Правові норми і принципи функціонування міжнародних організацій

Міжнародні організації є суб’єктами міжнародного права. Міжнародне право, зокрема міжнародне економічне право – це сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між його суб’єктами. Нормативна база складається із прав та обов’язків міжнародного права. Норми міжнародного права окреслюють “межі дозволеного” в міжнародних відносинах, встановлюють своєрідні правила поведінки для суб’єктів, в тому числі для міжнародних організацій.

 

Міжнародні правові норми утворюються на основі узгод-жень між учасниками міжнародних відносин. Якщо угода офіційно декларується суб’єктами, то така норма зветься до-говірною; якщо ж норму не декларують, але мають її на увазі і не заперечують, то вона зветься міжнародним звичаєм.

 

Договори бувають двосторонніми й багатосторонніми, залежно від кількості учасників. Звичайно договори, на підставі яких утворюються міжнародні організації, є багатос-торонніми. У міжнародних договорах (угодах) закріплюються норми й принципи, що регулюють міжнародні відносини. Договори поділяються на загальні й конкретні. В загальних догоМІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

 

ворах втілюються норми, що визнані як універсальні, розрахо-вані на тривалий час. Більшість договорів, що відносяться до міжнародних організацій, є саме загальними. Щодо конкрет-них угод, то вони звичайно укладаються між двома державами й мають короткостроковий характер (наприклад, угода про спорудження якогось об’єкту спільними зусиллями).

 

Міжнародні звичаї – це норми, що складаються внаслідок довгострокової практики міжнародних відносин. Звичаї мо-жуть встановлюватись на підставі постанов міжнародних су-дових організацій (наприклад, Міжнародного суду ООН), офіційних заяв голів держав або урядів, національного законо-давства держав. Звичай визначається всіма учасниками міжнародних договорів, так би мовити, “мовчки”, як таке, що не потребує додаткових дискусій. Наприклад, за звичай прий-мається норма: всі держави мають суверенітет над своїми при-родними ресурсами.

 

Міжнародні правові норми можуть складатися внаслідок рішень міжнародних організацій або конференцій. До таких рішень, наприклад, відноситься Декларація ООН про встанов-лення Нового міжнародного економічного порядку. Рішення можуть мати обов’язковий або рекомендаційний характер. Залежно від характеру рішень визначають “м’яке право” (soft law) – рішення-рекомендації або “тверде право” (hard law) – обов’язкові рішення. Рекомендаційні рішення приймаються переважно пленарними (вищими) органами організацій і ад-ресуються державам-членам. Обов’язкові рішення спрямовані переважно на виконання внутрішніми органами організацій (затвердження бюджету, контроль за виконаннями постанов, прийняття нових членів, фінансова політика тощо). Більшість рішень Генеральної Асамблеї ООН рекомендаційні, але в практиці міжнародних відносин рідко яка держава може їх ігнорувати. Так само й рішення МВФ: незважаючи на їх пере-важно рекомендаційний зміст, вони сприймаються до вико-нання беззаперечно.

 

Інколи рекомендації являють собою ціле зведення, систему норм, що визначають дії суб’єктів міжнародних відносин у тій чи іншій сфері. Такі норми мають назву міжнародних кодеков поведінки. Вони систематизують правила поведінки членів організації в міжнародному співробітництві в певній га-луз! відносин. Так, розроблено норми регулювання перевезень торговельним флотом, кодекс поведінки транснаціональних корпорацій, кодекс поведінки держав при передачі високих технологій тощо. Звичайно кодекси поведінки розробляються організаціями системи ООН.

 

Таким чином, можна узагальнити джерела формування нормативно! основи діяльності міжнародних організацій. До них відносяться:

 

♦ міжнародні угоди;

♦ рішення міжнародних організацій та конференцій;

♦ міжнародні звичаї;

♦ міжнародні кодекси поведінки.

 

Крім договірних і звичайних норм, важливу роль у правовому регулюванні діяльності міжнародних організацій відігра-ють принципи міжнародного права. Принципи трактуються як норми, що мають обов’язковий характер для всіх учасників міжнародних організацій. Принципи поділяються на загальні та спеціальні.

 

Загальними є принципи, які втілюють найпоширеніші норми поведінки суб’єктів і охоплюють широкий спектр міжнародних відносин. Загальні принципи базуються на при-родних законах поведінки, які складалися в суспільних відно-синах протягом століть. До загальних принципів відносяться, зокрема: принцип мирного співіснування держав; принцип суверенно! рівності держав; принцип співробітництва держав; принцип добровільного виконання міжнародних обов’язків; принцип взаємовигоди в міждержавних стосунках.

