Державне втручання в економіку, державна економічна політика, державне управління економікою
З'ясування ролі держави в економіці є предметом багатьох економічних наук. Для визначення її ролі в економічній літературі використовуються різні терміни«державне втручання в економіку», «державна економічна політика», «державне втручання в економіку», «державна економічна політика», «державне управління економікою» та ін.
Найменше відповідає сутності явища такий поширений термін, як «державне втручання в економіку». Він породжує уявлення про насильницьке втручання, навіть з добрими намірами, однієї самостійної системи (держави) в іншу, як хірургічне втручання в організм людини. Насправді держава є не зовнішньою системою щодо економіки, а її складовою частиною.
Економічна політика держави є елементом загальної державної політики, яка включає соціальний, гуманітарний, оборонний, екологічний та інші напрямки. Якою б не була державна політика за своїми напрямами, характеристиками та пріоритетами, вона має бути комплексною, охоплювати всі сфери суспільного життя. Навіть ті, хто визнає базисний характер економіки, не заперечують великого впливу на неї політичних, соціальних, моральних, духовних, психологічних та інших факторів. Забувати це — значить позбавляти себе можливості ефективно впливати на економічні процеси.
У правовому суспільстві утвердження й забезпечення прав людини є головним обов'язком держави. Кожна людина вільна у виборі економічних, політичних, соціальних інтересів та засобів їх задоволення в межах існуючого законодавства. На відміну від громадянського суспільства, де скільки людей, стільки й інтересів, держава — одна. У державі не може бути «багато політик», шарахання в різні боки, служіння то тим, то тим інтересам. Засадною основою державної економічної політики мусять бути стратегічні орієнтири, інакше — це вже не державна політика. У державі важливим є момент загального (інтегрованого) інтересу й волі більшості громадян. Для цього державна політика має бути відомою й зрозумілою суспільству, закріпленою законодавче та організаційно.
Існує багато визначень поняття «державна економічна політика». Беручи загалом — це є цілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення й удосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. У багатьох економічних дослідженнях поняття «державна економічна політика» та «державне регулювання економіки» ототожнюються. Однак ближчим до істини буде твердження, що економічна політика є тією засадною основою, що на ній базується державне регулювання економіки.
Державне управління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності. Основними функціями управління є: організація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль.
Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об'єкт. Для впливу на нього з метою реалізації потрібних цілей створюється відповідна організація. Організація здійснює планування заходів, спрямованих на досягнення цілей. Коли створено організацію та визначено плани її діяльності, встановлюються правила поведінки кожного члена організації в межах планових заходів. Підбирається персонал, здатний здійснити намічене. Виникає динаміка управління, яка потребує постійного контролю.
Отже, регулювання є однією з функцій управління. Однак, у наведеному ланцюжку є кілька слабких місць. По-перше, створення спеціальних організацій (державних органів) для керування соціально-економічними процесами негативно впливає на державні фінанси. По-друге, за змішаної економіки вплив на соціально-економічні процеси здійснюється, як правило, за допомогою непрямих (опосередкованих) методів.
Державне регулювання економіки можна розглядати з теоретичного і практичного погляду. З теоретичного погляду державне регулювання економіки (ДРЕ) — це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.
Об'єкти та суб'єкти державного регулювання економіки
Державне регулювання економіки є складовою частиною процесу відтворення. Його об'єктивна необхідність пояснюється потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави. ДРЕ є чистим суспільним товаром, споживачами якого є всі члени суспільства, суб'єкти господарювання, громадські організації і т. п. Цей товар перетворюється у суспільне благо в тому разі, коли державне регулювання забезпечує економічну ефективність і соціальну справедливість.
Останнім часом набув поширення термін «державна регуляторна політика». По суті, він означає політику у сфері ДРЕ.
Конкретні напрямки, засоби, методи, масштаби ДРЕ визначаються характером і гостротою соціально-економічних проблем у країні в конкретний період. Тобто ДРЕ має гнучко реагувати на зміни, які відбуваються в економіці.
Складною теоретичною проблемою є визначення об'єкта ДРЕ. Дослідження науковців і практична діяльність держави в цій сфері мають поки що фрагментарний, некомплексний характер. Найбільш агрегованим об'єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об'єкти державного регулювання економіки і макроекономіки є тими самими. У зв'язку з цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка.
Об'єктами ДРЕ є також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура і т. д.); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).
Складність утілення названих об'єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Безпосереднім об'єктом державного регулювання є діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств.
З практичного погляду ДРЕ — це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Вважається, що первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб'єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).
Для розв'язання складних соціально-економічних проблем, усебічного врахування приватних, колективних та суспільних інтересів і формування продуманих рішень держава може залучати наукові установи, політичні партії, громадські та релігійні організації.
59. СВІТОВЕ́ ГОСПОДА́РСТВО — глобальна система господарств держав та недержавних утворень, що пов'язані міжнародним поділом праці і взаємодіють між собою у різних формах.
