Глобальний економічний простір як середовище формування міжнародних організацій



Міжнародні економічні відносини реалізуються через їх суб’єкти. До суб’єктів належать підприємства, фірми, держава, приватні особи, транснаціональні корпорації і транс-національні банки, а також міжнародні організації. Особ-ливістю міжнародних організацій як суб’єктів системи міжна-родних економічних відносин є те, що вони, поряд з державни-ми органами, є регуляторами цих відносин. Крім того, на відміну від державних органів, міжнародні організації викону-ють регулюючі функції на наднаціональному рівні. Як регуля-тори міжнародні організації мають великий вплив на розвиток і спрямованість міжнародних відносин, оскільки вони залуча-ють в упорядкований процес чимало держав. По суті, майже немає в світі держави, яка не буда б членом якоїсь організації; більшість країн залучена до декількох організацій.

 

Міжнародна організація - це об’єднання держав, установ, фізичних осіб, що спільно реалізують програму або мету на підставі певних правил та процедур і діяльність яких виходить за національні кордони.

 

Утворення міжнародних організацій є об’єктивним наслідком процесу розвитку світового суспільства. Серед чинників, що ведуть до їх виникнення, головні: міжнародний поділ праці, міжнародна економічна інтеграція, політичні стосунки між країнами, глобалізація міжнародних відносин.

 

Міжнародний поділ праці обумовлює спеціалізацію країн на виробництві певних товарів та послуг, обмін продуктами, а також неминуче призводить до міжнародного кооперування. Зростання міжнародних потоків товарів, послуг, чинників виробництва, що особливо стало відчутним з середини ХІХ ст., викликає потребу в регуляторах, які запобігли б тенденції перетворення цього процесу на хаотичне явище і водночас підсилили його темпи. В ХХ ст. процес міжнародного поділу праці суттєво поглиблюється, що пов’язано з науково-технічною революцією. Це поглиблення, зокрема, виявляється в переміщенні наголосу від поділу праці загального типу до часткового і поодиничного типів. Якщо раніше міжнародний поділ праці виявлявся переважно в формі міжнародної торгівлі, то тепер він дедалі більше охоплює сферу виробництва. Спеціалізація країн на технологічних операціях, деталях, вузлах, агрегатах сприяє встановленню стійких зв’язків між підприємствами різних країн, спонукаючи, таким чином, їх до виробничої кооперації.

 

Міжнародний поділ праці у своїй вищій фазі супроводжується економічною інтеграцією, яка особливо проявляється на регіональному рівні. Економічна інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, що призводить до зближення господарських механізмів, набуває форми міжнародних угод і регулюється міжнародними органами. Внутрішньою суттю інтеграції є процес формування спільного світогосподарського простору, сфери підприємництва, що виходить за національні кордони, і в межах якої діють єдині економічні, технологічні, правові, соціально-культурні вимоги до суб’єктів виробничої та комерційної діяльності. Інтеграційні процеси охоплюють, насамперед країни досить високого рівня розвитку, які мають розвинені взаємні економічні стосунки. Компактна розміщеність країн в одному регіоні, спільні історичні, культурні умови розвитку надають додаткового імпульсу інтеграції їх в єдине економічне утворення. Міжнародна економічна інтеграція набула швидких темпів у другій половині ХХ ст.; у новому столітті вона поширюється як територіально, охоплюючи нові країни й регіони, так і особливо вглибину, втягуючи практично всі галузі світової економіки – виробництво товарів та послуг, торгівлю, валютно-кредитну сферу, а також інформаційне середовище, науку, культуру тощо.

