Ћекции.ќрг


ѕоиск:




 атегории:

јстрономи€
Ѕиологи€
√еографи€
ƒругие €зыки
»нтернет
»нформатика
»стори€
 ультура
Ћитература
Ћогика
ћатематика
ћедицина
ћеханика
ќхрана труда
ѕедагогика
ѕолитика
ѕраво
ѕсихологи€
–елиги€
–иторика
—оциологи€
—порт
—троительство
“ехнологи€
“ранспорт
‘изика
‘илософи€
‘инансы
’ими€
Ёкологи€
Ёкономика
Ёлектроника

 

 

 

 


як мистецтво виголошенн€ усп≥шноњ промови




 

1. ќсновн≥ законом≥рност≥ риторики.

2.  онцептуальний закон риторики.

3. ћоделюванн€ аудитор≥њ.

4. ѕрийоми стратег≥њ та тактики у п≥дготовц≥ до виступу.

5. ƒиспозиц≥€ €к структура майбутнього тексту промови.

6. Ћог≥чна ≥ паралог≥чна демонстрац≥€. јналог≥йна аргументац≥€.

7. ћ≥сце пам€Тт≥ у житт≥ людини.

8. јкц≥€ та релаксац≥€.

ќсновн≥ законом≥рност≥ риторики. –иторичне мистецтво вимагаЇ в≥д оратора значних зусиль. ƒл€ того, щоб оволод≥ти риторикою, треба знати њњ призначенн€, специф≥ку й основн≥ законом≥рност≥.

«вичайно, у сучасне розум≥нн€ риторики не можна вкласти все те, чим вона займалас€ впродовж 2,5 тис€чол≥тт€ ≥ що прот€гом цього часу виробл€лось у н≥й, не порушуючи головноњ загальноњ вимоги до кожноњ науки, Ч њњ Їдност≥. “е, що в≥д≥йшло з риторики до ≥нших наук, працюЇ уже на њх користь. –азом з тим немаЇ п≥дстав в≥дкидати те загальне, що виробила риторична традиц≥€ за цей час ≥ на основ≥ чого ≥нформувавс€ ≥деомовленнЇвий цикл €к системн≥сть мисленно-мовленнЇвоњ д≥€льност≥, з дотриманн€м €коњ оратор завжди буде дос€гати мети. ≤накше кажучи, риторика виробила певний тип мовомисленн€, €кий називають ораторським. –иторику розум≥ють €к науку про умови ≥ форми ефективноњ комун≥кац≥њ. “аке визначенн€ видаЇтьс€ дуже загальним ≥ в≥дпов≥дно неповним, оск≥льки комун≥кац≥€ може бути ≥ не мовною, а риторика стосуЇтьс€ саме мовноњ комун≥кац≥њ ≥ не звичайноњ, практичноњ, а досконалоњ. Ѕлижчою ж до ≥стини Ї думка √. ћ. —агач про те, що риторика Ч це Ђнаука про закони управл≥нн€ мисленно-мовленнЇвою д≥€льн≥стю, тобто про закони, €к≥ визначають ефективн≥сть ц≥Їњ д≥€льност≥ї.

” риториц≥, €к ≥ в багатьох ≥нших, особливо гуман≥тарних, науках, виокремленн€ ≥ формулюванн€ закон≥в маЇ абстрактний ≥ дещо умовний характер, оск≥льки в реальному житт≥ науки њњ законом≥рност≥ залежать одна в≥д одноњ, перепл≥таютьс€ ≥ переход€ть одна в одну, не становл€чи ч≥тко окресленого закону.

ѕершим основним ≥ найзагальн≥шим називаЇмо закон ступеневоњ посл≥довност≥. ¬≥н Ї основою ≥деомовленнЇвого циклу, забезпечуЇ йому системн≥сть ≥ Їдн≥сть мисленно-мовленнЇвоњ д≥€льност≥, спр€мованоњ на п≥дготовку ≥ виголошенн€ промов. ” результат≥ цього в≥н вз€тий за основу визначенн€ предмета ≥ структури у класичн≥й риториц≥. ќсновн≥ розд≥ли риторики в≥дображають етапи (ступен≥) в≥д по€ви ≥дењ через вт≥ленн€ њњ у мовний матер≥ал, п≥дготовку Ч ≥ до виголошенн€ промови та одержанн€ оч≥куваного ефекту в≥д нењ:

Ч винайденн€ задуму, ≥дењ, мети (≥нвенц≥€);

Ч доб≥р ≥ розташуванн€ в≥дпов≥дного матер≥алу (диспозиц≥€);

Ч вт≥ленн€ зм≥сту у мовн≥ форми вираженн€ (елокуц≥€ ≥ елоквенц≥€);

Ч тренуванн€ оперативноњ пам'€т≥, запам'€товуванн€ (мемор≥€);

Ч виступ, публ≥чне виголошенн€ промови (акц≥€);

Ч самоанал≥з власних усп≥х≥в та невдач (релаксац≥€).

” конкретному виконанн≥ цих ступен≥в п≥дготовки промови њх меж≥ можуть бути неч≥ткими, розмитими, Ђзаб≥гатиї в попередн≥ чи наступн≥ ступен≥. Ќаприклад, працюючи на етап≥ елокуц≥њ над мовною, зокрема образною, формою вираженн€ матер≥алу, оратор озираЇтьс€ на попередн≥ етапи Ч ≥нвенц≥ю (€ка ≥де€?, чого треба дос€гти?), диспозиц≥ю (чи не порушуЇтьс€ структура викладу предмета?) й одночасно думаЇ про наступн≥ етапи Ч мемор≥ю (чи запам'€таю?, чи не переплутаю?) та акц≥ю (€к звучатиме?, чи не буде ц€ образн≥сть недоречною?, чи дос€гну нею мети?). ≈тапи н≥би переливаютьс€ один в один, але в напр€мку наступного ступен€. —тупенев≥сть у риториц≥ Ї ч≥тко вираженою. ѕорушенн€ њњ призведе оратора до розгубленост≥ ≥ помилок у промов≥.

 онцепц≥€. якщо людина дотримуЇтьс€ концептуального закону, то в≥н привчаЇ њњ до орган≥зованого мисленн€, спр€мовуЇ до мети обм≥ркованою дорогою, а не ман≥вц€ми, забезпечуЇ в≥д необдуманих вчинк≥в, в≥д хаотичних д≥й ≥ суЇти. Ћюдина привчаЇтьс€ мислити не розс≥€но (одночасно про все потроху ≥ зразу), а концептуально,тобто з≥брано ≥ зосереджено в одному напр€м≥ на одн≥й думц≥ посл≥довно за њњ частинами: концептус (лат. conceptus Ч думка, пон€тт€; в≥д concipio Ч збираю, задумую).

 онцептуальний закон Ї основним дл€ першого етапу ≥деомовленнЇвого циклу ≥ в≥дпов≥дно першого розд≥лу риторики Ч ≥нвенц≥њ.  онцепц≥€ (в≥д лат. conceptio Ч сприйн€тт€) визначаЇтьс€ €к система погл€д≥в, розум≥нн€ певних €вищ, процес≥в, наб≥р доказ≥в при побудов≥ науковоњ теор≥њ.

¬иробленн€ концепц≥њ Ї важливим етапом не т≥льки в ораторств≥, а й у вс≥х сферах науковоњ та профес≥йноњ д≥€льност≥. ¬оно потребуЇ усв≥домленоњ посл≥довност≥ д≥й.

1. ќбранн€ предмета розмови ≥ виробленн€ свого баченн€ його. ÷е те, що дл€ обговоренн€, досл≥дженн€ нин≥ називаЇмо вибором теми. “ут важливим Ї своЇ ≥ чуже баченн€ предмета, з €кого можна поповнити своЇ знанн€, а також повторити попередн≥ знанн€, життЇвий ≥ профес≥йний досв≥д, сусп≥льний запит на тему тощо. ѕромовець намагаЇтьс€ €комога б≥льше д≥знатис€ про предмет, але сл≥д пам'€тати застереженн€ про те, що запозичен≥ знанн€ не повинн≥ заступати власн≥, своЇ баченн€ ≥ своЇ Ђ€ї, треба видобувати щось ≥з себе, представл€ючи свою мовну особист≥сть. ƒавн≥ ф≥лософи вважали, що знанн€ Ч це кам≥нь дл€ п'Їдесталу, на €кому вивищуЇтьс€ особист≥сть, але вони можуть стати й купою кам≥нн€, що поховаЇ п≥д собою особист≥сть. ѕрагнути сл≥д до першого вар≥анта.

ћотивом вибору предмета викладу у риториц≥ завжди був сусп≥льний, груповий чи ≥ндив≥дуальний ≥нтерес. ” латинськ≥й мов≥ слово interesse означало Ђбути всередин≥ї, Ђмати важливе значенн€ї “е, що ц≥каве, а отже, важливе дл€ оратора, в≥н намагавс€ донести до публ≥ки, ≥ навпаки, шукав дл€ себе ≥нтересне серед того, чим ц≥кавитьс€ публ≥ка.

¬иб≥р предмета зумовлювавс€ на€вн≥стю в автора певних знань про принципи ≥ правила систематизац≥њ та класиф≥кац≥њ об'Їкт≥в, тобто про таксоном≥ю (гр. taxis Ч пор€док, розм≥щенн€, побудова + nomos Ч закон) €к теор≥ю класиф≥кац≥њ ≥ систематизац≥њ ≥ €к саму класиф≥кац≥ю. ¬ таксоном≥њ вид≥лений за певним критер≥Їм клас предмет≥в називаЇтьс€ таксоном. якщо такий критер≥й один, то це одном≥рна таксоном≥€. якщо њх к≥лька, Ч то багатом≥рна (наприклад, тварини: однокопитн≥ Ч парнокопитн≥, хижаки Ч нехижаки тощо). “аксономи розм≥щаютьс€ в таксоном≥њ за рангами.

÷е означаЇ, що предмет можна розгл€дати дуже вузько (один таксоном) або дуже широко (багато таксоном≥в). ≤нвенц≥€ не рекомендувала н≥ першого, н≥ другого, а радила ораторам дл€ промов конкретизувати пон€тт€ або предмет так, щоб наблизити його до аудитор≥њ у потр≥бн≥й њй м≥р≥, ≥нтим≥зувати, потрапити ним у св≥дом≥сть слухач≥в. ƒл€ цього в розд≥л≥ Ђ≤нвенц≥€ї розроблено стандартн≥ типи мовних ситуац≥й Ч топ≥ки, про €к≥ йшлос€ вище.

≤нвенц≥€ €к процес вибору предмета ≥ систематизац≥њ його складалас€ з трьох фаз: фази вибору (про що вже йшлос€), фази ор≥Їнтац≥њ ≥ фази заглибленн€.

‘аза ор≥Їнтац≥њ починаЇтьс€ на емп≥ричному матер≥ал≥, добутому самим автором на попередньому досв≥д≥ (позитивному, негативному, нейтральному) ≥ в експеримент≥ або спостереженн€х. ѕроте швидко ви€вл€Їтьс€, що цього замало, настаЇ перех≥д до ≥ншоњ фази.

2. ¬иб≥р проблеми або окремих, особливо важливих питань. Ќа цьому етап≥ оратор в≥дходить в≥д загальних знань про предмет ≥ зосереджуЇтьс€ на €к≥йсь проблем≥ та заглиблюЇтьс€ в нењ. ¬иб≥р проблеми залежить в≥д њњ актуальност≥ ≥ практичного значенн€, сусп≥льноњ ваги та компетентност≥ автора ≥ його наукових, фахових чи пол≥тичних ≥нтерес≥в.

