Культура України другої половини XVII

З другої половини XVII віку умови для розвитку в українських землях культури дещо поліпшились. При багатьох церковних парафіях і монастирях діяли приходські школи, де мандруючі дяки вчили дітей писемності, читанню, рахуванню. У XVIII столітті початкових шкіл в підросійській Україні залишалось ще достатньо: в Ніжинському полку їх діяло 217, Лубенському — 172, Миргородському менше — 87. Починаючи з 1789 року, відкривалися, як і по Росії, народні училища, в яких навчання велося російською мовою. Саме цей підхід став причиною існування в селах України так званої повторної безграмотності. Російська мова в школі і лише розмовна українська мова вдома призводили до трагікомічних помилок у дітей:

— слива — плотоядное дерево;

— диня — огородное насекомое;

— блоха — насекомая животная.

У східній Галичині після 1772 року почали відкривати одно-, чотирикласні школи з німецькою мовою навчання» а в селах — приходські. Основними підручниками булж «Букварь языка славенского» С. Полоцького, «Граматика славенскія правильное синатагма» М. Смотрицького, «Синопсис» І. Гізеля, що викладав історію України з імперської точки зору, а також часословці й псалтирі. З 1769 року за розпорядженням Синоду російської православної церкви українські букварі були вилучені зі шкіл Малоросії, а через шість років закрито школи при полкових козацьких канцеляріях — йшла уніфікація системи освіти на всій території Російської імперії. З ініціативи київського митрополита С. Миславського 1784 року російська мова була введена і в богослужінні.

Середню освіту давали колегіуми в Києві, Переяславі, Чернігові, Харкові. Харківський колегіум відкрито 1727 року, пізніше тут вперше в Україні з'явилися класи інженерно-природничого профілю, де вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію. Тип вищого навчального закладу являли собою з 1661 року Львівський університет (пізніше він перетворився на єзуїтську академію, а 1784 року відкрився знову) і Києво-Могилянська академія. Хоча в останній з початку XVIII століття вивчали такі дисципліни, як французька, німецька, давньоєврейська мови, натуральна історія, географія, математика, архітектура, живопис, сільська й домашня економіка, медицина, проте епоха Петра І наклала специфічний відбиток на саму систему й стиль навчання. Було відсутнім наукове шукання істини, під освіченістю розумілась насамперед начитаність, грамотність, до того ж з ухилом до богослов'я. Розповсюджена німецька система освіти націлювала на підготовку вузьких спеціалістів, а не на здобуття елітного, різнобічного університетського освітнього шарму. І все ж, незважаючи на відкриття 1640 року в Яссах, а 1685 р. в Москві Слов'яно-греко-латинської академій авторитет Києво-Могилянської продовжував приваблювати багатьох інтелектуалів зі слов'янських регіонів, особливо болгар і сербів. У Києві навчалися такі діячі Росії, як О. Ромодановський, Б. Шереметьев, К. Зотов, К. Істомін, П. Зеркальников, болгарин В. Черняев, серб О. Стоиков, в 1733—1734 роках тут слухав лекції навіть М. В. Ломоносов. Вже 1715 року в академії налічувалося 1100 студентів (спудеїв), в основному з різночинців. Бібліотека академії вважалась однією з найкращих у східній Європі. На жаль, пожежі 1780 та 1811 років знищили понад 10 тисяч книг, загинули унікальні джерела з історії України. Зі стін академії вийшли С. Яворський — автор вчення про піраміду влади в Російській імперії, Ф. Прокопович — творець концепцій про божественне походження царської влади, феодальної структури суспільства в Росії та інші діячі. Деякі київські інтелектуали стали ідеологами династій Рюриковичів та Романових. Якщо до літа 1705 року Ф. Прокопович називав І. Мазепу великим наступником князя Володимира, то вже 5 липня того ж таки року в храмі Святої Софії він оспівав уже Петра І, що прибув до Києва, як нащадка й спадкоємця не тільки Володимира, але й Святослава, Ярослава, Всеволода й Святополка. З 1716 року, будучи фактично керівником православної церкви Росії, Ф. Прокопович реорганізував її, повністю підпорядкувавши світській владі. Як і С. Полоцький, С. Яворський, він переходив з православ'я до уніатської віри й навпаки, тому віра для нього стала підкорятися знанню. Перетворившись на додаток державної машини, православна церква не лише втрачала авторитет, але й заплямувала себе злочинами проти власної пастви, беручи участь у формуванні павутини доносительства. Певний внесок в такий процес зробив і С. Яворський. що в грудні 1700 року дістав посаду «екзарха святійшого патріаршого престолу».