 

Міжнародна економічна інтеграція розвивається від найпростіших форм і рівнів до більш складних і досконалих, переходячи з нижчого щабля до вищого. Але на кожній стадії розвитку інтеграції настає момент, коли “природна течія” процесу починає гальмуватись через недосконалість організаційних форм інтеграції або навіть через їх відсутність. Відбувається це з таких причин: чисельне зростання й ускладнення міжнародних зв’язків, які не завжди узгоджуються в масштабі світового господарства; неузгодженість зовнішньоекономічної політики держав, які піклуються про свої власні інтереси. За таких обставин виявляється потреба в організаціях, які розробляли б “правила гри” для суб’єктів міжнародних відносин, відповідні для кожного ступеня розвитку інтеграції. Дотри-мання державами певних норм і принципів міжнародної діяльності, які встановлюються на рівні міжнародних організацій, допомагає розв’язанню протиріч, що стають на перешкоді інтеграції, і надає нового імпульсу її розвитку. Кожному ступеню розвитку інтеграції відповідає своя форма міжнародної організації. Так, на регіональному рівні найпростіша форма організації – зона преференційної торгівлі; вона складається на початковій стадії інтеграції. Найвищій стадії інтеграції, яка є насьогодні, відповідає економічний союз.

 

Міжнародна економічна інтеграція стимулюється поши-ренням дії транснаціональних корпорацій і транснаціональ-них банків, які, в свою чергу, є наслідком поглиблення міжна-родного поділу праці. ТНК і ТНБ начебто “стягують у вузли” міжнародну економіку, перетворюючись на її своєрідні “нер-вові центри”. Об’єктивно транснаціональні корпорації сприя-ють формуванню організаційної структури міжнародних економічних відносин, оскільки зосереджують регулюючі функції на транснаціональному рівні.

 

Неабияку роль у формуванні системи міжнародних ор-ганізацій відіграє політичний чинник. Вирішення багатьох політичних проблем протягом історії людства державні діячі намагались здійснити утворенням союзів держав, блоків, пактів. Найчастіше такі міждержавні утворення мали пере-важно воєнну спрямованість і розпадалися зі зміною політич-ної ситуації в світі. І сьогодні є міжнародні організації оборонного характеру (НАТО) або такі, де політичні цілі є переважа-ючими (Рада Європи, Ліга арабських держав). Рада еко-номічної взаємодопомоги (РЕВ), яка проголошувала основною метою економічну інтеграцію соціалістичних країн, все ж таки залишалася політичною організацією, оскільки інтег-раційні процеси гальмувалися неринковим характером еко-номічних відносин у рамках соціалістичної системи.

 

Водночас історія знає чимало прикладів, коли політичні й економічні цілі збігалися. Так, у 1834 р. було утворено Митний союз, що об’єднав дрібні держави Північної Німеччини; згодом цей союз став економічною основною для формування єдиної німецької держави. В наші часи йде перетворення суто еко-номічного об’єднання західних держав (Спільний ринок) в ор-ганізацію, де політичні функції набувають все більшого значен-ня, – Європейський Союз. Часто економічні й політичні цілі за-початковані в самій ідеї утворення організацій. Так, у 1948 р. бу-ла заснована Організація європейського економічного співробітництва з метою оптимального використання амери-канської допомоги західноєвропейським країнам за “планом Маршалла”. Але не менш важливою метою при цьому було політичне об’єднання цих країн зі США перед комуністичною загрозою в Європі. З 1961 р. це об’єднання здобуло назву Ор-ганізації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), суттєво розширившись; але органічне сплетення політичних та економічних цілей залишилось притаманним цій організації.

 

Є приклади, коли цілі заснування організації були пере-важно політичні, але згодом їх функціональна структура диверсифікувалася. Так, ООН була утворена, насамперед, як до-бровільне об’єднання країн, що прагнули досягнення політич-них здобутків: знищення фашизму, мирне співіснування, не-дискримінація в міжнародних відносинах тощо. Проте посту-пово серед функцій ООН значної ваги стали набувати такі, які спочатку вважались функціями другорядними: економічне співробітництво між країнами, співпраця в екологічній, гу-манітарній, науково-технічній, культурній сферах. Отож, політичне об’єднання перетворилося на багатофункціональну, універсальну організацію. В цьому випадку воля більшості країн до згуртування створила сприятливе політичне середо-вище для інтеграційних процесів глобального масштабу. Мож-на згадати попередника ООН, Лігу Націй, яка не змогла досяг-нути своїх цілей через недостачу політичної волі її учасників до співробітництва. З цього виходить, що політичний чинник у процесі формування інституційного середовища міжнарод-них економічних відносин не лише тісно пов’язаний з еко-номічними чинниками, але, за певних обставин, може їм пере-дувати.