 

Спеціальні принципи охоплюють дещо вужчу сферу відносин між суб’єктами міжнародного права і мають більш конкретний характер. Серед спеціальних принципів можна назвати: принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків, принцип суверенитету держав на свої природні ресурси, принцип найбільшого сприяння в зовнішній торгівлі.

 

Прикладом поєднання загальних і спеціальних принципів є система принципів, задекларована Організацією Об’єднаних Націй:

 

♦ суверенна рівність всіх членів.

♦ сумлінне виконання взятих на себе зобов’язань, згідно зі Статутом;

♦ вирішення міжнародних суперечок мирними засобами;

♦ утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти іншої держави;

♦ надання ООН усілякої допомоги в усіх її діях, що засто-совуються відповідно цим принципам.

 

Серед названих принципів перші чотири мають загальний характер, а п’ятий - спеціальний, бо він поширюється тільки на членів ООН і не обов’язковий для інших держав.

Найбільш чітко загальні принципи міжнародних відносин сформульовані в Заключному акті Наради з безпеки й співробітництва в Європі (підписано 35 європейськими та північноамериканськими державами в Гельсінкі в 1975). Вони відомі як “Десять принципів”, що регулюють міжнародні відносини в усьому світі і охоплюють найважливіші сфери зовнішньої діяльності держав. Ось ці принципи:

 

1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суве-ренітету.

2. Незастосування сили або погрози силою.

3. Непорушність кордонів.

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне урегулювання спорів.

6. Невтручання у внутрішні справи інших держав.

7. Поважання прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань.

8. Рівноправність і право народів на самовизначення.

9. Співробітництво між державами.

10. Сумлінне виконання міжнародно-правових обов’язків.

 

Як бачимо, в “Десять принципів” увійшли всі чотири за-гальних принципи, сформульовані ООН. Загальні принципи Заключного акту Гельсінської наради використовуються в діяльності багатьох міжнародних організацій і відтворюються в їх статутах, програмах і угодах. Так, у Статуті СНД записані всі десять принципів як основа діяльності організації. Ті чи інші принципи в різних визначеннях є взірцем для здійснення політики майже всіх регіональних міждержавних організацій. Найпопулярнішим є перший принцип: “Суверенна рівність, по-важання прав, притаманних суверенітету”. Так, головним принципом Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС) є: “суверенна рівність і незалежність держав”; Азіатсько-Тихооке-анського економічного співробітництва (АПЕК) – “рівноправ-не партнерство”; Організації африканської єдності (ОАЄ) – “су-веренна рівність усіх держав членів”; Економічного співтовари-ства держав Західної Африки (ЕКОВАС) –“Рівність і неза-лежність держав-членів” тощо.

 

Розглянемо трохи докладніше зміст і значення деяких за-гальних принципів.

 

Принцип “суверенної рівності держав-членів” є основопо-ложним у діяльності міжнародних організацій. Це виходить із логічного міркування про доцільність для будь-якої держави брати участь тільки в такому співтоваристві, де її права й інте-реси не будуть утиснуті іншими членами. Реалізація цього принципу грунтується на добровільності членства: якщо держава не бачить для себе політичної або економічної вигоди від участі в організації, то вона не вступить до неї. На принципі ”суверенної рівності” особливо наполягають країни, що розви-ваються, колишні колонії і взагалі країни, що за своїм еко-номічним, політичним, військовим потенціалом поступаються іншим членам організації, особливо колишнім метрополіям. До речі, в Статуті СНД цей принцип, по суті, декларується двічі, тільки в різних модифікаціях: “держави-члени суверенні й рівні” і “держави-члени є самостійними і рівноправними суб’єктами міжнародного права”. Таке підсилення тези має наголосити, що, по-перше, СНД – це вже не СРСР, а по-друге – що Росія вже не є “старшим братом”.

 

Треба зазначити, що попри важливість і загальне сприй-мання цього принципу, в міжнародній практиці він ре-алізується не завжди. Так, у деяких організаціях (МВФ, ок-ремі органи ЄС) при прийнятті рішень різні члени наділені не-однаковою кількістю голосів; отже, принцип рівності пору-шується. В багатьох організаціях (ОЕСР, МВФ, МБРР та ін.) діяльність здійснюється під неофіційним, але реальним тис-ком “Великої сімки”. Таким чином, принцип “суверенної рівності” можна розглядати як ідеал, який поки що цілком не досягнуто в наших реаліях.

 

Все ж таки, значення цього принципу важко переоцінити, бо він стоїть на перешкоді явної дискримінації слабкіших членів з боку найдужчих.