” фаз≥ вибору рекомендуЇтьс€ працювати з емп≥ричним та енциклопедичним (енциклопед≥€, тезауруси, дов≥дники, лексикони, монограф≥њ, документи) матер≥алом, щоб промова чи текст опиралис€ на об'Їктивний фон. ÷€ фаза маЇ завершуватис€ планом.

3. ¬ивченн€ стану проблеми в науков≥й, сусп≥льно-пол≥тичн≥й, фахов≥й чи художн≥й л≥тератур≥, ознайомленн€ з чужим досв≥дом. “епер проблема постаЇ у багатоман≥тних зв'€зках з ≥ншими проблемами, у д≥ахрон≥чних ≥ синхрон≥чних зв'€зках, тобто у часопросторових вим≥рах, у загальному й конкретному, об'Їктивному й суб'Їктивному, рац≥ональному й емоц≥йномуви€вах.

÷е фаза повного заглибленн€ в предмет викладу з використанн€м емп≥ричного, енциклопедичного й компаративного матер≥алу. ≤ тут з'€совуЇтьс€, що емп≥ричний матер≥ал може не зб≥гатис€ з енциклопедичним, бути мало переконливим або його просто не вистачаЇ. “од≥ корекц≥€, Ђнаведенн€ мост≥вї зд≥йснюЇтьс€ за допомогою компаративного матер≥алу (посилань на аналог≥њ, ≥нший матер≥ал, авторитети, прецеденти, пор≥вн€нн€ тощо).

” результат≥ попередньоњ анал≥тичноњ роботи стаЇ очевидним, €кий матер≥ал ≥ в €ких пропорц≥€х стане зм≥стом пов≥домленн€, €к≥ аспекти його висв≥тл€тьс€, €коњ позиц≥њ дотримуЇтьс€ ≥ €ку стверджуЇ автор; проступають контури структури пов≥домленн€ (план).

4.  ритичне осмисленн€ власних напрацювань в обран≥й проблем≥ ≥ науково-л≥тературних в≥домостей з нењ. ¬ результат≥ в≥дбуваЇтьс€ осмисленн€ ≥ переосмисленн€ свого чи чужого досв≥ду, св≥й досв≥д збагачуЇтьс€ чужим, обираютьс€ вих≥дн≥ (методолог≥чн≥) позиц≥њ, формуютьс€ теоретичн≥ (€кщо е потреба) або загальн≥ положенн€ зм≥сту, концепти. ÷е означаЇ, що концепц≥€ виступу чи досл≥дженн€ вже Ї. ¬она може бути побудована на законах формальноњ лог≥ки чи на законах д≥алектичноњ лог≥ки або з використанн€м закон≥в ≥ формальноњ, ≥ д≥алектичноњ, але з в≥дпов≥дною доц≥льн≥стю ≥ по€сненн€ми. ѕри цьому ви€витьс€, що багато чого з того знанн€, €ке було на початковому етап≥, Ї несуттЇвим ≥ непотр≥бним дл€ дос€гненн€ саме ц≥Їњ конкретноњ мети промови, €кась частина знань Ч не≥стинними. јле ч≥тко постане в мовомисленн≥ оратора зм≥ст (концепц≥€). ѕроте концепц≥ю ще треба реал≥зувати, вт≥лити у матер≥ал, висв≥тлити, з нею ще треба д≥йти до мети. ƒл€ цього потр≥бно врахувати й ≥нш≥ закони.

ћоделюванн€ аудитор≥њ. «акон моделюванн€ аудитор≥њ потребуЇ в≥д оратора вивченн€ соц≥ально-демограф≥чних, сусп≥льно-психолог≥чних та ≥ндив≥дуально-особист≥сних ознак аудитор≥њ з метою наступного забезпеченн€ контакту з аудитор≥Їю в процес≥ виступу.

ƒо соц≥ально-демограф≥чних ознак належать: стать, в≥к, громад€нство, нац≥ональн≥сть, осв≥та, профес≥€, склад родини, зайн€т≥сть (працююч≥, безроб≥тн≥), належн≥сть до соц≥альних верств (сел€ни, м≥щани, ≥нтел≥генц≥€, переселенц≥, б≥женц≥ тощо). ÷е, так би мовити, видим≥ соц≥альн≥ ознаки людини, €к≥ ще називають анкетними. ¬они дають загальне зовн≥шнЇ у€вленн€ про людину, €ким маЇ керуватис€ оратор, але њх недостатньо дл€ того, щоб бути певним, що контакт з≥ слухачами оратор встановить ≥ мети дос€гне, бо вони не розкривають внутр≥шн≥й св≥т людей.

ѕроанал≥зувавши соц≥ально-демограф≥чн≥ ознаки, оратор маЇ звернутис€ до сусп≥льно-психолог≥чних, а пот≥м до ≥ндив≥дуально-особист≥сних.

ƒо сусп≥льно-психолог≥чних ознак належать так≥, що зумовлюютьс€ переважно соц≥ально-демограф≥чними, але не охоплюють ус≥х слухач≥в, а характеризують групи або й окремих суб'Їкт≥в. ÷е так≥ ознаки, €к потреби, мотиви повед≥нки, ставленн€ до промовц€ ≥ предмета мовленн€ та р≥вень розум≥нн€ того, про що йдетьс€.

ѕотреби Ї дуже важливим пон€тт€м у психолог≥њ людини, бо вони визначають њњ життЇв≥ вибори ≥ мотиви повед≥нки. ѕотреби бувають неусв≥домлен≥ й усв≥домлен≥. ƒо усв≥домлених потреб належать особист≥, профес≥йн≥ ≥ громадськ≥, в тому числ≥ й громад€нськ≥.

ќсобист≥ потреби спонукають людину отримувати в≥домост≥ т≥льки дл€ себе, дл€ задоволенн€ власних ≥нтерес≥в, €к кажуть, замикають ≥нформац≥ю т≥льки на н≥й.

ѕрофес≥йн≥ потреби спонукають людину шукати й отримувати знанн€ дл€ того, щоб збагатити власний профес≥йний досв≥д ≥ в такий спос≥б задовольнити особист≥ фахов≥ потреби. ÷≥нн≥сть профес≥йних потреб у тому, що, задовольн€ючи профес≥йне зростанн€ одн≥Їњ особи, вони спри€ють профес≥йному ≥ духовному, культурному зростанню тих, хто залежить в≥д фаховоњ компетенц≥њ ц≥Їњ особи. ѕрофес≥йне зростанн€ вчител€ добре впливаЇ на учн≥в, профес≥йне зростанн€ викладача Ч на студент≥в, л≥кар€ Ч на хворих. ќтже, профес≥йн≥ потреби нав≥ть одн≥Їњ людини ланцюжком виход€ть на р≥вень задоволенн€ профес≥йних ≥ особистих потреб груп людей ≥ всього сусп≥льства. ѕрофес≥йн≥ потреби не можуть замикати ≥нформац≥ю на одн≥й людин≥.

√ромадськ≥ ≥ ще вищ≥ Ч громад€нськ≥ потреби спонукають людину здобувати ≥нформац≥ю, €ка корисна дл€ широкого кола людей ≥ нав≥ть дл€ вс≥х громад€н держави. ÷е означаЇ, що така людина усв≥домлюЇ свою залежн≥сть в≥д ≥нших людей у сусп≥льств≥ та ≥нших Ч в≥д нењ, що вона знаЇ не т≥льки своњ громад€нськ≥ права, а й обов'€зки. ∆ити треба разом з ≥ншими, але не за њх рахунок, ≥ самому дбати про сусп≥льство та державу.

ћотиви повед≥нки людини зумовлюютьс€ њњ потребами або в≥дсутн≥стю таких. ¬ид≥л€ють так≥ основн≥ типи мотив≥в: дисципл≥нарн≥, емоц≥йно-естетичн≥, п≥знавально-≥нтелектуальн≥, морально-етичн≥.

ƒисципл≥нарний мотив, €к правило, Ї зовн≥шн≥м, без власного бажанн€ (чиню так, бо вимагають, зобов'€зують, карають).

≈моц≥йно-естетичний мотив викликаЇтьс€ мимов≥льним ≥нтересом або задоволенн€м (гарно, приЇмно, весело), але також не п≥дкр≥плений м≥цною власною волею ≥ бажанн€м. ” мотивац≥њ навчанн€ учн≥в ≥ студент≥в переважають саме дисципл≥нарний та емоц≥йно-естетичний мотиви. ¬чител≥ ≥ викладач≥ повинн≥ розширювати сферу мотивац≥њ, формувати вищ≥ мотиви,

ѕ≥знавально-≥нтелектуальний мотив спр€мовуЇ людину на п≥знанн€ св≥ту ≥ розвиток власного ≥нтелекту €к найб≥льшоњ ц≥нност≥ людини. ¬≥н формуЇтьс€ м≥цною волею ≥ внутр≥шн≥м бажанн€м, переконанн€ми.

ћорально-етичний мотив Ч найвищий, бо в≥н засв≥дчуЇ в людин≥ найвищу м≥ру люд€ност≥: на€вн≥сть сов≥ст≥, моральних €костей, етичних норм. ¬≥н спр€мований на збереженн€ людського житт€ на планет≥, на покращенн€ довк≥лл€, на благо дл€ вс≥х ≥ кожного.

—тавленн€ до предмета мовленн€ та промовц€ ви€вл€Їтьс€ з боку слухач≥в. –еакц≥€ слухача на промовц€ ≥ предмет промови може бути байдужа, погоджувальна, конфл≥ктна або конструктивна.

Ѕайдужа чи ≥нфантильна реакц≥€ св≥дчить про те, що промова не викликала ≥нтересу в слухач≥в ≥ вони не зад≥€ли св≥й механ≥зм сприйманн€ та усв≥домленн€ дискурсу. Ѕайдужа реакц≥€ ви€вл€Їтьс€ у зовн≥шньому вигл€д≥ людини (м≥м≥ка, жести, оч≥, обличч€, в≥дсутн≥сть уваги). ” такому раз≥ оратор зобов'€заний скоригувати своњ д≥њ у напр€мку актив≥зац≥њ уваги слухач≥в.

ѕогоджувальна реакц≥€ з'€вл€Їтьс€ тод≥, коли слухач легко переходить на сторону промовц€ ≥ в≥рить йому: може, справд≥ згодний з промовцем, п≥дтримуЇ його; можливо, малокомпетентний у цьому питанн≥ ≥ не може суперечити; можливо, зайн€тий ≥ншими справами, важлив≥шими у цей час; можливо, вдаЇ, що погоджуЇтьс€. ќратор зобов'€заний переконатис€, чим викликана погоджувальна реакц≥€, чи вона справжн€.

 онфл≥ктна реакц≥€ Ї завжди очевидною ≥ ви€вл€Їтьс€ у негативних емоц≥€х, небажанн≥ слухати ≥ розум≥ти промовц€. як правило, конфл≥ктна ситуац≥€ виникаЇ на розходженн≥ фахових, моральних, громад€нських, пол≥тичних позиц≥й промовц€ ≥ слухач≥в. ѕриводом до конфл≥кту можуть бути внутр≥шн≥ причини з боку оратора чи слухач≥в (зазнайство, самолюбство, завищена самооц≥нка) ≥ зовн≥шн≥ (поганий вигл€д, необачн≥ д≥њ).  онфл≥ктна реакц≥€ може бути у в≥дкрит≥й форм≥ (груб≥ репл≥ки, некоректн≥ запитанн€) ≥ в прихован≥й (саботаж, невизнанн€ позиц≥њ промовц€, загальний шум).

