Проведений аналіз засвідчив, що при розгляді зазначеної вище
категорії справ суди в цілому правильно вирішують справи. Однак
мали місце скасування рішень та ухвалення нових апеляційними
судами через неповноту з'ясування обставин та недоведеність
обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків
суду обставинам справи.
Причиною скасування значної кількості судових рішень з
поверненням справ цієї категорії на новий судовий розгляд було в
основному недотримання судами норм цивільного процесуального
закону, зокрема:
1. Неправильне застосування судами першої інстанції норм
процесуального права, наприклад, справу розглянуто за відсутності
будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не
повідомлених про час і місце судового засідання. У більшості
випадків це трапляється через невизначення судом кола учасників
процесу.
2. Порушення процесуального права, коли суд розглянув не всі
вимоги і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням
додаткового рішення судом першої інстанції.
3. Порушення права виключної підсудності.
Викликає зауваження і процесуальне оформлення судових рішень,
які за формою і змістом не відповідають вимогам статей 215, 315
ЦПК (1618-15), зокрема, в мотивувальній частині не зазначено
мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність
фактів, якими обґрунтовувались вимоги чи заперечення, відсутні як
аналіз доказів, так і посилання на матеріальну норму права, за
якою вирішувався спір.
Порушення матеріального права суди допускали переважно у
справах про вчинення правочинів без згоди органів опіки та
піклування (наприклад, про порушення прав дитини на майно); про
вчинення правочину щодо відчуження спільної власності без згоди
співвласника та інші порушення прав співвласників; про порушення
правил вчинення односторонніх правочинів тощо. Суди не завжди
всебічно і повно з'ясовують суть правочину, дійсне волевиявлення
його учасників, у чому полягає неправомірність їх дій, а також
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Крім того, нерідко неправильно визначають наслідки недодержання
форми правочину, не розрізняють підстави і наслідки визнання
правочинів недійсними, допускають помилки при визначенні обставин,
які мають істотне значення, недійсність правочинів пов'язують з
мотивами його вчинення тощо.
Одним з найбільш поширених недоліків у справах про визнання
правочинів недійсними є прийняття судом до розгляду позовних заяв
без зазначення ціни позову залежно від вартості відшукуваного
майна або розміру грошових сум, обумовлених правочином. Через це у
значній кількості випадків позови оплачуються як судовий збір, а
витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи
оплачуються за заниженими ставками, що не відповідають реальній
ціні позову.
Найскладнішими у таких справах виявилися питання щодо
визначення кола учасників судового розгляду. Передусім, йдеться
про вирішення судом питань про права і обов'язки осіб, які не були
залучені до участі у справі. Так, інколи суди залучали не всіх
учасників (сторін) правочину, у справах щодо дійсності заповітів -
не з'ясовували коло спадкоємців та, відповідно, не залучали їх до
розгляду справи, не досліджували спадкові справи; не залучали
органи влади, підприємства та організації, прав яких стосувалися
певні справи.
Непоодинокі випадки, коли суди приймали до провадження
позовні заяви громадян про визнання правочинів недійсними і
розглядали їх по суті без з'ясування того, хто є належним
відповідачем у вирішенні такого спору, і без залучення останнього
до участі у справі. Крім того, іноді позивачі невірно або взагалі
не вказували відповідачів і третіх осіб.
Залежно від виду недійсності правочинів суди встановлювали
коло осіб, які мають право на їх оспорювання. Дійсність
оспорюваного правочину заперечували сторони правочину та інші
юридично заінтересовані особи, визначені у законі (спадкоємці,
опікуни, піклувальники, батьки тощо).
Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у
позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного
правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову.
Відповідно до п. 3 ст. 215 ЦК (435-15) вимога про визнання
оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена тільки
особами, визначеними у ЦК (435-15) й інших законодавчих актах,
що встановлюють оспорюваність правочинів - а саме, однією зі
сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були
порушені на момент звернення до суду.
Вимоги про застосування наслідків нікчемного правочину
заявляли будь-які особи, котрі мали матеріальну зацікавленість,
майнові права та обов'язки яких порушені вчиненим правочином.
Зокрема, такими особами можуть бути як фізичні особи, що мають
безпосередній інтерес у результаті розгляду справи, на права й
обов'язки яких безпосередньо впливає нікчемний правочин, так і
представники, що виступають відповідно до наданих законодавством
повноважень на захист державних і суспільних інтересів.
Зацікавленість державних органів полягає в захисті державних чи
суспільних інтересів або порушеного нікчемним правочином права.
Так, апеляційний суд Закарпатської області 15 березня 2007 р.
