацій­них обмінів тощо.

Як комплексне геоекономічне, геополітичне й геогумані-тарне явище глобалізація в цілому характеризується:

— комплексною інтеграцією світових ринків, регіональ­них економічних систем, усіх сфер людської діяльності; поступовим перетворенням світового економічного просто­ру в цілісну структуру, в якій безперешкодно переміщують­ся капітали, товари, послуги, вільно поширюються ідеї й пересуваються їх носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів і вдосконалюючи механізми їх взаємодії;

— інтенсифікацією регіональних інтеграційних проце­сів, що призводить, з одного боку, до виникнення єдиного економічного простору та отримання відповідного ефекту за рахунок зростання масштабів виробництва, а з іншого — до сегментації світового ринку, секторизації єдиного світового господарства внаслідок створення відносно за­мкнутих торговельно-економічних блоків та інтеграційних угрупувань;

— розширенням сфери діяльності транснаціональних компаній, створення системи транснаціональної економіч­ної дипломатії;

— зростанням значення інтелектуально-інформаційних та комп'ютерно-комунікаційних складових економічного розвитку;

— прискореними темпами фінансової та інвестиційної централізації;

— поступовим "розмиванням" економічних кордонів країн тощо.

Відповідно, глобальна економіка може бути визначена як економіка, ключові елементи якої мають інституційну, організаційну і технологічну можливість працювати як єдине ціле у реальному часі в планетарному масштабі. Це економіка, в якій посилюється взаємозалежність націо­нальних економік на основі поглиблення транснаціоналі-зації виробництва, розподілу, обміну та споживання вало­вого глобального продукту. їй притаманні власні законо­мірності циклічності та економічного зростання, що без­посередньо впливають на динаміку, темпи та пропорції економічного розвитку окремих країн як її структурних складових.

Найважливішими функціональними системоутворюю­чими елементами глобальної економіки є міжнародне ви­робництво, міжнародна науково-технічна сфера, міжнарод­на валютно-фінансова система та міжнародна торгівля.

"Точки кристалізації" глобальної економіки виникають на всіх її рівнях, охоплюючи не тільки процеси поширення обсягу і структури зовнішньоторговельного обороту, інвес­тиційних та міграційних потоків, а й транснаціоналізацію та регіональну інтеграцію господарського життя, тобто формування глобальних продуктивних сил. Поширення явищ регіональної інтеграції, взаємне пристосування на­ціональних економік та їх входження у єдиний відтворю-вальний процес починає впливати на інші складові суспіль­ного життя, зумовлює розвиток практики міждержавних угод, створення наддержавних структур та інститутів, фор­мування загальних норм, правил та пріоритетів. Відбу­вається інституціоналізація глобальної інфраструктури.

Наслідки глобалізації мають багатоаспектний та супе­речливий характер. Так, до її переваг (позитивів) слід від­нести, насамперед:

— розширення ринків і загострення міжнародної кон­куренції, що призводить до поглиблення спеціалізації й міжнародного поділу праці та стимулює, своєю чергою, зростання виробництва не тільки на національному, а й на світовому рівні;

— зростання економії на масштабах виробництва, що потенційно може зумовити скорочення витрат і зниження світових цін;

— збільшення виграшу від торгівлі на взаємовигідній основі, що задовольняє всі сторони, якими можуть бути окремі особи, фірми й інші організації, країни, торговель­ні союзи й навіть цілі континенти.

— підвищення продуктивності праці внаслідок більш раціонального використання ресурсів і організації вироб­ництва на глобальному рівні й поширення передових тех­нологій, а також конкурентного тиску внаслідок безпе­рервного впровадження інновацій у світовому масштабі.

Серед недоліків (негативів) на найбільшу увагу заслуго­вують:

— нерівномірність розподілу переваг глобалізації між країнами ("центр — напівпериферія — периферія") й галу

зями, поглиблення асиметрії у соціальній структурі світо­вої економіки²;

— посилення залежності внутрішніх процесів функціо­нування і розвитку від зовнішніх чинників, що в деяких випадках мають яскраво виражений деструктивний харак­тер;

— помітне збільшення розриву в рівнях заробітної пла­ти кваліфікованих і менш кваліфікованих працівників, а також зростання частки безробіття серед останніх;

— перенесення фірмами країн з високою вартістю робо­чої сили частини своїх виробничих потужностей, як пра­вило, екологічно небезпечних, у країни з низькою оплатою праці;

— посилення навантаження на світову екосистему і ви­зрівання конфліктів, пов'язаних із отриманням доступу до джерел природних ресурсів (водних, лісових, енергетич­них);

— вихід недоліків та провалів ринку (недовиробництво суспільних благ і послуг, негативні зовнішні ефекти, тен­денції до концентрації економічної влади (монополізація) тощо) за межі державних кордонів, їх поширення у плане­тарному масштабі;

— посилення протиріч між глобальними та національ­ними інтересами в умовах відсутності дієвої системи гло­бального управління та ефективних механізмів міжнарод­ної координації.

Одним із найважливіших наслідків глобалізації є ради­кальні якісні зміни в характері міжнародної конкуренції, а саме формування такого феномену як глобальна конку­ренція.

² За даними ООН, 20 % населення Землі (так званий "золо­тий мільярд") отримує 83 % світового доходу. Парадокс нерів­номірності розвитку людства посилюється тим, що, за прогноза­ми, чисельність населення високорозвинутих країн має стійку тенденцію до скорочення, а в менш розвинутих країнах — до зростання.

Конкуренція як суперництво економічних суб'єктів мікро-, мезо-, макро- та мегарівнів за найкращої реалізації своїх економічних інтересів у новому глобальному соціаль-но-економічному середовищі набуває комплексного харак­теру, охоплюючи не тільки усі наявні підсистеми сучасної світової економіки, а й боротьбу за їхні майбутні контури та відповідне чільне місце у цьому майбутньому. Очікува­ний успіх забезпечується і підтримується широким спект­ром спеціалізованих промислових, технологічних, фінан­сових, комерційних, адміністративних і культурних мож­ливостей, знань і навичок, мобілізованих (у т. ч. із різних регіонів світу) і об'єднаних заради реалізації певних стра­тегій³ розвитку.

Під економічною стратегією розвитку мається на увазі розрахована на певний період цілісна система дій суб'єкта міжнародної економіки, спрямована на реалізацію мети, завдань, пріоритетів його економічного відтворення з урахуванням комплексу внутрішніх і зовнішніх чинників та ризиків. Економічна тактика є формою реалізації еко­номічної стратегії розвитку, певним комплексом адаптив­них заходів впливу суб'єкта на перебіг конкретних еконо­мічних подій з метою надання їм параметрів, визначених стратегічними завданнями.