 онструктивна реакц≥€ публ≥ки на промову св≥дчить, що промовець дос€гнув мети. ћ≥ж промовцем ≥ аудитор≥Їю встановлюЇтьс€ контакт взаЇморозум≥нн€, ≥нтелектуальноњ сп≥впрац≥, емоц≥йного переживанн€ ≥ задоволенн€. ” таких випадках слухач≥ н≥би доповнюють оратора, дають пропозиц≥њ, пропонують вар≥анти, охоче виконують завданн€ ≥ проханн€ промовц€.

–≥вень розум≥нн€ предмета мовленн€ у слухач≥в залежить в≥д њхнього ≥нтелектуального розвитку, осв≥ченост≥, профес≥йноњ п≥дготовки, тому очевидно, що в≥н н≥коли не буваЇ однаковим у вс≥х слухач≥в. ѕерес≥чно його визначають €к низький, середн≥й чи високий. ѕроте соц≥альна психолог≥€ точн≥ше визначаЇ пон€тт€ Ђрозум≥нн€ї €к переведенн€ зовн≥шньоњ ≥нформац≥њ на внутр≥шн≥йкод (мову) ≥ диференц≥юЇ чотири р≥вн≥ розум≥нн€:

1. ѕерше знайомство з предметом сп≥лкуванн€ у дуже загальних рисах (про що?).

2. ѕроникненн€ у зм≥ст предмета, одержуючи ≥нформац≥ю про нього з р≥зних джерел (л≥тератури, к≥но тощо).

3. ¬иробленн€ власноњ позиц≥њ на основ≥ осмисленн€ зм≥сту предмета, думок з л≥тератури про нього, роздум≥в.

4. «астосуванн€ одержаних знань про предмет у своњй практиц≥ (нав≥що це треба?).

÷≥ досить умовно вид≥лен≥ р≥вн≥ розум≥нн€ в≥д найпрост≥шого до глибинного св≥дчать, що процес розум≥нн€ Ї складним ≥ тривалим. ¬≥н може зак≥нчитис€ вже п≥сл€ промови оратора або в результат≥ самост≥йноњ роботи слухач≥в.

≤ндив≥дуально-особист≥сн≥ ознаки ви€вл€ють внутр≥шн≥й зм≥ст ≥ властивост≥ людини: тип нервовоњ системи, особливост≥ мисленн€, темпераменту, характер, емоц≥йно-вольову сферу тощо. ƒл€ того, щоб вивчити ≥ндив≥дуально-особист≥сн≥ ознаки слухач≥в, промовцю потр≥бен тривалий час мовного сп≥лкуванн€ з ними. ¬ результат≥ промовець може змоделювати дл€ себе аудитор≥ю так, щоб усп≥шно залучити вс≥х, ≥ зокрема окрем≥ особистост≥, €к≥ схильн≥ до конфл≥ктноњ реакц≥њ, до участ≥ в колективн≥й д≥€льност≥.

ћоделюванн€ аудитор≥њ означаЇ, що промовець маЇ добре знати слухач≥в (бажано вс≥ њх ознаки ≥ повн≥стю), готуватис€ до зустр≥ч≥ з ними, передбачати, де ≥ коли можуть виникнути непорозум≥нн€, а головне, впливати на слухач≥в за допомогою матер≥алу ≥ майстерност≥ мовленн€ так, щоб дисципл≥нарн≥ мотиви зм≥нювалис€ ≥нтелектуально-п≥знавальними та морально-етичними, потреби слухач≥в усв≥домлювалис€ €к профес≥йн≥ ≥ громадськ≥, байдуж≥сть зм≥нилас€ конструктивн≥стю тощо.

—тратег≥€ ≥ тактика. –еал≥зац≥€ концепц≥њ промови дл€ дос€гненн€ мети потребуЇ загального плануванн€ на перспективу ≥ конкретного плануванн€ найближчих поетапних д≥й, тобто стратег≥њ ≥ тактики. “ерм≥н Ђстратег≥€ї (гр. strategia, в≥д stratos Ч в≥йсько + ago Ч веду) нин≥ став загальнонауковим (Ђперен. мистецтво кер≥вництва чим-небудь, що ірунтуЇтьс€ на правильних ≥ довготривалих прогнозахї), виник у в≥йськов≥й сфер≥ ≥ позначаЇ б≥льшу гнучк≥сть, динам≥чн≥сть,вар≥ативн≥сть д≥й, на в≥дм≥ну в≥д концепц≥њ, що позначаЇ загальн≥ше, стаб≥льн≥ше думанн€. ƒл€ реал≥зац≥њ одн≥Їњ концепц≥њ можна розробити к≥лька стратег≥й залежно в≥д конкретноњ мети, вих≥дних позиц≥й, ситуац≥њ ≥ умов сп≥лкуванн€, навчального середовища.

—тратег≥€ виступу складаЇтьс€ з к≥лькох компонент≥в:визначенн€ ц≥льовоњ настанови, вид≥ленн€ основних питань предмета мовленн€ ≥ формулюванн€ тез. “е, що маЇ назву Ђц≥льова настановаї, р≥дко коли маЇ одну настанову, €к правило, це ц≥лий комплекс, що м≥стить мету (загальну ≥ конкретну, далеку ≥ близьку), спонуканн€ до д≥њ ≥ сп≥впереживань, завданн€ €вн≥, тобто так≥, €к≥ будуть поставлен≥ перед аудитор≥Їю, ≥ завданн€, €к≥ промовець ставить перед собою ≥ тримаЇ в соб≥, тобто певне наскр≥зне завданн€.

—тратег≥ю не можна виробити, не маючи концепц≥њ. ¬она розробл€Їтьс€ дл€ того, щоб реал≥зувати концепц≥ю, тому стратег≥€ залежить в≥д зм≥сту ≥ завдань концепц≥њ, науковоњ г≥потези. ¬ичленовуючи основне коло питань (≥ можливих запитань), промовець маЇ передбачити, €ким Ї його власний п≥дх≥д до розв'€занн€ њх, €к≥ в≥дпов≥д≥ Ї можливими, чого можна ≥ треба чекати в≥д слухач≥в, €ким може бути ефект передбачуваност≥ чи непередбачуваност≥.

Ќаступним етапом розробки стратег≥њ Ї формулюванн€ тез, тобто стислого вираженн€ думок про вид≥лен≥ питанн€. “ези н≥би синтезують у соб≥ в≥дпов≥дн≥ елементи концепц≥њ. —тратег≥њ бувають к≥лькох вид≥в: представницька, пов≥домлювальна, наративна, об'Їктно-анал≥тична, рац≥онально-евристична та ≥н.

—тратег≥€ потр≥бна дл€ того, щоб усю д≥€льн≥сть п≥дпор€дкувати концепц≥њ, уникнути в≥дхилень ≥ усп≥шно дос€гти мети, але стратег≥€ ще не Ї детальною ≥ конкретною. ÷е входить до сфери д≥њ наступного етапу (закону) Ч тактичного.

“актичний закон пол€гаЇ в конкретизац≥њ д≥й дл€ подальшоњ реал≥зац≥њ стратег≥њ. “актика Ч це за походженн€м також в≥йськовий терм≥н (в≥д гр. taktike (techne) (мистецтво) Ч шикуванн€ в≥йськ, < tasso Ч шикую в≥йська). ÷ей закон маЇ три значенн€: 1) складова частина воЇнного мистецтва; 2) засоби, методи, що забезпечують стратег≥чний усп≥х; 3) переносне значенн€: Ђприйоми, засоби дос€гненн€ будь-€коњ мети; л≥н≥€ повед≥нки кого-небудь...ї.

—ерцевиною цього етапу п≥дготовки промови, на €кому пануЇ вже тактичний закон, Ї аргументац≥€ Ч наведенн€ аргумент≥в, обірунтуванн€ будь-€кого положенн€, судженн€ (лат. arqumentatio, в≥д лат. arquere Ч показувати, з'€совувати, доводити, стверджувати. ЂЋог≥чний доказ, що наводитьс€ дл€ п≥дтвердженн€, обірунтуванн€ чого-небудьї). ¬она спри€Ї актив≥зац≥њ мисленн€ та емоц≥йно-вольов≥й д≥€льност≥ й оратора, й аудитор≥њ.

јргументац≥€ Ї лог≥чним обірунтуванн€м тези шл€хом наведенн€ доказу, пр€мого переконанн€ та переконанн€ у протилежному. ¬ класичн≥й риториц≥ аргументац≥€ Ї основною частиною розд≥лу риторики Ч диспозиц≥њ, де описуютьс€ лог≥чна та аналог≥чна аргументац≥. ѕромовець повинен знати основн≥ критер≥њ добору аргумент≥в:

Ч м≥цний зв'€зок з тезою Ч аргумент маЇ бути спр€мований саме на цю тезу, а не розпорошуватис€ на вс≥;

Ч ≥стинн≥сть, в≥рог≥дн≥сть доказу;

Ч ор≥Їнтац≥€ на обрану аудитор≥ю (аргумент може бути суттЇвим дл€ тези, але не Ђвражатиї саме цю аудитор≥ю, не бути дл€ нењ переконливим);

Ч паралельне використанн€ аргумент≥в Ђзаї ≥ Ђпротиї, виважен≥сть доказ≥в дл€ того, щоб переконатис€ в переваз≥ ≥стинних;

Ч образна форма аргументац≥њ, оск≥льки вона спри€Ї ≥нтенсивн≥ш≥й актив≥зац≥њ п≥знавальноњ д≥€льност≥ слухач≥в.

ѕромовець маЇ зважати на умови аргументац≥њ, що ведуть до усп≥ху:

Ч це глибок≥ знанн€ ≥ всеб≥чна компетенц≥€ аргументатора (промовц€) з теми, проблем, питань;

Ч об≥знан≥сть промовц€ в теор≥њ аргументац≥њ (знанн€ лог≥чних закон≥в, ф≥лософ≥њ та морально-етичних правил п≥знанн€ ≥стини);

Ч ораторська п≥дготовка та практичний досв≥д керуванн€ власними м≥ркуванн€ми, почутт€ми ≥ волеви€вленн€ми дл€ того, щоб зусилл€ не розпорошувалис€, а спр€мовувалис€ на результат;

Ч аудитор≥€ маЇ Ђпривласнюватиї докази аргументатора, робити њх своњми.

” рол≥ аргумент≥в використовуютьс€ лог≥чн≥ закони, доведенн€, судженн€, акс≥оми, факти. ” рол≥ доказ≥в можуть використовуватис€ так≥ фактори, €к авторитет, впевнен≥сть, невпевнен≥сть (сумн≥в), об≥ц€нка, погроза та ≥нш≥ суб'Їктивн≥ чинники. ÷е означаЇ, що промовець може переконати в чомусь слухач≥в, посилаючись на авторитет ученого чи ≥ншоњ в≥домоњ особи (Ђдоказ в≥д авторитетуї), на свою впевнен≥сть чи сумн≥в, на погоду ≥ здоров'€, об≥ц€ючи щось чи погоджуючи. ѕотрапл€ти Ђна гачокї таких доказ≥вчи н≥ Ч то вже справа слухач≥в.

” такому раз≥ починаЇтьс€ етап актив≥зац≥њ п≥знавально-мислительноњ та емотивно-вольовоњ д≥€льност≥ аудитор≥њ. ¬она зац≥кавлюЇтьс€, включаЇтьс€ в роздуми ≥ стаЇ готовою дл€ обговоренн€, њњ вже можна переконувати.

ѕрийом≥в зац≥кавленн€ аудитор≥њ Ї багато: ориг≥нальний, незвичний початок, неспод≥ваний ефект, емоц≥йний зар€д, переключенн€ уваги, каверзне запитанн€, дотепний жарт, рекламний трюк з метою захопити аудитор≥ю ще на докомун≥кативному етап≥.