Риси світового господарства
Особливістю світового господарства є його цілісність, яка забезпечується механізмом міжнародних відносин. Цілісність склалася завдяки взаємозв'язаним процесам — утворенню нових незалежних держав та інтеграції їх економік, під впливом яких формувалася сучасна політична карта світу. Цю цілісність підтримує діяльність міжнародних організацій та потужних транснаціональних корпорацій (ТНК).
Світове господарство має властивості, які не притаманні жодному з національних господарств. На відміну від територіально визначених, більш-менш однорідних за рівнем розвитку, більшою чи меншою мірою керованих національних господарських систем (комплексів) світова економіка має різнорівневу за розвитком, багатополюсну за просторовою організацією, асиметричну (через нерівноправність відносин) будову.
Дослідження світового господарства
Вперше вони проявилися саме в господарській сфері, тому перші дослідження по глобалізації стосувалися саме дослідження глобального господарства. Підтвердженням того факту, що дослідження процесів глобалізації почалося саме зі сфери глобального господарства є те, що слово «глобалізація» було вперше вжито в 1983 році, коли Теодор Левітт (Theodore Levitt), професор Гарвардської школи бізнесу видав статтю «Глобалізація ринків» («The Globalization of Markets»). Завдяки цій статті слово «глобалізація» набуло широкого розповсюдження в Європі і США, а пізніше поширилося в усьому світі.
Також слід звернути увагу, що ці дослідження внесли певну плутанину у розрозбку концепції суспільства, оскільки дали підставу деяким дослідникам ототожнювати глобальне суспільство з глобальним господарством, що не є вірним, адже це те саме, що ототожнювати суспільство окремої країни світу з її народним господарством. Тому варто завжди пам'ятати, що господарство є дуже важливою сферою суспільного життя, але ним суспільне життя не обмежується.
Світове господарство і глобалізація
Глобальне господарство (глобальна економіка, світове господарство) — сфера життєдіяльності людства і загальнолюдського глобального суспільства, господарство глобального суспільства. До її складу входять народні господарства (національні економіки) окремих країн світу. З другої половини XX ст. у глобальному суспільстві значно посилилилися процеси інтеграції суспільного життя відомі під назвою процесів глобалізації.
60. ФІНАНСИ — це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і міжнародними економічними інститутами й організаціями щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу. На мікрорівні об'єктом акумуляції, використання, розподілу і перерозподілу виступають грошові доходи і фонди окремих підприємств і організацій.
Фінанси як наука
Наукова дисципліна фінанси вивчає гроші і соціально-економічні відносини, що пов'язані з формуванням, розподіленням і використанням матеріальних ресурсів. Фінанси — це прикладна економічна дисципліна.
Традиційно фінанси розділяють на публічні і приватні. До першої групи відносяться: державні фінанси і муніципальні фінанси (місцеві фінанси). У другій групі виділяють:
· особисті фінанси та сімейні фінанси;
· фінанси малого бізнесу, корпоративні фінанси (фінанси підприємств, фінанси бізнесу), фінанси банків (банківська справа), фінанси некомерціних організацій.
Для публічних фінансів первинними є видатки, оскільки відбувається фінансування чітко регламентованих задач і функцій публічного утворення. Для приватних фінансів первинними є прибутки, оскільки вся діяльність спрямована на отримання прибутку, який у подальшому використовується особою з власними цілями.
Загальне вміння (а можливо навіть мистецтво) керувати фінансами вивчає наука фінансовий менеджмент. Управління фінансами банку вивчається у рамках науки банківська справа. Фінансові ринки вивчає наука фінансова економіка. Фінансова статистика вивчається у рамках невеликого однойменного розділу статистики. Методи обробки фінансової інформації вивчає математична наука фінансова математика. Контроль за фінансовими потоками вивчається у рамках дисципліни фінансовий контроль.
Основні фінансові концепції
Фінансова активність (діяльність) — це застосування ряду технік і процедур, що приватні особи і організації використовують для управління своїми фінансами. Особливо важливою при цьому є різниця між прибутками і видатками і оцінка ризику інвестицій.
Якщо прибутки перевищують видатки (тобто існує профіцит), то різниця може бути віддана в борг під відсотки або вкладена у якийсь бізнес чи придбання власності. У цьому суть фінансової діяльності — якщо є вільні фінансові ресурси, то вони повинні бути вкладені у справу, щоб приносити додатковий прибуток.