1.2. Національні економіки як суб'єкти глобальної конкуренції

Позиціювання національної економіки в архітектоніці світових ринків і в глобальному виробничому процесі без­посередньо визначається її поточною та перспективною конкурентоспроможністю.

Конкурентоспроможність — це здатність вітчизня­ної продукції перемагати у боротьбі за споживача на внут­рішньому та зовнішньому ринках внаслідок оптимізації співвідношення "якість — сервіс — ціна" порівняно із за­рубіжними аналогами або внаслідок її природно-ресурсної чи інноваційної унікальності.

Конкурентоспроможність національної економіки за­кладається на мікрорівні окремих фірм, що виробляють товари та послуги і є повноважними представниками дер­жави на світових ринках, та регіональному рівні галузе­вих і міжгалузевих

 

________

³ Термін "стратегія" походить від грецького 8ігаіе§іа (вігаіов — військо + а§о — веду) й дослівно означає мистецтво генерала.

кластерів, у межах яких ці фірми фун­кціонують. Справді, в умовах жорсткої конкуренції на світовому ринку комерційного успіху окремого підприєм­ства недостатньо, щоб забезпечити конкурентоспромож­ність країни в цілому. Підприємство з унікальною техно­логією може зробити інноваційний прорив, але втримати конкурентну перевагу надалі можна, лише маючи надійних національних постачальників і сильних конкурентів.

Кластер — це одна із форм об'єднання та взаємодії географічно локалізованих, пов'язаних між собою взаємодо­повнюючих підприємств і організації, що кооперуються з метою взаємної підтримки і координації дій. Прикладами найбільш відомих кластерів є концентрація компаній зі створення інформаційних технологій у Силіконовій долині (США), виробництво кінофільмів у Голлівуді (США), індус­трія дизайну і моди (Італія).-Кластери віддавна були части­ною економічної реальності, оскільки географічна концен­трація професій і підприємств у окремих галузях економі­ки має багатовікову історію. Первинною основою такої територіальної локалізації стали наявні геолого-мінерало-гічні ресурси, природно-кліматичні умови, набутий досвід, професійний досвід та традиції мешканців певної території тощо. Звичайно, роль кластерів раніше була обмеженою, але з розвитком конкуренції та комплексності сучасного господарства зросли їх масштаби, обсяги виробництва й ускладнилась структура. Саме практика останніх років свідчить про успішну діяльність великої кількості кластерів і доводить іх конкурентні переваги порівняно з діяль­ністю окремих компаній конкретної галузі. Зокрема, до­слідження, які здійснював банк Італії, доводить, що про­дуктивність і повернення інвестицій у підприємств, об'єд­наних у "індустріальні округи" є на 2—5 % вищими навіть під час спаду економіки, ніж деінде.

Комплексне та всебічне обґрунтування ролі та перспек­тивності територіальних сіткових економічних мереж у сучасній глобальній економіці було здійснено у праці кла­сика сучасної теорії конкуренції — М. Портера "Конкурент­ні переваги нації" (1990 р.).

Нині ці міжгалузеві комплекси, замкнені системою від-творювальних зв'язків та об'єднані технологічними інно­ваціями, визнані в усьому світі як ефективний засіб фор­мування національних конкурентних переваг.

Структура кластерів є відносно типовою. Вони, як пра­вило, складаються з комбінацій галузей, які разом забез­печують випуск готової продукції, і включають провідну ланку — виробників кінцевої продукції або послуг; поста­чальників спеціалізованої сировини, матеріалів і послуг; фінансові структури; підприємства суміжних галузей. Та­кож вони мають торговельно-промислові палати, агенції регіонального розвитку та інші колективні структури, що можуть надавати підтримку членам кластера. В деяких країнах державні структури, що мають значний вплив на кластер, можуть розглядатися як його елементи.

Як зазначалось, кластер складається з певної комбінації галузей, кожній з яких притаманний власний рівень роз­витку конкурентних відносин. А його центром ("ядром") здебільшого є декілька потужних компаній, що виробляють кінцевий продукт, і між якими зберігаються конкурентні відносини. Це істотно відрізняє кластер від картеля, фінан­сової групи чи транснаціональної компанії.

Поширеною є думка, що внутрішня конкуренція є дещо зайвою: вона призводить до дублювання зусиль та заважає компаніям досягати збільшення обсягів випуску продукції й отримувати відповідні тактичні вигоди від ефекту масштабів. Однак зі стратегічного погляду конкуренція, по-пер­ше, стимулює нововведення (продуктові, технологічно-процесні, організаційні), примушує знижувати ціни, вдо­сконалювати якість продукції і обслуговування, підвищу­вати ефективність та рентабельність. Другий позитивний момент такого суперництва — постійний пошук нових ре­зервів та джерел конкурентних переваг. Присутність вну­трішніх конкурентів автоматично знищує види переваг, які фірма отримує, перебуваючи на певній території (фак­торні витрати, доступ до місцевого ринку та місцевих при­родних ресурсів тощо). Отже, компаніям необхідно вихо­дити за межі базових чинників і творчо підходити до пи­тання про свою унікальність та/або відмінність від інших фірм, створюючи переваги конкурентоспроможності вищо­го рівня. По-третє, саме сильна внутрішня конкуренція примушує компанії виходити на світовий ринок та досяга­ти на ньому успіху. Зокрема, розподіл внутрішнього ринку між конкурентами, відсутність на ньому вільних ніш спо­нукає національні підприємницькі структури спочатку звертати пильну увагу на зовнішнього споживача, а потім, у разі успіху, увійти у виробничий простір інших країн через власні філіали, дочірні компанії чи створення спіль­них товариств. Таким чином національний кластер транс­формується у міжнародний і починає активно здобувати переваги та вигоди від доступних для використання між­народних чинників виробництва.

Фірми-лідери кластера, що змогли вистояти у "природ­ному відборі" на внутрішньому ринку, отримують досвід успішного протистояння у боротьбі за споживача і створю­ють конкурентоспроможну продукцію. Жорстка ж конку­ренція на "своїй території" за кордоном обертається у спіль­ну виробничо-комерційну стратегію, зміст якої досить пов­но передає російський вислів "против кого дружимо?".

Суб'єкти вертикальних, горизонтальних та інституцій-них зв'язків кластера та інтенсивні взаємозв'язки між ними визначають межі кластера. Ці межі постійно зміню­ються, оскільки відбувається безупинний процес виник­нення нових підприємств та галузей, налагодження нових

— по-друге, стрімким революційним, за якого каталіза­тором кластеротворення стає держава через механізми регіональної та структурно-промислової політики.