Ўироко використовуютьс€ прийоми проблемного введенн€ матер≥алу за допомогою €когось гострого, справд≥ проблемного (дуже важливого) дл€ слухач≥в запитанн€ або афоризму, в €кому стисло сфокусовано думку мовного жарту. ÷ими прийомами дос€гаЇтьс€ проникненн€ думки у зм≥ст предмета, включенн€ слухач≥в у вербальну комун≥кац≥ю ≥ особливо у роздуми, спонуканн€ замислитись.

ƒо психолог≥чних способ≥в актив≥зац≥њ аудитор≥њ можна в≥днести психолог≥чн≥ паузи, п≥д час €ких слухач≥ мають змогу осмислити сказане промовцем, пройтис€ подумки по матер≥алу, а також завданн€ дл€ слухач≥в на пошуки схожост≥ матер≥алу (аналог≥€) та д≥алог≥чний спос≥б виголошенн€ промови. ¬м≥нн€ промовц€ будувати св≥й виклад матер≥алу у форм≥ запитань ≥ в≥дпов≥дей змушуЇ слухач≥в стежити за думкою промовц€.

ƒл€ актив≥зац≥њ аудитор≥њ використовують модель опонента, суть €коњ зводитьс€ до того, що промовець моделюЇ загальноприйн€ту думку, €ку, очевидно, п≥дтримуЇ б≥льш≥сть слухач≥в ц≥Їњ аудитор≥њ, ≥ н≥би й в≥н згоден би прийн€ти њњ, та... “ут починаЇтьс€ поетапний розб≥р кожноњ з позиц≥й ц≥Їњ загальноприйн€тоњ думки, спростуванн€ њх ≥ представленн€ контрдоказ≥в промовц€. ¬ результат≥ думка чи ц≥ла концепц≥€ постаЇ перед слухачами з ус≥ма позитивними ≥ негативними ознаками. «авданн€ оратора Ч так подати докази, щоб переконати слухач≥в у переваз≥ свого баченн€ проблеми.

јктив≥зац≥€ аудитор≥њ потр≥бна дл€ того, щоб уникати примусу, дисципл≥нарних засоб≥в, щоб Ђзавестиї аудитор≥ю, Ђрозкрутитиї на св≥доме сприйманн€ зм≥сту розмови, на думанн€ ≥ роздуми про предмет викладу, щоб створити ауру м≥жособист≥сного сп≥лкуванн€.

—еред способ≥в актив≥зац≥њ аудитор≥њ розр≥зн€ють лог≥чн≥ ≥ психолог≥чн≥. ƒо лог≥чних способ≥в належать: сп≥ральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоц≥ативний способи розгортанн€ тези.

„аст≥ше вс≥ способи лог≥чноњ актив≥зац≥њ аудитор≥њ використовуютьс€ в комплекс≥. ѕроте кожний з них маЇ своњ переваги у певн≥й аудитор≥њ. —п≥ральний спос≥б пол€гаЇ у багаторазовому повторенн≥ одн≥Їњ думки, але кожного разу з додаванн€м новоњ ≥нформац≥њ, тобто в≥дбуваЇтьс€ прирощенн€ до попереднього зм≥сту нового, сп≥раль думки п≥д≥ймаЇтьс€ вище. ясно, що такий спос≥б розгортанн€ тез зручн≥ше застосовувати в аудитор≥њ, недостатньо п≥дготовлен≥й до сприйн€тт€ нового зм≥сту. ÷е спос≥б обережний, зручний дл€ конфл≥ктноњ аудитор≥њ.

—тупеневий спос≥б розгортанн€ тези означаЇ поступовий, крок за кроком, рух думки в≥д найменшого, очевидного до б≥льшого ≥ загальн≥шого, абстрактн≥шого. ÷ей спос≥б придатний дл€ аудитор≥њ, €ка мало знайома з предметом розмови.

—п≥ральний ≥ ступеневий способи викладу матер≥алу широко застосовуютьс€ у шк≥льному навчальному процес≥, тому що вони поступово розширюють сферу п≥знанн€ д≥йсност≥, в≥дпов≥днодо в≥кових особливостей сприйманн€ ≥ мисленн€ школ€р≥в.

ѕунктирний спос≥б розгортанн€ тези пол€гаЇ в розчленуванн≥ думки на частинки ≥ пот≥м об'Їднанн≥ њх дл€ того, щоб показати њњ т€гл≥сть ≥ €к≥сть у часопростор≥. “акий спос≥б потребуЇ п≥дготовленоњ аудитор≥њ, €ка могла б св≥домо в≥дтворювати пропуски в пунктир≥, об'Їднувати частини в Їдине ц≥ле. ÷ей спос≥б викладу теми част≥ше використовують у науков≥й, студентськ≥й аудитор≥њ. Ѕез нього не об≥йтис€ при викладанн≥, анал≥з≥ чи обговоренн≥ ≥сторичних фахових дисципл≥н, в €ких нагромадивс€ матер≥ал за в≥ки й тис€чол≥тт€, а можливостей посл≥довно його весь подати немаЇ (≥стор≥€ украњнськоњ л≥тературноњ мови, ≥стор≥€ украњнськоњ л≥тератури, ≥стор≥€ украњнськоњ культури, ≥стор≥€ педагог≥ки та ≥н.). “ому Ђпунктирної подаютьс€ основн≥ джерела ≥ позиц≥њ, ≥сторичн≥ под≥њ, що вплинули на долю нац≥њ, етапн≥ €вища, вершинн≥ постат≥, знаков≥ тенденц≥њ, за €кими можна сформувати об'Їктивний погл€дна загальний розвиток науки.

 онтрастний спос≥б означаЇ, що розгортанн€ тези маЇ йти на контрастному фон≥, шл€хом з≥ставленн€ й протиставленн€ р≥зних погл€д≥в ≥ думок на той самий предмет розмови. ÷ей спос≥б можна використовувати дл€ будь-€коњ аудитор≥њ, але краще, коли вона п≥дготовлена так, що зможе вибрати погл€д, ближчий до ≥стини. ÷ей спос≥б б≥льше п≥дходить дл€ аудитор≥њ науковц≥в, молодих учених.

јсоц≥ативний спос≥б розгортанн€ тези спираЇтьс€ насистему у€влень ≥ образ≥в у св≥тосприйманн≥ слухач≥в. ¬икористанн€ такого способу б≥льше залежить в≥д предмета викладу, наск≥льки його можна розкрити за допомогою образних у€влень (в≥зуальних, акустичних, дактильних, часопросторових, музичних тощо), а також в≥д настрою, образного мисленн€ слухач≥в. ÷ей спос≥б добре п≥дходить дл€ мистецьки осв≥ченоњ аудитор≥њ.

ќтже, п≥сл€ зац≥кавленн€ аудитор≥њ предметом (перший крок актив≥зац≥њ), породженн€ у слухач≥в ≥нтелектуально-п≥знавального мотиву до роздум≥в, проникненн€ у зм≥ст (другий крок актив≥зац≥њ) лог≥чно наближаЇмос€ до вир≥шального етапу д≥€нн€ Ч глибинного розум≥нн€ предмета мовленн€ (трет≥й крок актив≥зац≥њ).Ќа цьому етап≥ в процес≥ обговоренн€ зм≥сту з аудитор≥Їю або в д≥алог≥чн≥й подач≥ промовц€ йде пошук р≥зних, альтернативних думок, ви€вл€ютьс€ протилежност≥ ≥ суперечност≥, спростовуютьс€ вони шл€хом доказ≥в на користь тоњ чи ≥ншоњ точки зору. –езультати об'Їктивного анал≥зу синтезуютьс€ у висновки, €к≥ можуть представл€ти к≥лька форм синтезу:

1. Ќайчаст≥ше це буде визнанн€ одн≥Їњ (перемагаючоњ) точки зору, погл€ду чи думки, аргументи на користь €коњ були переконлив≥шими, ближчими до ≥стини, а сама думка Ч актуальн≥шою дл€ слухач≥в чи сусп≥льства в ц≥лому. ¬ м≥ру потреби щось може використовуватис€ ≥ з протилежноњ думки.

2. ћожливий компром≥с (лат. Compromissum - угода), коли думки Ї протилежними або сум≥жними, але мають сп≥льну основу. “од≥ шл€хом взаЇмних р≥внозначних поступок сторони наближаютьс€ до сп≥льного висновку, збер≥гаючи в такий спос≥б основну думку (≥дею) ≥ уникають конфл≥кту.

3. ¬ищою формою поЇднанн€ р≥зних, у тому числ≥ й протилежних думок Ї консенсус (в≥д лат. consensus Ч згода), тобто таке погодженн€, €кого дос€гають в результат≥ дискус≥й ≥ компром≥с≥в.

—л≥д зважити на таке: п≥д час обговоренн€ наукових питань треба знаходити докази ≥ йти до визнанн€ одн≥Їњ думки, ближчоњ до ≥стини. ѕ≥д час обговоренн€ сусп≥льно-пол≥тичних, громадських питань виходить так, що част≥ше треба вдаватис€ до поступок ≥ шл€хом компром≥с≥в ≥ти до консенсусу. ќстаннЇ спри€тиме уникненню конфл≥ктних ситуац≥й ≥ налагодженню конструктивних в≥дносин.

ƒиспозиц≥€. —лово диспозиц≥€ (в≥д лат. dispositio Ч розташуванн€) маЇ в риториц≥ два значенн€: 1) €к етап п≥дготовки промови, що в≥дбувавс€ за ≥нвенц≥Їю (лат. inventio Ч винах≥д, вигадка); 2) €к розд≥л риторичноњ науки, в €кому висв≥тлюютьс€ головн≥ питанн€ мистецтва орган≥зац≥њ пов≥домленн€, власне, структури майбутнього тексту, його композиц≥њ.

« усього продуманого ≥ вимр≥€ного в етап≥ ≥нвенц≥њ мовець повинен на етап≥ диспозиц≥њ в≥д≥брати найсуттЇв≥ше ≥ подумати, €к його доц≥льно розташувати, щоб одержати оч≥куваний результат, тобто перетворити ≥дею в план ≥ в≥дчути те, що в≥н буде пов≥домл€ти, €к процес. «в≥дси випливаЇ, що треба зробити ч≥тке членуванн€ пов≥домлюваного ≥ забезпечити внутр≥шн≥й зв'€зок м≥ж частинами, щоб промова Ђне розсипалас€ї, була ц≥л≥сною ≥ результативною. ¬ процес≥ тривалоњ риторичноњ практики виробилась ун≥версальна композиц≥йна схема промови, а п≥зн≥ше ≥ будь-€кого виступу ≥ ц≥л≥сного тексту: вступ, основна частина ≥ висновки.

ќсновна частина диспозиц≥њ складаЇтьс€ з двох частин (план≥в): викладу предмета (теми) розмови й аргументац≥њ його. ѕерша частина Ч виклад Ч справл€Ї враженн€ об'Їктивного погл€ду на предмет (так Ї!), друга частина Ч аргументац≥€ Ч суб'Їктивована (так Ї, бо € таким бачу цей предмет тому-то й тому-то). ¬ практиц≥ судовоњ риторики тривалий час (та й нин≥) ц≥ частини функц≥онують окремо, тому що особливо важливо в≥дд≥лити корпус факт≥в в≥д аргумент≥в та коментар≥в промовц€. ¬ живих промовах ≥ писемних текстах ≥нших сфер д≥€льност≥ такого ч≥ткого ф≥зичного розмежуванн€ (ось виклад, а ось Ч аргументац≥€) може й не бути, бо перв≥сно л≥н≥йн≥ в≥дношенн€ м≥ж цими частинами поступово ускладнювалис€, взаЇмопроникали одне в одне ≥ спочатку могли називатис€ аргументами, а пот≥м тезою. ѕроте це не означаЇ, що в композиц≥њ теми ≥ њњ мовному вираженн≥ не повинно бути ч≥ткого розум≥нн€ опозиц≥йност≥ предмета розмови ≥ його доказовост≥.