Якщо видатки перевищують прибутки (тобто існує дефіцит), то потрібно відновити фінасові ресурси, яких не вистачає. Це можна зробити шляхом отримання кредиту в банку, або шляхом випуску акцій чи облігацій на біржі. У сучасному світі суб'єкту, що позичає, не потрібно самому шукати кредитора — можна піти в банк чи на біржу, і відповідний фінансовий інститут за певну комісію знайде кредитора. Або навпаки — для кредитора знайде суб'єкт, що потребує позики. Власне вся суть банківської і біржової діяльності полягає у тому, щоб ефективно зв'язувати тих, кому потрібні додаткові фінанси з тими, хто може їх надати. Чим краще працює у країні банківська і біржова система, тим активнішою і стабільнішою є економіка країни в цілому. Це основне макроекономічне правило, що не має виключень. Фінанси підприємств як складова частина фінансової системи займає визначальне місце у структурі фінансових відносин у суспільстві.
СТРУКТУРА ТА ВИДИ РИНКУ
Пізнання ринку як економічної категорії неможливе без глибокого аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається, і які взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерій, за яким можна розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв може бути багато, оскільки ринок є складним і багатоманітним утворенням економічного життя. Найбільш поширеним є розгляд структури ринку з точки зору економічного призначення об'єктів ринкових відносин:
* товарний ринок: ринок предметів споживання та послуг, ринок засобів виробництва, ринок науково-технічних розробок;
* фінансовий ринок: ринок інвестицій, ринок цінних паперів, валютний ринок;
* ринок праці.
Кожен з названих ринків дуже різноманітний і в свою чергу поділяється на ринки взуття, ринки косметики та ін., що існують всередині ринку предметів споживання; ринки машин, верстатів і т.п. - ринку засобів виробництва. Ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товар чи послуга має свій ринок.
Існує і такий критерій розмежування ринку, як ступінь зрілості ринкових відносин: розвинений ринок; ринок, що формується; ринки з різним ступенем обмеження конкуренції: монопольний, олігопольний.
Ринок можна характеризувати відповідно до чинного законодавства: легальний (офіційний), нелегальний (тіньовий, чорний). Структура ринку може бути охарактеризована за адміністративно-територіальною ознакою: місцевий, окремих територій, країни (внутрішній), світовий (зовнішній). Кожний вид ринку має свої особливості. Всі вони системно взаємопов'язані і органічно взаємодіють: якщо відбуваються порушення в одному з них, то це викликає перебої в роботі інших ринків і системи в цілому.
Розглянемо зміст окремих видів ринку.
Ринок предметів споживання і послуг. Ринок споживчих товарів і послуг являє собою сферу обігу, за допомогою якої реалізуються товари народного споживання та послуги. Ця сфера забезпечує задоволення потреб різних соціальних груп, кожної сім'ї, кожної людини. Послуга - це особлива споживна вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (порівняно із звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуги збігається з процесом її створення, з діяльністю, а їх неможливо нагромаджувати, транспортувати. Складовими елементами ринку предметів споживання є виробництво товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відеотехніки тощо) та поточного споживання. Даний ринок найбільш схильний до коливання попиту та пропозиції грошового обігу, інфляції. Цей ринок безпосередньо впливає на благоустрій нації. Для функціонування ринку товарів і послуг потрібна розвинута гуртова та роздрібна торгівля.
У межах споживчих товарів і послуг потрібно виділити ринок продовольчих товарів і ринок промислових або непродовольчих товарів. Кожен з них володіє власною специфікою як різних сфер, які випускають товари та послуги, так і способами і формами їх просування від виробників до споживачів.
Ринок засобів виробництва. Свобода економічної діяльності господарюючих суб'єктів, їхня самостійність залежить від забезпеченості засобами виробництва, можливості вільної реалізації продукції, встановлення цін на неї, укладання договорів. Підприємництво існує лише тоді, коли кожна юридична чи фізична особа має можливість вільно придбати будь-які засоби виробництва.
У ринку засобів виробництва виділяють ринок засобів праці і ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділяється на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, що виготовляється на індивідуальні замовлення.
Фінансовий ринок - це певна сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал. Суб'єктами цих відносин є підприємства різних форм власності, населення, комерційні банки, фінансово-кредитні організації та ін. Об'єктами фінансового ринку є особливості заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталу та ін. Фінансовий ринок включає: ринок капіталів (інвестиційний ринок), ринок кредитів, ринок цінних паперів, валютний ринок.
Оскільки конкуренція стимулює активне впровадження нової техніки та технології, розробку нових моделей товарів, підвищення їхньої якості, підприємства потребують все нових інвестицій. Важливим їх джерелом є кредит, який надається у вигляді позики і являє собою необхідний компонент фінансового ринку - кредитний ринок.
Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і позичальниками з приводу позики в товарній або грошовій формі. Суб'єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (підприємства, організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також фізичні особи (громадяни).
Ринок цінних паперів є прямим продовженням кредитного ринку. Цінні папери - це грошові документи, які визначають взаємовідносини між суб'єктами, що їх випустили і тими, хто придбав їх. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, передбачених цими документами, особам, що є їх власниками.
