Загальна характеристика глобальних проблем. 5 страница

· організація співробітництва в сфері розвитку інноваційної інфраструктури України з інноваційними інфраструктурами та програмами Європи;

· залучення прямих і портфельних іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі української економіки, а також для розвитку вітчизняної інноваційної системи з наближенням до світових стандартів; сприяння підготовці управлінських кадрів для інноваційного підприємництва та створення ефективних механізмів комерціалізації технологій;

· використання співпраці в науково-технологічній сфері в рамках СНД для реалізації мети входження України до єдиного європейського технологічного простору.

Позитивна тенденція щодо розширення й поглиблення співробітництва в галузі науки і технологій з європейськими країнами, підвищення міжнародного авторитету України в цій сфері, які спостерігаються останнім часом, можуть істотно сприяти залученню інвестицій до розвитку національної науки й наукоємних технологій, збереженню та розвитку науково-технологічного потенціалу України за умов виконання українською стороною своїх зобов’язань за укладеними угодами і договорами.

Усебічна підтримка процесів формування єдиного науково-технологічного простору України та ЄС потребує:

· посилення співробітництва з провідними в науково-технічному сенсі європейськими державами (ФРН, Франція, Велика Британія тощо) з метою отримання нових знань із актуальних проблем фундаментальних і прикладних наук, зміцнення позицій вітчизняних шкіл у світовій системі поділу праці в сфері науки, участі в розв’язанні глобальних проблем сучасності, використання закордонного досвіду для реформування української науки;

· використання накопиченого досвіду і традицій взаємодії з країнами Центральної та Східної Європи для розширення спільних досліджень і розробок, розвитку наукової інфраструктури та спільного з цими країнами входження України в європейські науково-технологічні програми;

· використання механізмів науково-технічного співробітництва з промислово розвиненими країнами – членами ЄС та ОЕСР – з метою диверсифікації джерел фінансування вітчизняних досліджень і розробок, залучення іноземних інвестицій в інтересах удосконалення інфраструктури й експериментальної бази вітчизняної науки, зростання наукоємності української економіки;

· організації співпраці в сфері розвитку інноваційної інфраструктури України з інноваційними інфраструктурами та програмами Європи і промислово розвинених країн;

· розвитку контактів з Європейським банком реконструкції і розвитку, Європейською асоціацією венчурного капіталу, а також венчурними фірмами закордонних держав і приватними інвесторами з метою залучення їх до фінансування ризикових проектів на території України, у тому числі за участю вітчизняних малих і середніх фірм;

· розширення присутності України в європейських країнах, зайняття ніші на ринках високих технологій, наукоємних товарів і послуг цих країн, зокрема, Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини.

У двосторонньому співробітництві з країнами Європейського Союзу пріоритетами є:

· наукова кооперація у галузях матеріалознавства, фізики, хімії, біо- й інформаційних технологій, нанофізики та наноелектроніки;

· трансфер технологій і заснування підприємств, орієнтованих на створення наукоємних технологій;

· наукові дослідження й інновації на малих і середніх підприємствах.

 

 

28.Проблеми і перспективи участі України в МНТС

 

З метою створення сприятливих умов для просування на європейські ринки українських технологій і наукоємних товарів, підвищення рівня комерціалізації вітчизняних технологій і виробництва в Україні на їх основі конкурентоспроможної високотехнологічної продукції для експорту необхідно здійснити комплекс заходів, спрямованих на стимулювання експортно-імпортних операцій з об’єктами інтелектуальної власності, наукоємними товарами та послугами, що, зокрема, передбачають:

· зростання частки наукоємної продукції і послуг в структурі українського експорту;

· раціоналізацію імпорту Україною високих технологій, наукоємних товарів і послуг, у тому числі для проведення розробок і виробництва аналогічних чи удосконалених, порівняно з імпортованими, товарів і послуг;

· надання консалтингових та інжинірингових послуг в галузі експорту й імпорту наукоємної продукції українським науково-технічним організаціям і промисловим підприємствам, а також малим наукоємним фірмам, розробку експортного каталогу високих технологій і наукоємної продукції;

· державний контроль і ліцензування експорту високих технологій, наукоємних товарів і послуг, у тому числі отриманих у результаті міжнародної комерціалізації технологій;

· ліцензування імпорту високих технологій для недопущення проникнення в Україну застарілих та екологічно деструктивних технологій;

· проведення при підписанні контрактів експертної оцінки можливих наслідків для України експорту послуг і отриманої в результаті МНТС продукції, що підпадає під режим експортного контролю;

· гармонізацію української системи сертифікації та стандартизації з європейськими нормами і правилами та забезпечення відповідності експортованої й імпортованої високотехнологічної продукції українським і європейським стандартам;

· розширення державної підтримки патентування за кордоном вітчизняних технологій.