на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК (1618-15) скасував з
переданням справи на новий розгляд рішення Хустського районного
суду від 24 жовтня 2006 р., яким було відмовлено в задоволенні
позову П. Г. М. до П. Г. І. та З. М. І. про визнання договору
частково недійсним. Як було встановлено, стороною договору
дарування від 26 грудня 2003 р., крім зазначених у позові
відповідачів, є також З. І. І., питання про права і обов'язки
якого були вирішені судом без залучення його до участі у справі.
В іншій справі за позовом Г. М. Д. до ТОВ ЗФ
"Укрторгбудматеріали" про визнання дійсним договору
купівлі-продажу нерухомого майна Ужгородський міськрайонний суд
задовольнив позов, визнавши дійсним правочин, а також визнав за
позивачкою право на нерухоме майно, про належність собі якого
стверджувало ТОВ "Максавто". Це підприємство участі у справі не
брало, і 11 грудня 2007 р. саме за його скаргою рішення суду було
скасоване ухвалою апеляційного суду.
Неоднаковою є практика вирішення судами питання щодо
процесуального становища нотаріуса у справах про визнання
недійсними нотаріально посвідчених правочинів. Нотаріуси, що
посвідчували правочини, недійсність яких досліджується у суді,
можуть за необхідності залучатись як свідки, як треті особи вони
можуть виступати у випадках, коли правовою підставою недійсного
правочину позивач зазначає неправомірні дії нотаріуса.
При визначенні кола осіб, які беруть участь у справі про
визнання правочинів недійсними, суди іноді не враховують, що
предметом правочину є майно, яке належить кільком особам на праві
спільної власності, найчастіше сумісної. У разі відчуження такого
майна одним із співвласників на порушення вимог ч. 1 ст. 385 ЦК
(435-15), ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України (3539-15) та у
разі оспорення правочинів, за якими це майно придбано у сумісну
власність, суди не залучають до участі у справі інших
співвласників, вирішуючи, таким чином, питання про права і
обов'язки осіб, які не брали участь у справі. Унаслідок такого
процесуального порушення рішення в апеляційній інстанції
скасовуються і справи передаються на новий розгляд на підставі
п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК (1618-15).
Проте, судам необхідно більш повно з'ясовувати обставини
справи, права та обов'язки сторін, перевіряти обґрунтованість їх
доводів та заперечень, давати належну правову оцінку зібраним
доказам та вирішувати спори відповідно до вимог закону.
При підготовці справи до судового розгляду за позовами про
визнання правочину недійсним суди зобов'язані розглянути питання
про залучення до процесу, насамперед, сторін правочину. До участі
у справі не можуть бути залучені ті сторони правочину, які не
мають цивільної дієздатності (ст. 29 ЦПК (1618-15)). При
вирішенні справ необхідно вірно визначати склад осіб, які повинні
брати участь, і у разі необхідності залучати осіб, що не були
зазначені в позовних заявах, як відповідачів та третіх осіб на
стороні відповідача. Суди мають більше уваги звертати на
процесуальне становище осіб, які повинні брати участь у справі, не
допускати участі фактичних відповідачів у процесі як третіх осіб.
Судам необхідно суворо дотримуватися вимог процесуального
законодавства на стадії прийняття позовних заяв та підготовки
справ до розгляду, перевіряти відповідність заяв вимогам статей
119, 120 ЦПК (1618-15). Не допускати випадків прийняття заяв без
визначення ціни позову, без сплати судового збору та оплати витрат
на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Якщо
неможливо встановити точну ціну позову в момент прийняття позовної
заяви, розмір збору має визначати суддя відповідно до правил
ст. 80 ЦПК (1618-15). Збільшення позовних вимог оформляється в
тому ж порядку, що й пред'явлення позову із врученням позовної
заяви іншим сторонам. Така заява має сплачуватися збором одночасно
із заявою про збільшення позову.
Суди мають розрізняти підстави для визнання правочинів
недійсними і підстави для їх розірвання. Визнання правочину
недійсним встановлює його недійсність з моменту укладення, що не
потребує розірвання, і навпаки - за відсутності підстав для
визнання правочину недійсним може порушуватися питання про його
розірвання.
Необхідно враховувати, що поворот виконання судового рішення
відповідно до ст. 380 ЦПК (1618-15) за умови, що було відмовлено
у визнанні недійсним правочину, стосується лише особи, яка брала
участь у справі та набула права тільки на підставі судового
рішення.
Результати проведеного узагальнення свідчать, що при розгляді
справ про визнання правочинів недійсними суди в цілому вирішують
їх правильно. Проте деякі суди не в повному обсязі з'ясовують
обставини справи, допускають неправильне або неоднакове
застосування вимог чинного законодавства, тому зазначені недоліки
необхідно усунути з урахуванням роз'яснень, викладених в
узагальненні.
_______________
Узагальнення підготовлене до друку суддями Верховного Суду
України Я.М.Романюком, В.Й.Косенко та старшим консультантом
управління вивчення та узагальнення судової практики З.П.Мельник.