Згідно із Законом України "Про цінні папери і фондову біржу", в Україні можуть випускатися такі види цінних паперів: акції, облігації, зобов'язання державної скарбниці, ощадні сертифікати, векселі.
Валютний ринок - це такий специфічний ринок, де предметом купівлі-продажу є різні національні валюти. Його функціонування зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв'язків між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків. З погляду організаційних відносин цей ринок функціонує через кореспондентські рахунки між банками різних країн, у вигляді валютних бірж. Найважливішими для світових валютних операцій є Нью-Йоркська, Лондонська, Паризька та Токійська валютні біржі.
Практика функціонування ринкової системи свідчить, що заборона здійснювати валютні операції всім учасникам економічного життя призводить до формування чорного або так званих паралельних ринків валюти, на яких курси валют відхиляються від офіційних курсів.
Ринок праці - це саморегульована система розподілу робочої сили із специфічними факторами конкуренції між її власниками за найбільш вигідні умови та оплату праці, а також між працедавцями - за залучення найбільш кваліфікованої робочої сили. Суб'єктами відносин на ринку праці виступають власники підприємств (працедавці) - "покупці" і окремі особи (працеємці) - "продавці". Ринок праці виконує такі функції:
1) оцінює корисність (споживну вартість) і цінність (вартість) робочої сили, тобто того чи іншого виду праці;
2) регулює попит і пропозицію праці, розподіляє робочу силу між галузями економіки і регіонами країни.
Функціонально-організаційна структура ринку праці включає в себе принципи державної політики в галузі зайнятості, правове регулювання трудових відносин, систему підготовки кадрів, систему найму, систему перепідготовки і перекваліфікації робітників, яку здійснюють біржі праці.
Ринок інформації - це сукупність економічних відносин з приводу збирання, опрацювання, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачу. Від якості та обсягу інформації залежить правильність прийнятого рішення. Інформація є рідкісним благом, для отримання якого потрібні певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є посередники, основне завдання яких - збирання і продаж інформації. Ці ринки відрізняються один від одного ступенем поінформованості та можливості реальних дій таких посередників у реалізації товарів і послуг.
62. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ - вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва. Міжнародний поділ праці - процес спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг.
Сутність міжнародного поділу праці.
Форми міжнародного поділу праці. Існують три основних форми міжнародного поділу праці, що збігаються з формами суспільного поділу праці: 1) загальна, 2) часткова і 3) одинична.
Загальна форма міжнародного поділу праці — поділ праці за родами і сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні та обробні галузі промисловості.
Тому в міжнародному поділі праці країни-експортери поділяють на індустріальні, сировинні, аграрні.
Часткова форма міжнародного поділу праці — поділ родів і сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства тощо.
У міжнародній торгівлі ця форма означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами.
Одинична форма міжнародного поділу праці — спеціалізація країни на виготовленні окремих деталей та вузлів певного складного товару: подетальна, поопераційна (або технологічна), типорозмірна.
Про подетальну спеціалізацію, яка пов'язана з випуском вузлів, комплектуючих виробів, окремих деталей, йшлося в попередніх темах.
Поопераційна спеціалізація — спеціалізація, яка здійснюється не на виробах, а на певних видах робіт (видобуток сировини, ливарне виробництво, штампування, складання)..
Типорозмірна спеціалізація — спеціалізація деяких країн на виробництві певних готових товарів окремого типу.
На відміну від міжнародної спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції й здійснюється, як правило, на основі міжурядових угод за участю компаній, організацій тощо. Міжнародна науково-виробнича кооперація передбачає спільну розробку крупних науково-технічних проблем (наприклад, освоєння космосу) і передбачає обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, "ноу-хау", обмін ученими тощо.
Переваги міжнародного поділу праці. Завдяки участі у міжнародному поділі праці кожна країна отримує певні переваги, які зумовлені вибором країнами таких форм спеціалізації та кооперування виробництва, які найбільшою мірою відповідають: 1) її природним умовам; 2) досягнутому рівню розвитку продуктивних сил (передусім особистісного фактора і техніки); 3) національним затратам праці.
Світовий ринок. У процесі розвитку міжнародного поділу праці формувався світовий ринок.
Світовий ринок — сукупність національних ринків окремих країн у їх взаємодії, пов'язаних між собою стійкими товарно-грошовими відносинами.
Конкретнішу відповідь про вигоду від міжнародного поділу праці дає характеристика торговельного балансу.
65. МІЖНАРОДНА ВАЛЮТНА СИСТЕМА — це сукупність грошових відносин, пов'язаних із формуванням і розподілом валютно-фінансових та кредитних фондів, використанням розрахункових і платіжних засобів у сфері міждержавних господарських зв'язків.
Зростаюча глобалізація виробництва змушує економічних суб’єктів (підприємства, банки, фізичних осіб) активно виходити на світовий ринок, що потребує здійснення відповідних міжнародних розрахунків, додержання вимог і рекомендацій міжнародних інституцій, конвенцій, договорів.