Проте у будь-якому випадку визначальні умови форму­вання кластерів є типовими. Вибір найкращої території для підприємницької діяльності обумовлюється складним за­вданням: розмістити та реалізувати бізнес у найбільш сприятливому місці, виходячи з необхідності забезпечити синергетичний ефект із сукупності відносин, що виходять за межі можливостей окремої компанії. Виникнення по­зитивного синергетичного ефекту, як переконливо довів М. Портер, є результатом взаємодії чотирьох взаємопо­в'язаних сил — генераторів конкурентоспроможності.

Детермінанти національної конкурентоспроможності є комплексною системою, що постійно розвивається. Зобра­ження цієї системи отримало назву "діамант" Портера (рис. 1.1).

 

Перевага за одним детермінантом не є достатньою умо­вою для конкурентної переваги в галузі. Саме взаємодія їх усіх забезпечує виграшні моменти, що самопідсилюються, і є недоступними для іноземних конкурентів.

Розглянемо детально кожний із потенційних чинників конкурентоспроможності.

Рушійні сили виробництва. Кожна країна й регіон во­лодіють чинниками виробництва, необхідними для діяль­ності фірм у будь-якій галузі. Ці чинники, як правило, не тільки апріорно отримують у спадок, а й створюють. Тому для отримання і розвитку конкурентних переваг важливий не стільки запас чинників на конкретний момент, скільки швидкість їх створення. Крім того, надлишок чинників призводить до їх певного мартнотратництва і може підір­вати конкурентну перевагу, а їх відчутний дефіцит — спо­нукати до технологічного ресурсозаощадливого оновлення виробництва, що може привести до довготривалої конку­рентної переваги.

Традиційно в економічній літературі виділяють чотири чинники виробництва: праця, земля, капітал та підприєм­ницькі здібності. Проте, з нашого погляду, дослідженням проблем глобальної конкуренції більше відповідає де­що інша класифікація чинників виробництва, зокрема це такі:

— людські ресурси, що характеризуються кількістю, кваліфікацією і вартістю робочої сили, а також її продук­тивністю протягом нормального робочого часу і трудовою етикою. Ці ресурси поділяються на численні категорії, оскільки для кожної галузі потрібен певний перелік конк­ретних категорій працівників;

— фізичні ресурси, що визначаються кількістю, якістю, доступністю і вартістю земельних ділянок, води, корисних копалин, лісових ресурсів, джерел електроенергії тощо. До них також можна віднести кліматичні умови, географічне положення і навіть часовий пояс;

— ресурс знань як певна сукупність наукової, технічної і комерційної інформації, що впливає на виробничо-збутовий цикл. Цей запас зосереджений в університетах, дослід­ницьких організаціях, банках даних, літературі тощо;

— грошові ресурси, що характеризуються кількістю і вартістю капіталу, який може бути спрямований на фі­нансування промисловості;

— інфраструктура, що включає транспортну систему, систему зв'язку, поштові послуги, переказ платежів між банками, систему, охорону здоров'я тощо.

Якщо розглядати виникнення кластерів як історично обумовлений процес, то зрозуміло, що першопричиною народження та розвитку кластера на конкретній території стає наявність одного чи декількох спеціалізованих чинни­ків, насамперед, природних ресурсів. Саме вони закладають фундамент високої конкурентоспроможності національно­го товарного виробництва на регіонально-світових ринках через формування як цінових (собівартість), так і якісних (нецінових) конкурентних переваг.

Чинники поділяються на основні й розвинені, загальні і спеціалізовані. До основних належать природні ресурси, кліматичні умови, географічне положення, некваліфіко-вана робоча сила тощо. їх країна одержує у спадок або за незначні капіталовкладення. Вони не мають особливого значення для конкурентної переваги країни, бо створена ними перевага нестійка. Роль основних чинників знижуєть­ся через скорочення потреби в них або через їх доступність (зокрема, в результаті переміщення діяльності або закупі­вель за кордоном). Ці чинники мають важливе значення у видобувних галузях і галузях, пов'язаних із сільським гос­подарством. До розвинених чинників належать сучасна інфраструктура, висококваліфікована робоча сила тощо. Саме ці чинники мають найбільше значення, оскільки да­ють змогу досягти конкурентної переваги вищого рівня.

За ступенем спеціалізації чинники поділяються на за­гальні, які можна застосовувати в багатьох галузях, і спе­ціалізовані, що утворюють соліднішу і довготривалу осно­ву для конкурентної переваги, порівняно з загальними.

За способом утворення чинники поділяються на ті, що ви­никли природним способом, і створені штучно. Всі чинники, які сприяють досягненню конкурентних переваг вищого рів­ня, є штучними. Країни досягають успіху в тих галузях, в яких найкраще створюють і удосконалюють необхідні чинники.

Умови (параметри) попиту. Впливаючи на ефект масштабу, попит на внутрішньому і зовнішньому ринках визначає характер і швидкість впровадження інновацій. Він характеризується структурою, обсягами та темпами зростання, інтернаціоналізацією.

Фірми можуть досягти конкурентної переваги за таких основних характеристик структури попиту:

— значна частка внутрішнього попиту припадає на гло­бальні сегменти ринку;

— покупці (включаючи посередників) розбірливі і пред'являють підвищені вимоги, що примушує фірми підвищувати стандарти якості виготовлення продукції, обслуговування і споживчих властивостей товарів;

— потреба в країні базування виникає раніше, ніж в інших країнах.

Обсяг і характер зростання внутрішнього попиту дає змогу фірмам одержувати конкурентну перевагу якщо:

— є велика кількість незалежних покупців, що створює сприятливішу обстановку для оновлення;

— внутрішній попит швидко росте, що стимулює інтен­сифікацію капіталовкладень ї швидкість оновлення.

Супутні та допоміжні галузі. За наявності конкурен­тоспроможних галузей-постачальників можливі:

— ефективний і швидкий доступ до дорогих ресурсів, на­приклад, до устаткування або кваліфікованої робочої сили;

— координація постачальників на внутрішньому ринку;

— сприяння процесу нововведень. Національні фірми одержують найбільшу вигоду, якщо їх постачальники кон­курентоспроможні на світовому ринку.