 

Серед чинників формування й розвитку системи міжна-родних організацій останнім часом дедалі більшого значення набувають глобальні проблеми сучасності. Це такі проблеми, які охоплюють увесь світ або значну його частину і не можуть бути вирішені кожною країною поодинці. До них відносяться: проблема обмеженості природних ресурсів; екологічна проблема; демографічна проблема; проблема роззброєння; продо-вольча проблема.

 

Природно-ресурсний потенціал нашої планети в цілому досить потужний і далекий від вичерпання. Але в розрізі окре-мих видів ресурсів і галузей їх використання ситуація неодна-кова. Запаси деяких важливих для людства природних ре-сурсів обмежені і не відтворюються. Це стосується, насамперед паливно-енергетичних ресурсів, а точніше – ор-ганічного палива (нафти, газу, вугілля, торфу, сланців). Темпи їх видобування залишалися високими протягом усього ХХ ст. Нафта й газ можуть вичерпатися за декілька десятиліть. Посуті, вичерпані майже всі земельні ресурси, придатні для сільського господарства; більше того, площа придатних земель щороку скорочується внаслідок ерозії та засолення. Скоро-чується й площа лісів, незважаючи на деяке відтворення їх за рахунок штучного насадження в Європі і Північній Америці тощо.

 

Гострота природно-ресурсної проблеми полягає в тому, що основна маса корисних копалин, деревини і деяких інших ресурсів споживається не там, де вони видобуваються. На індустріально розвинуті країни припадає 85–90% сумарної більшості видів корисних копалин, хоча в їх надрах зосередже-но менше половини світових запасів мінеральної сировини. Отже, центральною проблемою у використанні природних ре-сурсів є їх справедливий розподіл, при цьому мається на увазі не лише оптимальне задоволення потреб у ресурсах, а й недис-кримінаційні ціни на них, усунення монополізації видобутку й продажу найважливіших ресурсів. Розв’язати ці питання таким чином, щоб задовольнити власників і споживачів ресурсів суто ринковими методами, дуже складно або навіть неможли-во. Ось тут і потрібна регулююча роль міжнародних ор-ганізацій, які встановлюють “правила гри” з максимальним урахуванням інтересів усіх зацікавлених сторін. Так, Євро-пейський суд установив особливі стосунки з групою асоційо-ваних країн, що розвиваються. Ці стосунки закріплені Ло-мейськими угодами і передбачають, зокрема, поставки в країни ЄС сировини за цінами, вигідними для обох сторін.

 

Проте не завжди вдається об’єднати інтереси власників і споживачів, особливо коли йдеться про країни з різним рівнем розвитку. В такому разі власники ресурсів (найчастіше – країни, що розвиваються) утворюють міждержавні організації картельного типу, спрямовані на встановлення “справедли-вих” цін на той чи інший ресурс. Найяскравішим прикладом такого типу організацій є Організація країн-експортерів наф-ти (ОПЕК).

 

Природноресурсна проблема тісно пов’язана з проблемою екологічною. Темпи вичерпання компонентів природного середовища настільки зросли, що екологічні системи (екосисте-ми) не завжди можуть відновити свою динамічну рівновагу і це призводить до екологічних криз і навіть катастроф. Досить згадати забруднення Великих озер Північної Америки, Дунаю, вмирання Аралу, нарешті, Чорнобильську катастрофу. Поши-рюється забруднення Світового океану, насамперед нафтою та нафтопродуктами. Швидко зменшуються площі під лісами ек-ваторіального і субекваторіального поясів, особливо Амазонії.