Реалізація зовнішньої політики України в напрямі євроінтеграції має передбачати забезпечення інтересів науково-технологічної безпеки – невід’ємного компоненту національної безпеки, яка має бути спрямована на вирішення таких завдань:

· збереження та розвиток наукового й інноваційного потенціалу і захисту прав на результати науково-технічної діяльності;

· створення економічних умов затребуваності науки;

· регулювання процесу міграції наукових кадрів;

З метою мінімізації шкоди, завданої міграцією наукових кадрів за кордон, необхідно всебічно підтримувати наукові контакти з українськими вченими в еміграції, залучаючи їх до розв’язання проблем вітчизняної науки.

У практичному плані розвитку та поглиблення ролі національної науки й вітчизняних високих технологій у контексті входження України до європейського науково-технологічного простору мають забезпечуватися:

· моніторинг ситуації на європейському ринку високотехнологічної продукції та прогнозування тенденцій його розвитку;

· оперативне інформування міністерств і відомств України про науково-технічні проекти від європейських партнерів;

· політичне сприяння залученню інвестицій ЄС у науково-технічний і інноваційний сектор України;

· підтримка участі українського бізнесу в перспективних європейських проектах і тендерах інноваційного спрямування, дипломатичного захисту інтелектуальної власності нашої держави тощо.

З метою підвищення поінформованості учасників співробітництва та громадськості про напрями й завдання зовнішньої політики України в галузі МНТС, стимулювання процесів комерціалізації технологій доцільно здійснювати на постійній основі збір і обробку необхідної інформації для формування єдиної бази даних відкритого доступу, яка містить інформацію про:

· проекти МНТС у сфері науки й інновацій;

· ресурси вітчизняних та іноземних венчурних фондів;

· умови участі в МНТС, включаючи необхідну документацію, критерії конкурсного відбору проектів тощо;

· забезпечення ефективного використання сучасних інформаційних технологій, систем, мереж.

 

 

29. Загальний підхід до визначення суті міжнародного виробничого співробітництва.

Міжнародне виробниче співробітництво – це форма МЕВ, яка виникає у сфері матеріального виробництва на основі міжнародного поділу праці з приводу виготовлення речових виробів, які можна використати для виробничого чи індивідуального споживання.

Виробничі відносини (або відносини економічної власності) – це відносини між людьми з приводу привласнення різноманітних об'єктів власності (засобів виробництва, цінних паперів, інтелектуальної власності та ін.) в усіх сферах суспільного відтворення безпосередньому виробництві, обміні, розподілі й споживанні.

Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСВ) розуміють таку форму поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремлені) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби.

МСВ розвивається в двох напрямках — виробничому і територіальному. Виробничий напрямок передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об´єднань. У територіальному напрямку виділяють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їх частин для світового ринку.

Динаміка, напрямки й характер міжнародних зв'язків у сфері виробництва найбільшою мірою обумовлюють утримування й розвиток інтеграційних процесів у цілому, що охоплюють як сферу виробництва, так і сферу обігу. Всі частіше торговельні зв'язки відсуваються на другий план, стаючи завершальним етапом міжнародного виробничого співробітництва.

Можна виділити кілька етапів міжнародного виробничого співробітництва.

Перший етап. Пов'язаний з міжнародною спеціалізацією країн переважно на основі загального поділу праці, тобто коли розвивається обмін продукції однієї галузі виробництва (наприклад, промисловості) на продукцію іншої (наприклад, сільського господарства).

Другий етап. Характеризується інтенсивним розвитком міжгалузевої спеціалізації на базі часткового поділу праці, що зв'язано насамперед з ускладненням галузевої структури матеріального виробництва, тобто з диференціацією галузей промисловості. Виражається це в появі международно-спеціалізованих галузей і виробництв, із продукцією яких країна виходить на міжнародний ринок.