Наявність у країні конкурентоспроможих споріднених галузей найчастіше спричиняє виникнення нових високорозвинених видів виробництва. Спорідненими називаються такі галузі, в яких фірми можуть взаємодіяти між собою у сфері розвитку технологій, виробництва, маркетингу, сер­вісу тощо, а також галузі, що працюють з комплементар­ними продуктами (наприклад, комп'ютерами і програмним забезпеченням). За наявності в країні споріднених галузей промисловості, здатних конкурувати на світовому ринку, відкривається доступ до обміну інформацією і технічній взаємодії. Географічна близькість і культурна спорідненість обумовлюють активніший взаємообмін, ніж з іноземними фірмами. Успіх на світовому ринку однієї галузі може спричинити розвиток виробництва додаткових товарів і послуг. Наприклад, продаж американських комп'ютерів за кордоном привів до підвищення попиту на американські периферійні пристрої, програмне забезпечення і до розвит­ку американських служб, що працюють з базами даних.

Стратегія, структура і суперництво фірм. Фірми створюють (організовують) і ними управляють залежно від характеру конкуренції на внутрішньому ринку, при цьому ставлять різні цілі і виробляють різні стратегії. Як зазна­чалося, при конкуренції на внутрішньому ринку створю­ються також переваги для національної галузі в цілому, а не тільки для окремих фірм. Конкуренти запозичують один у одного прогресивні ідеї і розвивають їх, оскільки в межах однієї нації ідеї поширюються швидше, ніж між різними. Ці переваги посилюються за умови концентрації конкурен­тів у одній географічній місцевості.

Випадок — це подія, яка має мало спільного з умовами розвитку в країні і на яку здебільшого не можуть впливати ні фірми, ні національні уряди. На думку М. Портера, це винахідництво, значні технологічні досягнення (біотехно-логія, мікроелектроніка та ін.), різкі зміни цін на ресурси (нафтова криза), значні зміни на світових фінансових рин­ках або різке коливання обмінних курсів, різке підвищен­ня зовнішнього або внутрішнього попиту, політичні рішен­ня зарубіжних урядів та війни.

Випадкові події важливі тому, що вони впливають на позиції конкуруючих фірм. Як наслідок, ці події можуть звести нанівець переваги старих конкурентів і створений потенціал для нових фірм, які досягли достатнього рівня конкурентоспроможності в нових умовах.

Названі чинники є необхідними передумовами активізації процесів кластеротворення. Спрвжнє ж народження класте­ра відбувається за фактом виникнення та інституціалізації відповідних вертикальних (покупець <-> продавець) та гори­зонтальних (загальні технології, спільні споживачі, інфор­маційні канали) зв'язків і формування механізмів соконку-ренції (співробіництво + конкуренція) між його членами⁴. Залежно від цільових настанов становлення цих відносин може відбуватися за такими схемами (стратегіями):

— "територіальною" — свідоме створення або природне існування на певній території сприятливих умов для ви­робництва конкретного продукту (Силіконова долина у США).

— "латеральною": у кластер об'єднуються підприємства різних галузей, які можуть забезпечити економію за раху­нок ефекту масштабу, що призводить до нових, інколи навіть непередбачуваних, продуктових та технологічних комбінацій (наприклад, мультимедійний кластер);

— "технологічною": сукупність галузей, що користують­ся однією і тією ж технологією (як, наприклад, біотехноло-гічний кластер);

— "товарно-виробничою'"— співпартнерство виробників однотипної продукції (текстильні кластери в Італії);

— "змішаною" — синтез двох чи декількох схем.

Не менш важливим є обрання загальної регіональної стратегії створення конкурентних переваг для вже сформо­ваного кластера. Умовно можна виділити три альтернативи (рис. 1.2).

 

"Піонерна стратегія", або підхід "стовпової дороги", акцентує увагу на нових технологіях, що дають змогу або виробляти нові унікальні товари, або продукувати тради­ційні з порівняно меншими витратами й надають країнам тимчасову перевагу в боротьбі за експортні ринки. Підпри-ємці-новатори протягом певного часу володіють так званою "квазімонополією" і одержують додатковий прибуток, ек­спортуючи новий товар. У результаті ж впровадження но­вовведень утворюється "технологічний розрив" між краї­нами, що володіють та не володіють новою технологією.

"Традиційна" стратегія, або підхід "путівця" (рос. — проселочной дороги), дає змогу підтримувати конкурентос­проможність шляхом зниження виробничих витрат, в ос­новному, за рахунок масштабів виробництва та низької заробітної плати. На думку прихильників цієї стратегії, низькі витрати в цьому випадку сприяють зростанню при­бутку і дають змогу виробникам продукції успішно конку­рувати з суперниками. Підприємства з метою постійного здешевлення своєї продукції змушені безперервно шукати нові джерела дешевої робочої сили й не зацікавлені інвес­тувати в розвиток конкретного регіону.

Стратегія "наздоганяючого розвитку" виходить із необхідності, по-перше, активного запозичення здобутків зарубіжного науково-технологічного потенціалу (насампе­ред, технологій) через ліцензійний механізм і модернізація на їх основі виробничих потужностей індустріальних галу­зей, а, по-друге, — опанування випуску наукомісткої про­дукції, що виробляється в постіндустріальних країнах і перебуває у фазі зрілості життєвого циклу товарів. Вона точніше пояснює еволюцію країн, що розвиваються, де такий цикл життєвого циклу товару починається з імпорту якогось продукту і надалі будується на суперництві з ліде­ром. Стержнем "наздоганяючої" модернізації (на відміну від "піонерної", де новий технологічний устрій виникає на основі попереднього в результаті внутрішніх імпульсів до розвитку), є освоєння технологічних і економічних механіз­мів, вже створених країнами і фірмами-лідерами.

В умовах глобалізації еволюція кластера має кілька стадій розвитку, що відображають певні площини його інтернаціоналізації.

З одного боку, залучення лідерів кластера в міжнародні економічні відносини і їх проникнення на конкретні рин­ки відбувається за такою схемою:

Фаза 1. Розвиток у національному масштабі (експорт відсутній). Підприємства — лідери кластера в масштабі країни використовують відповідно до обраної стратегії всі свої можливості, щоб одержати специфічні вигоди. На цьо­му етапі вони не зацікавлені у виході на закордонні ринки, особливо в тих випадках, коли обсяг внутрішнього ринку достатній.

Фаза 2. Розширення експортної діяльності (експорт через торгових агентів та дочірні торговельні компанії). Підприємства досягають відповідного обсягу виробництва і для усунення проблеми реалізації прагнуть до розширен­ня ринків збуту, починаючи експортувати продукцію. За­кордонна діяльність компанії набуває відносно самостійних форм та вступає у складну систему взаємозалежностей з іншими видами її діяльності, підштовхує до якісних змін у зовнішньоекономічній діяльності у напрямку від експор­ту до закордонного виробництва. Відбувається певний поділ (відділення) діяльності на внутрішньому та зовнішньому ринках. Це впливає на організаційну структуру компанії та відбивається на набутті нею ознак міжнародної корпо­рації.