У цей період створювалися козацькі літописи, що продовжували традицію, закладену в Густинському літописі «Кройника» (можливий автор — 3. Копистенський). Сюжети в ній виявились доведеними до 1597 року, а одна з частин літопису мала назву «О начале Козаков». Найбільш відомі козацькі літописи — «Літопис Самовидця» анонімного автора (охопила події 1643—1702 років), літопис гадяцького полковника Г. Граб'янки за 1648—1708 роки, «Сказание о войне с поляками чрез Б. Хмельницкого» С. Велична, «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах,..» П. Симоновського. Наймонументальнішим (чотири томи) є більш мемуарна, ніж літописна, збірка С. Величка — канцеляриста Головної військової козацької канцелярії. Розповідаючи про події 1648—1700 років, він демонструє знання попередніх літописів, включає багато доступних йому документів. Виступаючи як ідеолог старшини, С. Величко дав історичні портрети десяти гетьманів, з любов'ю відгукується про українську землю, її народ. Автор порівнював Б. Хмельницького з О. Македонським, вважаючи гетьмана величним діячем українського руху. В кінці XVIII століття у Санкт-Петербурзі О. Безбородько і В. Рубан видали «Краткую летопись Малой России», в якій висвітлено період з 1506 до 1776 року. Як архівне джерело залишилась написана О. Безбородьком праця «Экстракт малороссийских прав», де захищалася думка про необхідність особливої правової системи для України — основи незалежності української шляхти, що могло б зміцнити російсько-український симбіоз.

У другій половині XVII — першій половині XVIII століття розвивався жанр історико-мемуарної прози. До неї належали «Кройніка» Ф. Сафоновича, «Синопсис», «Летописец се ест кроника» та інші праці. Написаний кількома авторами й відредагований архімандритом І. Гізелем «Синопсис» (відомо його три редакції — 1674, 1678 й 1680 років) викладав схоластичну політико-релігійну програму ієрархів Києво-Печерської лаври у формі історичної праці. В ньому підтримувалась автономія України в єдиному Московському організмі, виправдовувалась і популяризувалась політика царизму, проводилось різке протиставлення між «доброчесним» слов'янським і «гріховним» турецько-татарським суспільствами. 1690 року Священний Синод заборонив твір І. Гізєля «Мир с Богом человеку» під приводом того, що він не відповідав догматичному православ'ю, Автор захищав у ньому постулати суспільного договору й природного права, законність повстання народу проти володаря, який порушив умови договору з населенням. Церковна влада також засудила твори її. Могили, Л. Барановського, С. Полоцького та інших київських авторів, на-них було накладено «проклятство и анафему не то-чию сугубо и трегубо, но и многогубо». Основна причина заборон — сумніви авторів в божественності автократії та примусу.

XVIII століття — це феномен української козацької історіографії, філософії, політології, правознавства в Глухові, що висунув такі імена, як М. Ханенко, П Борзаківський, П Ладинський, С Дівович, Ф. Туманський, Ф. Чубиєвич та інші.

Кілька років по Україні розповсюджувалась «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским», доки 1789 року без дозволу автора була опублікована в Санкт-Петербурзі. Через деякий час під впливом цього твору з'явилася білоруська «Енеіда навыварат». Після «Енеїди» І. П. Котляревського саме мова, створена на основі полтавського наріччя, стала базою української літературної норми. Адже до цього українська література являла собою сукупність барокових текстів, написаних елітарною мовою, не завжди зрозумілою навіть її сучасникам.