Третій етап. Характеризується тим, що поряд з розвитком міжнародної галузевої спеціалізації, заснованої на загальному й частковому поділі праці, починається процес поглиблення міжнародної внутрішньогалузевої спеціалізації, заснованої на частці, а також одиничному поділі праці. Виражається це у відокремленні виробництва окремих частин продуктів (агрегатів, вузлів, деталей) з метою досягнення масового виробництва, високого рівня продуктивності праці на базі нової техніки й технології, зниження витрат виробництва та ін. Природно, що ця спеціалізація вимагає широких коопераційних зв'язків для створення кінцевого продукту (машини, агрегату, виробничого об'єкта).

МПП - це вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, який виходить за межі національних економік. МПП є поділом праці між країнами та між їхніми суб'єктами у певних якісних і кількісних співвідношеннях, опосередкованим обміном між ними товарами, послугами та іншими результатами суспільно-корисної діяльності.
Міжнародний поділ праці має дві взаємо доповнюючі форми:

1. Міжнародна спеціалізація – при якій відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах(або на підприємствах одних країн), а інших видів продукції – в інших країнах(чи на їх підприємствах).

Ступінь міжнародної спеціалізації країни визначається двома показниками:

а) коефіцієнт відносної експортної спеціалізації – допомагає визначити коло товарів і галузей, які для даної країни є міжнародно спеціалізованими.

б) експортна квота – показує у якій мірі національна промисловість, окремі її галузі та фірми орієнтуються на зовнішні ринки, і, в той же час, показує ступінь відірваності національного ринку, галузей чи фірм від зовнішних ринків.

Якщо в експорті країни переважає продукція переробної промисловості – це свідчить про високий рівень міжнародної спеціалізації виробництва країни, а перевага в експорті продукції добувних галузей і продукції сільського господарства – свідчить про пасивну роль в міжнародній спеціалізації виробництва.

 

2. Міжнародна виробнича кооперація – полягає в розвитку міжнародних виробничих зв”язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб”єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.

Основні способи налагодження коопераційних зв”язків:

- здійснення спільних програм – підрядне кооперування та та спільне виробництво.

- договірна спеціалізація – розмежування видів діяльності між суб”єктами

різних країн, щоб не дублювати один одного, а взаємодоповнювати.

- інтегрована кооперація – об”єднання капіталів декількох суб”єктів з різних країн для досягнення окремих, спільно узгоджених цілей. Це створення СП, ТНК та мультинаціональних корпорацій.

 

 

30.Міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва.

Міжнародна спеціалізація виробництва (МСВ).

Це така форму поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремлені) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби.
МСВ розвивається у двох напрямах – виробничому і територіальному. Виробничий напрям передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об’єднань. У територіальному напрямі вирізняють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їх частин для світового ринку.
Основними формами вияву МСВ є предметна, подетальна (повузлова) та технологічна (постадійна) спеціалізації. Перша з них (предметна) передбачає спеціалізацію підприємств різних країн на виробництві та експорті повністю закінченого і готового до споживання виробу. Подетальна спеціалізація базується на кооперації виробників різних країн у випуску вузлів та деталей, а технологічна – на здійсненні окремих стадій технологічних процесів виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу.
Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації галузі є такі:
- коефіцієнт відносної експортної спеціалізації – це відношення частки товару в експорті країни до частки товару у світовому експорті. Якщо значення показника > 1, то галузь або товар вважаються міжнародноспеціалізованими;
- експортна квота у виробництві галузі: відношення обсягу експорті за певний період до обсягу

Міжнародне виробниче кооперування- Це об’єднання зусиль виробників декількох країн у випуску певних видів товарів для світового ринку. Коопераційні зв’язки проявляються на всесвітньому, міжгалузевому або внутрішньогалузевому рівнях.
Виділяють три основні форми кооперування: 1) здійснення спільних програм; 2) договірна спеціалізація; 3) створення спільних підприємств.