Фаза 3. Виробництво за кордоном (дочірні виробничі компанії). Виробництво переміщується за межі країни, де відкриваються філії підприємств-лідерів з розрахунком на зниження транспортних видатків та інші вигоди, що нада­ються приймаючою країною, такі як дешева робоча сила, доступність сировини, одержання дотацій тощо.

Фаза 4. Інтернаціоналізація кластера. Підприємства-лідери виходять на ринки декількох країн і прагнуть до консолідації всіх міжнародних операцій. Істотним є обмін кінцевими продуктами і їх компонентами між закордонни­ми філіями й материнськими фірмами.

Саме на цій фазі компанії остаточно набувають статусу транснаціональних⁵ (міжнародних) корпорацій, яким при­таманна висока інтенсивність внутрішньокорпоративної торгівлі та трансферів передових технологій, глобальна структура зайнятості та міжнародна мобільність менед­жерів, відносна незалежність від країн базування та прий­маючих країн. Зокрема, комісія ООН рекомендує визнача­ти ТНК за такими ознаками:
— річний оборот (або обсяг продажу) більш ніж 1 млрд дол. США;

— філії розміщені не менш як у шести країнах світу;

— частка іноземних активів становить 25—30 % загаль­ної вартості активів компанії;

— 1/5—1/3 всього обсягу обігу компанії відбувається за межами країни, тобто охоплює її зовнішні операції.

Міжнародні корпорації здійснюють свою діяльність як різні організаційні форми:

— транснаціональні корпорації (ТНК), у створенні яких використовується капітал однієї країни;

— багатонаціональні корпорації (БНК), у створенні яких використовується капітал декількох країн;

— міжнародні корпоративні союзи (групи) — об'єд­нання промислових, банківських та інших концернів для вирішення певних економічних завдань у таких галузях, як електронна, електротехнічна, автомобільна, авіабудівна, інформаційна;

— глобальні корпорації, які здійснюють свою діяль­ність у більшості країн світу, наприклад "Coca-Cola", "Epson", "Nestle", "General Motors", "General Electric".

У межах міжнародних компаній (у їх внутрішній струк­турі) домінує послідовність та перетворення конкуренції у внутрішньокорпоративне суперництво та співробітництво між їхніми підрозділами. Останні можуть бути юридично зареєстровані як:

— філії, що відкриваються у інших країнах (відносно країни базування головної компанії);

— дочірні компанії, коли головна компанія реєструє підприємства з капіталом, у якому їй належить більш як на 50 %;

— спільні підприємства, в яких капітал головної ком­панії становлять менше як 50%;

— змішані компанії, які реєструються за участю інозем­них та місцевих підприємств і компаній різних форм влас­ності.

Фаза 5. Глобалізація кластера. Компанії — лідери прий­мають рішення здійснювати глобалізацію всіх операцій з централізацією рішень щодо координації виробництва й розподілу.

Немає сумніву, що продуктивність і конкурентоспро­можність кластера як цілісності безпосередньо залежить від співпадіння стратегічних векторів розвитку самого класте­ра та його окремих складових (фірм, підприємств).

Конкурентні стратегії фірми. Загальна мета пропонова­ного вашій увазі навчального посібника та його спрямо­ваність на стратегічні проблеми сучасної світової економі­ки дає змогу обійтися без історичного екскурсу в проблема­тику стратегічного менеджменту та маркетингу і розпочати аналіз від моменту масового утворення глобальних міжна­родних компаній і глобалізації бізнесу, тобто з 70-х років XX ст.

У цей період найбільшою популярністю користувалися доступні, наочні схеми розподілу стратегічних ресурсів для багатогалузевих фірм. Вони були свідомо спрощені, щоб зменшити потреби в інформації, скоротити час на збір да­них і виявити пріоритети подальшого аналізу. Одна з таких схем — розроблена Бостонською консалтинговою групою матриця "зростання ринку/частка ринку". Щоб розподіля­ти обмежені ресурси за допомогою цієї матриці, керівниц­тву компаній пропонувалося попередньо оцінити рентабель­ність і перспективність своїх виробничо-збутових відділень, які умовно підрозділялися на чотири типи: "зірки", "дійні корови", "знаки питання", "собаки".

Найбільш перспективні "зірки", вони володіють великою часткою ринків, що швидко зростають, здатні акумулювати значні ресурси й самі піклуватися про себе. Однак у разі, якщо їм будуть потрібні додаткові кошти, їх необхідно на­дати, бо вкладений капітал матиме високий прибуток. За­бирати ж гроші в "зірок" не слід, щоб не перешкодити їхнь­ому розвитку й розвитку компанії в цілому.

"Дійні корови" мають міцні позиції, але на традиційних ринках, що повільно зростають. Вони є "форпостом" еко-

номічної стабільності компанії й, певною мірою, її "доно­рами". У них можна забирати частину ресурсів для фінансу­вання інших відділень, НДДКР, тобто для підкріплення загальної стратегії розвитку.

"Знаки питання" — це "проблемні" відділення, що кон­тролюють невеликі частки ринків, що швидко зростають, їм можуть знадобитися кошти для зростання, але їх перс­пектива незрозуміла. У "собак" (інколи визначаються як "важкі діти"), що займають невеликі частки ринків, що повільно зростають, прибутки незначні або взагалі відсутні. Вони постійно "голодні" і "випрошують подачку". Подібні малоперспективні відділення рекомендується ліквідувати. Слід зазначити, що вказані рекомендації надаються безвід­носно до географічної "архітектури" компанії та її філій.

У 80-ті роках XX ст. М. Портер критикував цю модель, зазначаючи, що ринкова частка компаній і зростання галу­зевого ринку — аж ніяк не єдині критерії рентабельності й перспективності. Оскільки будь-яка компанія стикається з появою нових суперників, спробами покупців знизити ціни, а постачальників — підвищити їх, а також із створен­ням і розповсюдженням товарів-замінників, всі учасники ринку зацікавлені в послабленні конкуренції. Додатковим чинником, що впливає на вибір стратегії є сфера конкурен­ції фірми. Існує альтернатива: або конкурувати "широким фронтом", або орієнтуватися на якийсь конкретний локаль­ний сегмент ринку (так звану вузьку мету). Наприклад, в автомобілебудуванні провідні американські та японські фірми випускають цілий спектр моделей різного класу, то­ді як німецька фірма "BMW" спеціалізується на дорогих швидкісних машинах вищого класу, а корейські фірми "Hyundae" та "Daewoo" — на машинах малогабаритного класу. Відповідно до мети та умов конкуренції М. Портер пропонував або мінімізувати виробничі витрати, або ди­ференціювати продукт, або концентруватися на певному сегменті ринку. На його думку, всі стратегії створення стійких конкурентних переваг так чи інакше можна об'єднати в чотири типові варіанти (рис.1.3). Стратегія отримання конкурентних переваг

Сфера конкуренції

	Менші витрати	Диференціація
Загальна ціль	Лідерство за рахунок економії на витратах виробництва	Диференціа-ція
Конкретна ціль	Концентрація на зниженні витрат	Сфокусована диференціал-ція (сегментація)

Рис. 1.3. Типові стратегії фірми за М. Портером

Вважаючи ці типові стратегії універсальними, життє­здатними й ефективними, М. Портер закликав менеджерів обирати тільки одну з них, щоб не розпорошувати ресурси. Для правильного вибору він рекомендував визначити лан­цюжок створення фірмою споживчих цінностей, певну ланку якої варто зробити ключовою, тобто такою, що ство­рює конкурентні переваги. Нею може бути виробнича діяльність, збут, обслуговування тощо.