За XVIII століття в Україні вийшло також близько 50 видань з медицини, ветеринарної справи, 88 — з математики, географії та інших галузей знань. Більшість з них були опубліковані польською й латинською мовами, незначна частина — російською, німецькою, французькою. У деяких представників еліти були власні бібліотеки: бунчуковий товариш С. Лашкевич мав 1764 книги, в маєтку родини Дольських на Волині було 2603 книги, в монастирі «босих кармелітів» (Бердичів) — 3467 книг.

Представниками української барокової філософії були К. Транквіліон-Ставровецький (?—1649) і Г. С Сковорода (1722—1794). Останній понад 40 років життя віддав «ходінню в народ». Ще в 23-річному віці, залишивши місце співака двірцевої капели в Санкт-Петербурзі, він 1745 р. у складі місії генерала Ф. Виш-невського виїхав як вчитель його сина Гаврила до Токаю (Угорщина). Місія закуповувала на замовлення Єлизавети Петрівни токайські вина. Жага Познань, нових вражень приводила Г. Сковороду ще раз до Угорщини, потім до Словаччини, Австрії, німецьких земель, можливо, — до Італії. В центрі його філософського кредо знаходились людина, суспільне життя. Внутрішню сутність людини він пояснював як безперервну боротьбу двох засад — добра й зла, надаючи останньому соціального змісту. Спасіння від несправедливостей Г. Сковорода бачив у самопізнанні, добропорядності і невтомній праці. Соціальний прогрес для філософа — в пізнанні світу, удосконаленні духовного потенціалу людини, набутті та передачі знань новим поколінням. Працюючи на зламі епох, Г„ Сковорода обстоював пріоритет внутрішніх переживань над зовнішніми діями, схилявся до оспівування покірності, терпимості, віри в краще майбутнє як неодмінну потребу людини. Водночас він «реабілітував» античність, знайшовши в грецько-римській культурі основу для формування педагогічних ідей, використав теорію Платона «біологічного аристократизму», тобто узгодження природи людини та її соціальної функції» Син сотника Полтавського полку Я. П. Ковельський (1729—1795) видав «Статті про філософію і її частини з французької енциклопедії». Він захищав принцип природних прав людини, засуджував кріпацтво, ставши в цьому попередником О» Радищева.

Добре відомо про вплив та взаємопроникнення української й російської культур, яке інтенсивно проходило з другої половини XVII століття. За 1701—1762 роки з 21 ректора і 25 префектів Слов'яно-греко-латинської академії в Москві (відкрита С. Яворським на базі академії братів Лихудів) відповідно 18 та 23 були випускниками Києво-Могилянської академії, а 45 — працювали професорами. Багато українців стали єпископами й митрополитами, засновниками шкільної мережі на території Росії. С. Полоцький, будучи вчителем наступника престолу, написав кілька п'єс релігійного змісту, поклавши початок російській драматургії.

Початки й становлення Пекінської духовної місії (1701—1806 роки) пов'язані з малоросійською течією, а першим істориком Китаю в Російській імперії був випускник Києво-Могилянської академії архієпископ Софроній (Грибовський). До XIX століття священики з України становили більшість у цій пекінській місії.

Фундаментальні зміни внесли в музичну культуру М. Березовський та Д. Бортнянський, справивши вплив на стиль хорової й інструментальної музики в Росії й Україні. 1736 року в Глухові відкрилася перша школа співаків та музикантів для хорових оркестрів. Кращим оперним співцем Російської імперії другої половини XVIII століття виявився уродженець Чернігівщини М. Полторацький, який на рівних змагався з відомими італійськими артистами. Як директор двірцевої співочої капели, він сприяв зростанню професіоналізму своїх вихованців, збагаченню репертуару.

Зазначимо, що в середині XVII віку київські наспіви і відповідний нотний запис були запозичені церковними хорами Росії, замінивши архаїчну систему «гачків». Впровадження цих елементів у світську музику знаменувало початок російського ліричного вокалу.

З середини XVIII століття українська культура, втративши значну частину інтелектуально-творчих постатей, відданих до імперських центрів, стає дедалі більш провінційною, тепер на неї впливає російська культура.