Завданням договірної спеціалізації є запобігання дублюванню виробництва та прямої конкуренції на ринку між виробниками – учасниками виробничого кооперування. Суть її полягає у розмежуванні виробничих програм і закріпленні за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції.
Характерними рисами такої форми кооперування, як створення спільних підприємств, є об’єднання на пайовій основі власності партнерів, спільне управління підприємством, спільне нараження на виробничий і комерційний ризик, розподіл прибутку між партнерами згідно з умовами договору. Найпоширеніші в усьому світі спільні підприємства у формі товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств.
У світовому господарстві міжнародне кооперування класифікують за його основними характеристиками:
- за видами – економічне, виробниче, науково-технічне, у сфері збуту тощо;
- за стадіями – перед виробниче, виробниче, комерційне;
- за методами, що використовуються, – виконання спільних програм, договірна спеціалізація, створення СП;
- за структурою зв’язків – внутрішньо- і міжфірмове, внутрішньо- і міжгалузеве, горизонтальне, вертикальне, змішане;
- за територіальним охопленням – між двома і більше країнами, в межах регіону, міжрегіональне, всесвітнє;
- за кількістю суб’єктів – дво- і багатостороннє;
- за кількістю об’єктів – дво- і

Основні методи, які використовуються при налагодженні коопераційних зв'язків:

1. здійснення спільних програм;

2. договірна спеціалізація;

3. створення виробничих спільних підприємств (СП).

У рамках першого методу МКП проявляється у двох основних формах: підрядному кооперуванні й спільному виробництві.

 

Підрядне кооперування – найбільш старий вид виробничих зв'язків у промисловості. Сутність підрядної діяльності полягає в тому, що одна зі сторін угоди (замовник) доручає іншої (виконавцеві) виконання певної роботи відповідно до заздалегідь обумовлених вимог до її виконання щодо строків, обсягів, якості виконання й ін. Підрядне виробниче кооперування має два головні різновиди: «класичний» підряд по виготовленню продукції й підряд по проектуванню й випуску нового продукту.

Другий метод виробничого кооперування укладається в розмежуванні виробничих програм учасників такого роду угод. Відповідно до угод про спеціалізацію договірні сторони прагнуть усунути або зменшити дублювання виробництва, а отже, і пряму конкуренцію між собою на ринку. Найважливіша умова, що надає такого роду угодам про спеціалізацію коопераційний характер, - наявність у ньому положень про тісне співробітництво учасників у формі спільного виробництва звичайно складної продукції, взаємних або однобічних субпідрядних поставок, проведення спільних досліджень і розробок і т.д.

Третій метод виробничого кооперування одержує усе більше широке поширення у світі. Це так звана інтегрована кооперація, коли під єдиною організаційною формою поєднується капітал декількох учасників для досягнення окремих, спільно погоджених цілей.

 

31. Міжнародне спільне підприємництво.

Міжнародним спільним підприємством (МСП) вважається організаційно-правова форма поєднання зусиль різнонаціональних партнерів у сферах інвестування, управління, виробництва продукції чи надання послуг, торгівлі, використання доходів, розподілу підприємницьких ризиків тощо. Мотиваційний механізм заснування МСП створюється на макро- та мікрорівні національної системи господарювання.

Мотивація формування і функціонування МСП як форми реалізації стратегії виходу на внутрішній та зовнішній ринки обумовлюється:

1) зниженням питомих інвестиційних ресурсів і підприємницького ризику;

2) розвитком підприємницького потенціалу кон­кретного суб'єкта господарювання;

3) реалізацією переваг меншої вартості основних чинників виробництва і насамперед можливістю активізації маркетингу та започаткування нових каналів збуту товарів, можливістю проникнення на новий територіальний сегмент вітчизняного і світового ринків. Мотивація безпосередніх партнерів базується на узгодженні їхніх виробничо-економічних, маркетингових, екологічних та іміджевих інтересів.

Попередні переговори щодо створення МСП, як правило, завершуються підписанням партнерами протоколу про наміри, в якому мають бути зазначені:
а) загальні обсяги виробництва і поставок продукції на внутрішній та зовнішній ринки;
б) розмір статутного фонду з виокремленням часток партнерів у ньому; співвідношення між власними й позиченими коштами; можливий банк-кредитор;
в) наявність місцевої кваліфікованої робочої сили та потреба в залученні іноземного персоналу;
г) організація продажу виробів, післяпродажного технічного обслуговування та тривалість останнього;
д) трансферт (репатріація) прибутку іноземного партнера.

Домовленість партнерів про заснування МСП обов'язково деталізується в процесі складання техніко-економічного обґрунтування.
Основним установчим документом для створення МСП служить його статут, що має визначати: предмет і цілі діяльності, місцезнаходження, склад засновників; розмір статутного фонду і часток партнерів у ньому, порядок його формування; склад і компетенцію органів управління, порядок прийняття рішень; процедуру припинення діяльності (ліквідації).