Платіжний баланс — співвідношення між усіма надходженнями, які отримала країна, та платежами.
сплаченими іншим країнам за певний період часу в процесі зовнішньоекономічної діяльності.
Платіжний баланс
1. Активний (позитивне сальдо)
Надходження суми платежів перевищує суму витрат
2. Пасивний (негативне сальдо) Сума витрат перевищує суму надходжень
Офіційний резерв — офіційні запаси в іноземній валюті, призначені -для врегулювання загального рахунку платіжного балансу, містяться у центральному банку країни.
Елементи міжнародної валютної системи
1. Міжнародна ліквідність. Сукупність усіх платіжних інструментів, що можуть бути використані у валютних розрахунках:
• золото;
• кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки, депозити);
• міжнародні гроші (СДР, Європейська валютна одиниця (ЕКЮ), євро)
2. Валютний курс. Кількісне співвідношення обміну однієї національної одиниці на грошові одиниці інших країн
3. Валютні ринки. Система механізмів, функціонування яких забезпечує купівлю-продаж національних грошових одиниць та іноземних валют для обслуговування міжнародних платежів
4. Міжнародні валютно-фінансові організації. Забезпечують взаємодію країн під час вирішення міжнародних валютних проблем, сприяють стабілізації валют, створенню системи платежів і розрахунків. Головні організації: Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо
Валюта (від латин — коштую) — грошова одиниця будь-якої країни (наприклад, гривня — валюта України, долар — валюта США).
Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн.
Конвертованість — вільний обмін національної грошової одиниці на інші валюти за діючим курсом.
Види валют (за ступенем конвертованості)
1. Вільно конвертовані. Валюти, що без обмеження обмінюються на будь-які інші іноземні валюти — грошові одиниці інших країн (американський долар, японська єна, євро тощо)
2. Частково конвертовані. Валюти держав, які вводять на обмінні операції певні обмеження (гривня України, рубль Росії тощо)
3. Неконвертовані (замкнуті). Валюти країн, у яких уряд забороняє громадянам і фірмам здійснювати валютні операції (раніше — рубль СРСР та валюти інших країн із плановою економікою)
Курс валют
1. Фіксований. Установлюється на основі міждержавних угод або офіційних державних постанов
2. Плаваючий. Формується на валютних ринках під впливом попиту та пропозиції на певні види валют.
Чинники, що впливають на зміну плаваючого курсу
• Рівень інфляції в країні та за кордоном
• Темпи зростання продуктивності праці в країні та за кордоном
• Рівень реальних відсоткових ставок у країні та за кордоном
• Зростання доходів населення
• Банківські інтервенції (утручання центрального банку в процес формування валютного курсу)
• Стан платіжного балансу країни
Девальвація — цілеспрямовані дії відповідних державних структур, спрямовані на зниження обмінного курсу валюти власної країни щодо валюти іншої країни.
Ревальвація — офіційне підвищення курсу національної валюти.
Валютна інтервенція — форма політики валютного регулювання, пов'язана з купівлею-продажем власної валюти на валютному ринку, яка приводить до певної кореляції (зміни) її обмінного курсу.
Принципи міжнародної валютної політики, закріплені Статутом МВФ
1. Кожна країна — член МВФ — не повинна допускати маніпуляції валютними курсами, яка дасть їй можливість одержати несправедливі конкурентні переваги перед іншими країнами
2. Обов'язком кожного члена МВФ є валютне регулювання, спрямоване на попередження негативних наслідків, обумовлених різкими коливаннями обмінних курсів
3. Під час проведення політики регулювання валютних курсів мають враховуватися інтереси інших членів МВФ
Україна стала членом МВФ у 1992 р. Того ж року було створено Українську міжбанківську валютну біржу, що здійснює валютні операції. Із 1994 р. валютний курс української грошової одиниці на основі щоденних торгів на валютній біржі почав установлювати НБУ.
66. БЮДЖЕТ (від старонормандского bougette - капшук, сумка, шкіряний мішок) - схема доходів і витрат певної особи (сім'ї, бізнесу, організації, держави і т. д.), що встановлюється на певний період часу, зазвичай на один рік. Бюджет - це найважливіша концепція як в мікроекономіці, так і в макроекономіці (державний бюджет). Вивченням бюджету займається наука фінанси.
Державний бюджет - найважливіший фінансовий документ країни. Він являє собою сукупність фінансових кошторисів усіх відомств, державних служб, урядових програм і т. д. У ньому визначаються потреби, що підлягають задоволенню за рахунок державної казни, так само як вказуються джерела і розміри очікуваних надходжень у державну скарбницю.
Діяльність держави з формування, розгляду, затвердження, виконання бюджету, а також складання та затвердження звіту про його виконання (формулювання стосується бюджетів всіх рівнів, які входять в бюджетну систему РФ) називається бюджетний процес.