До України приїздять російські архітектори, інженери, художники, медики, вчителі. Так, у Глухові першу архітектурну школу в 1760—1780 роках сформували О. Квасов і М. Мосципанов. Аналогічних прикладів багато» Однак, як і раніше, через інертність та консерватизм українського суспільства нові ідеї й напрями в мистецтві, архітектурі, літературі знаходять слабкий відгук. Характерно, що дедалі більше українських інтелектуалів керуються подвійною лояльністю — до своєї батьківщини та до матінки-Росії.

Мирончук

У цей період освіта й культура розвивалися в тісному зв'язку з економічною і суспільно-політичною ситуацією в різних землях України.

На Правобережжі, Буковині, Закарпатті українська культура відчувала сильний колонізаторський вплив. Так, Львівський університет, заснований у 1661 p., перетворився на знаряддя полонізації західноукраїнського населення. У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию деякий час зберігались українські братські школи, але поступово вони занепали.

На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки автономії, створилися кращі умови для культурного розвитку. З розвитком продуктивних сил підвищуються вимоги суспільства до школи, характеру знань.

На середину XVIII ст. в усіх містах і майже в усіх селах Лівобережжя були початкові школи. Середню освіту давали колегії — Чернігівська, Харківська, Переяславська.

Основним центром освіти був Київ. Тут діяла Києво-Могилянська академія — перша вища школа в Україні, її культурно-просвітницький осередок. Навчання в Академії будувалося на ідеях гуманізму і раннього просвітництва. Києво-Могилянська академія — центр інтелектуального життя і духовного єднання народу — справляла величезний вплив на розвиток української культури.

Осередками культури в XVII-XVIII ст. були друкарні, що об'єднували навколо себе вчених, літераторів, перекладачів, художників. Найбільші з них діяли в Києві, Чернігові, Львові.

Розвивається філософська думка. Протягом XVII-XVIII ст. основною школою філософських знань була вже згадувана Києво-Могилянська академія. У другій половині XVII ст. значний внесок у розвиток філософської думки зробили вчені І. Горбацький та І. Гізель. У першій половині XVIII ст. стають відомими такі видатні діячі, як Ф. Прокопович, П. Малиновський, Г. Сковорода.

Наприкінці XVII ст. в Україні з'явилося багато праць з історії. Найвизначнішими серед них були "Хроніка з літописців стародавніх" Ф. Сафоновича і "Синопсис" невідомого автора. Останній був першим систематизованим підручником української історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет ще в XVII ст.

Підвищується інтерес до природничих наук, математичних знань, медицини. Українське суспільство ознайомлюється з працями М. Коперника, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Спінози.

Розвиваються театр і музика. У другій половині XVII ст. в Україні поширюється ляльковий театр — вертеп. Значну роль у розвитку музичного мистецтва відіграв М. Дилецький — український композитор, автор "Граматики музичної" (1677).

Становлення нового типу освіти впливало і на образотворче мистецтво, і на архітектуру. До середини XVIII ст. формуються українські школи іконописців і граверів, а також школа графіки. У тогочасній архітектурі співіснують і переплітаються різні стилі. У другій половині XVII ст. переважає мистецтво бароко. Починаючи з 20-х років XVIII ст. поступово зміцнюється класичний стиль.

Зауважимо, що українська культура ніколи не обмежувалася тільки національними інтересами. Так, Києво-Могилянська академія виникла як загальнослов'янський центр. Входження України до складу Росії сприяло взаємозбагаченню культур українського, російського та білоруського народів. Випускники Києво-Могилянської академії працювали в Молдавії, Сербії, Греції. Вчені Академії підтримували зв'язки з університетами в Галле і Кенігсбергу, Берлінською і Бранденбурзькою академіями.

...

Отже, період з другої половини XVII ст. до першої половини XVIII ст. був важливим етапом у розвитку української культури. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей гуманізму і раннього просвітництва сприяли суспільному прогресу, формували почуття національної самосвідомості.

Культура і наука

Історики часто називають XVIII ст. парадоксальним періодом в історії української культури. З одного боку, спостерігався розквіт українського мистецтва і літератури, з іншого — умови складалися так, що українська культура втрачала свою самобутність і поступово адаптувалася до зразків імперської культури — російської й австрійської.