Якщо фірми будь-якої галузі починають активно вихо­дити на світовий ринок і конкурувати за споживача на зовнішніх ринках, то така галузь, за М. Портером, набуває статусу глобальної. В її межах фірми-конкуренти спира­ються на переваги, отримані внаслідок їх діяльності у ін­ших країнах, та комбінують їх з перевагами, досягнутими у країні базування на основі глобальної стратегії.

Глобальна стратегія фірми — це стратегія, завдяки якій фірма продає свою продукцію в багатьох різних країнах, застосовуючи при цьому один підхід. її основними складовими є вирішення питань:

а) про геоекономічну конфігурацію компанії;

б) координацію географічно розосереджених видів діяль­ності;

 

Розуміючи, що основним недоліком "типового" страте­гічного планування є сподівання на незмінність ситуації протягом тривалого часу, М. Портер увів у свою теорію конкуренції динамічний чинник. Він переконливо довів, що збереження конкурентоспроможності фірми (особливо там, де початкова перевага була пов'язана із базовими (при­родними) чинниками), в довгостроковому періоді потребує постійного накопичення конкурентних переваг через інно­ваційні процеси. Деякі інновації створюють конкурентні переваги, породжуючи принципово нові сприятливі мож­ливості на ринку або ж даючи змогу заповнити сегменти ринку, на які досі не звернули увагу конкуренти.

У 1995 р. М. Тресі та Ф. Вірсема, представники консал­тингової фірми "CSC Index", виступили з пропозицією, що нагадувала типові стратегії М. Портера. Вони радили кож­ній компанії ретельно проаналізувати, чим вона може найбільше привабити споживача, і перетворити власну унікальну цінність у довгострокову стратегію (іншими словами, визначити свої сильні сторони й зміцнювати їх). Для цього фірмі рекомендувалося обрати одну з трьох "цін­нісних дисциплін": безупинно поліпшувати або виробничі процеси, або продукцію, або прийоми обслуговування клі­єнтів. Вибір мав бути максимально продуманим, інакше, стверджували автори концепції, фірма зверне з правильно­го шляху й зазнає поразки..

Хоча такий підхід здається досить простим для виконан­ня, незручність цієї концепції полягає не тільки у вузькій спеціалізації на якійсь одній стратегії, а й у необхідності безпомилкового вибору, що в непередбачуваному мінливо­му ринковому середовищі є складним завданням. Однак показовим є те, що М. Тресі й Ф. Вірсема, як і їхні поперед­ники, розглядали конкуренцію як битву, у якій "перемо­жець одержує все".

Відповіддю на цей підхід було більш широке розуміння дій компаній, у яких однаково важливі як конкуренція, так і співробітництво. Психолог Дж.Ф. Мур з Гарвардського університету запропонував теорію підприємницьких екосистем. Він порівнював бізнес-середовище з екологіч­ною системою, у якій мають місце не тільки боротьба, а й еволюція, співробітництво і взаємозалежність. У бізнесі успіх фірми також залежить від навколишнього середови­ща, тому менеджерам потрібно дбати про компанію як про елемент екосистеми, де інтереси всіх учасників бізнесу й членів суспільства пов'язані між собою. Замість стратегії, спрямованої на створення однобічних переваг, фірмі по­трібно стати подібною до садівника або лісника, що вирощує й підтримує екосистему в цілому. У ній поєднуються вплив зовнішнього середовища, конкуренція й еволюція, і цей феномен Дж.Ф. Мур назвав "коеволюцією". При заснуван­ні компанії (перша стадія створення екосистеми) важливо знайти таку ринкову нішу, яка не загальмує зростання ком­панії й відкриє значні збутові перспективи, і водночас буде досить віддаленою від конкурентів. На стадії розширення екосистема зміцнюється за рахунок створення сприятли­вого оточення з дистриб'юторів, постачальників, спожива­чів, інших учасників бізнесу й одержує механізми вижи­вання, якщо зможе перебороти загрозу альтернативних продавців. Третя стадія — боротьба за лідерство: поряд з партнерами на ринку присутні конкуренти; тому законо­мірними є зниження витрат, реструктуризація, субпідряд-ництво тощо, а головним важелем підтримки життєздат­ності системи є інновації,-привабливі для клієнтів і парт­нерів. Нарешті, четверта стадія — криза екосистеми через старіння, зіткнення з іншими підприємницькими структурами або несприятлива зміна середовища функці­онування. В цих умовах можна спробувати радикально трансформувати компанію, вивчивши причини її занепаду і згуртувавши всі зацікавлені у виживанні сторони, але успіх не гарантований. Також було зазначено, що наведені рекомендації можуть бути адаптовані до будь-якої еконо­мічної екосистеми, не залежно від рівня (мікро, мезо, макро, мега) її функціонування й розвитку.

Розглянуті вище підходи до конкуренції так чи інакше стосуються вже існуючого бізнесу або реагування на кон­кретний виклик з боку зовнішнього середовища. Між тим наприкінці XX ст. у середині 90-х років формується й од­разу набуває значної популярності погляд, що в конкурент­ній боротьбі переможе той, хто зможе формувати ринки майбутнього й домінувати на них. Новаторську концепцію розвитку конкурентних переваг фірми і галузі з проекцією в майбутнє першими запропонували Г. Хемел і К. Праха­лад. Вони зазначили, що галузевих гігантів перемагають компанії, що відстають від них у фінансових можливостях і мають порівняно незначні традиційні перевагами у якості продукції або ефективності виробництва. Стабільні раніше галузі стрімко змінюють конфігурацію, зливаються й роз­дроблюються в міру появи нових продуктів ("злиття" ком­п'ютерів і засобів зв'язку, запису зображення на CD-диски й телебачення), а перспективність фірми визначається пер­шістю не на сьогоднішніх, а на майбутніх ринках. Такі ринки ще не існують, але їх необхідно буде уявляти вже зараз і прагнути до їх формування, на яке можливо буде потрібно п'ять, десять і більше років. М. Хемел і К. Пра­халад назвали цю стратегію інтелектуальним лідер­ством.