 

Викид шкідливих речовин у довкілля в ХХ ст. набув таких величезних обсягів, що спричинив екологічні зрушення глобального розміру, тобто такі, що охоплюють географічну обо-лонку в цілому. До них насамперед належать збільшення в ат-мосфері вуглекислого газу, що породжує парниковий ефект, та стоншення озонового шару. Ці явища можна подолати тільки спільними зусиллями багатьох країн. Є ще один прояв екологічного негаразду глобального масштабу – це перенесен-ня вітрами забруднених повітряних мас на великі відстані. Характер напрямків повітряних потоків такий, що, наприклад, Канада отримує з території США значно більше забруднюю-чих речовин, ніж сама викидає в атмосферу. З Центральної Європи тисячі тонн шкідливого бруду прямують з вітрами до Скандинавії. Можна також нагадати, що Дунай збирає відходи підприємств чи не з половини Європи і несе їх у Чорне море до берегів України.

 

Такі проблеми ніяка країна, навіть економічно потужна, вирішити поодинці не зможе. Тому заклики до спільних дій у справі охорони довкілля лунають усе гучніше, особливо з дру-гої половини ХХ ст. В ООН постійно діє Програма з дослідження довкілля (ЮНЕП). Найбільш впливовою неуря-довою організацією, що активно вивчає екологічні проблеми, є Римський клуб. Крім того, завдання про охорону довкілля міститься в програмах діяльності багатьох регіональних міждержавних організацій (ЄС, СНД та ін.).

 

Ще однією глобальною проблемою, що загострилася з се-редини ХХ ст., є швидке зростання кількості населення зем-ної кулі. Якщо на початку століття воно становило 1,5 млрд. чол., у 1950 р. – 2,5 млрд, то на початок 2000 р. перевищило 6 млрд чол. Тобто за першу половину століття воно збільшилось на 1 млрд, а за другу – на 3,5 млрд. Зараз населення планети становить уже понад 6,5 млрд жителів. Темпи зростання насе-лення високі в цілому, але дуже нерівномірні за регіонами. Так, у Західній Європі, Північній Америці, Японії, Австралії, Новій Зеландії (тобто в розвинутих країнах) за другу половину ХХ ст. чисельність населення зросла в 1,5 разу, в Східній Європі і колишньому СРСР – в 1,6, а в Африці – в 3,3, Ла-тинській Америці – в 3 і в Азії – в 2,5 разу. Отже, частка країн, що розвиваються, в населенні планети зросла з 2/3 до 4/5. Ви-сокі темпи зростання населення країн, що розвиваються, зу-мовлюються високим рівнем народжуваності. Водночас у ба-гатьох країнах зберігається значна смертність і обмежена три-валість життя; в деяких країнах Африки вона становить лише 35–45 років. У найбідніших країнах спостерігається низький рівень письменності дорослого населення і кваліфікованості робітників.

 

В останні десятиріччя темпи зростання населення Землі дещо уповільнились, але це відбувається за рахунок розвину-тих країн і країн Східної Європи; в деяких країнах цих регіонів кількість населення навіть зменшується. Але в країнах, що розвиваються, населення зростає все ще досить швидко, при цьому в багатьох з них темпи його приросту випереджають темпи зростання ВНП. Це призводить до загострення соціаль-них проблем. Зокрема, в країнах, що розвиваються, рівень без-робіття вищий, ніж у розвинутих країнах. Крім суто еко-номічних причин, така ситуація зумовлюється високою част-кою молодого, працездатного населення саме в найбідніших країнах.