Характерним для української культури XVIII ст. був процес "вимивання" високоосвічених людей і представників української культури з національного середовища. Українці обіймали високі пости в Росії: від церковних ієрархів до вихователів царської сім'ї, від ректорів вищих навчальних закладів до різних державних адміністраторів. Вагомий внесок українці зробили у розвиток російської архітектури XVIII ст. У стилі українського бароко вони спорудили храми у Філях, Ізмайлово, Новодівичому монастирі. Випускник Києво-Могилянської академії українець І. Зарудний плідно працював архітектором у Москві й Петербурзі. Український скульптор, уродженець Чернігова І. Мартос створив відомий пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві.

У середині XVIII ст. освіта і просвітництво на Лівобережній Україні перебували на вищому рівні, ніж у Росії. Початкову освіту здобували у школах при церквах і монастирях, середню — у колегіумах Чернігова, Переяслава, Харкова. З кінця XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи: шпитальна в Єлисаветграді (сучасний Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Миколаєві. Освітнім центром довгий час залишалася Києво-Могилянська академія. Однак починаючи з середини XVIII ст. Академія переживає кризу. Тісно пов'язана з церквою і укомплектована викладачами — представниками духівництва, основну увагу Академія приділяла таким предметам, як теологія, риторика, філософія. Через релігійну орієнтованість і традиціоналізм у навчанні вона ставала нецікавою для молоді.

На відставання Києво-Могилянської академії від вимог часу зауважували передові українські кола. У 60-ті роки XVIII ст. вони неодноразово зверталися до Катерини II з проханням відкрити в Україні університет (Московський університет відкрився в 1755 p.), причому на базі Академії з огляду на те, що вона виникла на основі світської школи. Та цьому проекту не судилося здійснитися, позаяк політика самодержавства була спрямована на викорінення української самобутності. У 1814 р. Академія припинила діяльність як світський навчальний заклад.

Значних успіхів в Україні досягла книговидавнича справа. Упродовж XVIII ст. удосконалювалася техніка друку, поліпшувалось оформлення книжок. Велике значення в розвитку книгодрукування мало запровадження цивільного шрифту. Першу друкарню з цивільним шрифтом було відкрито в Україні в Єлисаветграді.

Поступово звільнялася від релігійного впливу медицина. З'явилися перші підручники з викладом основ медичних знань. Певних успіхів було досягнуто в боротьбі з епідемічними захворюваннями.

Математична наука також почала набирати практичного спрямування. Скажімо, до підручника І. Фальківського були включені елементи практичної математики, матеріали з тригонометрії, цивільної і військової архітектури.

Чільне місце у розвитку української культури того періоду належить філософу, просвітителю, поету, байкарю Григорію Сковороді (1722-1794). Після навчання у Києво-Могилянській академії він подорожував європейськими країнами. Згодом Г. Сковорода викладав у Переяславському і Харківському колегіумах. Однак переслідуваний церквою і царською адміністрацією він змушений був відмовитися від викладання. Останні 25 років життя Г. Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої погляди. У своїх творах мислитель виступав проти тиранії і соціальної несправедливості. Проблему щастя людини філософ вирішував у дусі просвітництва: дорога до щастя — у самопізнанні й праці. Г. Сковорода засуджував офіційну релігію за її догматизм і схоластику, пропагував ненависне церкві вчення М. Коперника. Усе своє життя він прагнув до свободи і заповідав написати на своїй могилі слова: "Світ ловив мене, але не впіймав".

У XVIII ст. в Україні з'явились історичні праці, написані як козацькі літописи. Авторами цих праць були випускники Києво-Могилянської академії Г. Граб'янка і С. Величко. Ці твори, що означали перехід від хронологічного перелічування подій до їх осмислення, стали помітним явищем в українській історіографії. А оскільки джерелами для авторів були господарські, військові та дипломатичні документи, такі твори назвати літописами можна було тільки умовно.

У зазначений період працювали відомі українські історики П. Симоновський, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський.-Останній був одним з перших дослідників історії Києва.

У розвитку української літератури з'явилися нові ознаки: вона поступово звільнялася від впливу церкви і набирала світського характеру. Художні твори дедалі більшою мірою збагачувалися народною мовою, прислів'ями, приказками. Ці явища значно вплинули на творчість І. Котляревського (1769-1838), автора знаменитої поеми "Енеїда".