¬иклад Ч це представленн€, презентац≥€ (в≥д лат. praesento Ч передаю, вручаю) попередньо в≥д≥браного факту (або факт≥в), що становить концепт предмета. ƒл€ викладу важливим (€к ≥ в ≥нвенц≥њ) Ї критер≥й релевантност≥.

 ритер≥й релевантност≥ в риториц≥ розум≥Їтьс€ €к критер≥й м≥ри, тобто такоњ виваженост≥ викладу, при €к≥й немаЇ зайвих подробиць, ≥ в той же час адресат буде достатньо по≥нформований. ќтже, першою проблемою викладу Ї що ≥ в €к≥й к≥лькост≥ подавати. ” судов≥й практиц≥ виклад Ч це Ђсправаї (наб≥р факт≥в). ≤нш≥ учасники обговоренн€ так повинн≥ проаргументувати ц≥ факти, щоб судд€ м≥г (мав достатньо п≥дстав) виробити своЇ фахове р≥шенн€.

“опос, визначений в ≥нвенц≥њ, в диспозиц≥њ, в основн≥й њњ частин≥ маЇ бути розгорнутим у певному напр€мку. “ут можлив≥ дв≥ модел≥ розгортанн€, €к≥ у з≥ставленн≥ одна з одною де€кою м≥рою в≥дображають принципову ≥дею античноњ риторики, ф≥лософ≥њ ≥ взагал≥ класичноњ науки, а саме: природа (nature) ≥ мистецтво (ars), природне (живе) ≥ витворене (штучне).

ѕерша модель маЇ в≥дображати природний пор€док елемент≥в, н≥би нагадуючи природний плин под≥й у житт≥, коли попередн≥ под≥њ Ї причиною наступних, а наступн≥ Ч насл≥дком попередн≥х. Ћог≥ка топ≥к≥в мовного пов≥домленн€ йде за лог≥кою реального житт€. “ак виробилас€ л≥н≥йна схема побудови пов≥домлень, за €кою под≥њ подавались одна за одною, створюючи враженн€ Ђйде €к житт€ї. ƒотепн≥ латин€ни дали њй назву Ђав ovoї, що означаЇ Ђв≥д €йц€ї, ≥ цим засв≥дчили свою прихильн≥сть до думки, що в схоластичн≥й суперечц≥ Ђщо було першим Ч курка чи €йцеї, вони на боц≥ Ђ€йц€ї. Ђ¬≥д €йц€ї означало, що под≥њ подаютьс€ з самого початку в≥д першоњ до наступноњ посл≥довно, крок за кроком, н≥би самост≥йно ≥ вперше переживаютьс€. ќсь наступна под≥€ ще може бути, за нею ще ≥нша. —южет розгортаЇтьс€ €к ланцюжок под≥й ≥ факт≥в (опов≥данн€, байка, переказ), €к штучних, мистецьких побудов тексту дл€ стимулюванн€ ≥нтересу слухача.

¬с€ увага в л≥н≥йному виклад≥ спр€мована на сам виклад предмета, а мовець виконуЇ роль реЇстратора факт≥в, л≥тописц€ чи хрон≥кера под≥й, не втручаючись у њх х≥д. „им оф≥ц≥йн≥ший (д≥ловий) текст, тим менше пом≥тний там автор.

¬иклад за моделлю Ђав ovoї одержав згодом назву ≥сторичного (хронолог≥чного) методу. ¬≥н зручний дл€ промовц€, тому що можна Ђпливти за теч≥Їюї под≥й, особливо не мудруючи над композиц≥Їю, користуючись порадою давнього ритора  атона: ЂRet tene, verba sequenturї, що означаЇ: Ђ“римайс€ теми Ч слова прийдуть сам≥ї. якщо, звичайно, ти маЇш слова з ц≥Їњ теми.

ƒл€ слухач≥в виклад предмета за л≥н≥йною схемою також зручний: прозорий, легко сприймаЇтьс€, запам'€товуЇтьс€, не викликаЇ напружень думки. „≥тко простежуЇтьс€ сюжетн≥сть под≥й ≥ сторонн≥сть особи автора. —ам текст приведе слухача до законом≥рного висновку.

ќднак такий комфортний виклад предмета д≥Ї на слухач≥в наст≥льки заспок≥йливо, що вони втрачають ≥нтерес, внутр≥шньо Ђзасинаютьї. ≤ оратор вже не може розраховувати на сп≥впрацю з аудитор≥Їю, а отже, ≥ на дос€гненн€ комун≥кативноњ мети.

 оли з'€вл€Їтьс€ загроза втратити слухач≥в, то краще обрати другу модель викладу.

ƒруга модель викладу потребуЇ в≥д промовц€ мистецтва групуванн€ факт≥в не за посл≥довн≥стю њх виникненн€, а за сутн≥стю, а це означаЇ, що треба волод≥ти мистецтвом групуванн€ факт≥в, анал≥зу њх. ÷€ модель, на противагу Ђав ovoї, мала назву Ђin mediasresї (Ђв середину речейї). –≥зне комб≥нуванн€, перестановка частин викладу стимулюють ≥нтерес слухач≥в до пов≥домлюваного. “ут не можна пливти за теч≥Їю под≥й, треба самому уважно стежити за промовцем, визначати, запам'€товувати, оц≥нювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовноњ взаЇмод≥њ.

ƒл€ другоњ модел≥ викладу характерним Ї пон€тт€ Ђ≥нтригиї (фр. intrique, в≥д лат. intricare Ч заплутувати) та Ђфабулиї (в≥д лат. fabula Ч байка, переказ) €к штучних побудов тексту дл€ стимулюванн€ ≥нтересу слухача.

ѕр€мому сюжетному тексту першоњ модел≥ викладу протистоњть фабульно-≥нтригуючий текст другоњ модел≥ викладу. ” фабульно-≥нтригуючому текст≥ попередн€ й наступна под≥њ можуть м≥н€тис€ м≥сц€ми, щось пропускатис€, членуватис€ на еп≥зоди або, навпаки, об'Їднуватис€, розвиватис€ в обох напр€мках Ч до ф≥налу ≥ до початку. “екст може починатис€ з висновку, конфл≥кту, €коњсь незначноњ детал≥.

ƒруга модель викладу потребуЇ в≥д автора б≥льшоњ п≥дготовки ≥ досконал≥шоњ техн≥ки дл€ того, щоб вчасно представити слухачам оптимальну к≥льк≥сть матер≥алу (не б≥льше ≥ не менше, н≥ж потр≥бно), а також викликати зац≥кавленн€ представленим: чому саме так згруповано матер≥ал, чого хоче дос€гти автор, де тут причина, а де насл≥док.

—лухач також маЇ бути б≥льше п≥дготовленим до сприйманн€ фабульно-≥нтригуючого тексту, н≥ж до сюжетного тексту. ¬ сюжетному текст≥ лог≥ка речей ≥ под≥й н≥би сама веде слухача до мети, а в фабульно-≥нтригуючому слухач повинен ум≥ти Ђчитатиї х≥д под≥й, ≥ њх причини ≥ насл≥дки, розум≥ти переходи, бути готовим до неспод≥ваних зм≥н, тримати п≥д контролем розвиток думки, розгадувати таЇмниц≥, передбачати зм≥ни у фабул≥ тексту.

ѕерша модель викладу предмета оперуЇ ≥сторичним (хронолог≥чним) та сюжетним методами. ћатер≥ал викладаЇтьс€ в часов≥й посл≥довност≥ та за розвитком сюжетноњ л≥н≥њ.

ƒруга модель послуговуЇтьс€ к≥лькома методами: дедуктивним, ≥ндуктивним, аналог≥йним, стад≥йним, концентричним.

ѕроте ц≥ методи стосуютьс€ не т≥льки викладу предмета розмови, представленн€, а й аргументац≥њ матер≥алу, тому що виклад ≥ аргументац≥€ з розвитком риторикивсе б≥льше проникають одне в одне. —творюютьс€ ≥нкорпоративн≥ структури викладу й аргументац≥њ, в €ких Ђпорц≥€ї викладу потребуЇ своЇњ Ђпорц≥њї аргументац≥њ, наприклад так≥:

1. ѕерша п≥дтема: 1а. ¬иклад 1бјргументац≥€

2. ƒруга п≥дтема: 2а. ¬иклад 2б јргументац≥€

3. “рет€ п≥дтема: 3а ¬иклад 3б јргументац≥€

ƒедуктивний (лат. deductio Ч виведенн€) метод пол€гаЇ у посл≥довному розгортанн≥ пов≥домленн€ ≥ руху тексту в≥д загального до часткового. ÷е метод пошуку того, €к спочатку висловленому узагальненню знайти конкретн≥ п≥дтвердженн€. ѕрикладами застосуванн€ цього методу можуть бути вс≥ визначенн€ частин мови в п≥дручнику з украњнськоњ (рос≥йськоњ) мови: ≤менником називаЇтьс€ частина мови, що називаЇ предмет ≥ в≥дпов≥даЇ на запитанн€ хто, що.., прикметником називаЇтьс€... ≥ т. ≥н. «агальне положенн€ зразу визначаЇ напр€м пошуку саме певних факт≥в та ≥люстрац≥й ≥ орган≥зовуЇ слухач≥в бачити ц≥ факти ≥ думати над ними так, €к хоче автор.

ƒедуктивний метод веде слухач≥в в≥д насл≥дку (загального положенн€) до причини (вона захована в конкретних фактах ≥ процесах) ≥ тим ≥нтригуЇ, провокуЇ слухач≥в на пошуки ц≥Їњ причини: факт≥в, под≥й, ознак, властивостей, €к≥ дають п≥дстави зробити саме таке загальне положенн€, а не ≥нше. «апам'€товуЇтьс€ слухачам €краз причина, бо вона маЇ образ конкретного факту, а загальне положенн€ треба зрозум≥ти силою м≥ркуванн€ ≥ завчити, запам'€тати, спираючись на факти.

ƒедуктивний метод поширений в риториц≥ €к такий, що в≥дпов≥даЇ за побудову правильних умовисновк≥в: задаютьс€ правила типу чи класу одиниць (посиланн€), €кщо факт в≥дпов≥даЇ цим правилам, в≥н п≥дл€гаЇ законом≥рност€м цього типу чи класу. «агальн≥ судженн€ розгортаютьс€ в частков≥. ” формальн≥й лог≥ц≥ теор≥€ дедукц≥њ побудована саме на дедуктивному метод≥.

ƒедуктивний метод широко використовуЇтьс€ унавчальному процес≥, особливо у старш≥й ≥ вищ≥й осв≥тн≥х ланках.

≤ндуктивний (лат. inductio Ч збудженн€) метод Ї оберненим до дедуктивного. ¬≥н пол€гаЇ в переор≥Їнтац≥њ ходу думки у зворотному напр€мку Ч в≥д конкретного до загального.

¬ античн≥й риториц≥ цей метод називавс€ передбаченн€м основ (petitito principii). ѕромова починалас€ з часткового факту ≥ слухач≥ мали бути за≥нтригован≥: куди Ђхилитьї промовець, до чого веде. ѕроте виклад методом ≥ндукц≥њ вимагав репрезентативност≥ факту, тобто впевненост≥ в тому, наск≥льки конкретний випадок Ї представницьким, переконливим, щоб з нього робити загальний висновок, ≥ €к часто в≥н повторюЇтьс€. ≤накше кажучи, ≥ндуктивний метод потребуЇ, щоб одиничне було таким, €ке б вв≥йшло чи перейшло в загальне. Ќаприклад, слова пТ€т≥рка, земл€, книга, сон, читанн€, б≥г в≥дпов≥дають на запитанн€ що?, мають опредмечене значенн€, тому називаютьс€ ≥менниками.