У бюджетну систему Російської Федерації входять бюджети наступних рівнів:
· Федеральний бюджет
· бюджети суб'єктів Російської Федерації (регіональні бюджети)
· бюджети муніципальних утворень (місцеві бюджети)
· бюджети державних позабюджетних фондів.
Згідно зі статтею 215.1 Бюджетного кодексу Російської Федерації касове обслуговування виконання бюджетів бюджетної системи Російської Федерації здійснюється Федеральним казначейством.
Якщо заплановані доходи бюджету перевищують видатки бюджету, то це називається бюджетний профіцит (або профіцит бюджету). Якщо заплановані видатки бюджету перевищують доходи бюджету, то це називається бюджетний дефіцит (або дефіцит бюджету). Коли при виконанні бюджету рівень дефіциту бюджету перевищує встановлений при затвердженні бюджету показник, або відбувається значне зниження очікуваних доходів бюджету, то представницький орган влади (на основі пропозицій органу виконавчої влади) приймає рішення про введення встановленого законом механізму зменшення витрат. Таке «урізання» запланованих бюджетом видатків називається секвестр.
Основні типи бюджету:
· бюджет, складений знизу вгору, передбачає збір бюджетної інформації від виконавців до керівників нижнього рівня і далі - до керівництва організації.
· бюджет, складений зверху вниз, вимагає від керівництва компанії чіткого розуміння основних особливостей організації та здатність формувати реалістичний прогноз на аналізований період.
Класифікація бюджетів:
· Довгострокові і короткострокові
· Постатейні бюджети
· Бюджети з тимчасовим періодом
· Гнучкі і статичні бюджети
· Спадкоємні бюджети та бюджети з нульовим рівнем
· Бюджетування, орієнтоване на результат (БОР)
Бюджетування, орієнтоване на результат (БОР) - методологія підготовки та виконання бюджету, при якій планування витрат здійснюється в безпосередньому зв'язку з досягаються результатами.
Структура бюджету необхідна для формування ієрархії бюджетоутворюючих статей, а саме:
· розподілу відповідальності між структурними підрозділами - бюджетоутворюючі статті уточнюються, і надалі структурні підрозділи можуть працювати як із загальним правилом, так з власної уточнюючої статтею;
· формування сукупних доходів і витрат - формують зручну для розгляду різних розрахунків величин ієрархію статей;
· формування бюджету грошових коштів - в структурі бюджету є статті мають відношення до руху грошової маси.
67. КОНКУРЕ́НЦІЯ — економічний процес взаємодії і боротьби товаровиробників за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів, за отримання найбільших прибутків. Водночас — механізм стихійного регулювання виробництва в умовах вільних ринкових відносин.
Конкуренція — важливий елемент механізму саморегулювання ринкової економіки і водночас конкретна форма її функціонування. У перекладі з латинської це слово означає «сходитися», «стикатися». Конкуренція — це суперництво між суб'єктами ринкової економіки за найкращі умови виробництва, вигідну позицію на ринку тощо. Вона є тією ринковою силою, що забезпечує взаємодію попиту і пропозиції, яка урівноважує ринкові ціни.
Конкуренція відбиває зв'язок між виробництвом і реалізацією продукту. Цей зв'язок є причинно-наслідковим, суттєвим, необхідним і повторюваним, тобто об'єктивним економічним законом. Закон конкуренції відображує причинно-наслідковий зв'язок між можливостями створити продукт, потрібний споживачам, і можливостями реалізувати його з вигодою насамперед для покупця, а потім уже для виробника.
Змагання підприємців, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.
Зокрема, розрізняють такі види конкуренції:
· цінова — конкуренція, що здійснюється через зниження цін;
· нецінова — конкуренція, здійснювана через підвищення якості товарів, їх надійності, збільшення термінів служби, підвищення продуктивності, поліпшення умов реалізації за незмінних цін;
· чиста (ідеальна, досконала) — конкуренція, на ринку з багатьма продавцями та покупцями тотожного, взаємозамінного товару, коли жоден із продавців чи покупців не здатний відчутно вплинути на ціну чи обсяги продажу;
· недосконала — конкуренція, коли ринок не здатний виконувати свої функції, внаслідок чого, наприклад, окремі виробники мають змогу контролювати ціни й обсяги продажу продукції, яку вони виробляють;
· монополістична — конкуренція, яка має місце на ринку з багатьма продавцями і покупцями та значною кількістю товарів, що реалізуються за різними цінами;
· олігополістична (грец. oligos — мало) — конкуренція, на ринку з небагатьма великими продавцями товарів, здатними суттєво впливати на ціни реалізації цих товарів; модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів.
68. 71. ВАЛЮТА (англ. currency — грошовий обіг, валюта) — грошова одиниця, що використовується для вимірювання величини вартості товарів.