У 1789 р. у Харкові відкрився перший в Україні постійний театр. Крім місцевих акторів у ньому виступали артисти з Москви і Петербурга.

Імена українських композиторів М. Березовського та А. Веделя були відомі далеко за межами України. Школою для кількох поколінь композиторів стала творчість Д. Бортнянського.

Видатними українськими архітекторами були кияни С. Ковнір та І. Григорович-Барський. Один з найкращих творів С. Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври — названий на його честь. Найвідоміші споруди І. Григоровича-Барського — надбрамна церква Кирилівського монастиря і фонтан "Самсон" у Києві.

Правобережна Україна у другій половині XVIII ст. не відігравала помітної ролі в культурному житті. Початкову освіту тут контролювали переважно єзуїти. Крім навчальних закладів єзуїтів польський уряд підтримував також українські школи, використовуючи їх для денаціоналізації українців. Львівський університет, відкритий ще її 1661 p., польська адміністрація також використовувала для полонізації та покатоличення українців.

У Закарпатті та на Північній Буковині початкові школи існували на кошти населення; вищих навчальних закладів не було. У 1766 р. відкрилася вчительська семінарія в Мукачевому (Закарпаття), а в 1784 р. — академічна гімназія в Чернівцях (Буковина). Література, як і загалом культура, розвивалась повільно.

Протягом 70-80-х років XVIII ст. внаслідок політики царського уряду, спрямованої на ліквідацію місцевого самоврядування в Україні, було остаточно ліквідовано гетьманство, Запорозьку Січ, самобутній адміністративно-територіальний устрій. Влада цілковито зосереджувалася в руках другої Малоросійської колегії (1764 1786 pp.). Входження з кінця XVIII ст. Правобережної України до складу Росії і об'єднання її з іншими українськими землями мали велике значення для українського народу — було створено умови для національного економічного і культурного розвитку. Тим часом Україна, як і раніше, залишається роздробленою: західноукраїнські землі, Північна Буковина і Закарпаття підпорядковуються Австро-Угорщині.

У XVIII ст. триває процес переростання української народності в націю. Відбувається територіальна консолідація, зміцнюються економічні зв'язки між окремими місцевостями, розширюються національний ринок, завершується процес формування української мови.

Багатовікова боротьба за вихід Росії до Чорного моря завершилась у XVIII ст. і принесла помітні результати. Припинилися агресивні набіги турків і татар на українські й російські землі. Надійнішою стала оборона південних кордонів. Поразка Туреччини в російсько-турецьких війнах і її занепад полегшили становище слов'янських народів ми Балканах, які все ще залишалися під владою Туреччини.

Освоєння південних земель сприяло економічному розвитку Росії і України. З розвитком економіки, розширенням і поглибленням внутрішнього ринку помітно зросла роль України у зовнішній торгівлі Російської імперії. Економічне піднесення і розвиток торговельних зв’язків на півдні країни сприяли поширенню судноплавства на Дніпрі, численні притоки якого давали можливість транспортувати товари з різних районів України і Білорусії. Заселення і освоєння південних земель стало важливим чинником подальшого економічного і культурного розвитку.

У другій половині XVIII ст. в Україні продовжують розвиватись елементи капіталістичних відносин. Старшинські і селянські господарства поступово втрачали замкнений характер, на промислових підприємствах ширше використовувалася вільнонаймана робоча сила. Проте феодалізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можливостей. У нових умовах різко посилилась експлуатація народних мас. Поряд з панщиною впроваджувалася велика кількість додаткових феодальних повинностей, збільшились податки. Під кінець сторіччя царат узаконив на Лівобережжі й Слобожанщині кріпосне право.

XVIII ст. ознаменувалося новими ознаками і досягненнями в розпитку культури українського народу. Література й мистецтво звільнились від релігійних канонів. Практичні потреби суспільства зумовлювали подальший розвиток освіти і науки, видання праць з філософії, історії, математики, медицини. Художніми шедеврами збагатилися театр і музика, архітектура й образотворче мистецтво.

Курс лекцій

Культура України другої половини XVII — XVIII століть