ƒедуктивний метод одразу вимагаЇ своњми загальними положенн€ми ≥нтелектуальноњ д≥€льност≥ ≥ в≥д промовц€, ≥ в≥д слухач≥в, а вже пот≥м конкретно-чуттЇвого сприйманн€ й емоц≥йного переживанн€ факт≥в. ≤ндуктивний метод, навпаки, починаЇтьс€ з конкретно-чуттЇвого сприйманн€ й емоц≥йного переживанн€ слухач≥в ≥ вже пот≥м маЇ завершуватись ≥нтелектуальною д≥€льн≥стю Ч умовисновком. ¬олод≥ти треба обома методами Ч ≥ндукц≥Їю ≥ дедукц≥Їю, бо вони взаЇмод≥ють, н≥би перев≥р€ючи одне одного ≥, таким чином, утримують нас в≥д помилок у п≥знанн≥ д≥йсност≥.

ƒл€ слухача ≥ндуктивний метод сп≥лкуванн€ завжди Ї легшим, тому що думка Ђвизр≥ваЇї на конкретних фактах. ƒл€ промовц€ обидва методи мають бути однаков≥, бо до зустр≥ч≥ з≥ слухачами в≥н самост≥йно повинен Ђпройтиї св≥й матер≥ал обома методами, перев≥р€ючи результат, ≥ вибрати в конкретному випадку ≥ндуктивний чи дедуктивний метод викладу, зваживши вс≥ Ђзаї ≥ Ђпротиї матер≥алу, слухач≥в, умов сп≥лкуванн€, комун≥кативноњ мети.

≤ндуктивний метод ширше застосовуЇтьс€ у початков≥й осв≥тн≥йланц≥, н≥ж у середн≥й ≥ старш≥й, бо в≥н ірунтуЇтьс€ на конкретно-чуттЇв≥й основ≥.

јналог≥йний (гр. analogiaЧ в≥дпов≥дн≥сть, схож≥сть, под≥бн≥сть) метод Ї вар≥антом ≥ндуктивного методу, бо також Ђведеї слухача (читача) в≥д конкретних факт≥в, €вищ, ознак до загального висновку. ¬≥н пол€гаЇ у з≥ставленн≥ под≥й, €вищ, факт≥в дл€ того, щоб ви€вити, чи можна перенести основн≥ ознаки, властивост≥, €кост≥, законом≥рност≥ вже добре вивчених, п≥знаних предмет≥в на ще не п≥знан≥, ви€вити, чи Ї м≥ж ними €кась певна в≥дпов≥дн≥сть, схож≥сть, однаков≥сть. ÷ей метод даЇ можлив≥сть залучати в об≥г на основ≥ под≥бност≥ ≥ в≥дпов≥дност≥ новий, ще нев≥домий матер≥ал, закр≥плюючи його на фон≥ в≥домого, отже, розширюЇ меж≥ нашого п≥знанн€ св≥ту поза можливост€ми конкретного баченн€, а за в≥домими зразками, аналогами.

јналог≥йний метод поширений в риториц≥, коли йдетьс€ про €к≥сь €скрав≥, виразн≥ чи актуальн≥, але ще не досл≥джен≥ об'Їкти д≥йсност≥, њм шукають в≥дпов≥дники-аналоги серед уже вивчених ≥ н≥би зам≥щають ними, або ц≥ предмети стають аналогами ≥ншим, у €ких уже ви€вили так≥ сам≥ ознаки. јле ц≥ ознаки повинн≥ бути суттЇвими. Ќа мовному р≥вн≥ (в елоквенц≥њ) аналог≥њ реал≥зуютьс€ в низц≥ художн≥х засоб≥в Ч троп≥в ≥ ф≥гур (т≥ньова економ≥ка, духовний чорнобиль, айсберг корупц≥њ).

јналог≥ю не можна будувати на €кихось випадкових, факультативних ознаках, бо в такому раз≥ вона не буде достов≥рною ≥не пройде випробуванн€ на ≥стинн≥сть, Ђрозсиплетьс€ї.

—тад≥йний (гр. stadia Ч сходинка, р≥вень) метод близький до ≥сторичного (хронолог≥чного) методу. ¬≥н використовуЇтьс€ т≥льки в л≥н≥йн≥й побудов≥ пов≥домленн€, де не допускаЇтьс€ н≥€ка ретроспекц≥€, тобто неможливе поверненн€ назад. ќтже, стад≥йний метод викладу матер≥алу можна визначити €к рух мовного пов≥домленн€ в≥д стад≥њ до стад≥њ за лог≥кою розвитку думки. —уттЇвим тут Ї те, що стад≥€ Ч це етап, в≥дтинок (частина) м≥ркуванн€, а не факт, под≥€, час. ¬ одн≥й стад≥њ може бути к≥лька факт≥в, под≥й, ознак, властивостей. —тад≥йний метод потребуЇ певноњ завершеност≥ думки на кожн≥й стад≥њ, ≥накше наступна стад≥€ не буде мати м≥цноњ опори (це €к кладка цегли, €к алгоритм доведенн€, €к етапи в робот≥).

¬с≥ спокуси повернутис€ до попередньоњ стад≥њ, щоб щось уточнити, додати, спростувати, мають бути передбачен≥ промовцем ще в п≥дготовчому пер≥од≥ ≥ зн€т≥ до процесу викладу матер≥алу. якщо цього неможливо передбачити, то не треба вдаватис€ до стад≥йного методу, бо в≥н вимагаЇ суворого дотриманн€ л≥н≥йност≥ в розгортанн≥ думки й особливого матер≥алу (н≥би порц≥йного),

—тад≥йний метод потребуЇ градуюванн€ теми за сходинкамиЂвгоруї або Ђвнизї (в≥д меншого до б≥льшого ≥ навпаки; в≥дконкретного до загального ≥ навпаки).

 онцентричний метод. —лово концентр утворене з латинських сл≥в kon- (преф≥кс, що означаЇ об'Їднанн€, сп≥льн≥сть, сум≥сн≥сть) ≥ centrum (центр, зосередженн€).  онцентричний метод використовують тод≥, коли виникаЇ потреба вивчити €кусь проблему. “од≥ в центр уваги (досл≥дженн€) ставл€ть цю проблему ≥ навколо нењ колами групують спор≥днен≥, близьк≥ дотичн≥ проблеми, питанн€, под≥њ, факти тощо. —труктура викладу нагадуЇ сер≥ю к≥лець, в центр≥ €коњ головна точка Ц ≥де€, до €коњ колами сход€тьс€ ближч≥, а пот≥м дальш≥ питанн€.

—пециф≥чною ознакою концентричного методу Ї потреба пост≥йно повертатис€ до основноњ ≥дењ, н≥би зв≥р€ючи з нею весь ≥нший матер≥ал. ” р≥зному матер≥ал≥ ≥ в р≥зних контекстах ≥де€ набуваЇ нових ц≥кавих в≥дт≥нк≥в, конотац≥й. ѕ≥д впливом зовн≥шн≥х чинник≥в у н≥й можуть актуал≥зуватис€ нов≥ аспекти.

 онцентричний метод викладу використовуЇтьс€ у науково-навчальному стил≥. “ут в≥н даЇ можлив≥сть поступово з в≥ком дитини нарощувати по колах матер≥ал одн≥Їњ осв≥тньоњ галуз≥. ѕ≥сл€ осв≥тнього пер≥оду людина концентричним методом прот€гом житт€ продовжуЇ набувати знанн€, бо з в≥ком њй в≥дкриваютьс€ нов≥ гран≥ предмета науки.

Ўироко використовуЇтьс€ концентричний метод викладу ≥ в публ≥цистиц≥ при обговоренн≥ життЇво важливих проблем дл€ людини нац≥њ, сусп≥льства, держави, наприклад таких: украњнська нац≥ональна ≥де€, патр≥отизм, еколог≥€, громад€нське сусп≥льство, енергетична криза чорнобильська трагед≥€, злочинн≥сть тощо.

јргументац≥€. ” риториц≥ все п≥дпор€дковане мистецтву переконанн€. Ќа етап≥ ≥нвенц≥њ - це п≥дб≥р матер≥алу, в диспозиц≥њ Ч його розташуванн€, в елокуц≥њ - д≥об≥р мовних засоб≥в ≥ способ≥в њх подач≥, в мемор≥њ Ч запам'€товуванн€ найважлив≥шого, в акц≥њЧхарактер мовноњ повед≥нки ≥ парал≥нгв≥стичних прийом≥в (виголошенн€, м≥м≥ка, к≥нетика, жести). ÷е п≥дтвердженн€ (confirmatio) ≥ спростуванн€ (refutatio) певних положень.

ѕроте основним етапом ≥ зм≥стом переконанн€ Ї аргументац≥€ €к лог≥чна частина диспозиц≥њ.

јргументац≥€ в широкому вжитку означаЇ майстерний доб≥р переконливих доказ≥в ≥ €к результат Ч мистецтво дискус≥њ. ¬ основ≥ аргументац≥њ лежить складна лог≥чна операц≥€, що Ї ланцюжком або комб≥нац≥Їю суджень €к елемент≥в доказу: теза (гр. thesis), аргумент (лат. argumentum), демонстрац≥€ (лат. demonstratio).

“еза (у переклад≥ з грецькоњ положенн€) потребуЇ доказу, а часто ≥ додаткового розгортанн€.

“еоретично кожна теза н≥би маЇ правона докази њњ ≥стинност≥ чи не≥стинност≥. ѕроте практично б≥льш≥сть тез приймаютьс€ без доказ≥в €к очевидно ≥стинн≥ дл€ оперативноњ пам'€т≥. —п≥льн≥ фонов≥ знанн€ формують Ђенциклопедичне середовищеї (™.  люЇв), з €кого кожний учасник мовного сп≥лкуванн€ в раз≥ потреби шукаЇ ≥ добираЇ потр≥бн≥ аргументи.

“еза створюЇ базу дл€ наступних м≥ркувань. ¬она може бути дуже стислою, але глибоко зм≥стовною чи полем≥чно загостреною, або й просто прим≥тивною. ¬ античн≥й риториц≥ вимагалось в≥д оратор≥в вм≥нн€ аргументувати будь-€ку тезу. јристотель вважав, що треба вм≥ти розвивати ≥ аргументувати тезу в обидв≥ протилежн≥ (позитивну ≥ негативну) сторони ≥ п≥д р≥зними кутами зору, наприклад, шукати ≥стинн≥сть ≥ не≥стинн≥сть, корисн≥сть ≥ некорисн≥сть, доц≥льн≥сть ≥ недоц≥льн≥сть. “ак≥ зумисне дискус≥йн≥ ситуац≥њ у напр€мках €к Ђзаї (pro), так ≥ Ђпротиї (contra) були, €к правило, ≥гровими, тренувальними. ¬ реальних мовних ситуац≥€х тези аргументуютьс€ в одному напр€мку Ч ≥стинност≥ або не≥стинност≥.

јргумент (у переклад≥ з латинськоњ доказ) Ч це наступне положенн€ (мовн≥ висловлюванн€ чи текст), €ке стосуЇтьс€ тези й обірунтовуЇ њњ чи переконливо доводить ≥стинн≥сть тези. јргументи бувають пр€м≥ (безпосередн≥) ≥ непр€м≥ (опосередкован≥), в рол≥ €ких можуть виступати акс≥оми, точки зору та думки авторитетних людей.