У економіці валюта відноситься до загальноприйнятих засобів розрахунку. У якості валюти, як правило, виступають монети та банкноти певної держави, які являють собою фізичний аспект національної грошової маси. Інша частина грошової маси країни складається з банківських депозитів (депозитних грошей), власність на яку може бути передана за допомогою чеків, дебетових карток або інших форм грошових переказів. Депозитні гроші і валюта є грошима у тому сенсі, що обидва вони є допустимими як засіб платежу[1].
Поняття валюти
Поняття валюта вживається в трьох значеннях:
· грошова одиниця країни (американський долар, японська єна, українська гривня та ін.) та її певний тип (золота, кредитно-паперова, срібна);
· іноземна валюта, тобто грошові знаки іноземних країн, а також кредитні і платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються у міжнародних грошових розрахунках;
· міжнародна (в тому числі регіональна) грошова розрахункова одиниця і платіжний засіб (СДР, євро).
На нижчий стадії розвитку капіталізму як валюту використовували золото і срібло.
Тепер роль валюти виконують кредитно-паперові гроші.
Сучасна валюта поділяється на:
· вільно конвертовану (яку вільно можуть обмінювати на валюту будь-якої країни як фізичні, так і юридичні особи), якою можуть розраховуватися за експортно-імпортні операції, депонувати в національних банках та інше)
· частково конвертовану (обмін якої частково обмежується для певних категорій фізичних і юридичних осіб і для окремих видів операцій).
Часткова конвертованість означає допущення лише зовнішньої конвертованості і тільки в поточних, а інколи лише в зовнішньоторгівельних операціях.
Розрізняють також неконвертовану валюту, що означає заборону держави на проведення будь яких операцій щодо обміну національної валюти на іноземну або дозвіл це робити за погодженням уповноважених валютних органів.
Виділяють також національні і резервні (ключові) валюти.
Національна валюта — випущена державою (її центральним банком) і перебуває в обігу переважно на території цієї держави.
Класифікації валют
У науці існує безліч класифікацій валюти, зокрема:
По відношенню до держави-емітенту
· національна
· іноземна
· колективна (наприклад, СДР, що раніше існувала ЕКЮ, зараз — євро)
По можливості обміну на іншу валюту
· вільно конвертована
· частково конвертована (застосовується валютні обмеження з окремих видів обмінних операцій)
· неконвертована
За співвідношенням валютних курсів
· сильна / тверда (тобто стійка до свого номіналу і до курсів інших валют)
· слабка / м'яка
За терміном дії
· постійна
· тимчасова
За ступенем використання
· резервна валюта — іноземна валюта, у якій центральні банки держав накопичують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків за зовнішньоторговельними операціями та іноземним інвестиціям
· провідні світові валюти — сім основних валют, які мають повної конвертованістю і найбільш часто використовуваних у міжнародних розрахунках. (Долар США, Євро, Швейцарський франк, Фунт стерлінгів, Японська єна, Канадський долар, Австралійський долар)
У залежності від фактичного існування виділяють реальну, тобто таку, що виконує безпосередньо функцію грошей або умовну, наприклад, ЕКЮ.
Валютна система а) система валютних відносин б) державно-правова форма організації валютних відносин За територіальною ознакою розмежовують: національну, регіональну та світову валютну систему.
Елементи національної валютної системи
· Національна валюта
· Паритет національної валюти
· Умови конвертованості
· Режим курсу національної валюти
· Валютні обмеження / валютний контроль
· Національне регулювання міжнародної валютної ліквідності держави
· Регламентація використання міжнародних кредитних засобів обігу
· Регламентація міжнародних розрахунків за участю цієї держави
· Режим національного валютного чи золоторезервного ринку
· Національні органи валютного регулювання і валютного контролю
69. ЕКОНОМІЧНИЙ ЦИКЛ — періодичне повторення протягом років піднесення і спаду в економіці. Складається з таких фаз: криза, депресія, пожвавлення, піднесення.
Криза (спад) — завершує попередній періодичний цикл і є початком наступного. Характеризується: труднощами збуту виробленої продукції, скороченням виробництва, зростанням попиту на ліквідність (готівку), збільшенням ставки позичкового відсотка. Паніка на ринку цінних паперів, курс акцій швидко падає. Закриваються і банкрутують фірми, передусім дрібні.
Депресія — фаза циклу, якій властивий застій виробництва. Відтворення — просте. Національний продукт уже не зменшується, але більше не зростає, відсоткова ставка падає до свого мінімального значення. Зростає сукупний попит і готуються умови до пожвавлення виробництва і комерційної діяльності.
Пожвавлення — спостерігається ріст ділової активності, що супроводжується зростанням промислового виробництва та інвестицій, помітного скорочення безробіття, підвищенням особистих доходів і прибутків корпорацій; Нарощування інвестицій, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Найбільш яскравою ознакою пожвавлення є збільшення платоспроможного попиту. Тому для виходу із застійного стану застосовується стимулювання попиту. Обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.