Найважливішою умовою інтелектуального лідерства Г. Хемел та К. Прахалад визначили вміле використання "базових функціональних характеристик продукту" (по­тенційні можливості розвитку й нового використання вже існуючого продукту) і "ключових компетенцій" (знання й уміння людей, ширші, ніж це вимагають їхні посадові обо­в'язки). Якщо якийсь конкретний товар не користується попитом, ключові компетенції дають змогу згенерувати інші пропозиції. Стержнева ідея цієї концепції: бізнес — це динамічний рух у майбутнє. Г. Хемел і К. Прахалад ствер­джували, що бути другим або третім у галузі зовсім не так вигідно, як вважалося раніше. Вони спробували вказати шлях у лідери навіть невеликим компаніям, закликаючи перемагати "не ресурсами, а умінням" і переконуючи, що володіння великою часткою сьогоднішнього ринку не є критерієм стратегічного успіху. Проаналізувавши пере­думови злету ряду провідних компаній ("Microsoft", "Mo­torola", "Honda" та ін.). науковці надали докази того, на­скільки важливо не відволікатися на реструктуризацію й перебудову, а створювати ринки майбутнього й домінувати на них. Багатство й процвітання, стверджує Г. Хемел, мо­жуть забезпечити лише принципово нові види бізнесу, не­лінійні інновації й нестандартні рішення. Так, послуги Інтернету вимагають нових організаційних форм і керуван­ня в режимі реального часу. Стратегічна гнучкість (здат­ність швидко змінити продукт, канали розподілу тощо), безумовно, важлива, але й вона мало допомагає, коли йдеть­ся про новий бізнес. Недостатньо спрогнозувати, що може трапитися з компанією в майбутньому, необхідно проекту­вати майбутнє, тобто свідомо керувати ним. Для характе­ристики контурів майбутньої галузі в міру її створення Г. Хемел і К. Прахалад, відмовившись від традиційного стратегічного планування, ввели терміни "стратегічні на­міри" і "стратегічна архітектура".

Закликаючи до революційної новизни, Г. Хемел разом з тим не заперечував значення деяких традиційних чин­ників конкурентоспроможності. Так, для перетворення інноваційного портфеля в глобальну стратегію, як і раніше, важливим є розмір фірми для використання ефекту мас­штабу; вигоди від асортиментів і галузевої стандартизації (наприклад, навколо операційної системи "Windows", роз­робленої компанією "Microsoft", вибудовуються сотні не­великих інновацій у всій галузі програмного забезпечен­ня); ключові компетенції; цінність торговельної марки; споживчі активи, все це дає змогу перетворити портфельні інновації й розрізнені проекти в завершену гнучку неліній­ну стратегію.

Ця концепція не уникла критики. Зокрема, її опоненти вважали, що поки фірма, відірвавшись від конкретних економічних реалій, марить про стратегічну архітектуру майбутнього, вона ризикує розгубити переваги, які у неї є нині. Крім того, залишається відкритим питання, яке май­бутнє очікує тих, хто не збирається або не може стати чем­піоном.

Однак саме останні обставини визначають значення концепцій інтелектуального лідерства та постійної рево­люційної інноваційності для становлення стратегічних конкурентних переваг компаній, що утворюють ядро клас­тера й насправді претендують на лідерство у високотехно-логічних галузях і глобальному бізнесі. Значна ж кількість супутніх та підтримуючих компаній, серед якої, як прави­ло, переважають малі й середні підприємства у конкурент­ній боротьбі можуть ефективно поєднувати традиційні підходи до створення конкурентних переваг із поступо­вим оновленням асортименту і вдосконаленням продукції, впровадженням ресурсозберігаючих та більш продуктив­них технологій.

З погляду глобальних стратегій ведення бізнесу також значну увагу привертає модель життєвого циклу галузі ADL/LC, розроблена А.Д. Літтлом. Основною ідеєю цієї моделі було визначення стратегії розвитку компанії з ура­хуванням двох обставин: стадії життєвого циклу виробниц­тва та конкурентної позиції певного виду бізнесу (доміну­ючої, сильної, сприятливої, міцної чи слабкої). За своєю структурою модель ADL/CL — це матриця розміром 5x4, де всі види бізнесу організації розміщено відповідно за стадіями життєвого циклу галузі та їхніх конкурентних по­зицій.

Кожна клітка вказує можливості "специфічного вибору", а також на ряд "конкретних стратегій", які можуть бути застосовані в цьому випадку для певного виду бізнесу.

Артур Д. Літтл визначив такі можливі конкретні стра­тегії (табл. 1.1).

 

За вказаних вихідних умов матриця ADL/ LC буде такою (табл. 1.2).

Одним з найважливіших чинників ефективності та при­бутковості фірм і галузей є бізнес- та макросередовище, в якому вони функціонують і розвиваються. У формування останнього безпосередню участь бере держава.

 

Макроекономічні стратегії конкурентоспроможності.

На початку XXI ст. з боку політичних лідерів і економістів багатьох країн спостерігається визнання необхідності по­силення ролі держави в забезпеченні передумов довгостро­кового економічного зростання, підтримці соціальної ста­більності й підвищенні конкурентоспроможності націо­нальної економіки. Необхідним моментом вирішення цього завдання є створення сприятливих умов для форму­вання, функціонування і розвитку нових високоефектив­них виробничих інтегрованих сіткових структур.

Логічним є питання, навіщо державі втручатися у про­цеси кластеротворення, чи не раціональніше було б довіри­ти це глобальному ринковому механізму та "природному" економічному відбору? Весь досвід світової економічної практики починаючи з другої половини XX ст. дає на нього відповідь: ні.