–озр≥зн€ють два типи аргументац≥њ: лог≥чну й аналог≥йну.

ќсновою лог≥чноњ аргументац≥њ Ї силог≥стика (гр. syllogistikos Ч дедуктивний), започаткована ще в лог≥ц≥ јристотел€. ¬ античн≥й риториц≥ силог≥зми (дедуктивн≥ умовисновки) у€вл€лись €к Їдн≥сть двох суджень з пром≥жним: €кщо ј Ї ¬, а ¬ Ї —, то ј Ї —; ј Ї меншим терм≥ном ≥ суб'Їктом, — Ї б≥льшим терм≥ном ≥ предикатом, ¬ Ї середн≥м терм≥ном ≥ залишаЇтьс€ за межами висновку.

–озр≥зн€ють чотири ф≥гури силог≥зму залежно в≥д положенн€ середнього терм≥на дл€ того, щоб гарантувати коректну побудову умовисновку:

јЇ¬ јЇ¬ јЇ— јЇ¬

¬Ї— —Ї¬ јЇ¬ —Їј

умовисновок јЇ— —Їј —Ї¬ —Ї¬.

¬≥дношенн€м≥ж терм≥нами у силог≥змах можуть бути таких тип≥в:

Ѕудь-€кий... Ї... (загальностверджувальнесудженн€). Ќ≥ один... не Ї (загальнозаперечне судженн€). ƒе€кий... Ї (частково стверджувальне судженн€). Ќ≥€кий... не Ї (частково заперечне судженн€).

 ожна з ф≥гур може вживатис€ в чотирьох видах, отже, можна побудувати 64 комб≥нац≥њ суджень, з €ких, €к пишуть ритори (™.  люЇв), лише 19 гарантують коректн≥ висновки-докази.

Ќаприклад: ћолод≥ Ї веселими.

—туденти Ї молодими. ¬исновок: —туденти Ї веселими ≥ т. ≥н.

ѕроте реально в промовах ≥ дискус≥€х силог≥зм не завжди розгортаЇтьс€, його посиланн€ випускаютьс€, ≥ доказ н≥би сам собою розум≥Їтьс€.

“ак≥ ус≥чен≥ судженн€ јристотель називав ентимемами. ¬они характерн≥ дл€ живого, практичного мисленн€.

Ќа противагу ентимемам в античн≥й риториц≥ користувалис€ ≥ соритом (гр. soros Ч купа, куча). јристотель називав сорит чималим ланцюжком суджень з випущеними посиланн€ми (посилками).

ћайстерност≥ аргументац≥њ можна дос€гти, €кщо оволод≥ти силог≥стикою ≥ знати фундаментальн≥ закони лог≥ки.

«акони лог≥ки. —илог≥зми допомагають уникнути неточност≥ пон€ть. Ћог≥чн≥ закони мають, з одного боку, допомагати будувати докази, а з ≥ншого Ч запоб≥гають порушенню основних принцип≥в мисленн€ ≥ веденн€ дискус≥њ. ƒотриманн€ закон≥в лог≥ки створюЇ зручн≥сть, а в≥д того комфортн≥сть мовного сп≥лкуванн€, бо учасники обоп≥льно виконують певн≥ правила, норми мовноњ повед≥нки. ƒл€ цього треба знати чотири основн≥ лог≥чн≥ закони:

Ч закон тотожност≥;

Ч закон суперечност≥;

Ч закон виключенн€ третього;

Ч закон достатньоњ п≥дстави.

«акон тотожност≥. ÷ей закон формуЇтьс€ в риториц≥ (≥ не т≥льки) так: будь-€ка завершена думка збер≥гаЇ свою форму ≥ значенн€ в межах певного визначеного контексту. (Ѕудь-€ка сутн≥сть зб≥гаЇтьс€ сама з собою або дор≥внюЇ соб≥.)  онтекст може бути висловленим (написаним) або таким, що т≥льки розум≥Їтьс€.

ƒ≥€ цього закону поширюЇтьс€ лише на одне мовне ц≥ле, тобто одне висловленн€, ≥ в межах певного часу. якщо € сьогодн≥ щось оц≥нюю дуже високо, то € не можу в цей же час оц≥нювати це саме низько. ќднак в ≥нший час може бути ≥нша оц≥нка цього самого предмета. якщо ж € одночасно даю дв≥ р≥зн≥ оц≥нки того самого предмета чи €вища, то € порушую в мовленн≥ так≥ вимоги закону, €к в≥рн≥сть обран≥й тем≥, ≥дентичн≥сть предмета самому соб≥, релевантн≥сть, непорушенн€ меж об'Їкта ≥ створюю незручност≥ своњм мовним партнерам. «акон тотожност≥ не зобов'€зуЇ до всеб≥чного висв≥тленн€ предмета, головне Ч щоб у мовному вираженн≥ в≥н був уп≥знаваним, ≥дентиф≥кувавс€.

ѕорушенн€м закону тотожност≥ може бути, наприклад, така мовна ситуац≥€: рецензент каже: книга дуже хороша, проте в н≥й немаЇ головного, а €кщо уважн≥ше придивитис€, то взагал≥ н≥чого хорошого немаЇ або його дуже мало ≥ т. ≥н. ќтже, €кщо в книз≥ немаЇ головного, то ц€ книга хорошою бути не може.

«акон суперечност≥. ÷ей закон јристотель у прац≥ Ђћетаф≥зикаї сформулював так: ЂЌеможливо, щоб одне й те саме разом було й не було властиве одному й тому самому ≥ в одному й тому ж смисл≥ї. —учасне його формулюванн€ таке: жодне судженн€ не може бути одночасно ≥стинним ≥ не≥стинни м. ≤накше виникне суперечн≥сть цих смисл≥в, тобто цей закон обер≥гаЇ мовц≥в в≥д тупикових, безвих≥дних ситуац≥й.

ѕрипускаЇтьс€, що два судженн€ про щось одне (р≥ч, особу) можуть бути одночасно суперечливими: одне ≥стинне, друге не≥стинне, але лог≥чний закон не порушитьс€ т≥льки в тому випадку, €кщо вони будуть належати р≥зним особам. ÷е означатиме, що сп≥врозмовники дотримуютьс€ р≥зних погл€д≥в, вони мають на це право.

÷ей закон також д≥Ї в межах одного мовного вираженн€ (вислову, тексту) ≥ в один ≥ той же час. ¬ ≥нший час висл≥в може означати судженн€ протилежне, тобто те, що було вчора гарним, сьогодн≥ стало поганим, але судженн€ т≥льки одне, а не два одночасно.

ќтже, закон суперечност≥ пол€гаЇ в тому, що судженн€ ≥ його запереченн€ не можуть бути одночасно ≥стинними. ÷ей закон стосуЇтьс€ т≥льки мовного вираженн€, а не реальних суперечностей у життЇвих чи природних ситуац≥€х. Ћ≥том може бути дуже холодно Ч це суперечн≥сть у природ≥, але наше називанн€ цього не Ї суперечливим судженн€м. ¬оно було б суперечливим, €кби ми казали про це одночасно Ч сьогодн≥ дуже холодно ≥ дуже тепло. Ќе можна одночасно стверджувати ≥ заперечувати одне й те саме.

ѕредмет мовленн€ маЇ бути ≥дентичним, тотожним самому соб≥ (закон тотожност≥), мовленн€ про нього (предмет) також повинне бути ≥дентичним соб≥, не суперечливим (закон суперечност≥).

–итори-соф≥сти упродовж V ст. до н. е. вчили молодь не ст≥льки мудрост≥, ск≥льки вправност≥ переконувати людину в ≥стинност≥ нав≥ть не≥стинних суджень. ¬они керувалис€ ф≥лософ≥Їю, що Ђлюдина Ї м≥рилом ус≥х речейї (ѕротагор). ƒл€ цього користувалис€ загальновизнан≥ людським досв≥дом судженн€ на зразок: хто народивс€, той ≥ помре; п≥сл€ зими настаЇ весна тощо;

Ч власн≥ судженн€, вже доведен≥ або виведен≥ з ≥стинност≥ ≥нших суджень (силог≥зм≥в).

ƒо сфери д≥њ закону достатнього обірунтуванн€ вход€ть так≥ позиц≥њ: що належить обірунтувати (€к≥ судженн€ придатн≥ дл€ обірунтуванн€), чим обірунтовуютьс€ судженн€ ≥ сам процес обірунтуванн€ (доказу).

ќтже, п≥двалиною судженн€ служать пр€м≥ аргументи, одержан≥ лог≥чним шл€хом (побудовою коректних силог≥зм≥в), та непр€м≥, опосередкован≥ аргументи у вигл€д≥ посилань на вже в≥дом≥ дос€гненн€ науки, авторитетн≥ ≥мена тощо.

јналог≥йна аргументац≥€. јналог≥йна (гр. analogia Ч схож≥сть, под≥бн≥сть) аргументац≥€ також належить до лог≥чних операц≥й в тому сенс≥, що вона в≥дпов≥даЇ законам ≥ принципам лог≥чного мисленн€, тобто Ђд≥Ї за правиламиї. –азом з тим це операц≥€ ≥ риторична, в значенн≥ мовна, бо вс≥ тропи ≥ ф≥гури Ч це певн≥ типи аналог≥њ. ¬ основ≥ аналог≥њ лежить пор≥вн€нн€ за схож≥стю, под≥бн≥стю.

јналог≥€ €к под≥бн≥сть Ч це пром≥жна (≥ перех≥дна) стад≥€ м≥ж тотожн≥стю ≥ в≥дм≥нн≥стю. ѕри тотожност≥ вс≥ ознаки зб≥гаютьс€ (буде сер≥йн≥сть), при в≥дм≥нност≥ немаЇ сп≥льних ознак, отже, пор≥внювати можна т≥льки схож≥ предмети, под≥бн≥, а не тотожн≥ або абсолютно р≥зн≥.

—хож≥сть можна пом≥тити (Ђвловитиї) у сфер≥ трьох властивостей (€костей): рефлексивност≥, симетричност≥, транзитивност≥.

—хож≥сть наводить на думку про €кусь часткову взаЇмозам≥нн≥сть, за €коњ один предмет н≥би можна поставити на м≥сце ≥ншого, ≥ разом з тим ц€ взаЇмозам≥нн≥сть не Ї повною, бо ≥накше трапитьс€ зб≥г, тобто нерозр≥зненн€ предмет≥в, ≥ вони накладутьс€ один на одного.

” риториц≥ п≥д рефлексивн≥стю (лат. reflexio Ч в≥дбитт€) прийн€то розум≥ти ≥дентичн≥сть предмета самому соб≥ в певний час, €к правило, в момент мови про нього. ÷е н≥би поверненн€ себе в певн≥ часов≥ меж≥ ≥ продумуванн€ в них, така соб≥ Ђчасова рамкаї, бо в ≥нший час предмет розмови може бути уже не ≥дентичний самому соб≥, €к ми його заф≥ксували в цей певний момент, Ч в≥н або щось утратить, або набуде. ѕредмету, що Ї об'Їктом пор≥вн€нн€ на схож≥сть, под≥бн≥сть, потр≥бна стаб≥льн≥сть. ќднак б≥льш≥сть предмет≥в аргументац≥њ перебуваЇ у розвитку, тому треба њх Ђвловитиї в певний часовий пром≥жок, ≥ аналог≥€, €ку виведемо, буде стосуватис€ предмета т≥льки в цьому час≥.

—иметричн≥сть в аналог≥йн≥й аргументац≥њ означаЇ, що при пор≥внюванн≥ предмет≥в за €коюсь ознакою ц€ ознака присутн€ в обох €к одна й та сама, тобто ф≥ксована. ¬ лог≥ц≥ ц€ симетричн≥сть виражаЇтьс€ формулою Ђ€кщо ј дор≥внюЇ ¬, то й ¬ дор≥внюЇ јї.