Піднесення (зростання) — фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг найбільшого піднесення попереднього циклу і зростає найвищими темпами. Розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке уже готує ґрунт для наступного спаду і нового економічного циклу.
72. ВЕ́КСЕЛЬ - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселетримачу).
Вексель виник у 12-13 ст. в Італії в результаті розвитку міжнародної торгівлі та банківництва. Прообразом векселя були ордери, позичкові листи, грошові розписки. Спочатку вексель використовувався для здійснення валютообмінних операцій (у буквальному перекладі слово «вексель» — wechsel, change, exchange, cambio — означає «розмін») та подолання незручностей і небезпеки транспортування повноцінних грошей: банкір виписував свідоцтво про отримання грошової суми, при пред'явленні якого кореспонденту банкіра за кордоном клієнт отримував кошти у місцевій валюті.
В залежності від форми та способу використання розрізняють:
· простий вексель— просте і нічим не обумовлене зобов'язання векселедавця сплатити власнику векселя у вказаний строк у вказаному місці вказану суму.
· переказний вексель (тратта) — це письмовий наказ векселедавця платнику (трасату) про сплату векселедержателю певної суми грошей у визначеному мiсцi у визначений час. Причому отримувачем коштiв може виступати як перший векселедержатель (ремiтент), так i кожний з наступних векселедержателiв (iндосат).
· Казначейський вексель - це вид державного цінного паперу, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання Державного казначейства України сплатити після настання строку визначену суму грошових коштів власнику векселя.
В залежності від характеру угод, що спричинили появу векселя виділяють:
· Комерційний (товарний, торговий) вексель з'являється в обігу в результаті реальної угоди з купівлі-продажу цінностей, виконаних робіт, наданих послуг.
· Фінансовий вексель виникає внаслідок фінансової операції і засвідчує отримання грошової позики.
Векселі можуть з'являтись в обігу внаслідок реальних угод, або ж бути фіктивними (безгрошовими), до яких відносять підроблені, дружні, бронзові векселі.
Підроблений вексель — це вексель, в якому міститься підроблений підпис векселедавця, або акцептанта, фальсифіковано вексельну суму чи строк погашення. Підроблення здійснюється з метою отримання коштів у банку під даний вексель.
Дружній (приятельський) вексель акцептується з метою надання допомоги в отриманні кредиту під вексель неплатоспроможній особі. Як правило, обидва суб'єкти угоди акцептують векселі один на одного для того, щоб згодом отримати під них кредит у банку. Такі векселі, коли кілька суб'єктів виступають то векселедавцем (платником), то векселедержателем (покупцем), називають зустрічними(однак зустрічні векселі не завжди є фіктивними, оскільки вони можуть з'являтись і в результаті реальних торговельних відносин між контрагентами).
Бронзовий (дутий, вигаданий) вексель виписується на ім'я неіснуючої або заздалегідь неплатоспроможної особи. Метою подібної операції є отримання кредиту чи збільшення заборгованості неплатоспроможної особи для того, щоб майно банкрута залишилось у близьких йому осіб, замість того, щоб перейти у власність реальних кредиторів. Незважаючи на економічну дефектність дружніх та бронзових векселів, у них немає юридичних дефектів, оскільки підписи не фіктивні, наявні усі реквізити.
Обов'язкові реквізити векселя
Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі, який є додатком № 1 до Женевської конвенції від 7 червня 1930 року, визначає, що переказний вексель повинен містити вісім, а простий вексель — сім обов'язкових реквізитів.
Реквізити простого векселя:
1. Найменування «Вексель»
2. Просте і нічим не обумовлене зобов'язання сплатити певну суму
3. Зазначення строку платежу
4. Зазначення місця платежу
5. Найменування того, кому або за наказом кого має бути здійснений платіж
6. Дата і місце складання векселя
7. Підпис векселедавця
Реквізити переказного векселя
1. Найменування «Вексель»
2. Простий і нічим не зумовлений наказ сплатити певну суму
3. Найменування платника
4. Зазначення строку платежу
5. Зазначення місця платежу
6. Найменування того, кому або за наказом кого має бути здійснений платіж
7. Дата і місце складання векселя
8. Підпис векселедавця
Наявність зазначених реквізитів є обов'язковою для того, щоб документ мав силу векселя. У Женевській вексельній конвенції зроблено лише три винятки:
коли у тексті векселя не вказано вексельний строк, вексель вважається таким, що підлягає оплаті за поданням;
за відсутності особливого позначення місце, зазначене поруч з найменуванням платника, вважається місцем платежу, а також місцем проживання платника;
вексель, у якому не вказано місце його складання, вважається виписаним у місці, вказаному поруч з назвою векселедавця.
Вексельний текст може містити і низку інших елементів, однак їхня наявність чи відсутність не позначається на силі векселя, хоч і може утруднити його обіг.