Після завершення переговорів і підписання установчих документів здійснюється реєстрація МСП у відповідному органі загальнодержавного управління. Для реєстрації МСП подаються такі документи:
1) письмова заява встановленого зразка; 2) згода обласної (міської) держадміністрації і керівного органу вітчизняного учасника на створення МСП;
3) нотаріально засвідчені копії установчих документів; 4) обґрунтування ефективності й валютної окупності діяльності нового МСП; 5) документи, що підтверджують реєстрацію іноземного партнера як юридичної особи.
Регулювання міжнародного підприємництва, здійснюване переважно через належну організацію зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання, має таку множинну мету:
1) стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності;
2) створення сприятливих умов для інтеграції економіки України в систему світового поділу праці та її максимально можливе наближення до ринкових структур розвинутих країн;
3) здійснення захисту економічних інтересів України в цілому і конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності зокрема;
4) надання однакових можливостей для ефективного господарювання всім суб'єктам підприємницької діяльності.

Система регулювання міжнародної підприємницької діяльності на національному рівні охоплює такі складові:
1) форми іноземних інвестицій (грошові кошти в іноземній валюті, різноманітні майнові та інтелектуальні цінності, цінні папери, торгові марки тощо);
2) вимоги до результатів діяльності іноземного партнера (масштаби діяльності, частка ринку, рівень імпортної технології, професійна підготовка кадрів);
3) трансферт прибутку іноземного інвестора (обов'язкове створення резервного фонду зі зберіганням його в банку країни, що приймає; фіксація розміру трансфертного капіталу і прибутку відповідно до правил валютного регулювання та угод про валютне співробітництво);
4) інвестиційні пільги та обмеження (субсидії, пільгові позики, звільнення від податків та їхнє часткове повернення, застосування прискореної амортизації);
5) гарантії дотримання прав іноземного партнера (залучення у вітчизняне правове поле; збереження існуючих пільг протягом інвестиційного циклу; відмова від заходів конфіскаційного характеру).

Зазвичай на міжнародному рівні регулюються:
1) ідентифікація інвестицій та інвесторів (визначення не тільки усталених форм інвестицій, а й тих, що можуть з'явитися після укладання угоди або підписання договору; зазначення тих юридичних осіб, які вважаються національними суб'єктами господарювання країни-учасниці відповідної угоди);
2) умови імпорту й заохочення іноземного капіталу (політика «відкритих дверей» держав-партнерів у спільній підприємницькій діяльності; зобов'язання країни, що приймає, стосовно стимулювання іноземних інвестицій);
3) переказування коштів (фіксація країною базування достатніх гарантій щодо безперешкодного переказування коштів у встановлені терміни);
4) розв'язання суперечок господарського та фінансового характеру (дрібних — компетентним судовим чи адміністративним органом країни, що приймає; складніших — Міжнародним центром урегулювання інвестиційних суперечок);
5) норми поведінки іноземних партнерів (загальні поняття, принципи і норми, яких мають дотримувати іноземні підприємці та які сприяють створенню позитивного іміджу зарубіжного партнера).

 

32.Транснаціональна кооперація

Транснаціональна корпорація (ТНК) здійснює міжнародне виробництво товарів і послуг на основі вивезення капіталу за кордон у формі прямих іноземних інвестицій (ПІІ) та має прямий контроль над своїми закордонними дочірніми компаніями, підрозділами, філіями. Коли ми захоплено аплодуємо зростанню ПІІ, то треба мати на увазі, що вітаємо зростання при­­сутності в Україні саме транснаціональних гігантів.

Стратегія транснаціональних корпорацій заснована на глобальному підході, що передбачає оптимізацію результату не для кожної окремої ланки, а для об'єднання в цілому.