 

Принцип “незастосування сили або погрози силою” є ак-туальним в наші часи, коли військові конфлікти в різних регіонах планети ще не вщухли. Вирішення проблем, навіть найгостріших, має здійснюватися цивілізованими методами, шляхами переговорів і пошуками компромісу. Сила може бути вагомим аргументом, але не завжди справедливим. Дотри-мання принципу “незастосування сили” дозволило запобігти чимало яким озброєним конфліктам або вгамувати їх у другій половині ХХ ст. Прикладом може бути напад Іраку на Кувейт, який припинено внаслідок прийняття рішучої резолюції з боку ООН. Проте й зараз повна реалізація цього принципу вик-ликає труднощі. Навіть Рада Безпеки ООН у виключних ви-падках мусить застосовувати військову силу, що є порушен-ням принципу.

 

З принципом “незастосування сили” логічно пов’язаний принцип “мирного урегулювання спорів”.

 

Близькі один до одного за змістом принципи “непо-рушність кордонів” і “територіальна цілісність держав”. Бага-то конфліктів у світі починається саме з територіальних супе-речок, з намагання перекроїти карту регіону. Територіальні претензії одних держав до інших мають місце й зараз. Іноді во- 48 ни мають об’єктивну підставу. Наприклад, кордони багатьох африканських держав повторюють межі, які утворилися внаслідок угод між колоніальними державами в минулому. Цілі народи опинилися в двох, трьох або більше державах. Як-би сьогодні не діяли принципи “непорушності кордонів” та “територіальної цілісності держав”, ми стали б свідками нескінченних воєн, що точилися б на Африканському конти-ненті. Ці два принципи в цілому сприяли збереженню миру в Європі майже всю другу половину ХХ ст. Збройний конфлікт виник саме тоді, коли з розпадом Югославії склалася непроста й суперечлива ситуація з кордонами та взаємними тери-торіальними претензіями між новоутвореними державами.

 

Принцип “рівноправності і права народів на самовизна-чення” актуальний тому, що сьогодні політична карта світу ха-рактеризується наявністю держав з різним соціально-еко-номічним і політичним устроєм. Цей принцип забороняє здійснювати дискримінацію будь-якої держави, економічний або політичний лад якої не подобається іншим членам світової співдружності. Якщо народ обрав певну соціально-економічну систему, то це його право, яке потрібно поважати. На жаль, цей принцип ігнорується досить часто. Найбільше порушень було за часів “холодної війни”, коли й західні, й соціалістичні країни, по суті, заперечували право на існування ладу, що не-сумісний з їх уявленням про демократію та справедливість; це супроводжувалось активною дискримінаційною політикою з обох боків, а також втручанням у справи “третього світу” з на-маганням перетягти молоді держави на свій бік. Така політика була також порушенням принципу “Невтручання у внутрішні справи”.

 

Навіть зараз, коли “холодна війна” начеб-то скінчилася, ці два принципи де-не-де ігноруються. З трибун ООН, ОЕСР, НАТО, ЄС та інших організацій деякі країни, а особливо їх політичні лідери, оголошуються недемократичними; такі країни підлягають офіційній дискримінації із встановленням санкцій (Ірак, Афганістан, Югославія). Підставою для таких дій є сьомий принцип – “поважання прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переко-нань”. Коли світова спільнота вирішує, що цей принцип порушено в якійсь країні, вона не зупиняється перед санкціями і навіть військовим втручанням, порушуючи тим самим інші принципи. Отже, основні загальні принципи міжнародних відносин, незважаючи на привабливість кожного з них по-одинці, іноді утворюють суперечливу ситуацію, коли їх треба застосовувати комплексно. Системи пріоритетності прин-ципів поки що не розроблено.

 

Принцип “сумлінного виконання міжнародно-правових обов’язків” задекларовано недарма. Справа в тому, що звичай-но міжнародні організації не мають у своїх структурах ме-ханізму примусу; отже, якщо хтось із членів організації не бу-де виконувати взяті на себе обов’язки згідно із статутом або рішенням організації, то вона практично не зможе функціону-вати.

 

Спеціальні принципи є підставою для дії організації в кон-кретній сфері, часто притаманній тільки цій організації. На-приклад, Світова організація торгівлі (СОТ) декларує такі принципи:

 

♦ торгівля без дискримінації (принцип найбільшого сприяння);

♦ розширений доступ до ринків;

♦ сприяння справедливій конкуренції;

♦ захист через тарифи;

♦ заохочення розвитку і економічних реформ.

 

3 цих принципів перший і останній застосовують і деякі інші організації; решта - специфічні саме для СОТ.

 

Спеціальні принципи можуть також використовуватись в регіональних інтеграційних об’єднаннях, коли необхідно підкреслити специфічність регіону. Наприклад, серед прин-ципів, що лежать в основі діяльності Латиноамериканської асоціації інтеграції (ЛААІ), є такі:

 

♦ плюралізм в політичних і економічних питаниях;

♦ конвергенція угод, що ведуть до утворення спільного ринку Латинської Америки;

♦ диференційоване відношення на основі трьох категорій держав-членів (розвинуті, середньорозвинуті, найменш розвинуті країни).