 

Отже, країни, що розвиваються, відчувають демо-графічний тиск набагато вищий, ніж розвинуті країни. Це об’єктивно спонукає прагнення до міграції з бідних країн до багатих. Але на шляху міграційних потоків постає чимало перешкод, які встановлюють уряди розвинутих країн з метою за-побігти зайвій конкуренції для працівників своїх країн і уник

нути небажаних змін етнічної структури свого населення. Таким чином, глобальні демографічні процеси потребують ре-тельного, всебічного регулювання на міжурядовому рівні. Найбільше уваги демографічним проблемам приділяють орга-ни ООН. Тут утворена спеціальна функціональна комісія з на-родонаселення й розвитку. Крім того, при ООН існує ряд фондів, центрів, агентств, що займаються різними аспектами демографічних процесів: Фонд ООН у галузі народонаселен-ня (ЮНФПА), Центр ООН з населених пунктів (Хабітат), Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) та ін. Демографічні пробле-ми також знаходяться в центрі уваги Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ).

 

Для багатьох країн першочерговою проблемою зали-шається продовольча. Низький рівень продуктивності праці, нестача коштів, малоземелля, відносна перенаселеність при-зводять до хронічного недоїдання, а то й голоду мільйонів людей у світі. Наприкінці ХХ ст. їх кількість становила 750 млн чол. Проте перспективи тут на найближчі роки не дуже об-надійливі. За останнє десятиріччя ХХ ст. споживання пшениці на душу населення в світі зменшилося на 10%. Починаючи з 70-х років, виробництво продовольства на душу населення в Африці щороку зменшується на 1%1. За останні 30 років мину-лого століття пересічнодушовий розмір ВВП в найменш роз-винутих країнах скоротився на 5%, а в таких країнах, як Гаїті, Мадагаскар, Нігер реальний ВВП впав до 40–50%2. Якщо пе-ресічнодушовий розмір ВВП на початку нового століття ста-новив 7900 доларів (за паритетом купівельної спроможності валют – ПКС), то в Сомалі він дорівнював лише 600 дол., Сьєрра-Леоне – 500, Афганістані – 700, Бурунді – 500 дол.

 

У цих умовах необхідне об’єднання зусиль народів світу для допомоги найслабкішим країнам. Можна беззаперечно

1 Максимова М. В ХХ век – со старыми и новыми проблемами //МЭ и МО. – № 10.– 1998. – С. 9.

2 Кузнецова Е.В. Индекс человеческого развития и тенденции его изменения в России и зарубежных странах//Вопросы статистики.– № 2. – 1999. – С. 23.

стверджувати, що без продовольчої допомоги світового співтовариства країнам зони Сахелю (північна савана) та Східної Африки в 70–80-х роках тут від голодної смерті заги-нули б мільйони людей. Найбільш ефективною є допомога продовольством, що здійснюється спеціалізованими ор-ганізаціями системи ООН. Це – Продовольча і сільськогоспо-дарська організація (ФАО), Всесвітня продовольча програма (ВПП), Всесвітня продовольча рада (ВПР) та ін.

 

Означені вище фактори діють у сукупності, взаємодії, підсилюючи один одного, і спонукають світове співтовариство до узгодженої співпраці. Найголовнішою, узагальнюючою умовою утворення міжнародних організацій є інтер-націоналізація світової економіки і виникнення світового господарства. Світове господарство можна визначити як су-купність національних економік країн світу, пов’язаних між собою мобільним фактором виробництва. На його основі фор-мується міжнародна економіка, поглиблюються міжнародні економічні відносини.

 

Інтернаціоналізація світової економіки – це сукупність міжнародних відносин, що грунтуються на інтернаціоналізації виробництва, яке утворюється внаслідок міжнародного усуспільнення виробництва в процесі міжнародного поділу праці. З другої половини ХХ ст. інтернаціоналізація світової економіки дедалі більше виявляється в міжнародній еко-номічній інтеграції. Але, як ми вже знаємо, інтеграція може тільки тоді ефективно поширюватись, коли вона зміцнюється колективною політичною волею учасників цього процесу. От-же, інтернаціоналізація світової економіки супроводжується і політичними актами, серед яких утворення міжнародних ор-ганізацій посідає чільне місце.