Регіональні системи управління розділяються на три основні види:

- головне регіональне управління, відповідальне за усі види діяльності ТНК у відповідному регіоні. Вони наділені всіма правами по координації і контролю діяльності усіх філій у відповідному регіоні (наприклад, головне регіональне управління американського концерна «General motors» по координації діяльності філій в Азії й Океанії розташоване в Сінгапурі);

- регіональне виробниче управління, що координує діяльність підприємств по лінії направлення продукту, тобто по відповідному виробничому ланцюжку. Таке управління відповідає за забезпечення ефективної діяльності відповідних підприємств, безперебійне функціонування всього технологічного ланцюжка, підпорядковане безпосередньо головному регіональному керуванню ТНК. Вони націлені на розвиток ефективних видів виробництва, нових моделей і товарів (наприклад, корпорація «Hewlett-Packard» на початку 90-х рр. із цієї причини перемістила свої виробничі управління лідируючих продуктів із США в Європу);

- функціональне регіональне управління забезпечуює специфічні види діяльності ТНК: збут, постачання, обслуговування споживачів після продажу їм товару, науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи і т.д. Це управління відповідальне за результати діяльності усіх відповідних структур у регіональному або глобальному плані.

 

Виділяють такі типи транснаціональних корпорацій:

- горизонтально інтегровані корпорації з підприємствами, що випускають велику частину продукції. Наприклад, виробництво автомобілів у США або мережа підприємств «Fast Food».

- вертикально інтегровані корпорації, що об'єднують при однім власнику і під єдиним контролем найважливіші сфери у виробництві кінцевого продукту. Зокрема, у нафтовій промисловості видобуток сирої нафти часто здійснюється в одній країні, рафінування - в інший, а продаж кінцевих нафтопродуктів - у третіх країнах.

- диверсифіковані транснаціональні корпорації, що містять у собі національні підприємства з вертикальною і горизонтальною інтеграцією. Типовим прикладом корпорації такого типу є шведська корпорації Nestle, що має 95% свого виробництва за рубежем і зайнята ресторанним бізнесом, виробництвом продуктів харчування, реалізацією косметики, вин і т.д. Число таких компаній в останні роки швидко росте.

Проводити успішну стратегію глобальних операцій, бути лідером у багатьох галузях виробництва, сфері послуг, носієм передових технологій багато в чому дозволяє й організаційна структура ТНК.
Для ТНК характерна трьохрівнева організація:

• головна компанія;

• підконтрольні філії;

• конкретні підприємства.

Головна компанія, як правило складається з холдингової й оперативної компанії. Холдиногова компанія - компанія власниця контрольного пакета акцій дочірніх товариств THK. Оперативна компанія - компанія, що здійснює загальностратегічне керівництво, фінансове, бухгалтерське планування, наукові дослідження, розробки, ведення статистичного урахування, зв'язку з громадськістю.

Підконтрольні підрозділи тісно прив'язані до головної компанії у виробничому і технологічному спектах - це:

1. філії і відділення, що не мають юридичної і фінансової самостійності;

2. дочірні акціонерні товариства, що є юридичними особами, що зберігають певну незалежність у фінансово-господарській і дослідницькій діяльності.

Третій рівень - це конкретні підприємства - первинні ланки організаційної структури ТНК, що займаються виробничою, збутовою, обслуговуючою, фінансово-кредитною, науково-дослідною діяльністю.

ТНК здійснюють економічну, фінансову, торгову, технологічну, а на новому етапі і політико-соціальну взаємодію між країнами. Діяльність ТНК принципово змінює картину світу, і тому без урахування цього ми не можемо вивчати процеси, що відбуваються в сучасних економічних відносинах.

Існують різноманітні, суперечливі підходи щодо оцінки діяльності цих гігантських економічних корпорацій, що не приймають до уваги національні кордони. Проведене дослідження показує, що не можна оцінювати ТНК тільки негативно або позитивно. В кожному окремому випадку є свої переваги так і недоліки.

Позитивними рисами діяльності ТНК є:

1.Організація філій, дочірніх компаній там, де вони «більш усього потрібні». Ріст зайнятості населення, наповнення ринку продукцією, необхідної споживачу, і т.д.

2. Збільшення податкових надходжень до бюджетів країни, де розміщена філія ТНК.

3. Постійний прогрес діяльності ТНК (ТНК витрачають на наукові дослідження іноді більше коштів, ніж окремі держави.

Негативними рисами діяльності ТНК є:

1. ТНК, маючи сильний вплив на економіку країни, може в ряді випадків протидіяти їй, відстоюючи свої інтереси.

2. Часто ТНК намагаються «обійти» закони (приховування прибутків, вивіз капіталу з однієї країни в іншу тощо).

3. Встановлення монопольних цін, що дозволяють отримувати надприбутки за рахунок споживача.