ћожна означити симетричн≥сть ≥ €к незм≥нн≥сть певних €костей чи властивостей предмет≥в у процес≥ аналог≥йноњ роботи з ними, бо €кщо вони зм≥нюватимутьс€, то порушуватиметьс€ система координат ≥ аналог≥€ не виведетьс€. ÷е можна по€снити на такому приклад≥: ¬ажко встигнути у мовних формах точно описати пейзаж за в≥кном пот€га, що рухаЇтьс€, бо весь час зм≥нюЇтьс€ картина (координати).

ѕ≥д транзитивн≥стю в риториц≥ розум≥Їтьс€ перенесенн€ певних в≥дношень за вп≥знаван≥стю. ” лог≥ц≥ ц≥ в≥дношенн€ виражаютьс€ формулою: Ђякщо ј дор≥внюЇ ¬, а ¬ дор≥внюЇ —, то ј дор≥внюЇ ї. « погл€ду риторики пор≥вн€нн€ предмет≥в Ї основною операц≥Їю дл€ п≥знанн€ њх, тому що, знаход€чи схож≥сть, переносимо хоч малу к≥льк≥сть ознак з≥ знайомого на незнайоме ≥ в такий спос≥б робимо його знайомим, п≥знаним, освоюЇмо.

јналог≥йна аргументац≥€ ірунтуЇтьс€ на тих ознаках пор≥внюваних предмет≥в, що схож≥ або зб≥гаютьс€. ¬ структур≥ пор≥вн€нн€ вони називаютьс€ трет≥м членом пор≥вн€нн€ (tertium comparationis) при суб'Їкт≥ та об'Їкт≥ пор≥вн€нн€, але саме цей трет≥й член пор≥вн€нн€ Ї основним (за €кою ознакою пор≥внюЇтьс€), бо ознаки можуть швидко зм≥нюватис€ (зимове дерево можна пор≥внювати з чорною граф≥кою, а кв≥туче Ч з≥ сн≥гом, молоком).

јналог≥йна аргументац≥€ може бути двох тип≥в: ф≥зична ≥ метаф≥зична. ÷ей под≥л залежить в≥д того, чи аналог≥€ в≥дбуваЇтьс€ в результат≥ спостереженн€ ознак предмет≥в власним конкретно-чуттЇвим досв≥дом мовц€, так би мовити, наочно, ≥ тод≥ це ф≥зична аналог≥€, чи в результат≥ м≥ркувань над ознаками предмет≥в ≥ виведенн€ умовисновк≥в Ч тод≥ це метаф≥зична аналог≥€.

—еред ф≥зичних аналог≥й вид≥л€ють ще власне ф≥зичн≥ ≥ пережит≥ аналог≥њ. ¬ласне, ф≥зичн≥ аналог≥њ ірунтуютьс€ на тому постулат≥, що вс≥ мовц≥ мають однаков≥ органи чутт€ ≥ приблизно однаковий чуттЇвий досв≥д побутового житт€. “ому немаЇ потреби доводити, що н≥ч темна, а день св≥тлий, земл€ чорна, а сн≥г б≥лий, с≥ль солона, а цукор солодкий. ƒостатньо лише констатувати об'Їкт, €к у сприйманн≥ слухач≥в виникаЇ наб≥р потр≥бних чуттЇвих даних ≥ формуЇтьс€ аналог≥€. «апитань Ч а це €кий? чи €ка? Ч не виникаЇ.

ѕережитою аналог≥Їю називають таку, €ка виникаЇ на п≥дстав≥ осв≥ченост≥, пережитих слухачами под≥й, €вищ, факт≥в та в≥домих њм з авторитетних джерел, культурно-≥сторичного досв≥ду народу, нац≥ональноњ культури. ÷е аналог≥њ за фоновими знанн€ми.

‘≥зична аналог≥€ може зазнавати певних обмежень: в≥ку (дитина маЇ чуттЇвий досв≥д, чогось ≥ще не бачила, не чула, не пробувала), м≥сц€ (мовець троп≥чноњ зони не маЇ Ђдосв≥ду сн≥гуї, €к ми Ч-Ђдосв≥ду мусон≥в чи тайфун≥вї), часу (сучасн≥ мовц≥ можуть не знати багатьох речей, що в≥д≥йшли в минуле, та њх назв). ” таких мовних ситуац≥€х аналог≥йна аргументац≥€ не спроможна народитис€.

ћетаф≥зична аналог≥€ Ч це теоретична аналог≥€, що вибудовуЇтьс€ шл€хом м≥ркуванн€ над абстрактними пон€тт€ми (комун≥зм Ї аналог≥Їю фашизму, тому що ≥ той, ≥ той Ї тотал≥тарними режимами, основою њх Ї тотал≥таризм).

јналог≥йна аргументац≥€ маЇ ту перевагу, що вона компактна, д≥Ї не через систему умовисновк≥в, а через образ або ≥дею, а це не потребуЇ розгорнених коментар≥в. јналог≥йна аргументац≥€ використовуЇ дл€ цього систему художн≥х засоб≥в. јналог≥йна аргументац≥€ €к б≥льш конкретн≥ша ≥ чуттЇво-образна Ї емотивною, вона чаруЇ слухача новими в≥дкритт€ми, супроводжуЇтьс€ почутт€ми. ¬изнавши одне ≥ вп≥знавши в ≥ншому його риси, ми визнаЇмо друге, тобто це ≥нше, бо третЇ (њх риси) Ї сп≥льним дл€ обох. ÷е означаЇ, що виникла аналог≥€. якщо це не Ї так, то аналог≥€ не склалас€.

јналог≥йна аргументац≥€ не визначаЇ пон€тт€, а шукаЇ ≥ визначаЇ зв'€зок м≥ж ними (який батько, такий син Ч €кщо пом≥тили схожу рису).

јналог≥€ може бути пропорц≥йною й атрибутивною. ѕропорц≥йна аналог≥€ потребуЇ р≥вноправност≥ з≥ставлюваних об'Їкт≥в у розум≥нн≥ на€вност≥ в них €к сп≥льних, так ≥ в≥дм≥нних ознак (чоботи ≥ черевики, пальто ≥ куртка (€к коротке пальто).

јтрибутивна (в≥д лат. attribuo Ч надаю, над≥л€ю) аналог≥€ виникаЇ на перенесенн≥ ознак одного об'Їкта на ≥нший. јтрибут Ч це виразна, в≥дм≥нна ознака, що в≥др≥зн€Ї цей предмет в≥д ≥нших.

«а аналог≥Їю атрибутивного типу одному об'Їкту приписуютьс€ властивост≥ або ознаки ≥ншого ≥ дал≥ стають уже ≥ його ознакою, а ≥нш≥ ознаки н≥би приглушуютьс€. “ак виникають аналог≥њ (схожост≥): струни [скрипки] серц€, зелена [трава] молодь, ведмежа [погана] послуга, вишнев≥ [€годи] губи та ≥н.

 р≥м пр€мих аргумент≥в Ї ще опосередкован≥. ѓх можна назвати конкретно-ситуативними. ¬они не мають узагальненого й обов'€зкового характеру, а Ї можливими у певних конкретних ситуац≥€х мовного сп≥лкуванн€. Ќаприклад:

јргумент до под≥њ Ї дуже широким, тому що под≥њ Ї р≥зноњ сили ≥ величини руйн≥вного (р≥дше Ч творчого) впливу, але дл€ окремоњ теми ≥ конкретних опонент≥в под≥њ њхнього житт€ Ч також аргумент у суперечц≥.

јргумент до м≥сц€, обставин, ситуац≥њ Ч це посиланн€ на м≥сце й обставини, ситуац≥ю под≥й, €к≥ п≥дсилюють ваше твердженн€ або допомагають спростувати твердженн€ опонента, полегшують або посилюють звинуваченн€ (напр.: тут не м≥сце про це говорити; в цих умовах треба д≥€ти ≥накше) або виправдовують.

јргумент до публ≥ки Ч це зверненн€ до присутн≥х €к св≥дк≥в суперечки дл€ п≥дтриманн€ своЇњ позиц≥њ ≥ спростуванн€ позиц≥њ опонента (Ќу ви ж бачите... ’то з вас не був у так≥й ситуац≥њ!). јргумент до публ≥ки може бути дуже вразливим: серед публ≥ки може бути б≥льше прихильник≥в вашого опонента, н≥ж ваших; публ≥ка може бути необ≥знаною з обговорюваною проблемою або взагал≥ бути байдужою до нењ. “ому звертатис€ до такого аргументу треба вкрай р≥дко.

јргумент до особи (особистост≥) Ч це зверненн€ за п≥дтримкою безпосередньо до присутньоњ особи €к до св≥дка, €к до суб'Їкта д≥њ (ј ви могли б так зробити?; ј €ка ваша думка?; ј за кого ви голосуватимете?; ¬и €к висококвал≥ф≥кований фах≥вець знаЇте...;

як досв≥дчений педагог, порадьте...).

јргумент до авторитету Ч це посиланн€ дл€ п≥дтримки своњх погл€д≥в на ≥дењ, думки, вислови, д≥њ в≥домих у св≥т≥ людей, авторитетних дл€ вс≥х, таких, чий авторитет Ї незаперечним; це зверненн€ до авторитет≥в нац≥њ, культури, влади, сп≥льноти, парт≥њ, громадських рух≥в; зважанн€ на авторитет кер≥вництва. јргумент до авторитету Ї широким, бо в кожн≥й дискус≥њ, полем≥ц≥, суперечц≥ ≥ в кожн≥й тем≥ можуть бути своњ авторитети. ƒискутанти, суперники повинн≥ показати широку об≥знан≥сть з темою ≥ њњ авторитетами.

јргумент до часу Ч це посиланн€ на неминуч≥сть ≥ неможлив≥сть щось зм≥нити, що з'€вилось або в≥д≥йшло з часом (це колись так було, тепер не т≥ часи, за в≥кном XXI ст.). ÷ей аргумент майже завжди переконливий (колись ≥ глина не така була; колись було так, тепер так не буде).

јргумент до под≥њ Ч це посиланн€ на €кусь значну под≥ю, що вплинула на сусп≥льну думку, громадське чи приватне житт€, дол≥ людей. ƒл€ нас нин≥ це посиланн€ на „орнобиль (авар≥ю на „орнобильськ≥й ј≈—), дл€ американц≥в Ч терористичний акт 11 вересн€ 2001 р., дл€ рос≥€н ≥ чеченц≥в може бути посиланн€ на в≥йну в „ечн≥.

јргумент до сильн≥шого, багатого, д≥йового, видатного, усп≥шного, щасливого Ч це посиланн€ на приклади, вз≥рц≥, €ких хочетьс€, але не вдаЇтьс€ насл≥дувати (јмериканський бюджет усе витримаЇ, а наш...; —ус≥д усе вм≥Ї робити...; √рош≥ любл€ть багатого...; ’тось в≥дпочиваЇ на  анарах...).

™ ще аргумент до протилежного (argumentum ad baculinum Ч букв. Ђпаличний доказї) Ч тр





ѕоделитьс€ с друзь€ми:


ƒата добавлени€: 2015-11-05; ћы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 460 | Ќарушение авторских прав


ѕоиск на сайте:

Ћучшие изречени€:

¬ы никогда не пересечете океан, если не наберетесь мужества потер€ть берег из виду. © ’ристофор  олумб
==> читать все изречени€...

2095 - | 1922 -


© 2015-2024 lektsii.org -  онтакты - ѕоследнее добавление

√ен: 0.189 с.