XX ст. вивело людство на нову орбіту й надало всій сис­темі життя на планеті новий технологічно-інформаційний потенціал, що прискорило глобалізацію людського співіс­нування, а також підвищило взаємозалежність окремих країн від зовнішнього світу на тлі процесів ліквідації кор­донів. Глобалізація у світі ініціюється найбільш розвине­ними країнами і виглядає як глобалізація для вибраних", що є дискримінацією геоекономічної периферії. У "глобаль­не співробітництво" інші країни потрапляють за критерієм їх відповідності потребам високорозвинутих економік. Останніх цікавлять такі аспекти, як дешевизна робочої си­ли, особливо кваліфікованої, наявність дефіцитної сирови­ни, можливість розміщувати "брудні" виробництва. Тобто, із виходом будь-якої країни на світовий ринок розпочи­нається підгонка її структури до структури інтегрованого ринку в цілому. Таким чином, якщо віддати коригування структури національної економіки "невидимій руці" ринку, результа­том, найвірогідніше, буде загальне структурне спрощення, занепад високотехнологічних галузей, посилення сировин­ної спрямованості промислового виробництва. Це позбавить країну можливості стати рівноправним учасником і партнером у глобальному підприємництві і залишить для неї тіль­ки ролі споживача кінцевої продукції, постачальника деше­вої сировини і робочої сили, звалища екологічно брудних технологій і виробництв.

Протидіяти такій ситуації можна лише за умов розробки й послідовної реалізації національної стратегії розвитку, яка визначається особливостями соціально-економічної системи країни та охоплює (як явно, так і неявно) певний набір довгострокових цілей економічної політики держави. Ця стратегія певним чином поєднує коротко-, середньо- та довгострокові цілі й інтереси економічних суб'єктів, вза­ємодію різних сфер суспільного життя країни, враховує особливості та параметри наявного і майбутнього економіч­ного середовища. Ефективність національної стратегії розвитку визначається її ступенем загальної інтегративної потужності, можливістю об'єднати національну спільноту заради досягнення визначених цілей і завдань.

Успішне досягнення стратегічних цільових настанов потребує активної економічної позиції держави, насампе­ред у сфері захисту її національних інтересів і економічної безпеки країни.

Відповідні заходи держави умовно можна класифікува­ти за такими напрямами:

— встановлення законодавчих, конкурентних, фінансо­во-податкових, грошово-кредитних параметрів макроеко-номічного середовища, що визначають засади розвитку підприємництва взагалі;

— визначення напрямів спеціалізації національної еко­номіки та її регіонів в міжнародному розподілі праці;

— прямий та опосередкований стимулюючий вплив на систему чинників конкурентоспроможності відповідно до обраних національно-регіональних пріоритетів;

— розробка й реалізація довгострокових індикативних планів та цільових програм структурної, промислової та інвестиційної політики;

— активна інноваційна політика, зокрема фінансування наукових проектів, безпосередньо пов'язаних з системою національних пріоритетів;

— розробка і підтримка спеціальних проектів кластери-зації, зокрема формування ідеології доцільності колектив­них дій у різних сферах економіки;

— визначення та підтримка оптимального рівня протек­ціонізму щодо національного виробництва, оптимізація зовнішньоекономічних відносин з метою максимізації ви­грашу від міграції чинників виробництва;

— лобіювання інтересів вітчизняних товаровиробників на зовнішніх ринках, зокрема через участь у інтеграційних утвореннях та підписання дво- й багатосторонніх угод.

Існуюча в економічній системі будь-якого рівня (мікро-, мезо-, макро-, мега-) суперечність між необмеженими зрос­таючими потребами та обмеженими ресурсами визначає стержень державної політики кластеризації — селектив­ний підхід (таргетування).

Таргетування (від англ. target — ціль, мішень) — кон­центрація матеріальних, трудових, фінансово-кредитних ресурсів на окремих пріоритетних напрямках соціально-економічного розвитку та на об'єктах (галузях, підприєм­ствах), підвищення ефективності функціонування яких сприяє підвищенню ефективності та конкурентоспромож­ності національної економіки в цілому.

Відбір галузей — "локомотивів зростання" відбуваєть­ся з огляду на поточну макроекономічну ситуацію, пози­ції країни на зовнішніх ресурсно-товарних ринках, пер­спективи міжнародного співробітництва та торговельно-виробничої інтеграції, загальну стратегію економічного розвитку.

Для відкритої національної економіки залежно від кон­кретних соціально-економічних умов та часового діапазону актуальною може бути одна з трьох стратегій:

— тактична стратегія виживання (подолання кризи й депресії);

— середньострокова стратегія стабілізації (створення відтворювальних контурів, які є інноваційно самодостатні­ми та відносно незалежними від зовнішнього попиту й ім­портованих ресурсно-товарних потоків);

— довгострокова стратегія розвитку (поєднання сталої внутрішньої економічної динаміки з торговою, інвестицій­ною та виробничою експансією на зовнішні ринки) або певний варіант їх поєднання, коли досягнення тактичних ко­роткострокових цілей сприяє досягненню середньостро-кових, що, своєю чергою, забезпечує реалізацію довгостро­кової стратегії.

Кожна з наведених стратегій передбачає конкретний варіант інтеграції до світової економіки, тип економіч­ного зростання та чітко визначені пріоритети розвитку (рис. 1.5).

Конкретизація кластерних центрів, притаманних кож­ному виду зростання, відбувається також з урахуванням національної специфіки. Серед основних чинників відбору: місце країни у міжнародному розподілі праці, її конкурент­ні переваги; експортний потенціал галузі; перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; рівень залежності галузі від імпорту сировини й обладнання; стадія життєвого циклу галузі; додана вартість, створена на одно­го зайнятого в галузі тощо.

На наступному етапі відповідно до обраних галузевих пріоритетів держава, з одного боку, починає здійснювати стимулюючий вплив на чинники конкурентоспроможності, підвищувати їх якість та ефективність, посилювати моти­вацію до підприємницької діяльності, добросовісної конку­ренції і продуктивної праці, з іншого — державні інститу­ції постають як каталізатор певних конкретних проектів.

Не менш важливим є зовнішньоекономічний аспект діяльності держави, пов'язаний із захистом інтересів націо­нального товаровиробника на внутрішньому та зовнішньо­му ринках. Оскільки мірилом розвитку національної еко­номіки є конкурентоспроможність вітчизняних виробників на світовому ринку й участь у міжнародному поділі праці, то проблема створення національних конкурентних переваг нерозривно пов'язана з вибором між протекціоністським захистом внутрішнього ринку від зростаючої міжнародної конкуренції та лібералізацією зовнішньої торгівлі.

 

 

Інший аспект зовнішньоекономічної діяльності держави — це формування та реалізація інтеграційних стратегій, що визначають характер міждержавних та наддержавних взаємовідносин й відповідні "правила гри" для підприєм­ницьких структур країн-учасниць.

Немає сумніву, що для визначення перспектив міжна­родної економічної інтеграції будь-якої країни істотне значення має оцінка її економічного потенціалу, оскільки успішна реалізація інтеграційної стратегії в її найвищих стадіях (економічний та політичний союз) потребує дотри­мання умов "технолого-економічної сумісності" країн, що інтегруються.

 

Вправи