 

Організацією африканської єдності (ОАЄ) задекларовані ще й такі принципи:

 

♦ рішуче засудження політичних убивств і підривної діяльності з боку сусідніх держав або будь-якої іншої держави;

♦ боротьба за повне визволення ще залежних африкансь-ких територій;

♦ слідування політиці неприєднання.

 

Ці принципи відтворюють найболючіші аспекта політич-ної ситуації, що притаманні Африканському континенту сьо-годні.

 

Діяльність економічного співтовариства держав Західної Африки спирається, зокрема, на такі принципи:

 

♦ сприяння демократичній системі правління;

♦ збалансований і справедливий розподіл тягаря та вигод. Одним з принципів функціонування Ісламського банку

 

розвитку (ІБР) є те, що він не стягає відсотків за наданий кредит, оскільки це суперечило б нормам шаріату; свої витрати банк покриває за рахунок прибутку від інвестицій.

 

Таким чином, міжнародні організації в своїй діяльності спираються на норми й принципи міжнародного права. Вони набувають певної правоздатності та дієздатності, беруть участь у створенні й застосуванні міжнародних норм. Міжна-родна організація мае юридичний статус, може брати участь у дипломатичних відносинах.

 

Міжнародна організація має певні привілеї та імунітети. її посадові особи мають право використовувати свої прямі обов’язки на території будь-якої країни-члена. Майно ор-ганізації не може бути націоналізоване, конфісковане урядом країни, в якій воно знаходиться. Керівні особи та службовці організації в своїх діях несуть відповідальність тільки перед організацією. їх діяльність скерована насамперед на користь організації, й вони повинні ігнорувати втручання уряду своєї країни, якщо воно суперечить інтересам організації. Привілеї та імунітети організації затверджені низкою міжнародних рішень і постанов, наприклад, Конвенцією про привілеї й імунітети Об’єднаних Націй 1946 р.

 

Положення про імунітет передбачає, що організація не підлягає оподаткуванню з боку уряду країни, де розташовані її офіси. Уряд країни не має права вимагати документацію ор-ганізації для перегляду або вилучення. Він також не може по-рушувати судової справи відносно організації, користуючись нормами національного права; якщо якась особа (фізична або юридична) звертається до суду своєї країни з позовом до ор-ганізації, то суд відмовляє в прийнятті позова.

 

Як приклад можна навести юридичний статус штаб-квар-тири ООН у Нью-Йорку. Майно організації виведене з прямого оподаткування відповідними організаціями США; гро-мадсько-правові відносини співробітників штаб-квартири ре-гулюються внутрішніми правилами організації, а втручання національних законодавчих органів США можливе тільки за угодою керівництва ООН.

 

Набуваючи певних прав, міжнародна організація несе й відповідальність за свою діяльність у цілому або за дії своїх окремих працівників. Якщо, виконуючи свої функції, ор-ганізація мимоволі завдала шкоди якійсь країні, вона мусить компенсувати збитки. Так, часто військові операції сил ООН або НАТО супроводжуються екологічними негараздами, а то й матеріальними збитками для мирного населення. В такому разі організація виділяє кошти для відшкодування втрат.

 

У зв’язку з порушенням норм поведінки окремими членами організацій міжнародне право передбачає застосування санкцій проти порушників. Найчастіші порушення можна згрупувати таким чином: невиконання постанов організації; відхилення в своїх діях від принципів, записаних у статуті ор-ганізації; невиконання своїх фінансових обов’язків; агресія проти іншої держави.

 

Залежно від тяжкості порушення застосовуються такі санкції:

 

♦ припинення права голосування в органах організації;

♦ позбавлення технічної і фінансової допомоги;

♦ тимчасове припинення членства в організації;

♦ виключення з організації;

♦ застосування збройних сил проти порушника.

 

Так, Росія в 2000 р. тимчасово була позбавлена права голосу в Парламентській Асамблеї Ради Європи у зв’язку з подіями в Чечні. Міжнародний валютний фонд неодноразово відмовляв у наданні чергових траншів державам, що своєчас-но не сплачували борг. В 70-х роках Всесвітня організація охо-рони здоров’я (ВООЗ) позбавила Португалію всіх видів допомоги через колоніальну політику, яку проводила тоді держава; Португалія була також виключена з ІКАО, ІМО, ЮНЕСКО. Через політику апартеїду Південно-Африканська Республіка була виключена з багатьох міжнародних організацій. Агресія Іраку проти Кувейту викликала втручання збройних сил ООН для встановлення миру в регіоні.